Рогозін Дмитро Олегович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Рогозін Дмитро Олегович
Dmitry Rogozin, 2015-07-15, 2.jpg
Народився 21 грудня 1963(1963-12-21) (53 роки)
Москва, Російська РФСР, СРСР СРСР
Громадянство (підданство) Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Russia.svg Росія
Проживання Москва, Росія Росія
Діяльність політик
Alma mater Московський державний університет імені Ломоносова
Посада Перший заступник Голови Уряду Російської Федерації[d], Заступник голови Уряду Росії[d] і депутат Державної Думи РФ[d]
Партія «Родіна»
Конфесія Російська православна церква
Батько Oleg Rogozin[d]
Дружина Серебрякова Тетяна Генадієвна
Діти Alexey Rogozin[d]
Сторінка в Інтернеті http://www.rogozin.ru/
q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Дмитро́ Оле́гович Рого́зін (рос. Рогозин Дмитрий Олегович); (*21 грудня 1963, Москва, РРФСР) — російський політик, колишній представник Росії в НАТО, колишній депутат Держдуми Росії. З грудня 2011 — заступник голови уряду Російської Федерації, відповідальний за військово-промисловий комплекс. Деякі оглядачі визначають Рогозіна як російського націоналіста та відвертого нациста[1], у минулому співголову партії «Родіна», котру звинувачували у розповсюджені ксенофобських настроїв в Росії.[2][3]

Є куратором Кремля у сепаратистів Придністров'я.

Біографія[ред.ред. код]

Освіта[ред.ред. код]

Країни, в яких Дмитро Рогозін потрапив під санкції

Народився 21 грудня 1963 в Москві в родині Рогозіна Олега Костянтиновича та Рогозіної (Прокоф'євої) Тамари Василівни. Батько працював в Міністерстві Оборони СРСР, генерал-лейтенант у відставці, професор, науковий співробітник РАН. Мати, пенсіонерка, у минулому — лікар-стоматолог.

Рогозін вчився в спеціалізованій московській школі № 59 з поглибленим вивченням французької мови, після закінчення котрої поступив на міжнародне відділення факультету журналістики Московського державного університету. У 1985 році протягом 5 місяців був на переддипломній практиці на Кубі, де вивчав методи американської і кубинської пропаганди в засобах масової інформації і кіно. У 1986 році після закінчення університету працював у Комітеті молодіжних організацій (КМО) СРСР під егідою комсомолу.

З серпня 1990 року працював президентом гуманітарно-освітньої спілки «Апріорі». З 1990 по серпень 1993 року був віце-президентом акціонерного товариства «РАУ-корпорація». У травні 1990 року Рогозін організував Асоціацію молодих політичних діячів СРСР (з 1991 — Росії) «Форум-90» і двічі обирався її президентом. У лютому 1991 р. вступив в Конституційно-демократичну партію — Партію народної свободи (КДП-ПНС), а в червні того ж року був обраний заступником голови партії. Під час спроби перевороту ГКЧП підтримав президента Єльцина, стояв в оточенні біля Білого Дому.

Політична діяльність[ред.ред. код]

У лютому 1992 року був заступником голови правління Російських Народних Зборів заснованих націоналістичними організаціями Росії. У квітні того ж року заснував «Союз відродження Росії», ставши членом його політради. Вже восени 1992 року політрада була перетворена на «Оргкомітет Союзу відродження Росії», а 30 січня 1993 року на установчій конференції Рогозін був обраний одним із співголів Союзу. У березні 1993 став засновником та головою Конгресу російських громад, який мав представляти інтереси російських і російськомовних жителів країн «ближнього зарубіжжя». У 1995 р. від цього конгресу балотувався до Держдуми, але не подолав 5 % бар'єр. На довиборах в Думу 23 травня 1997 р. балотувався у Воронезькій області і став депутатом, приєднався до фракції «Російські регіони». 23 квітня 1997 р. обраний заступником голови Комітета Держдуми Росії по справам національностей. На наступних виборах у вересні 1999 р. був знову обраний депутатом і у 2000 р. увійшов до складу депутатської групи «Народний депутат»; пізніше того ж року очолював Комітет держдуми з міжнародних справ.

У 2001 р. Рогозін був обраний заступником голови «Народної партії» РФ. Ініціював законопроекти про визнання незалежності Абхазії, виступав проти співпраці Росії з Радою Європи. Указом президента РФ в липні 2002 р. був призначений спецпредставником президента у Калінінградській області. У 2003 р. вступив до «національно-патріотичного» союзу «Родіна» і вже в вересні цього ж року балотувався від цієї партії до Держдуми, був обраний і на засіданні фракції партії висувався кандидатом на посаду віце-спікера думи. У 2004 р. працював в Комітеті держдуми з міжнародних справ. Пізніше, за власним визнанням, перейшов у опозицію до «Єдиної Росії». Дмитро Рогозін та «Родіна» піддавалися жорсткій критиці за використання ксенофобських передвиборних рекламних роліків партії — Федерація єврейських громад Росії звинуватила партію у росповсюдженні фашизму в суспільстві, а мер Москви Лужков назвав її чорносотенною. Попри це, партія балотувалася на виборах 2005 р. його батько Олег Костянтинович Рогозін був обраний депутатом від Івановської області.

У 2006 р. проти партії «Родіна» почалася справжня кампанія — її знімали з виборів у регіонах Росії за постановою судів та за порушення виборчого законодавства. У тому ж році Рогозін вийшов із складу керівництва партії «Родіна», а в квітні 2007 р. оголосив про створення нової партії «Велика Росія», в яку увійшли колишні члени «Родіни», «Конгресу російських громад» та ДПНІ. В керівних органах партії Рогозін участі не брав, однак мав намір балотуватися від неї до Державної думи. 9 січня 2008 р. указом Президента Путіна був призначений представником Росії при НАТО у Брюселі.

Інциденти[ред.ред. код]

8 травня 2014 року літаку, яким летів Дмитро Рогозін до Придністров'я, було заборонено перетинати повітряний простір України, і він вимушений був летіти через Болгарію та Румунію[4]. Наступного дня Румунія також закрила для цього літака свій повітряний простір через введення персональних санкцій з боку Європейського союзу, а сам Рогозін заявив, що наступного разу летітиме на Ту-160, а також додав, що вилітає попри заборону. Літак і справді перетнув кордон України, але за деякий час він повернувся до Кишинева[5], що відбулось, за інформацією російських ЗМІ, за допомогою двох українських МіГ-29[6]. Згодом також рейсовим літаком повернулись й інші представники делегації Російської Федерації[7].

Виноски[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]