Перейти до вмісту

Рене Юіґ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Рене Юіґ
фр. René Huyghe Редагувати інформацію у Вікіданих
ПсевдоMaiastra[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився3 травня 1906(1906-05-03)[2][3][…] Редагувати інформацію у Вікіданих
Аррас Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер5 лютого 1997(1997-02-05)[2][4][…] (90 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Париж Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Франція[5] Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьмистецтвознавець Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materПаризький університет, Луврська школа і lycée Micheletd Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мовфранцузька[4][6] Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладКолеж де Франс[7] і Лувр[8] Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленствоФранцузька академія (5 лютого 1997)[9], Національна академія художніх мистецтв Аргентиниd і Comité des intellectuels pour l'Europe des libertésd Редагувати інформацію у Вікіданих
ПосадаMember of the Académie françaised[9] Редагувати інформацію у Вікіданих
ДітиFrançois-Bernard Huyghed Редагувати інформацію у Вікіданих
Автограф
Нагороди

Рене Юіґ (фр. René Huyghe ; 3 березня 1906, Аррас — 5 лютого 1997, Париж) — французький мистецтвознавець, хранитель музейної колекції Лувру (1927—1950), професор Колеж де Франс, член Французької Академії (з 1960 року).

Біографія

[ред. | ред. код]

Рене Юіґ народився 3 березня 1906 року у французькому місті Аррас. У 1914 році родина переїхала до Парижа. Підлітком Рене багато часу проводив у музеях, самостійно вивчаючи живопис. Його улюбленими авторами стають Кант і Берґсон, під впливом яких у 1921 році він формулює власний погляд на психологію мистецтва, яку розвиватиме все своє життя. По закінченні ліцею Людовика Великого, вступив до Сорбонни на філологічний факультет і в Школу Мистецтв при Луврі.

У 1927 році Рене розпочав свою кар'єру в Луврі хранителем колекції та редактором архітектурного журналу. Серед його улюблених художників — Теодор Руссо та Якоб ван Рейсдал. У 1930 році Рене Юіґ організував першу ретроспективну виставку робіт Делакруа, що стала першою виставкою такого масштабу, створеної національним музеєм, згодом провів виставку шедеврів французького живопису в Лондоні, перевіз картини імпресіоністів із Люксембургу до Лувру. У ці роки під його керівництвом виник Реставраційний відділ картин з музеїв Франції. Паралельно з музейною діяльністю Рене Юіґ видавав журнал «L'amour pour l'art» (1930), в якому публікував репродукції картин з описами, та журнал «Quadriga» (1945).

У роки Другої світової війни Рене Юіґ брав активну участь в евакуації шедеврів музею до замків Провансу. Після війни повернувся до Лувру й далі працював над переплануванням музейної експозиції, організовуючи зали у відділі живопису за тематиками.

У 1950 році очоливши кафедру психології пластичних мистецтв у Колеж де Франс, Рене Юіг залишив свою посаду в Луврі. 1991 року його лекції будуть видані під заголовком «Психологія мистецтва».

3 червня 1960 року його обирають до Французької академії на місце Роберта Кемпа. 1966 року Юіґ здобув Премію Еразма Роттердамського. Рене Юіґ далі активно працював як член різних реставраційних комісій і як президент Художньої ради Національних музеїв. З 1974 року обійняв посаду директора Музею Жакмар-Андре.

Також Рене Юіґ відомий як основоположник Міжнародної федерації фільмів про мистецтво. Серед перших почав знімати фільми про мистецтво, зокрема про Рубенса.

Доробок

[ред. | ред. код]

Рене Юіґ написав понад 50 праць, які відрізняються глибоким знанням як античної, так і сучасної історії мистецтва, особливо живопису («Історія Сучасного Мистецтва», 1935; «Імпресіонізм», «Символізм»), а також розуміння життя форм і функцій мистецтва. Останні розглядаються як з погляду історії та естетики, а й соціології з психологією. Наприклад, у книзі «Діалог з видимим» (1955) він наголошує на першості візуальних образів у західних цивілізаціях, які є «цивілізаціями образів», Відходячи від цієї тези, він пропонує нове прочитання художніх творів. У книзі «Мистецтво і душа» (1960) він виступає проти суто формального підходу до процесу вивчення мистецтва, повертаючи йому виразну функцію комунікативного акту зі світом та здатність відображення соціальних та моральних перетворень.

Праці

[ред. | ред. код]
  • Histoire de l'art contemporain (Alcan, 1935)
  • Cézanne (Plon, 1936)
  • L'univers de Watteau, dans Hélène Adhémar, Watteau: sa vie, son œuvre Catalogue des peintures et illustration (P. Tisné, 1950)
  • La Peinture d'Occident Cent chefs-d'œuvre du musée du Louvre (Nouvelles éditions françaises, 1952)
  • Dialogue avec le visible (Flammarion, 1955)
  • L'Art et l'Homme, Vol I (editor) (Larousse, 1957) Vol II (1958) Vol III (1961)
  • Ван Гог. М: Слово, 1995 (перше видання — Van Gogh (Flammarion, 1958)).
  • L'Art et l'Homme (Flammarion, 1960)
  • Delacroix ou le Combat solitaire (Hachette, 1964)
  • Les Puissances de l'image (Flammarion, 1965)
  • Sens et destin de l'art (Flammarion, 1967)
  • L'Art et le Monde moderne (ed. with Jean Rudel) 2 volumes (Larousse, 1970)
  • Formes et Forces (Flammarion, 1971)
  • La Relève du Réel, la peinture française au XIX siècle, impressionnisme, symbolisme (Flammarion, 1974)
  • Ce que je crois (Grasset, 1974)
  • La nuit appelle l'aurore, dialogue orient-occident sur la crise contemporaine (with Daisaku Ikeda) (Flammarion, 1976)
  • La Relève de l'Imaginaire, la peinture française al XIX siècle, realisme et romantisme (Flammarion, 1981)
  • Les Signes du temps et l'Art moderne (Flammarion, 1985)
  • Se perdre dans Venise (з Marcel Brion) (Arthaud, 1987)
  • Psychologie de l'art, résumé des cours du Collège de France (Le Rocher, 1991)

Примітки

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]