Перейти до вмісту

Робоча рада

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Робоча рада — цехова організація, що представляє працівників, яка функціонує як доповнення до профспілок на місцевому/фірмовому рівні, але є незалежною від них, принаймні в деяких країнах. У ряді європейських країн, включаючи Сполучене Королівство, існують робочі ради під різними назвами в різноманітних споріднених формах (joint consultative committee або employees’ council); Німеччина та Австрія (Betriebsrat);[1][2] Люксембург (comité mixte, délégation du personnel ); Нідерланди ( Dienstcommissie, Ondernemingsraad) і Фландрія в Бельгії (ondernemingsraad); Італія (comitato aziendale); Франція (comité social et économique); Валлонія в Бельгії (conseil d'entreprise), Іспанії (comité de empresa) і Данії (Samarbejdsudvalg або SU).

Одне з найбільш часто досліджуваних (і, можливо, найуспішніших) реалізацій цього цього інституту в Німеччині.[3] Модель в основному така: загальні трудові угоди укладаються на національному рівні національними профспілками (наприклад , IG Metall) і німецькими асоціаціями роботодавців (наприклад, Gesamtmetall[de]), а місцеві заводи та фірми потім зустрічаються з робочими радами, щоб адаптувати ці національні угоди до місцевих обставин. Члени виробничої ради обираються трудовим колективом підприємства строком на чотири роки. Вони не повинні бути членами профспілки; виробничі ради також можуть бути створені в компаніях, де ні роботодавець, ні працівники не організовані.

Представники виробничої ради також можуть бути призначені до ради директорів.

Як і у випадку зі спільним прийняттям рішень[en], існує три основних погляди на те, чому в першу чергу існують робочі ради: щоб зменшити конфлікт на робочому місці шляхом покращення та систематизації каналів зв’язку; законодавчим шляхом посилити переговорну силу працівників за рахунок власників; і виправляти недоліки ринку за допомогою державної політики.

Європейський Союз

[ред. | ред. код]
Докладніше: Європейська робоча рада та Директива про залучення працівників

22 вересня 1994 року Рада Європейської Унії прийняла директиву (94/45/ЄС) про створення Європейської робочої ради (EWC) або подібну процедуру з метою інформування та консультування працівників у компаніях, які працюють на рівні Європейської Унії.

Директива EWC поширюється на компанії, які мають щонайменше 1000 співробітників у межах ЄС і щонайменше 150 працівників у кожній із щонайменше двох країн ЄЕЗ.

Європейські робочі ради[en] були створені частково як відповідь на посилення транснаціональної реструктуризації, викликаної Єдиним європейським актом. Вони дають представникам працівників з усіх європейських країн у великих транснаціональних компаніях прямий зв’язок із вищим керівництвом. Вони також дбають про те, щоб працівникам у різних країнах повідомляли одне й те саме про транснаціональну політику та плани. Нарешті, вони дають представникам працівників у профспілках і національних виробничих радах можливість консультуватися один з одним і розробляти спільну європейську відповідь на транснаціональні плани роботодавців, які керівництво має розглянути перед тим, як ці плани будуть реалізовані.

Директива EWC була переглянута Радою та Європейським Парламентом у травні 2009 року. Зміни, які містяться в новій («переробленій») Директиві, мають бути перенесені в національне законодавство до 5 червня 2011 року та мають важливі наслідки для всіх компаній, на які поширюється дія законодавства, як для тих, у яких існує Європейська робоча рада, так і для тих, які її ще не створили.

Подібний транснаціональний консультативний орган існує для працівників Societates Europaeae, який називається SE-Representative-Body або SE Works Council. Це набуло чинності в 2004 році з Директивою про залучення працівників[en] (2001/86/ЄС).[4] За даними Європейського інституту профспілок[en], робочі ради SE можна порівняти з європейськими трудовими радами.[5]

Франція

[ред. | ред. код]

Робочий комітет (CE) був обов’язковим для будь-якої компанії з 50 працівниками або більше. Його замінює соціально-економічний комітет[fr] (CSE або Business and Social Council), який було запроваджено в усіх компаніях з 1 січня 2020 року. Члени СЕ обираються всіма працівниками та мають 20 годин делегування на місяць. Основна роль CE або CSE полягає в тому, щоб бути посередником між працівниками та членами правління, яке складається з голови та директора з персоналу, переважно для колективних питань, таких як організація роботи, політика навчання, переваги. Його консультації є обов’язковими у разі певних економічних подій, таких як будь-які стратегічні кроки компанії. Кількість членів залежить від кількості людей у компанії. Усі члени CE або CSE щомісяця проводять зустрічі з правлінням, на яких розглядаються дуже конкретні питання.[6]

Німеччина

[ред. | ред. код]

Робочі ради (однина: Betriebsrat, множина: Betriebsräte ) у Німеччині мають довгу історію, починаючи з початку 1920-х років у Веймарській республіці після Першої світової війни[7], заснованої Законом про робочі ради (Betriebsrätegesetz), пізніше оновленим у 1952 році шляхом прийняття Закону про установу підприємств у Західній Німеччині.[8][9] Спочатку профспілки дуже скептично ставилися до виробничих рад, вважаючи їх способом для керівництва вести переговори з працівниками без колективних переговорів[10], але згодом вони розробили чітко визначені обов’язки, коли виробничим радам заборонено закликати до страйків або вести переговори про підвищення заробітної плати.[11] Останніми роками, коли членство в профспілках зменшилося, профспілки стали сприймати профспілки як спосіб залучати членів, зокрема, організовуючи кампанії, щоб профспілки приєднувалися до них.[12] У 2019 році залежно від галузі від 16% до 86% працівників працювали у роботодавця з трудовою радою.[13]

Незважаючи на те, що членство в профспілці явно не є обов’язковим, згідно з аналізом, проведеним Фондом Ганса Бьоклера щодо виборів до Ради працівників у 2014 році, залежно від сектору; від 60 до 80% обраних радників працівників були членами афілійованих профспілок у Німецькій конфедерації профспілок.[14][15] Профспілки можуть запропонувати захист членам ради працівників. Наприклад, профспілки проводять навчальні курси для забезпечення проведення виборів виробничої ради, що відповідає закону, що може запобігти атакам з боку керівних органів, які вороже ставляться до створення виробничої ради.[16]

Робочі ради в Німеччині пов’язані з рядом позитивних ефектів. Вони сприяють вищій заробітній платі, навіть більше, ніж колективні переговори (хоча ситуації з обома сприятимуть найвищій заробітній платі),[17] вони роблять фірми більш продуктивними (хоча ступінь, до якої вони підвищують продуктивність, важко виміряти).[18] і вони не перешкоджають інвестиціям чи інноваціям.[19][20] Крім того, доведено, що робочі ради допомагають жінкам, східнонімецьким та іноземним працівниками.[17] Однак вони пов’язані з нижчою рентабельністю, ймовірно, оскільки вони, як правило, приносять вищу заробітну плату, і менші компанії можуть не мати такої вигоди, як більші.[19]

Перешкоджання роботі ради працівників є кримінальним злочином. [21]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Information about Betriebsrat in Germany (German). www.verdi.de.
  2. ↑ Information about Betriebsrat in Austria (in German). www.arbeiterkammer.at.
  3. ↑ POLYAS Company. 26 червня 2017.
  4. ↑ Training and the SE Directive. Worker Participation. Процитовано 21 лютого 2021.
  5. ↑ Chipping away at workers’ participation rights. Benchmarking working Europe 2014. Brussels: European Trade Union Institute. 2014. с. 91—112. ISBN 978-2-87452-308-3. OCLC 888342684.
  6. ↑ Bento, F (May 2013). Interviewing member of C.E in CRO France. Expatriates Magazine. Paris: EP. с. 10—11.
  7. ↑ Frankel, Emil (1923). The German Works Councils. Journal of Political Economy. 31 (5): 708—736. doi:10.1086/253554. ISSN 0022-3808.
  8. ↑ Betriebsverfassungsgesetz, BetrVG [Works Constitution Act]. www.gesetze-im-internet.de. Процитовано 18 жовтня 2020.
  9. ↑ Ross, Arthur M. (1 серпня 1962). Prosperity and Labor Relations in Europe: The Case of West Germany. The Quarterly Journal of Economics (англ.). 76 (3): 331—359. doi:10.2307/1879625. ISSN 0033-5533. JSTOR 1879625.
  10. ↑ Pontusson, Jonas (2005). Inequality and Prosperity: Social Europe vs. Liberal America. Ithaca and London: Cornell University Press. с. Ch. 6. ISBN 978-0-8014-8970-9.
  11. ↑ Das Betriebsverfassungsgesetz (BetrVG) | Nachrichten für Betriebsräte. www.bund-verlag.de. Процитовано 2 грудня 2016.
  12. ↑ Behrens, Martin (2009). Still Married after All These Years? Union Organizing and the Role of Works Councils in German Industrial Relations. Industrial and Labor Relations Review. 62 (3): 275—293. doi:10.1177/001979390906200301.
  13. ↑ Durch Betriebsrat vertretene Beschäftigte nach Branchen. Statista (нім.). Процитовано 13 червня 2019.
  14. ↑ Greifenstein, Ralph; Kißler, Leo; Lange, Hendrik (August 2014). Trendreport Betriebsrätewahlen 2014 (PDF). Hans-Böckler-Stiftung.
  15. ↑ Workplace Representation — Germany. www.worker-participation.eu. Процитовано 18 жовтня 2020.
  16. ↑ Gründung eines Betriebsrates in 6 Schritten. DGB Bildungswerk BUND - Gründung eines Betriebsrates in 6 Schritten (нім.). Процитовано 2 червня 2024.
  17. ↑ а б Addison, John T. та ін. (2010). German works councils and the anatomy of wages. Industrial and Labor Relations Review. 63 (2): 247—270. CiteSeerX 10.1.1.597.7278. doi:10.1177/001979391006300204.
  18. ↑ Mueller, Steffen (2012). Works councils and establishment productivity. Industrial and Labor Relations Review. 65 (4): 880—898. doi:10.1177/001979391206500405.
  19. ↑ а б Addison, John T. та ін. (2007). Do Works Councils Inhibit Investment?. Industrial and Labor Relations Review. 60 (2): 187—203. doi:10.1177/001979390706000202.
  20. ↑ Addison, John T. та ін. (2001). Works Councils in Germany: Their Effects on Establishment Performance. Oxford Economic Papers. 53 (4): 659—694. doi:10.1093/oep/53.4.659.
  21. ↑ Works Constitution Act (Betriebsverfassungsgesetz – BetrVG). www.gesetze-im-internet.de. Процитовано 16 січня 2024.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Європейська комісія (2008) Представники працівників у розширеній Європі (2 томи). Люксембург: Офіс офіційних публікацій Європейських співтовариств.ISBN 978-92-79-08928-2ISBN 978-92-79-08928-2 ( Том 1 ),ISBN 978-92-79-08929-9 ( том 2 ).
  • Фіцджеральд, І., Стірлінг, Дж. 2004. Європейські робочі ради: песимізм інтелекту, оптимізм волі? , Лондон, Рутледж.
  • Лечер, В., Платцер, Х., Руб, С., Вайнер, К. 2002. Європейські робочі ради: узгоджена європеїзація: між законодавчими рамками та соціальною динамікою, Лондон, Ашгейт.
  • Телен, Кетлін. 1993 рік. Західноєвропейська праця в перехідний період: порівняння Швеції та Німеччини. Світова політика 46, вип. 1 (жовтень): 23–49.
  • Тернер, Лоуелл. 1998 рік. Боротьба за партнерство: праця та політика в об’єднаній Німеччині . Ітака, Нью-Йорк: Cornell University Press.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Робоча_рада&oldid=44859849