Роговий Феодосій Кирилович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Феодосій Кирилович Роговий
Феодосій Кирилович Роговий за робочим столом.jpg
Феодосій Роговий за робочим столом
Народився 27 серпня 1925(1925-08-27)
с. Пугачівка, Градизький район, Полтавська область
Помер 4 травня 1992(1992-05-04) (66 років)
Устимівка, Глобинський район, Полтавська область, Україна
Громадянство СРСР СРСР
Україна Україна
Національність Українець
Діяльність письменник
Мова творів українська
Magnum opus роман-епопея «Свято останнього млива»
Премії Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1992

Феодо́сій Кири́лович Рогови́й (нар. 27 серпня 1925(19250827), с. Пугачівка, Градизький район, Полтавська область — пом. 4 травня 1992, с. Устимівка, Глобинський район, Полтавська область) — український письменник. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1992). Батько письменника і поета Юрія Рогового.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився у селі Пугачівці колишнього Градизького району в селянській сім'ї. Дитинство його припало на тяжкі роки колективізації і Голодомору, а юність — на роки Другої світової війни. Його світогляд сформувався серед чудової посульської природи, серед простих і добрих людей, правдивих, але безправних і принижених. Характерними рисами посулян є пісня, гумор, соковите слово, давні звичаї і любов до рідної землі — всі ці риси успадкував письменник-посулянин Феодосій Роговий. Літературні критики писали про нього як людину, яка «Органічно не терпить фальші ніде і ні в чому — ні в людині, ні в оцінці життєвих явищ, ні в літературі».

Почав друкуватися у 1950-х роках. Перша книга вийшла в 1973 році — збірка оповідань «Провідини». На її основі побудовано наступний роман-епопею «Свято останнього млива» (1982), який був задуманий у 5 книгах. Із них завершено й опубліковано, крім першої, дві: «Поруки для батька» (1987), «Великі поминки» (1990). Четверта книга — «Сльоза покути» («Гріх без прощення») залишилася не завершена (розділи в журналі «Київ», 1994), а 5-ї відома лише назва — «Скажи мені кончину, Господи!».

Крім того, перу Феодосія Рогового належать повісті «Серце прагне любові» (1984) та «Над Дніпром» (1986) — обидві опубліковані в харківському журналі «Прапор».

Григору Тютюннику, із яким товаришував, присвятив «Новелу з великого життя» («Зоря Полтавщини», 1991, 20 листопада).

Феодосій Роговий не прийняв насильне виселення своїх земляків та руйнування віками сформованого укладу життя у зв'язку з будівництвом Кременчуцького моря: «Кличу-викликаю і шлю важкі заклинання всім тим, хто своєю силою розпорядив зігнати-зрушити з правічних осель сотні тисяч селянських сімей, розвіявши по всіх усюдах їхній дух і нажиток».

Письменник душею і серцем сприйняв Українську самостійну державу, закликав своїх земляків не бути в цей переломний час байдужими і покірними, якими були раніше, а сміливо йти до «повної волі», відновлювати гідність, вставати горою проти обману і глупства.

У період окупації України фашистськими загарбниками скуштував долі остарбайтера у Вестфал'ії, де працював на шахті. Надалі його трудова доля складалася так: робітник на заводі у Підмосков'ї (м. Електросталь), колгоспник у себе на малій батьківщині, потім працював у рибартілі і секретарем у Морозівській сільраді (1947—1950). З осені 1950 року викладав німецьку мову в Устимівській восьмирічній школі Глобинського району. В період 1952—1957 роках навчався в Харківському педагогічному інституті (факультет іноземних мов). З 1967 р. — працівник редакції обласної газети «Комсомолець Полтавщини», в якій працював до 1971 року. Пізніше повернувся в с. Устимівку, де оселилася сім'я після затоплення Пугачівки. Працював власним кореспондентом «Комсомольця Полтавщини», а в 1975 році повернувся до вчительської праці.

У літературному доробку письменника є сатиричні вірші, новели, оповідання, публіцистичні статті, рецензії, педагогічні етюди, нариси, які друкувалися в обласній та республіканській пресі, зокрема в журналах «Радянська жінка», «Дніпро», «Прапор» та ін. Романи «Свято останнього млива», «Зрушені люди», «Поруки для батька», «Великі поминки», «Гріх без прощення» (незавершений). Книгами вийшло лише два: «Свято останнього млива» та «Поруки для батька». Решта — окремими уривками чи журнальними варіантами.

Олесь Гончар писав: «Твори такого рівня, такого зрілого роздуму не часто з'являються в літературі».

З початку 1980-х років Феодосій Роговий хворів на ішемічну хворобу серця, яка й стала причиною його смерті. Похований у селі Устимівці Глобинського району на Полтавщині.

2009 року в Полтавському видавництві «Дивосвіт» вийшли дві книги: «Удосвіта, коли не спалось» Листи Феодосія Рогового" та «Я світові потрібен як приклад, як можливість» Із щоденників та записників Феодосія Рогового 1954—1992 рр." Вони підготовлені до друку й видані його сином Юрієм[1].

2015 року в «Університетському видавництві ПУЛЬСАРИ» вийшла книга «Свято останнього млива» (вміщено три романи: «Свято останнього млива», «Зрушені люди», «Гріх без прощення»). Підготовлена до друку Юрієм Роговим, видана за програмою «Українська книга-2015» (серія «Бібліотека Шевченківського комітету»).

У 2015 році вийшла книга оповідань Ф.Рогового «Задумані вікна» (видавництво «Дивосвіт», Полтава). Відзначена дипломом І ступеня на конкурсі видавців Полтавщини "Краща книга Полтавщини (упорядник Юрій Роговий).
Книга листів до Феодосія Рогового «Добрий день хай буде Вам…» вийшла 2016 року у видавництві «Дивосвіт» (упорядник Юрій Роговий). Відзначена дипломом І ступеня на конкурсі «Краща книга Полтавщини».

В 2018 році на Полтавщині з'явилася премія імені Феодосія Рогового. Першими лауреатами є: Юрій Роговий та Сергій Осока (Нечитайло).

Нагороди[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  • Євген Баран : «Не залишай мене поза течією…» — ЛітАкцент. Архів оригіналу за 23 листопад 2016. Процитовано 29 квітень 2019.
  • Челецька М. «В житті я не взяв жодної фальшивої ноти…»: особливості творчого стилю Феодосія Рогового до 95-тої річниці пам’яті народин Феодосія Рогового // "ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ". – Режим доступу: http://zolotapektoral.te.ua/в-житті-я-не-взяв-жодної-фальшивої-нот/ Опубл. 12.11.2020

Джерела[ред. | ред. код]

  • Національна премія України імені Тараса Шевченка — лауреати 1992 року [1]
  1. Євген Баран: «Не залишай мене поза течією…» — ЛітАкцент. Архів оригіналу за 23 листопад 2016. Процитовано 29 квітень 2019.