Римський статут Міжнародного кримінального суду

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Римський статут Міжнародного кримінального суду
International Criminal Court logo.svg
Тип міжнародний договір
Підписано 17 липня 1998
Місце Рим
Держави-учасниці
   Підписали і ратифікували
   Підписали, але не ратифікували
   Підписали, але потім відкликали
   Не підписали і не ратифікували

Римський статут Міжнародного Кримінального Суду (англ. Rome Statute of the International Criminal Court) — міжнародний договір, що заснував Міжнародний кримінальний суд. Ухвалений на дипломатичній конференції в Римі 17 липня 1998 року та набрав чинності з 1 липня 2002 року. Станом на вересень 2019 року Римський статут підписали всього 155 держав (Україна — 20 січня 2000 р.), але ратифікували 122 держави (Україна не ратифікувала).[1]

Статут встановлює коло діяльності, юрисдикцію і структуру суду.

Історія[ред. | ред. код]

Римський статут встановлює чотири основні міжнародні злочини: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини і злочини агресії. Проте в ході переговорів були розглянуті для внесення й інші злочини, зокрема екоцид.[2]

У червні 1998 року, після кількох років переговорів, спрямованих на встановлення постійного міжнародного трибуналу для судового переслідування осіб, звинувачених у геноциді та інших серйозних міжнародних злочинах, як от злочини проти людяності, воєнні злочини та злочини агресії, Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй скликала п'ятитижневу дипломатичну конференцію в Римі для доопрацювання і ухвалення конвенції про створення Міжнародного кримінального суду.[3][4]

17 липня 1998 року Римський статут був ухвалений шляхом голосування 120-ти держав, 7 висловилися проти, 21-на  утрималась.[5] Які саме країни проголосували проти, остаточно не відомо.[6] Але цілком очевидно, що серед них були такі держави, як КНР, Ізраїль і Сполучені Штати, тому що згодом вони публічно висловили своє негативне ставлення. Спостерігачі та коментатори роблять припущення, що серед решти країн, які не підтримали Римський статут, можуть бути  Індія, Індонезія, Ірак, Лівія, Катар, Російська Федерація, Саудівська Аравія, Судан і Ємен. Найбільше дослідники схиляються зараховувати до держав, які проголосували проти Ірак, Лівію, Катар та Ємен.[6]

11 квітня 2002 року на особливих урочистостях, що відбулися в штаб-квартирі Організації Об'єднаних Націй в Нью-Йорку, десять країн ратифікували Статут[7], внаслідок чого загальне число країн-підписантів досягло шістдесяти, що було найменшою кількістю, потрібною для приведення Статуту до чинності, як це визначено у статті 126.[8] Договір набув чинності 1 липня 2002 року;[7] МКС може розслідувати лише ті злочини, які були скоєні після дати набуття ним чинності[9].

Римський статут являє собою підсумок багаторазових спроб створення національного та міжнародного трибуналу. Наприкінці ХІХ ст. міжнародна спільнота здійснила перші кроки до створення незмінних судів з національною юрисдикцією. Разом із Гаазькою міжнародною конвенцією миру, представники найбільших націй спробували узгодити закони війни та ввести обмеження на використання високотехнологічної зброї. По закінченню Першої світової війни та після ще більш тяжких злочинів, скоєних під час Другої світової війни, пріоритетним завданням стало переслідування осіб, відповідальних за злочини, які вважаються настільки важкими, що їх необхідно назвати «злочинами проти людства».

Заради дотримання основних принципів демократичної цивілізації, злочинці не можуть бути страчені на майданах або відправлені в табори. Натомість із ними поводяться саме як зі злочинцями, регулярно здійснюючи судовий розгляд, з наданням права на захист і презумпції невинності. З цього погляду, важливою подією в історії права став Нюрнберзький процес, після якого були підписані деякі договори, що й привели до розробки Римського статуту.

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 260 від 9 грудня 1948 — Конвенція про запобігання та покарання злочину геноциду — була першим кроком на шляху до створення міжнародного постійного кримінального трибуналу з юрисдикцією на злочини, котрі, на той час, ще не були визначені у міжнародних договорах. У резолюції висловлено надію на поступ Юридичної комісії ООН у цьому напрямку.

Генеральна Асамблея, врахувавши певні міркування, висловлені Комісією, створила комітет для підготовки проекту Статуту і вивчення відповідних юридичних питань. 1951 року, був представлений перший проєкт. Другий вийшов 1955 року, але стикнувся з численним затримками, офіційно — через труднощі у визначенні злочину агресії, які були вирішені під час дипломатичних переговорів уже аж після набуття Статутом сили. Геополітична напруженість холодної війни також сприяла затримці.

Тринідад і Тобаго звернувся у грудні 1989 року до Генеральної Асамблеї, щоби знову відкрити переговори про створення міжнародного кримінального суду, і 1994 року представив проект статуту. Генеральна Асамблея заснувала спеціальний комітет для Міжнародного кримінального суду, вислухавши висновки Підготовчого комітету, який працював над проектом протягом двох років (1996—1998).

Тим часом Організація Об'єднаних Націй створила спеціальні трибунали для колишньої Югославії (МТКЮ) і по Руанді (МТР), після чого через питання, які виникли впродовж досудового розслідування, чи вже на судовій стадії, до Статуту було внесено поправки, що дуже нагадують чинний Римський Статут.

Під час своєї 52-й сесії Генеральна Асамблея ООН ухвалила рішення про скликання дипломатичної конференції для установи Міжнародного кримінального суду. Конференція відбулася в Римі 15 червня — 17 липня 1998, як зазначає договір, який набув чинності 1 липня 2002 року. Ця Римська конференція була відвідана представниками 161 держави, а також спостерігачами інших різноманітних організацій, міжурядових організацій та агентств, та неурядових організацій (зокрема численні групи з захисту прав людини). Вона відбувалася у штабі Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН, розташованої приблизно за чотири кілометри від Ватикану (однієї з представлених держав).[10][11]

Держави-учасники[ред. | ред. код]

Підозрювані у скоєнні міжнародного злочину: Володимир Путін та Марія Львова-Бєлова. МКС видав ордер на їх арешт у березні 2023.

Держави стають учасниками Міжнародного кримінального суду, а злочини, скоєні їхніми громадянами або на їхній території — підсудними йому, по факту ратифікації Римського статуту.

Станом на квітень 2013 року Римський статут ратифікували 122 держави світу[12]. Серед 193 держав-членів ООН його ратифікувала лише 121 держава (острови Кука не є членами ООН), 31 — підписали, але не ратифікували, а 41 — взагалі не підписали.

Україна підписала Римський статут Міжнародного кримінального суду 20 січня 2000 року, однак ще не ратифікувала його. На відміну від міжнародних судових органів, які за своєю природою є допоміжними засобами захисту прав і свобод людини і громадянина, Міжнародний кримінальний суд доповнює систему національної юрисдикції [13] та може брати до свого провадження справи не тільки за зверненням держави-учасниці, а й із власної ініціативи. Наприклад, коли держава, під юрисдикцією якої перебуває особа, підозрювана у вчиненні передбаченого Статутом злочину, «не бажає або не здатна проводити розслідування чи порушити кримінальне переслідування належним чином».

Можливість такого доповнення судової системи України до вересня 2016 року не передбачалася розділом VIII «Правосуддя» Конституції України [Архівовано 21 серпня 2013 у Wayback Machine.]. Це давало підстави для висновку, що абзац десятий преамбули та стаття 1 Статуту не узгоджувалися з положеннями частин першої, третьої статті 124 Конституції України, а через це приєднання України до цього Статуту відповідно до частини другої статті 9 Конституції України можливе лише після внесення до неї відповідних змін. Тож у квітні 2014 року Україна відповідно до пункту 3 статті 12 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, змогла звернутися лише з заявою про визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо злочинів режиму Януковича під час подій Революції Гідності. Разом з тим, після набрання чинності новою редакцією статті 124 Конституції України у червні 2016 року, Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду[14].

Деякі держави принципово негативно ставляться до самої ідеї існування МКС. На їхню думку, МКС обмежує суверенітет держави та має невизначено широку компетенцію. Такої думки дотримуються такі держави, як США, Китай, Індія, Ізраїль та Іран.

Найбільш запеклим супротивником МКС є США. Попри те, що уряд США підписав Римський статут у 2000 році, вже 2002 року він відкликав свій підпис. Спочатку Білл Клінтон, підписуючи документ, пояснив, що США не збираються ратифікувати Римський статут, доки в повній мірі не ознайомляться з діяльністю МКС[15]. Згодом адміністрація Буша-молодшого, маючи на меті захист власних військовослужбовців, взагалі відмовилась від участі в Римському статуті, назвавши його таким, що порушує національні інтереси та суверенітет США. Окрім того, у 2002 році був ухвалений спеціальний Закон про захист американського персоналу за кордоном, котрий дозволив застосування військової сили для визволення будь-якого американського громадянина, або громадян країн союзників США, затриманих на території будь-якої держави[16]. Водночас, США уклали низку двосторонніх угод, в котрих зобов'язали відповідні держави не видавати підозрюваних американських громадян Міжнародному кримінальному суду; у разі порушення цих домовленостей США припинять надавати військову допомогу та будь-яку іншу підтримку[17][18].

Держави-учасники, що ратифікували Римський статут, поділяються на такі регіональні групи:

  • Африканські держави;
  • Азійські держави, серед яких і держави в районі Тихого океану;
  • Східноєвропейські держави;
  • Держави Латинської Америки та Карибського басейну;
  • Західна Європа та інші держави.

Станом на квітень 2013 року 34 держави-учасниці МКС відносяться до африканських країн, 18 — до азійських держав, 18 — є представниками від Східної Європи, 27 — від Латинської Америки та Карибського басейну і 25 — від Західної Європи та інших держав[3.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ UNTC Rome Statute of the International Criminal Court. Архів оригіналу за 22 квітня 2016. Процитовано 9 вересня 2019. 
  2. ↑ University of London Report: Ecocide is the Missing Fifth Crime Against Peace. Архів оригіналу за 1 травня 2014. Процитовано 31 травня 2014. 
  3. ↑ United Nations (1999). Rome Statute of the International Criminal Court — Overview [Архівовано 13 січня 2008 у Wayback Machine.]
  4. ↑ Coalition for the International Criminal Court. Rome Conference — 1998. [Архівовано 8 серпня 2016 у Wayback Machine.]
  5. ↑ Michael P. Scharf (August 1998). Results of the Rome Conference for an International Criminal Court. [Архівовано 15 травня 2012 у Wayback Machine.] The American Society of International Law.
  6. ↑ а б Stephen Eliot Smith, «Definitely Maybe: The Outlook for U.S. Relations with the International Criminal Court During the Obama Administration», Florida Journal of International Law[en], 22:155 at 160, n. 38.
  7. ↑ а б Amnesty International (11 April 2002). The International Criminal Court — a historic development in the fight for justice.[недоступне посилання]
  8. ↑ Article 126 of the http://legal.un.org/icc/statute/99_corr/cstatute.htm Rome Statute].[недоступне посилання з липня 2019]
  9. ↑ Article 11 of the Rome Statute. Архів оригіналу за 19 жовтня 2013. Процитовано 31 травня 2014. 
  10. ↑ Final Act of the International Criminal Court. Архів оригіналу за 19 жовтня 2013. Процитовано 31 травня 2014. 
  11. ↑ Rome Conference list of attendees and meeting notes. Архів оригіналу за 19 жовтня 2013. Процитовано 31 травня 2014. 
  12. ↑ ICC: The States Parties to the Rome Statute. Архів оригіналу за 23 березня 2013. Процитовано 29 травня 2014. 
  13. ↑ Висновок Конституційного Суду України N 3-в/2001 у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського статуту Міжнародного кримінального суду (справа про Римський статут) від 11 липня 2001 року у справі N 1-35/2001. Архів оригіналу за 17 червня 2016. Процитовано 24 травня 2016. 
  14. ↑ Стаття 124 Конституції України у редакції Закону № 1401-VIII від 02.06.2016. Архів оригіналу за 19 квітня 2017. Процитовано 18 квітня 2017. 
  15. ↑ Clinton's statement on war crimes court [Архівовано 20 липня 2012 у Wayback Machine.] (англ.). BBC News.
  16. ↑ Новая атака США на Международный уголовный суд [Архівовано 2015-09-24 у Wayback Machine.] (рус.). Хьюман Райтс Вотч (2002)
  17. ↑ Начало противостояния. США и Международный уголовный суд Обзор за май 2002 г. [Архівовано 10 грудня 2014 у Wayback Machine.] (рус.) Журнал «Индекс».
  18. ↑ Status of US Bilateral Immunity Acts [Архівовано 2012-03-15 у Wayback Machine.] (англ.) (PDF). Coalition for the International Criminal Court (2006).

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]


Право Це незавершена стаття з права.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
міжнародне право Це незавершена стаття про міжнародне право.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Злочини
UN emblem blue.svg
Міжнародний трибунал
Боротьба зі злочинністю
Підстави
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Римський_статут_Міжнародного_кримінального_суду&oldid=38979442