Рогозін Дмитро Олегович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Рогозін Дмитро Олегович
Dmitry Rogozin, 2018.jpg
Народився 21 грудня 1963(1963-12-21) (55 років)
Москва, Російська РФСР, СРСР СРСР
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Russia.svg Росія
Місце проживання Москва, Росія Росія
Діяльність політик
Alma mater факультет журналістики МДУ[d] (1986) і Q58229230? (1988)
Науковий ступінь доктор філософських наук
Володіє мовами російська
Членство Парламентська асамблея Ради Європи
Посада перший заступник Голови Уряду Російської Федерації[d], Заступник голови Уряду Росії[d], депутат Державної Думи РФ[d], посол і Представник Парламентської Асамблеї Ради Європи[d][1]
Партія «Родіна»
Конфесія православна церква
Батько Oleg Rogozin[d]
У шлюбі з Серебрякова Тетяна Генадієвна
Діти Alexey Rogozin[d]
Нагороди
Сторінка в Інтернеті rogozin.ru

Дмитро́ Оле́гович Рого́зін (рос. Рогозин Дмитрий Олегович), (нар. 21 грудня 1963, Москва, РРФСР) — російський політик.

Директор Роскосмосу з 24 травня 2018 року.

Колишній представник Росії в НАТО, колишній депутат Держдуми Росії. Заступник голови уряду Російської Федерації, відповідальний за військово-промисловий комплекс (2011 — 2018).

Деякі оглядачі визначають Рогозіна як російського націоналіста та відвертого нациста[2], у минулому співголову партії «Родіна», котру звинувачували у розповсюджені ксенофобських настроїв в Росії.[3][4]

Є куратором Кремля у сепаратистів Придністров'я.

Біографія[ред. | ред. код]

Освіта[ред. | ред. код]

Країни, в яких Дмитро Рогозін потрапив під санкції

Народився 21 грудня 1963 в Москві в родині Рогозіна Олега Костянтиновича та Рогозіної (Прокоф'євої) Тамари Василівни. Батько працював в Міністерстві Оборони СРСР, генерал-лейтенант у відставці, професор, науковий співробітник РАН. Мати, пенсіонерка, у минулому — лікар-стоматолог.

Рогозін вчився в спеціалізованій московській школі № 59 з поглибленим вивченням французької мови, після закінчення котрої поступив на міжнародне відділення факультету журналістики Московського державного університету. У 1985 році протягом 5 місяців був на переддипломній практиці на Кубі, де вивчав методи американської і кубинської пропаганди в засобах масової інформації і кіно. У 1986 році після закінчення університету працював у Комітеті молодіжних організацій (КМО) СРСР під егідою комсомолу.

З серпня 1990 року працював президентом гуманітарно-освітньої спілки «Апріорі». З 1990 по серпень 1993 року був віце-президентом акціонерного товариства «РАУ-корпорація». У травні 1990 року Рогозін організував Асоціацію молодих політичних діячів СРСР (з 1991 — Росії) «Форум-90» і двічі обирався її президентом. У лютому 1991 р. вступив в Конституційно-демократичну партію — Партію народної свободи (КДП-ПНС), а в червні того ж року був обраний заступником голови партії. Під час спроби перевороту ГКЧП підтримав президента Єльцина, стояв в оточенні біля Білого Дому.

Політична діяльність[ред. | ред. код]

У лютому 1992 року був заступником голови правління Російських Народних Зборів заснованих націоналістичними організаціями Росії. У квітні того ж року заснував «Союз відродження Росії», ставши членом його політради. Вже восени 1992 року політрада була перетворена на «Оргкомітет Союзу відродження Росії», а 30 січня 1993 року на установчій конференції Рогозін був обраний одним із співголів Союзу. У березні 1993 став засновником та головою Конгресу російських громад, який мав представляти інтереси російських і російськомовних жителів країн «ближнього зарубіжжя». У 1995 р. від цього конгресу балотувався до Держдуми, але не подолав 5 % бар'єр. На довиборах в Думу 23 травня 1997 р. балотувався у Воронезькій області і став депутатом, приєднався до фракції «Російські регіони». 23 квітня 1997 р. обраний заступником голови Комітета Держдуми Росії по справам національностей. На наступних виборах у вересні 1999 р. був знову обраний депутатом і у 2000 р. увійшов до складу депутатської групи «Народний депутат»; пізніше того ж року очолював Комітет держдуми з міжнародних справ.

У 2001 р. Рогозін був обраний заступником голови «Народної партії» РФ. Ініціював законопроекти про визнання незалежності Абхазії, виступав проти співпраці Росії з Радою Європи. Указом президента РФ в липні 2002 р. був призначений спецпредставником президента у Калінінградській області. У 2003 р. вступив до «національно-патріотичного» союзу «Родіна» і вже в вересні цього ж року балотувався від цієї партії до Держдуми, був обраний і на засіданні фракції партії висувався кандидатом на посаду віце-спікера думи. У 2004 р. працював в Комітеті держдуми з міжнародних справ. Пізніше, за власним визнанням, перейшов у опозицію до «Єдиної Росії». Дмитро Рогозін та «Родіна» піддавалися жорсткій критиці за використання ксенофобських передвиборних рекламних роліків партії — Федерація єврейських громад Росії звинуватила партію у росповсюдженні фашизму в суспільстві, а мер Москви Лужков назвав її чорносотенною. Попри це, партія балотувалася на виборах 2005 р. його батько Олег Костянтинович Рогозін був обраний депутатом від Івановської області.

У 2006 р. проти партії «Родіна» почалася справжня кампанія — її знімали з виборів у регіонах Росії за постановою судів та за порушення виборчого законодавства. У тому ж році Рогозін вийшов із складу керівництва партії «Родіна», а в квітні 2007 р. оголосив про створення нової партії «Велика Росія», в яку увійшли колишні члени «Родіни», «Конгресу російських громад» та ДПНІ. В керівних органах партії Рогозін участі не брав, однак мав намір балотуватися від неї до Державної думи. 9 січня 2008 р. указом Президента Путіна був призначений представником Росії при НАТО у Брюселі.

Інциденти[ред. | ред. код]

8 травня 2014 року літаку, яким летів Дмитро Рогозін до Придністров'я, було заборонено перетинати повітряний простір України, і він вимушений був летіти через Болгарію та Румунію[5]. Наступного дня Румунія також закрила для цього літака свій повітряний простір через введення персональних санкцій з боку Європейського союзу, а сам Рогозін заявив, що наступного разу летітиме на Ту-160, а також додав, що вилітає попри заборону. Літак і справді перетнув кордон України, але за деякий час він повернувся до Кишинева[6], що відбулось, за інформацією російських ЗМІ, за допомогою двох українських МіГ-29[7]. Згодом також рейсовим літаком повернулись й інші представники делегації Російської Федерації[8].

Виноски[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]