Ремізов Олексій Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олексій Михайлович Ремізов
рос.  Алексе́й Миха́йлович Ре́мизов
Remizov.jpg
Ім'я при народженні Ре́мізов Олексій Михайлович
Народився 24 (6) липня 1877(1877-07-06)
Москва, Російська імперія
Помер 26 листопада 1957(1957-11-26) (80 років)
Париж, Франція
Поховання Сент-Женев'єв-де-Буа
Громадянство Російська імперія
Національність росіянин
Діяльність письменник, митець
Alma mater Московський державний університет імені Ломоносова
Мова творів російська[1]
Роки активності 19021957

CMNS: Олексій Михайлович Ремізов на Вікісховищі

Олексій Миха́йлович Ре́мізов (рос. Алексе́й Миха́йлович Ре́мизов; 24 червня (06 липня) 1877(18770706), Москва, — 26 листопада 1957, Париж, Франція)  — російський письменник. Один із найяскравіших стилістів у російській літературі.

Життєпис[ред. | ред. код]

Перші роки[ред. | ред. код]

Народивcя Олексій Ремізов в московській купецької сім'ї. Мати письменника Марія Олександрівна Найдьонова була сестрою відомого в Росії промисловця і громадського діяча Миколи Олександровича Найдьонова (1834-1905). Його троюрідна сестра Марія Василівна Ремізова — мати російського ботаніка Костянтина Пангала. У своїй автобіографії 1912 року Олексій Ремізов писав:

Я, Олексій Михайлович Ремізов, ратник ополчення 2-го розряду, почесний громадянин, народився в 1877 році 24 червня в Москві в Замоскворіччі. Батько мій Михайло Олексійович Ремізов - московської 2-ої гільдії купець. Торгівля батька - велика галантерея. Моя мати Марія Олександрівна Ремізова, уроджена Найдьонова, зі знаменитого купецького роду Найдьонових. Предки мої по батькові Ремізови - тульські, з міста Веньова. Предки по матері Найдьонові - владімірські, з села Батиєва, Суздальського повіту[2].

З дитячих років Олексій Ремізов був великим вигадником і фантазером. У віці семи років він записав зі слів няні розповідь про пожежу в селі — це було його перше реалістичне оповідання. Пізніше робота з «чужим словом» трансформувалася в особливу авторську манеру — творчість «за матеріалом». Тоді ж він вирішив стати письменником.

В 1895 році Олексій Ремізов закінчив Московське Олександрівське комерційне училище і вступив на Фізико-математичний факультет Московського університету. Студентом був помилково арештований за опір поліції під час демонстрації і на 6 років засланий на північ Росії (Пенза, Вологда, Усть-Сисольськ).

Потрапивши на заслання в 1901 році в м. Усть-Сисольськ, Вологодської губернії познайомився з іскрівцем Щеколдін Ф. І., який взяв його під своє заступництво. Зі спогадів А. М. Ремізова про своє заслання - «Прихистив Федір Іванович Щеколдін, староста і скарбник, найстаріший з засланців, учитель, подобу Варлаама індійського ...»

Повернувшись із заслання в 1905 році в Санкт-Петербург, Ремізов почав активну літературну діяльність: публікуються його казки і легенди «Лимонарь, або: Луг духовний», «Посолонь», «Докука і балагур’є», «Николині притчі», роман «Ставок» і повісті «Годинник», «П'ята виразка». Драматургічні твори на зразок середньовічних містерій: «Трагедія про Юду, принца Іскаріотського», «Дідькове дійство», «Цар Максиміліан». В 1908 році в театрі Віри Коміссаржевської поставлено «Дідькове дійство». Письменника зараховували до символізму (і більш широко - модернізму), хоча сам Ремізов не позиціонував себе як символіста. Найближчим другом письменника був вічужанін Щеколдін Федір Іванович (1870-1919), один з засновників РСДРП, письменник. Щеколдін є героєм розповіді Ремізова «Сім бісів»[3].

В роки революції[ред. | ред. код]

Олексій Ремізов за робочим столом

У роки більшовицького перевороту та наступні роки воєнного комунізму Олексій Ремізов залишався в Петрограді, хоча політично був налаштований антибільшовицьки (сам він був близький до есерів). Влітку 1921 року Ремізов виїхав на лікування в Німеччину. Письменник гадав, що це тимчасово, однак повернутися назад в Росію йому не судилося.

Ми всі приходимо у світ, щоб нас пестила царівна Мимра, але всіх нас пожирає смердюча змія Скарапея, - такий сумний зміст ремізовських книг.[4]


В еміграції[ред. | ред. код]

У листопаді 1923 року, через економічну кризу, Олексій Ремізов переїхав з Берліна в Париж. Там він прожив решту свого життя. В еміграції Ремізов продовжував багато писати. Нйвідомішими стали його художні спогади про життя в Петербурзі і революцію: «Розбурхана Русь» та «Підстриженими очима». Проте друкуватися ставало з кожним роком важче. Ремізов брав участь у виданні журналу «Версти» (Париж, 1926-1928), в якому публікувалися деякі його твори. З 1931 року публікація книг Ремізова майже припинилася. Його друзі і шанувальники заснували спеціальне невелике видавництво «Оплєшнік» в 1953 році, що дозволило письменникові видавати нові книги.

Наприкінці життя отримав громадянство СРСР. Похований на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа.

Дружина (з 1903 року) — Серафима Павлівна Ремізова-Довгелло (1876-1943), палеограф.

Творчість[ред. | ред. код]

«Живою скарбницею російської душі й мови» називала його творчість Марина Цвєтаєва. Він надзвичайно яскраво та образно сприймав світ.

Перша публікація Олексія Ремізова вийшла в світ у 1902 році. Московська газета «Кур'єр» надрукувала оповідання «Плач дівчини перед заміжжям», під псевдонімом «Н. Молдаванов».

На початку 1905 року переїхав до Петербурга, де почалося його справжнє літературне життя. З 1921 року він перебував в еміграції: спочатку в Берліні, потім у Парижі. Про те, що Олексій Ремізов був ще й талановитим художником, знають не всі. Він малював завжди, на будь-якому клаптику паперу. Кожне свій лист або крихітну записку він неодмінно супроводжував якимось малюнком. У 1933 році в Празі експонувалася виставка його малюнків.

Роботами Ремізова-художника захоплювалися Марк Шагал, Василь Кандинський, Пабло Пікассо. У роки війни Олексій Ремізов вів «графічний щоденник», в якому відображав сни, портрети сучасників і події, що схвилювали його.

У 1985 році був виданий каталог виставки малюнків і рукописів Ремізова[5]із зібрання Томаса П. Уїтні, яка проходила в Mead Art Museum Амгерстського коледжу, в місті Амгерст, штат Массачусетс, США.

У 2013 році архів Олексія Ремізова, який зберігала у Франції Наталія Рєзнікова (1902-1992), був придбаний, у її спадкоємців, Міністерством культури Росії. Зараз архів Ремізова зберігається в Державному Літературному музеї[6](Москва).

Спогади сучасників[ред. | ред. код]

Гліб Володимирович Чижов-Холмський згадує:

«На своєму тривалому життєвому шляху мені доводилося зустрічатися з багатьма цікавими, обдарованим і навіть знаменитими людьми, але ріхто з них не був більш чуйним і доброзичливим ніж Олексій Михайлович Ремізов».

Письменник і публіцист Іван Ільїн так характеризує творчість Ремізова:

«Це майстер слова і живописець образів, художній і духовний образ якого настільки своєрідний і незвичний, що літературний критик, який хоче осягнути і описати його творчість, постає перед дуже тонким і складним завданням. Ремізов, як письменник, не вписується в жодні традиційно-літературні форми, не підпадає під жодні узвичаєні "категорії". А ще й тому, що він створює завжди і в усьому нові, свої форми, і ці нові літературні форми вимагають нових "категорій". Надзвичайно важливим є й те, що ці форми вимагають від читача і від критика нібито нових душевних "органів" споглядання і осягнення».

Творчість Ремізова привертала увагу діячів французької інтелектуальної еліти 1940-50-х років. В цей час твори Ремізова багато перекладали французькою мовою. Він виступав по радіо зі своїми творами, бував в літературних салонах, про його творчість писали найбільші французькі газети.

Олексій Ремізов творив все своє життя. Багато в чому його твори є автобіографічними.

Ремізов пише в «Учителі музики», що «в кожній людині не одна людина, а багато різних людей». А коли його біограф Н. Кодрянська запитала Ремізова про його багатогранність, - «Олексій Михайлович навіть не здивувався моєму запитанню, а весело вигукнув: "Та це ж вони всі між собою перегукуються!"»

«Ще в дитинстві Ремизову дали прізвисько "порожня голова", і воно прилипло до кінця його днів. Перед нами варіація казкового дурника, який в свою чергу постає варіацією "бідної людини", усіма зневаженої, однак обранця казки, найулюбленішого їй», пише Андрій Синявський.

Стиль[ред. | ред. код]

Його проза тематично надзвичайно багатостороння, містить елементи символізму (згущення, ущільнення) та експресіонізму (надмірність, перебільшення). Крім засобів народної поезії, як, наприклад, повтори і чітко виражена ритмізація, у Ремізова можна зустріти і відсторонення за допомогою стилізації усного мовлення (оповідь), що вкладена в уста вигаданого персонажа. У мові Ремізова поєднуються прихильність до давніх форм російської мови і прагнення до оновлення поетичних засобів. Він використовує також елементи мови російських книг XVII століття, а також діалектну та народну лексику. Водночас Олексій Ремізов ретельно і спеціально відмовляється від європейських запозичень.[7]

Твори[ред. | ред. код]

Ремізову принесли популярність його казки і символістські романи, — перш за все, збірки «Посолонь» (1907), «Докука і балагур’є» (1914), романи і повісті «Ставок» (1905), «Годинник» (1908), «П'ята виразка» (1912), «Хрестові сестри» (1910). В еміграції Ремізов в основному писав белетризовані мемуари, найвідоміші з яких - «Розбурхана Русь. Щоденник 1917-1921 рр» (1927). Ремізову також належить ряд драматургійних творів ( «Дідькове дійство», «Про Іуду, принца Іскаріотського»). Всі вони увійшли в академічне видання Зібрання творів, що вийшло в 2000 - 2004 роках.

У «Посолоні» і «Лимонарі» Ремізов ніби висуває свою власну альтернативу декадентському початку в мистецтві, що було співзвучно пошукам «молодших символістів». Його варіант подолання егоцентричних тенденцій в літературі виявляється близьким концепції соборності мистецтва В’ячеслава Іванова.

У своїх драматургійних творах Ремізов найвиразніше реалізував сповідувану ним «необарочну» поетику, де поєднано фарс і трагедію, приземлено-тваринне і піднесено-духовне, «серафічне», інвективи до вічності і натяки буденності. Остання п'єса - «Цар Максиміліан» (1919) - стилізована переробка декількох фольклорних варіантів - ще один акт пієтету письменника перед народною творчістю.

«Розбурхана Русь» - перша книга автобіографічної епопеї Олексія Ремізова, яка зайняла основне місце в його емігрантській творчості і де письменник охопив своє життя, - «Іверень» (1897-1905), «Петербурзький байрак» (1905-1917), «Розбурхана Русь »(1917-1921),« Учитель музики »(1923-1939), «Крізь вогонь Скоробей» (1940-1943). Автобіографічна проза Ремізова багато в чому відрізняється від звичних форм цього жанру: реальні факти переплетені з авторською фантазією, композиція не лінійно-хронологічна, а мозаїчно-послідовна, підпорядкована ліричному імпульсу.

У 1927 році в розширеному вигляді вперше опублікована розповідь «Іверень», Щеколдін Ф. І. є одним з героїв книги спогадів А. М. Ремізова. Перша глава має підзаголовок «Старець», як би дає стильовий камертон для зображення Щеколдіна. Його образ малюється Ремізовим відповідно по каноном давньоруської агіографічної літератури: "Федір Іванович Щеколдін кореня костромського і мова його округла."

В останніх книгах письменник переосмислює найбільш значні пам'ятки російської і світової культури ( «Трістан та Ізольда», «Сава Грудцин», «Коло щастя», «Павичевим пером» і ін.). Найважливішою темою для розуміння зв'язків Ремізова з російським і європейським авангардом постає тема снотворчості. Вона висловилася в двох книгах: «Мартин Задека» і «Вогонь речей». Остання - це своєрідний естетичний заповіт - унікальне «гіпнологічне» дослідження російської літератури ніби замикає літературно-філософську есеїстику «срібного віку», присвячену російській класиці.

Зібрання творів Ремізова (1910-1912) показало цілісність художнього світу письменника, парадоксальне поєднання в собі жартівника і казкаря, винахідника кошмарів і жаху повсякденної дійсності. Поєднання двох частин буття було принциповим для Ремізова, який так писав про центральну тему своєї творчості: «Жнива світу, біда людського життя - як важко жити на світі! Люди заможні і ті, що приречені на злидні, для них однаково є тягарем життя. А інша сторона - смішна».

Найвідоміші твори[ред. | ред. код]

  • «Лимонарь» (1907)
  • «Посолонь» (1907)
  • «Дідькове дійство» (1907)
  • «Годинник» (СПб, 1908)
  • «Ставок» (1908)
  • «Трагедія про Юду, принца Іскаріотського» (1908)
  • «Невгамовний бубон» (1909)
  • «Хрестові сестри» (1910)
  • «Дійство про Георгія Хороброго» (1910)
  • «П'ята виразка» (1912)
  • «Зібрання творів у 8 т.» (1910-1912)
  • «Слово про загибе російської землі» (1917)
  • «Цар Максиміліан» (1919)
  • «Цар Додон» (1921)[8]
  • «Росія в письменах» (1922)
  • «Кукха» (1923)
  • «Розбурхана Русь. Щоденник 1917-1921 рр» (1927)
  • «У рожевому блиску» (1952)
  • «Краватка» (1922)
  • «Сила Русі» (1911)

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Bibliographie des oeuvres de Alexis Remizov. Etablie par Helene Sinany. Sous la direction de T. Ossorguine. Paris: Institut d'etudes slaves, 1978. 255 p. ISBN 2-7204-0129-3.
    • Зі змісту:
      • Хронологія життя автора - С. 15-21;
      • I. Книги та брошури (1907-1957) - С. 23-86, №№ 1-83;
      • Переклади (1924-1965) - С. 87-100, №№ 84-123;
      • II. Передмови, твори у збірниках, альманахах і т.п., Ремізов - перекладач, автобіографії (1894-1958) - С. 101-114, №№ 124-201;
      • III. Розповіді, статті, нариси, звіти, видані в періодиці (1897-1949) - С. 115-174, №№ 202-331;
      • IV. Покажчики: псевдонімом - С. 177, Назв - С. 179-230, Імен - С. 231-233,
      • Назв періодики та збірників - С. 235-246.

Література[ред. | ред. код]

  • Олексій Михайлович Ремізов: Бібліографія (1902-2013) / Авт.-упоряд. Е.Р.Обатніна, Е.Е.Вахненко. — СПб., 2016. — 834 с. — ISBN 978-5-91476-033-2.
  • Олексій Ремізов: Дослідження і матеріали. СПб., 1994.
  • Грачова A. M. Олексій Ремізов і давньоруська культура. СПб., 2000..
  • Ільїн І.О. Творчість О. М. Ремізова. М., 1938.
  • Ільїн І.О. Про темряву і прояснення. Книга художньої критики: Бунін - Ремізов - Шмельов. Мюнхен, 1959. 196 с.
  • Казак, Вольфганг. Енциклопедичний словник російської літератури з 1917 року. Пер. з нім. Е. Варгафтік і І. Буріхін. London: OPI, 1988. С. 641 - 644. ISBN 0-903868-73-3.
  • Кухта Е. В. Графічні альбоми О. Ремізова // ПРО Книги. Журнал бібліофіла. 2012. № 2. С. 72 - 83.
  • Кухта Е. В. Матеріали до теми «Графічні альбоми О. Ремізова» // ПРО Книги. Журнал бібліофіла. 2012. № 2. С. 83 - 89.
  • Корній Чуковський О. Ремізов. «Оповідання», СПБ. 1910. - «Невгамовний бубон», Альманах для всіх, 1910
  • Лев Лунц, Театр Ремізова. «Життя мистецтва», 1920, 15 січня, № 343, с. 2.
  • Російські письменники 20 століття: бібліографічний словник / гл. ред. і упоряд. П. А. Миколаїв - М .: наук. вид-во «Велика російська енциклопедія», 2000 - С. 588-590.
  • Обатніна Е. Р. Цар Асика і його піддані. Мавпяча Велика і Вільна Палата А. М. Ремізова в особах і документах. СПб., 2001. - 384 с., Іл.
  • Обатніна Е. Р. О. М. Ремізов. Особистість і творчі практики письменника. М., 2008.
  • Синявський А. Літературна маска Олексія Ремізова // Синявський А. Д. Літературний процес в Росії. М .: РДГУ, 2003, с. 299-313.
  • Слобін Г. Н. Проза Ремізова: 1900-1921. СПб., 1997..
  • Цивьян Т. В. Про РЕМІЗОВСЬКІ гіпнології і гіпнографії // Срібний вік в Росії. М., 1993.
  • Сурмачёв О. Г. До питання про першу публікацію оповідання О. Ремізова «Фортеця».
  • Сурмачёв О.Г. До питання про перше читання роману "Ставок" О.М. Ремізовим. // БАПВО. Вологда, 2016. - №1 (34). - С.84-87.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Олексій Ремізов. {{{Заголовок}}}.
  3. (Вичугский край): история, люди, факты,Исторические даты 26 ноября[недоступне посилання з липень 2019]
  4. Корній ЧуковськийОстанні розповіді Олексія Ремізова
  5. Images of Aleksei Remizov. Essey and catalogue of the exhibition by Greta Nachtailer Slobin. Amherst: Mead Art Museum, 1985. 140 p. ISBN 0-914337-05-X.
  6. літературний музей <! - Тема додана ботом ->[недоступне посилання з липень 2019]
  7. Шаблон:Книга:Казак В.: Лексикон русской литературы XX века. — С. 346.
  8. Алексѣй Ремізов' «Цар Додон'»