Римські ігри

Римські ігри
Римські ігри «Перегони на колісницях у Великому цирку» (картина Альфредо Томінца). Перегони були головною видовищною подією Римських ігор.
Тип	Найдавніше державне релігійне свято, що супроводжувалося масовими розвагами, спортивними змаганнями та театральними виставами
Значення	Вшанування перемог Риму та поклоніння Юпітеру Капітолійському (головному богу римського пантеону)
Дата	Спочатку тривали один день, згодом розширилися до 15 днів (з 5 по 19 вересня). Після смерті Цезаря свято тривало 16 днів (з 4 по 19 вересня).
Традиції	Починалися з урочистої ходи від Капітолія до Великого цирку. Включали перегони на колісницях, гладіаторські бої, постановки грецьких та римських п'єс, а також великий священний бенкет для сенаторів.

Римські ігри (лат. Ludi Romani), іноді Великі ігри (лат. Ludi Magni) — найдавніше, наймасштабніше та найголовніше щорічне релігійне свято у Стародавньому Римі, що супроводжувалося масовими розважальними видовищами, спортивними змаганнями (ludi) та театральними постановами. Свято проводилося щороку у вересні і було нерозривно пов'язане з поклонінням Капітолійській тріаді, передусім верховному богу римського пантеону — Юпітеру Капітолійському (лат. Jupiter Optimus Maximus). У римському суспільстві ці ігри виконували не лише сакральну, а й надзвичайно важливу соціально-політичну функцію, об'єднуючи патриціанську верхівку та плебс у спільному святкуванні.

За свідченнями античної традиції, Римські ігри були засновані у VI столітті до н. е. царем Тарквінієм Пріском як подяка богам за військові перемоги Риму над сусідніми латинськими племенами. Тривалий час свято не мало фіксованої дати і проводилося нерегулярно як обітникові ігри (ludi votivi), які полководці влаштовували після успішних кампаній та повернення із тріумфом. Однак із 366 року до н. е. Римські ігри набули статусу щорічного загальнодержавного свята (ludi stati). З розвитком Римської держави їхня тривалість постійно зростала: від одного дня на початку республіканської епохи до шістнадцяти днів у часи пізньої Республіки та Імперії (з 4 по 19 вересня).

Відповідальність за організацію та фінансування ігор покладалася на курульних еділів. Оскільки державна скарбниця виділяла обмежену суму, магістрати масово витрачали власні статки на залучення кращих колісничих, акторів та екзотичних звірів. Організація розкішних Ludi Romani була одним із найефективніших інструментів здобуття популярності серед народу, що гарантувало еділу успішне обрання на вищі посади — претора чи консула.

Релігійний характер ігор вимагав абсолютної точності у виконанні ритуалів. Якщо під час церемонії відбувалася найменша помилка — танцюрист зупинявся, колісниця ламалася до старту, або жрець неправильно вимовляв слова молитви, — весь день ігор, або навіть усе свято повністю, доводилося починати заново. Ця сувора практика очищення та повторення мала назву instauratio і гарантувала, що боги приймуть пожертву.

Програма святкувань традиційно відкривалася масштабною урочистою процесією (pompa circensis), яка прямувала від Капітолійського пагорба до Великого цирку. Після неї розпочиналися головні розваги: перегони на колісницях (ludi circenses), атлетичні змагання та військові танці. З 240 року до н. е. до програми були обов'язково включені сценічні вистави (ludi scaenici), під час яких ставилися перші латиномовні трагедії й комедії, засновані на грецьких зразках. Центральною релігійною подією залишався священний бенкет на честь Юпітера (Epulum Jovis), що відбувався 13 вересня за участі сенаторів та вищих посадовців. Традиція проведення Римських ігор виявилася настільки міцною, що вони продовжували існувати навіть у період Пізньої античності, аж до остаточного утвердження християнства як єдиної державної релігії у IV–V століттях.

Історія виникнення

Точне походження Римських ігор губиться в епосі царського Риму і тісно переплітається з міфологічною та анналістичною традицією. Згідно з класичною версією, наведеною давньоримським істориком Титом Лівієм, ігри були вперше проведені п'ятим римським царем Тарквінієм Пріском у VI ст. до н. е. Це свято влаштували на знак подяки богам після успішного взяття багатого латинського міста Апіоли. Тит Лівій зазначає, що саме з нагоди цих перших ігор у болотистій долинні між пагорбами Палатин і Авентин було вперше розмічено простір для майбутнього Великого цирку (Circus Maximus). Патриціям і вершникам виділили спеціальні місця, де вони побудували перші дерев'яні криті трибуни (fori) для споглядання за видовищем.

...Тоді вперше було розмічено місце для цирку, який тепер називається Великим. Для патриціїв і вершників були влаштовані місця, де кожен з них міг побудувати собі трибуну; сиділи вони на дерев'яних настилах, піднятих на дванадцять футів від землі. Видовище складалося з перегонів коней та кулачних бійців, виписаних переважно з Етрурії...

Сучасна історіографія підкреслюють у цьому процесі сильний етруський вплив, що є логічним, враховуючи етруське походження династії Тарквініїв. Зокрема, перші колісничі, вершники, акробати та кулачні бійці, які брали участь у ранніх іграх, були спеціально запрошені до Риму з Етрурії. Сама традиція проведення масових ігор як форми релігійного поклоніння також мала глибоке етруське коріння, де вона часто асоціювалася з поховальними ритуалами вождів.

Інша, паралельна антична традиція пов'язує заснування Ludi Romani зі зведенням головного державного святилища — Храму Юпітера Оптима Максима на Капітолійському пагорбі. Освячення храму традиційно датується 509 роком до н. е. (першим роком Республіки), і саме на річницю цієї події, 13 вересня, згодом завжди припадала кульмінація Римських ігор. Деякі античні автори (зокрема Діонісій Галікарнаський) також стверджували, що ігри набули свого масштабного характеру дещо пізніше — після грандіозної перемоги римлян над Латинським союзом у битві біля Регілльського озера (бл. 496 р. до н. е.).

Протягом перших століть свого існування (епоха ранньої Республіки) ці ігри не були регулярними і не мали фіксованої дати в календарі. Видатний історик-антикознавець Теодор Моммзен зазначав, що спочатку вони мали винятково статус «обітникових ігор» (ludi votivi). Римські полководці (консули або диктатори), вирушаючи на війну, давали публічну обітницю Юпітеру: якщо бог дарує римській зброї перемогу і дозволить армії безпечно повернутися додому, полководець власним коштом або з частини військової здобичі (manubiae) влаштує на його честь грандіозні змагання. Після успішного завершення кампанії полководець повертався до Риму, отримував від Сенату право на тріумф, і саме ці обітникові ігри ставали яскравим фіналом переможних святкувань. Кожен новий полководець намагався перевершити попередників у розкоші ігор, що стимулювало їхній масштаб.

Фундаментальна реформа свята відбулася лише у 366 році до н. е. Цей рік став переломним в історії Риму через прийняття законів Ліцинія-Секстія, які поклали край тривалому політичному протистоянню та зрівняли у правах патриціїв і плебеїв, дозволивши останнім обіймати найвищі магістратури. На знак примирення між двома станами та встановлення громадянської злагоди (concordia ordinum), Сенат ухвалив рішення відзначати Римські ігри як щорічне, фіксоване державне свято (ludi stati). Відтоді ігри стали невід'ємною частиною офіційного релігійного календаря (Fasti) і проводилися щовересня на постійній основі, незалежно від наявності чи відсутності військових тріумфів у поточному році. Ця реформа остаточно закріпила Ludi Romani як найважливішу подію року, що об'єднувала все римське суспільство навколо культу Юпітера.

Організація та фінансування

Сучасний вигляд долини Великого цирку, де у давнину проводилися головні змагання та перегони Римських ігор.

Початково організацією та проведенням Римських ігор опікувалися вищі магістрати республіки — консули або диктатори, оскільки ігри вважалися безпосереднім продовженням військового тріумфу. Однак після реформи 366 року до н. е. та надання святу щорічного статусу (ludi stati), Сенат переклав цей обов'язок на плечі новоствореної колегії курульних еділів. Курульні еділи, які обиралися виключно з числа патриціїв (а згодом і плебеїв), відповідали за громадський порядок у місті, стан доріг, ринків і, що найважливіше, за організацію державних видовищ.

Паралельно зі зростанням геополітичної могутності Римської держави відбувалося постійне збільшення тривалості святкувань. Якщо у IV ст. до н. е. ігри тривали лише один або кілька днів, то до кінця пунічних воєн вони займали вже більше тижня. В епоху пізньої Республіки, до моменту диктатури Юлія Цезаря, Римські ігри офіційно тривали 15 днів — з 5 по 19 вересеня. Після вбивства Цезаря у 44 році до н. е. Сенат ухвалив рішення додати до календаря ще один день святкувань — 4 вересня, який присвячувався вшануванню пам'яті обожествленого диктатора. Таким чином, загальна тривалість Ludi Romani досягла 16 днів, забираючи більше половини всього вересня.

Фінансування Римських ігор являло собою складну систему, де перепліталися державні інтереси та особисті амбіції нобілітету. Державна скарбниця (Ерарій) виділяла на проведення ігор фіксовану суму (lucar). Відомо, що у 509 році до н. е. ця сума становила 5000 асів, а до II століття до н. е. зросла до 200 000 асів. Проте цих державних коштів вистачало лише на покриття базових витрат: релігійні офіційні пожертви, закупівлю жертовних биків та мінімальну підготовку дерев'яних конструкцій цирку. Забезпечити ту розкіш, якої вимагав римський плебс — залучити кращих колісничих з усієї Середземноморської ойкумени, орендувати відомих грецьких акторів чи привезти екзотичних диких звірів для полювання, — за державний кошт було неможливо.

Тому курульні еділи були змушені доплачувати колосальні суми з власних кишень або брати величезні кредити у лихварів. У римському політичному житті (Cursus honorum) посада еділа розглядалася як обов'язковий трамплін для обрання на вищі магістратури претора та консула. Організація розкішних Римських ігор була легальним і найбільш ефективним способом політичного піару та підкупу виборців: чим більше видовищ, безкоштовного хліба, вина і подарунків роздавав еділ під час вересневих святкувань, тим гарантованішим було його майбутнє обрання на політичний Олімп.

Особливою рисою організації Ludi Romani був суворий сакральний контроль, що мав назву instauratio (відновлення). Оскільки ігри проводилися на честь Юпітера, будь-яка технічна, процедурна або ритуальна помилка вважалася образою божества (piaculum). Якщо під час урочистої ходи падала статуя бога, якщо колісниця ламалася під час заїзду через недбалість, або якщо актор на сцені забував слова священного гімну, ігри оголошувалися оскверненими. У такому випадку Сенат за поданням колегії понтифіків наказував анулювати результати змагань і почати весь день святкувань (а іноді й усі ігри) з самого початку. Історія знає випадки, коли через дрібні помилки Римські ігри перезапускалися по три, чотири або навіть одинадцять разів поспіль, що вимагало нових астрономічних витрат від організаторів, але перетворювало свято на безкінечний карнавал для римського люду.

Програма ігор

Римські ігри відрізнялися суворим сакральним хронотопом. Їхня програма формувалася століттями, поступово перетворюючись із суто релігійного обряду на грандіозний багатоденний синтез культу, спорту та мистецтва. Увесь перебіг свята ділився на кілька ключових етапів.

Урочиста процесія (Pompa circensis)

Свято незмінно відкривалося пишним парадом — pompa circensis. Ця хода символізувала єдність римського соціуму та його зв'язок із богами. Колона розпочинала свій рух від головного Храму Юпітера Капітолійського, спускалася через Форум, проходила через ремісничий квартал Вікус Тускус і входила через парадні ворота безпосередньо на арену Великого цирку.

Найбільш детальний і безцінний для істориків опис цієї ходи залишив Діонісій Галікарнаський. На чолі процесії йшли вищі магістрати республіки (консули чи еділи) у розкішних тріумфальних шатах, за ними їхала римська золота молодь: спочатку вершники на конях, а потім піші юнаки, розділені на підрозділи за центуріями (майбутня військова еліта Риму). Далі рухалися професійні спортсмени, кулачні бійці та борці, а за ними — три групи танцюристів (дорослі чоловіки, юнаки та діти), вдягнені в червоні туніки з бронзовими шоломами та мечами, які виконували войовничі етруські танці під акомпанемент флейт і кіфар. Наступними йшли хори мімів та сатирів, які розважали натовп комічними сценками та пародіями. Замикали ходу жерці різних колегій, які несли на спеціальних розкішних ношах (fercula) золоті, срібні та витончено вирізьблені з дерева статуї богів Капітолійської тріади (Юпітера, Юнони та Мінерви), а також інших небесних покровителів Риму.

Змагання колісниць та атлетів (Ludi circenses)

Після того, як статуї богів займали свої почесні місця на спеціальній трибуні (pulvinar), еділ давав сигнал до початку циркових змагань (ludi circenses). Перегони на колісницях були найпопулярнішою, найазартнішою та найнебезпечнішою частиною Ludi Romani, яка збирала сотні тисяч глядачів на трибунах Великого цирку.

Усі колісничі виступали за один із чотирьох офіційних клубів (фракцій), які відрізнялися кольорами одягу: «Червоні» (russata), «Білі» (albata), «Блакитні» (veneta) та «Зелені» (prasina). Римляни палко вболівали за свої фракції, робили шалені грошові ставки, а суперництво між фанатами «Блакитних» і «Зелених» іноді призводило до масових бійок на вулицях міста.

Сценічні виступи (Ludi scaenici)

Комедіограф Плавт, чиї п'єси регулярно ставилися під час вересневих ігор.

Протягом перших трьох століть Римські ігри залишалися суто військово-атлетичним видовищем. Проте у 240 році до н. е. відбулася подія, що назавжди змінила історію римської культури. Після завершення Першої Пунічної війни Сенат наказав розширити ігри, і полонений грек з Тарента Лівій Андронік вперше поставив на сцені Римських ігор регулярну драму (трагедію і комедію), яку він переклав та адаптував латинською мовою з грецьких оригіналів.

Це нововведення мало колосальний успіх, і під театральні виступи (ludi scaenici) почали виділяти окремі дні на початку свята. Саме на Ludi Romani презентували свої безсмертні комедії такі видатні автори, як Плавт та Теренцій. Сцени будувалися тимчасово з дерева поруч із храмами або у Великому цирку, а вхід для всіх громадян був безкоштовним. Римський театр народився саме як невід'ємний елемент релігійного культу Римських ігор.

Бенкет Юпітера (Epulum Jovis)

Головним сакральним і релігійним ядром усього вересневого святкового циклу було 13 вересня. Цей день вважався датою заснування та ініціації Храму Юпітера Капітолійського. На честь цієї події вищі магістрати, понтифіки та сенатори влаштовували пишний офіційний бенкет — Epulum Jovis.

Бенкет відбувався безпосередньо на Капітолії. Це був ритуал у формі лектистернію (lectisternium): у залі встановлювалися розкішні бенкетні ложа, на які викладали курульні крісла та подушки, де символічно розміщували статуї Юпітера, Юнони та Мінерви. Богам підносили найкращі страви та вина, демонструючи, що вони особисто присутні серед римських сенаторів як почесні гості. Після завершення релігійної частини на Форумі влаштовувався масовий бенкет для всього римського народу, який фінансувався державою та еділами.

Трансформація в епоху Імперії та занепад

Із падінням Республіки та встановленням принципату Октавіана Августа політичне значение Римських ігор змінилося. Оскільки народні збори втратили реальну владу, еділам більше не потрібно було завойовувати голоси виборців на магістратських коміціях. Проте ігри не занепали — навпаки, фінансування повністю перейшло під контроль імператорів, які використовували концепцію «Хліба та видовищ» (panem et circenses) для відволікання плебсу від втрати політичних прав та свобод. Масштаби святкувань у часи Імперії стали ще астрономічнішими, а сам Circus Maximus було повністю перебудовано в камені й мармурі для безпеки та комфорту сотень тисяч глядачів.

Кінець багатовіковій традиції Ludi Romani поклало утвердження християнства як єдиної державної релігії Римської імперії у IV столітті. Християнські мислителі гостро критикували ігри за їхнє суто язичницьке походження, жертвоприношення Юпітеру та жорстокість. Зокрема, утіленням цієї критики став трактат Тертулліана «Про видовища» (De Spectaculis), де автор доводив, що участь у подібних святкуваннях є формою ідолопоклонства та духовного блуду.

Остаточно Римські ігри, як і інші традиційні язичницькі свята, були офіційно заборонені релігійними декретами імператора Феодосія I Великого у 391–392 роках, які криміналізували будь-які форми давніх культів. Попри заборону релігійної складової, суто секуляризовані спортивні перегони на колісницях у Великому цирку продовжували проводитися ще деякий час, аж до остаточного колапсу Західної Римської імперії та руйнування міських водогонів під час облог Риму готами у V столітті.

Див. також

• Ігри в Стародавньому Римі
• Circus Maximus
• Ludi Plebeii
• Культура Стародавнього Риму

Література

Джерела (античні автори)

• Тит Лівій. Історія від заснування міста (Ab Urbe Condita).
• Діонісій Галікарнаський. Римські стародавності (Antiquitates Romanae).
• Марк Туллій Цицерон. Проти Верреса (In Verrem).

Сучасні дослідження та довідники

• Балух В. О. Історія античної цивілізації. У 3-х т. — Т. 2: Стародавній Рим. — Чернівці : Наші книги, 2008. — 848 с. — ISBN 978-966-482-011-7.
• Hornblower S., Spawforth A. The Oxford Classical Dictionary. — 4th ed. — Oxford : Oxford University Press, 2012. — 1640 p. — ISBN 978-0199545568. (англ.)
• Humphrey John H. Roman Circuses: Arenas for Chariot Racing. — Berkeley : University of California Press, 1986. — 703 p. — ISBN 978-0520049215. (англ.)
• Scullard H. H. Festivals and Ceremonies of the Roman Republic. — Ithaca, New York : Cornell University Press, 1981. — 288 p. — ISBN 978-0801414022. (англ.)