Рожеві комірці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вчитель інклюзивної освіти допомагає одному зі своїх учнів.

«Рожеві комірці» — працівники тих сфер економіки, які пов'язані з доглядом, піклуванням чи в галузях, які історично вважалися жіночою роботою. Це може включати роботу в індустрії краси, роботу молодшого медичного персоналу, соціальну роботу, викладання, робота секретарів або догляд за дітьми.[1] Хоча ці посади можуть також обіймати чоловіки, але жінки, зазвичай, переважають у цих сферах і отримують меншу заробітну плану, ніж білі та сині комірці.[2]

Походження назви[ред. | ред. код]

Поняття «рожевий комірець» набув популярності наприкінці 1970-х років завдяки письменниці та соціальній критикині Луїзі Капп Хоу для позначення жінок, які працюють медсестрами, секретарями та вчителями початкових класів. Однак його витоки сягають початку 1970-х років, коли Поправка про рівні права була запропонована для ратифікаціями законодавчими органами кожного із штатів США. На той час цей термін використовувався для позначення персоналу секретарів, а також малокваліфікованого персоналу, посади яких в основному обіймали жінки. Ці посади не були роботою «білих комірців», але також не були «синіми комірцями», фізичною працею. Тому був створий терміну «рожевий комір», який вказував на те, що цей працівник не «білий комірець», але це, тим не менше, було офісною роботою, яку виконували в переважній більшості жінки.

Професії[ред. | ред. код]

Професії «рожевих комірців», як правило, пов'язані сферами надання послуг і це робота у роздрібній торгівлі, догляді та освіті (залежно від рівня) та є одними з найпоширеніших професій у Сполучених Штатах Америки. За оцінками Бюро статистики праці США, станом на травень 2008 року в США працювало понад 2,2 мільйона осіб, що працюють в сфері обслуговування.[1] Крім того, Доповідь про стан із охороною здоров'я у світі 2011 року Всесвітньої організації охорони здоров'я зафіксувала, що на той час у світі працювало 19,3 мільйона медсестер.[2] У Сполучених Штатах жінки складають 92,1 % зареєстрованих медсестер, які зараз працюють у медичній сфері.[3]

Професії «рожевих комірців» включають:[4][5]

  • Провідник поїзда / касир туалету
  • Паркувальник / охоронець стоянки

Архітектура

Освіта

Охорона здоров'я

Управління

Розваги

Мода

Медіа

Сфера послуг

Спорт

Передумови (у США)[ред. | ред. код]

Історично склалося, що жінки відповідали за ведення домашнього господарства.[6] Їх фінансове забезпечення часто залежало від чоловіка, який був головою родини. Жінки-вдови чи розлучені жінки намагалися утримувати себе та своїх дітей.[7]

Західні жінки почали відкривати для себе більше можливостей, коли змінювали своє місце роботи на те, де раніше домінували чоловіки. У середині XIX та на початку XX століть жінки прагнули. щоби до них ставились як до рівних своїм, як до їх колег-чоловіків, особливо в документах Конференції в Сенека-Фоллс. У 1920 році американські жінки законно отримали право голосу, що стало поворотним пунктом для руху за жіноче виборче право в Сполучених Штатах Америки; проте раса та стан залишалися перешкодою для голосування для деяких жінок.[8]

На рубежі XIX та XX століть велика кількість одиноких жінок у Сполучених Штатах Америки переїхала до великих міст, таких як Нью-Йорк, де вони знайшли роботу на фабриках та чи у потогінних майстернях із низькою оплатою праці, працюючи на швейних машинах, сортуючи пір'я, скручуючи тютюн та виконуючі інші подібні завдання.[9][10]

На цих фабриках робітники часто вдихали небезпечні пари і працювали з легкозаймистими матеріалами.[11] Щоби фабрики могли економити гроші, жінки замалися чищенням та регулюванням обладнання під час роботи, через чого жінки травмувалися і втрачали пальці чи руки. Багато жінок, які працювали на фабриках, отримували мізерну заробітну плату за довгі години роботи в небезпечних умовах і через це жили в злиднях.[10]

Протягом 20-го століття жінки, такі як Емілі Болч, Джейн Аддамс та Ліліан Волд, виступали за зміну ролі жінок в Америці.[12] Ці жінки створили «сетлемент» та розпочали роботу в імігрантських кварталах з пропонування соціальних послуг жінкам та дітям.

Крім того, жінки поступово стали більше залучатись до церковної діяльності і стали посідати більше керівних посад у різних релігійних товариствах. Жінки, які вступили до цих товариств, працювали зі своїми членами, деякі з них були штатними вчителями, медсестрами, місіонерами та соціальними працівниками, щоби виконувати свою роботу на керівних посадах.[13] Асоціація соціології релігії була першою, яка обрала жінку президентом у 1938 році

Винахід друкарської машинки[ред. | ред. код]

Як правило, посади секретаря займали молоді чоловіки, які використовувалиїї як період учнівства та можливість вивчити основні службові завдання, перш ніж перейти на керівні посади. У 1860-70-х роках широке поширеннядрукарських машинок зробило жінок більш придатними для посад секретарів.[14] Зі своїми меншими пальцями жінки сприймалися як більш здатні вправлятися з новими машинами. До 1885 року нові методи конспектування та розширення сфери бізнесу призвели до того, що посади канцеляристів користувалися великим попитом.[15] Наявність секретаря-референта стало символом статусу, і ці нові посади були відносно добре оплачуваними.

Перша та Друга світові війни[ред. | ред. код]

Плакат ВМС США для залучення новобранців часів Другої світової війни, на якому зображена офіцер Navy WAVES перед шпитальним судном
Цей плакат, зроблений у 1942 році під назвою «Ми можемо це!», фіксує культурну ікону епохи Другої світової війни Розі Ріктер, зображену Дж. Говардом Міллером, який створив цей плакат як натхненний образ для піднесення морального стану жінок-працівниць.

Перша світова війна спричинила попит на «рожеву роботу», оскільки військовим був потрібний персонал для написання листів, відповіді на телефонні дзвінки та виконання інших секретарських функцій. Тисяча жінок працювали у ВМС США стенографістками, секретарками та телефоністками.[16]

Крім того, військові медсестри, робота яких вже була «жіночою» і прийнятною професією для жінок, стала поширеною під час війни. У 1917 році Луїза Лі Шуйлер відкрила Школу медсестер у лікарні Беллевью, яка першою готувала жінок як професійних медсестер.[17] Після її закінчення навчання медсестри працювали в лікарнях або переважно в польових госпіталях.

Друга світова війна позначилось появою великої кількості жінок, які працювали на промислових підприємствах, щоб допомогти у військових зусиллях під керівництвом Військової робочої комісії, яка набирала жінок для заміщення робочих місць у військово-промисловому секторі США.[18]

Примітно, що американські жінки під час Другої світової війни пішли на військову службу і були розміщені в середині країні та за кордоном на виконанні не бойових військових завдань або як медичний персонал. Тисяча жінок-пілотів приєдналися до Жіночою служби пілотів Військово-повітряних сил США, 140 тисяч жінок вступили в Жіночий армійський корпус і 100 тисяч жінок приєдналися до ВМС США як медсестери через WAVES, без врахування адміністративного персоналу.[19]

Жіночий робочий світ ХХ століття (США)[ред. | ред. код]

Цей графік показує збільшення числа жінок, які закінчують середню школу та відвідують коледж із одночасним зменшенням кількості тих, хто кидає школу.

Типовою роботою, яку шукали жінки на початку 20 століття, була робота телефоністкою або операторкою телефонного комутатора. Робота жінок на телефонних комутаторах під час Першої світової війни полягала в тому, що вони мали відповідати на телефонні дзвінки та спілкуватися із нетерплячими абонентами заспокійливим тоном.[20] Робітниці сиділи на табуретах, звернених до стіни з сотнями роз'ємів і крихітними миготливими вогнями. Їм потрібно було швидко працювати, коли лампочка спалахнула, і підключити шнур до відповідного роз'єму. Незважаючи на важку роботу, багато жінок хотіли її, оскільки зарплата становила п'ять доларів на тиждень, а також надавалася кімната відпочинку для працівниць під час перерви.[21]

Жінки-секретаорки також були популярними. Вони мали бути ефективними, жорсткими та працьовитими, а також виглядати м'якими, поступливими та слухняними.[22] Очікувалось, що жінки будуть захисницями та партнерками своїх керівників за закритими дверима та помічницями на публіці. Цим жінкам пропонувалося ходити до шкіл шарму та виражати свою особистість за допомогою моди, а не продовжувати свою освіту.

Соціальна робота стала професією, в якій домінують жінки, в 1930-х роках, підкреслюючи групову професійну ідентичність та метод роботи.[23] Соціальні працівники надавали важливу оцінку для федерального, штатного урядів та місцевого самоврядування, а також як послугу для нужденних під час Великої депресії.

Вчителі початкових та середніх шкіл були жінками, хоча по мірі того, як Друга світова війна поширювалася, жінки почали переходити до на кращу роботу з вищою зарплатою.[24] У 1940 році на посаді вчителя платили менше 1500 доларів на рік і вона становила близько 800 доларів у сільській місцевості.

Жінкам-вченим було важко отримати посадув університетах. Жінки-вчені змушені були обіймати посади в середніх школах, державних або жіночих коледжах, урядових установах та подібних установах, таких як бібліотеки чи музеї.[25] Жінки, які працювали в цмх установах та закладах, часто виконували секретарські обов'язки, хоча деякі займали професійні посади, проте ці межі були розмитими. Деякі знайшли роботу як обчислювачі (рахівниці чи «людські комп'ютери») .

Жінок переважно наймали як бібліотекарок, оскільки ця професія професіоналізовано та стала жіночою з кінця 19 століття. У 1920 році жінки становили 88 % бібліотекарів у США.[25]

Дві третини співробітників Американського географічного товариства складали жінки, які працювали бібліотекарями, редакторами у видавництві, секретарками, редакторками дослідницьких робіт, редакторками монографій, коректорками, асистентками та продавщицями. Ці жінки прийшли з дипломами відомих коледжів та університетів, і багато з них отримали високу кваліфікацію для своїх посад, але згодом були підвищені на більш престижні посади.

Хоча жінки-робітниці не отримували рівної заробітної плати, вони отримували відпустки для навчання в університеті та поїздох за своїми фахом за кошт Американського географічного товариства.[25] Жінки, які працюючи на керівних та бібліотечних чи музейних посадах, впливали на інших жінок, але все-таки стикалися з дискримінацією, коли намагалися отримати вищу посаду.

У 1940-х роках канцелярська робота поширилася, для чого потрібна була більша кількість жінок-працівниць, і ця сфера перейшла на комерційне обслуговування.[26] Середня працівниця у 1940-х була старше 35 років, одружена і мала працювати, щоб утримувати сім'ї.[27]

Протягом 1950-х років жінок навчали, що шлюб та побут важливіші за кар'єру. Більшість жінок пішли цим шляхом через невизначеність повоєнних років.[28] Домогосподарок заохочували мати такі захоплення, як випічка хіба та шиття. Домогосподарка 1950-х років мала суперечність, щоби бути «просто домогосподаркою», оскільки виховання привчило їх до конкуренції та досягнень. Багато жінок продовжували здобувати освіту заради отримання почуття власної гідності.[29]

Оплата праці[ред. | ред. код]

Самотня жінка, яка працювала на заводі на початку XX століття, заробляла менше 8 доларів на тиждень, що сьогодні еквівалентно менше 98 доларам на тиждень[30] Якщо жінка була відсутня на роботі або запізнювалася, то роботодавці карали її, вираховуючи штраф із її зарплати.[21] Ці жінки жили у гуртожитках, за які вони платили 1,50 долари на тиждень, та прокидалися о 5:30 для початку свого десятигодинного робочого дня. Коли жінки отримали можливість працювати в 1920-х роках, то їм платили менше, ніж чоловікам, оскільки роботодавці вважали, що робота жінок є тимчасовою. Також роботодавці платили жінкам менше, ніж чоловікам, оскільки вони вірили в «теорію закріплення грошей», згідно з якою заробіток жінок був другорядним у порівнянні з доходами чоловіків. З огляду на це, жінки зазвичай займали роботу, яка була «набагато менш суттєвою, ніж робота їхніх чоловіків, як за середньою кількістю відпрацьованих годин на тиждень, так і за безперервністю в часі».[31] Однак, працюючі жінки все ще відчували стрес та перевантаження, оскільки вони все ще відповідали за більшість домашніх справ та турботу про дітей. Це залишило жінок ізольованими та піддавало їх контролю з боку чоловіка.

На початку 1900-х років заробітна плата жінок становила від одного до трьох доларів на тиждень, і значна частина з них йшла на проживання.[32] У 1900-х роках жінки, які чистили тютюн, заробляли п'ять доларів на тиждень, половину від того, що заробляли їх колеги-чоловіки, а швачки заробляли шість — сім доларів на тиждень порівняно із зарплатою кравця в 16 доларів.[33] Це відрізнялося від жінок, які працювали на фабриках у 1900-х роках, оскільки їм платили за виконану роботу без виплати фіксованої щотижневої заробітної плати.[34] Ті, хто рахував кожну копійку, мали більше працювати, щоби заробляти більше грошей. Жінки, які заробляли достатньо для того, щоб жити, виявили, що неможливо зберегти розмір заробітної плати від заниження, оскільки начальство часто допускало «помилки» при обчисленні виконаної роботи працівника.[35] Крім цього, жінки, які стикалися з цим, погоджувались на це через страх втратити роботу. Роботодавці часто відраховували заробітну плату за роботу, яку вони вважали недосконалою, а також за спроби підняти настрійсміхом чи розмовами під час роботи. У 1937 році середньорічна заробітна плата жінки становила 525 доларів порівняно із зарплатою чоловіка 1027 доларів. У 1940-х роках дві третини працюючих жінок зотримали зменшення заробіткую. Середні щотижневі зарплати знизилися з 50 до 37 доларів. Цей розрив у заробітній платі залишався і пізніше незмінним, оскільки жінки в 1991 році заробляли лише сімдесят відсотків того, що заробляли чоловіки, незалежно від їхньої освіти.[36]

Пізніше, в 1970-х і 1980-х роках, коли жінки почали боротися за рівні права, вони боролися проти дискримінації на роботах, де працювали жінки, та в освітніх закладах.[36] У 1973 році середня заробітна плата жінок становила 57 % у порівнянні з зарплатою чоловіків, але гендерний розрив в оплаті праці був особливо помітним у «рожевих сферах», де працювала найбільша кількість жінок.[37] Жінки отримували повсякденну, менш відповідальну роботу і часто мали нижчу зарплату, ніж чоловіки. Ці роботи були одноманітними та механічними, часто схожі на конвеєр.[38]

У 1975 році було проведено дослідження, яке вивчало різницю в оплаті праці самотніх та заміжніх жінок. Було встановлено, що заміжні жінки заробляють значно менше, ніж самотні жінки, оскільки зарплата самотніх жінок складає до 97 % від заробітної плати самотнього чоловіка, а заміжні жінки заробляють лише близько 62 % заробітної плати заміжніх чоловіків.[39] Було виявлено, що це потенційно може бути пов'язано з відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами, оскільки вони менше робочого приділятимуть через додаткову увагу догляду за своїми дітьми, що призведе до меншого доходу від компанії.[40] Також було виявлено, що жінки зараз частіше стають найманими працівницями чи повертаються на роботу після народження дітей, а не за стають традицією домогосподарками-матерями.

Освіта[ред. | ред. код]

Жінки мали труднощі із пошуком задовільної роботи без рекомендацій та освіти.[41] Однак, розширення можливостей для здобуття вищої освіти, коли жінок приймали до суто чоловічих шкіл, напр., до військових навчальних закладів США та до освітніх закладів Ліги Плюща.[42] Освіта стала для суспільства способом перетворити жінку в ідеальну домогосподарку. У 1950-х роках влада та освітяни заохочували здобуття освіти в коледжі, оскільки це мало значення в професійному навчанні для домогосподарств.[43] Коледж готував жінок до їх майбутньої ролі, оскільки, хоча чоловіків і жінок навчали разом, після закінчення навчання вони мали інший шлях, до якого їх готували[44] Освіта починалася як спосіб навчити жінок як бути хорошою дружиною, але освіта також дозволила жінкам змінити свій світогляд.

Отримати освіту було очікуванням для жінок для отримання роботи, незважаючи на те, що їх чоловікам, які обіймали подібні посади, не потрібен диплом коледжа.[45] Навчаючись у коледжі, жінка брала участь в позакласних заходах, напр., сестринство, яке давало окремий простір для жінки, щоб займатись різними видами соціальної роботи, які від неї очікували.[46]

Однак не все жіноча освіта проходила в класі. Жінки також отримували освіту через від однолітків за допомогою «знайомств». За чоловіками та жінками більше не потрібно було наглядати, коли вони наодинці. Знайомства дозволяли чоловікам і жінкам займатися спільними справами, які згодом стануть способом життя.[46]

Нові жіночі організації почали роботу із змін та захисту жінок на робочому місці. Найбільшою та найпрестижнішою з цих організацій була Генеральна федерація жіночих клубів, членами якої були консервативні домогосподарки середнього класу. Міжнародний союз робітників жіночого одягу був утворений після страйку виробників жіночих сорочок у Нью-Йорку в 1909 році. Він з'явився як невелика група із жменьки членів одного магазину і виріс організації, яка об'єднувала 10 тисяч членів, назавжди змінивши історію розвитку робітничого руху. У 1910 році жінки об'єдналися з Прогресивною партією, яка прагнула вирішити соціальні питання.

Ще однією організацією, яка виросла серед працюючих жінок, було Жіноче бюро Міністерства праці США. Жіноче бюро регулювало умови для жінок-працівниць. Оскільки жіноча праця стала значною частиною економіки, вплив Жіночого бюро зріс. Бюро наполягало роботодавців скористатися перевагами «сили жінки» та переконувало жінок виходити на ринок праці.

У 1913 році Міжнародний союз робітників жіночого одягу підписав «протокол в галузі одягу та поясу», який був першим контрактом між працівниками та керівництвом, укладеним сторонніми учасниками переговорів. Контрактом було оформлено розподіл праці за статтю.

Ще одна перемога жінок прийшла в 1921 році, коли Конгрес прийняв Закон Шеппарда-Тауннера — заходи соціального забезпечення, призначені для зменшення дитячої та материнської смертності. Це був перший закон про охорону здоров'я, що фінансувався за рахунок федерального бюджету. Закон передбачав виділення грошей на створення медичних центрів для допологової допомоги та догляду за дітьми. Майбутні матері та діти могли отримувати огляди та медичні поради.

У 1963 року було ухвалено Закон про рівну оплату праці, який став першим федеральним законом проти дискримінації за статевою ознакою, визначав рівну оплату праці за однакову роботу та змушував роботодавців наймати жінок-працівниць, якщо вони мають відповідну кваліфікацію.

Профспілки також стали головним засобом для боротьби з несправедливим ставленням до жінок. Жінки, які вступили до цих спілок, залишалися до і після роботи, щоб обговорити про переваги профспілки, зібрати внески та створити комісії для перемовин

Національна адміністрація відновлення була затверджена в травні 1933 року. Переговорні кодекси адміністрації були призначені для відновлення виробництва. Це дало змогу підвищити заробітну плату, скоротило робочий час і вперше збільшило зайнятість, а питання збільшення робочого часу та зменшення заробітної плати були вирішені на користь робітниць. Національна адміністрація відновлення мала свої недоліки, оскільки вона охоплювала лише половину працюючих жінок, зокрема, у промисловості та торгівлі. Адміністрація регулювала умови праці лише для жінок, які мають роботу, і не пропонувала ніякої допомоги для двох мільйонів безробітних жінок, які її потребували.

1930-ті роки виявилися успішними для працюючих жінок завдяки федеральним програмам допомоги та розвитку профспілок. Вперше жінки не мали покладатися лише на себе, і у 1933 році Федеральний уряд розширив свою відповідальність за жінок-працівниць. У 1938 році Закон про справедливі трудові норми з'явився після кількох успішних страйків. Два мільйони жінок стали до роботи під час Великої депресії, незважаючи на негативну громадську думку.

«Рожеве гетто»[ред. | ред. код]

«Рожеве гетто» — це термін, що використовується для позначення роботи, де домінують жінки. Цей термін був введений у 1983 році для характеристики обмежень, які жінки мають для подальшого розвитку своєї кар'єри, оскільки їх робота часто є стресовою і малооплачуваною. Термін «рожеве гетто» — це ще один спосіб охарактеризувати роботу «рожевих комірців». Поняття «рожеве гетто» частіше використовувалося у часи, коли жінки нарешті отримали можливість працювати. Поняття ж «рожеві комірці» стало популярним, коли його у 1970-популяризувала письменниця та соціальна критикиня Луїза Капп Хау.

Рожеве гетто також описує розміщення жінок-менеджерок на посадах, які не дають їм змоги зайняти посади ради директорів, тим самим увічнюючи «скляну стелю». Сюди входить управління такими сферами, як людські ресурси, обслуговування споживачів та інші сфери, які не наповнюють корпоративний «рахунок». Незважаючи на те, що це дозволяє жінкам посідати посади менеджерів, їх кар'єра з часом може зупинитися, і вони можуть бути виключені з верхніх ешелонів.[47][48][49]

Рожеве або оксамитове гетто у сфері зв'язків з громадськістю[ред. | ред. код]

Гетто «рожевих комірців», також відоме як «оксамитове гетто» (velvet ghetto) стосується ситуації, коли після отримання жінками роботм у певній сфері на ринку праці, через певний час статус та рівень оплати праці цієї професії починає падати разом із напливом жінок-робітниць. Деякі вчені, такі як Елізабет Тот, стверджують, що це частково є результатом того, що жінки займають ролі технічних працівниць, а не керівні ролі, а тому мають менше можливостей домовлятися про підвищення заробітної плати, а їх роль сприймають як відданою сімейному життю, аніж роботі.[50]

Інші вчені, зокрема Кім Голомбіскі, визнають нерівність жінок, особливо кольорових жінок та різних станів, як частково причину цього явища.

Традиційно фемінізм у публічній сфері фокусується на питаннях гендерної рівності, але нова наука висуває твердження, що зосередження на соціальній справедливості краще допоможе жіночим справам у цій галузі. Це приносить ідею інтерсекціонізму в гетто «рожевих комірців». Проблема викликана не тим, чого не вистачає жінкам як професіоналам, а спричинена більшою соціальною несправедливістю та пов'язаними із цим системами утисків[51]

Інтеграція чоловіків[ред. | ред. код]

Деякі вчені, зокрема Джуді Вайцман, стверджують, що технології давно монополізовані людьми і історично є великим джерелом їхньої сили.[52] Однак більше сучасних чоловіків-«мілленіалів» працюють на посадах рожевих комірців, оскільки технології впливають на роботу «синіх комірців». Машини здатні виконувати багато завдань, якими зазвичай займалися чоловіки на фабриках. У дослідженні 1990 року, проведеному Алланом Г. Гантом і Тімоті Л. Гантом, показано як промислові роботи впливатимуть як на створення робочих місць, так і на переміщення робочих місць серед некваліфікованих робітників у США. Було зроблено висновок, що вплив безробіття внаслідок поширення робототехніки найбільше відчуватимуть неосвічені, некваліфіковані працівники. Нова технологія у вигляді робототехніки усуває багато напів- або некваліфікованих робочих місць і виключає традиційні чоловічі ролі з ринку праці.[53] Джуді Вайман стверджує, що навички, пов'язані з машинами та силою, асоціюються із мужністю.[54] Це означає, що найменш технічні робочі місця (рожеві комірці) асоціюються із жінками. Ці машини, створені чоловіками, використовуючи технологію, яку вони завжди монополізували, тепер витісняють їх і примушують до жіночої роботи «рожевих комірців».

Також було встановлено, що чоловіки, які традиційно претендують на роботу з «рожевих комірців», відчувають дискримінацію та загрозу на своїх робочих місцях.[55] Чоловіки, які займають такі посади вчителів, медбратівчи вихователів, стикаються з багатьма негативними стереотипами щодо цієї роботи, оскільки чоловіки традиційно розглядаються як суворі, сильні та займали домінуючі позиції. Цей стереотип щодо чоловіків негативно впливає на чоловіків на цих роботи, оскільки вважається, що жінка на цій же посаді буде більш вихованою, турботливою і загалом краще підходить для цієї роботи.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б U.S. Department of Labor - Bureau of Labor Statistics (24 May 2006). Occupational Employment and Wages - Waiters and Waitresses. US Department of Labor. Процитовано 2006-12-31. 
  2. а б World Health Statistics 2011. World Health Organization. Процитовано 1 September 2013. 
  3. Quick Facts on Registered Nurses. US Department of Labor. Архів оригіналу за 6 October 2014. Процитовано 1 September 2013. 
  4. David Francis. The Pink-Collar Job Boom. US News. Процитовано 13 June 2014. 
  5. Katerina Sardi (2012-06-27). Nine pink collar jobs men want most. NBC. Процитовано 29 June 2014. 
  6. Ware 1982, p. 17
  7. Humowitz Weissman 1978, p. 333
  8. Naffziger, Claudeen Cline; Naffziger, Ken (1974). Development of Sex Role Stereotypes. The Family Coordinator 23 (3): 251–259. JSTOR 582762. doi:10.2307/582762. 
  9. Gourley 2008, p. 103
  10. а б Sweatshops 1880-1940. National Museum of American History (en). 2017-08-21. Процитовано 2019-10-14. 
  11. Humowitz Weissman 1978, p. 239
  12. Gourley 2008, p. 99.
  13. Wallace, Ruth A. (2000). Women and Religion: The Transformation of Leadership Roles. Journal for the Scientific Study of Religion 39 (4): 496–508. JSTOR 1388082. doi:10.1111/j.1468-5906.2000.tb00011.x. 
  14. Mullaney, Marie Marmo; Hilbert, Rosemary C. (February 2018). Educating Women for Self-Reliance and Economic Opportunity: The Strategic Entrepreneurialism of the Katharine Gibbs Schools, 1911–1968. History of Education Quarterly (en) 58 (1): 65–93. ISSN 0018-2680. doi:10.1017/heq.2017.49.  Проігноровано невідомий параметр |doi-access= (довідка)
  15. Davies, M.W. (1982). . A Woman’s Place is at the Typewriter: Office Work and Office Workers, 1870-1930. Philadelphia: Temple University Press. 
  16. Gourley 2008, p. 119
  17. Gourley 2008, p. 123
  18. Women in the Work Force during World War II. National Archives (en). 2016-08-15. Процитовано 2019-10-14. 
  19. May, Elaine Tyler (1994). Pushing the Limits. New York: Oxford University. с. 41. 
  20. Topics in Chronicling America-Hello Girls. The Library of Congress. January 29, 2015. Процитовано December 8, 2017. 
  21. а б Gourley 2008, p. 105
  22. Rung, Margaret C. (1997). Paternalism and Pink Collars: Gender and Federal Employee Relations, 1941–50. Business History Review 71 (3): 381–416. JSTOR 3116078. doi:10.2307/3116078.  Проігноровано невідомий параметр |doi-access= (довідка)
  23. Ware 1982, p. 74
  24. Ware 1982, p. 102
  25. а б в Monk, Janice (2003). Women's Worlds at the American Geographical Society. Geographical Review 93 (2): 237–257. doi:10.1111/j.1931-0846.2003.tb00031.x. 
  26. Susan M. Hartmann, The Home Front and Beyond (Boston, MA: G.K. Hall &Co., 1982), p. 94.
  27. Humowitz Weissman 1978, p. 314
  28. Humowitz Weissman 1978, p. 326
  29. Humowitz Weissman 1978, p. 332
  30. US Inflation Calculator. US Inflation Calculator (en-US). Процитовано 2017-12-16. 
  31. Silver, Hilary. "Housework and Domestic Work, " Sociological Forum 182 no.2 (1993).
  32. Archer, Jules (1991). Breaking Barriers (New York: The Penguin Group), p. 27.
  33. Woloch 1984, p. 27
  34. Humowitz Weissman 1978, pp. 236—237
  35. Humowitz Weissman 1978, p. 240
  36. а б Stoper, Emily (1991). Women's Work, Women's Movement: Taking Stock. The Annals of the American Academy of Political and Social Science 515 (1): 151–162. JSTOR 1046935. doi:10.1177/0002716291515001013. 
  37. Humowitz Weissman 1978, p. 364
  38. Humowitz Weissman 1978, p. 304
  39. Waldfogel, Jane (1995). The Price of Motherhood: Family Status and Women's Pay in Young British Cohort. Oxford Economic Papers 47 (4): 584–610. JSTOR 2663545. doi:10.1093/oxfordjournals.oep.a042189. 
  40. Waldfogel, Jane (1997). The Effect of Children on Women's Wages. American Sociological Review 62 (2): 209–217. JSTOR 2657300. doi:10.2307/2657300. 
  41. Gourley 2008, p. 104
  42. Woloch 1984, p. 525
  43. Woloch 1984, p. 500
  44. Woloch 1984, p. 405
  45. Humowitz Weissman 1978, p. 316
  46. а б Woloch 1984, p. 404
  47. Kleiman, Carol (8 January 2006). Pink-collar workers fight to leave "ghetto". Seattle Times. Процитовано 2008-10-16. 
  48. Glasscock, Gretchen (2009-02-10). Promises Unkept in the Enduring Pink Ghetto. The New Agenda. Процитовано 2010-03-29. 
  49. Murray, Sarah (2008-01-08). Posting Up in the Pink Ghetto. Women's Sports Foundation. Архів оригіналу за 16 June 2010. Процитовано 2010-03-29. 
  50. Public Relations Field: 'Velvet Ghetto'. Los Angeles Times (en-US). 1986-11-30. Процитовано 2019-10-17. 
  51. Golombisky, Kim (2015). Renewing the Commitments of Feminist Public Relations Theory From Velvet Ghetto to Social Justice. Journal of Public Relations Research 27 (5): 389–415. doi:10.1080/1062726X.2015.1086653 — через Communication Source. 
  52. Wajcman, Judy (1991). Feminism Confronts Technology (en). Penn State Press. ISBN 978-0271008028. 
  53. L., Hunt, H. Allan|Hunt, Timothy (1983). Human Resource Implications of Robotics. (en). W. ISBN 9780880990080. 
  54. Wajman, Judy. Male Designs on Technology. с. 27. 
  55. Kalokerinos, Elise K.; Kjelsaas, Kathleen; Bennetts, Steven; von Hippel, Courtney (2017-08-01). Men in pink collars: Stereotype threat and disengagement among male teachers and child protection workers. European Journal of Social Psychology (en) 47 (5): 553–565. ISSN 1099-0992. doi:10.1002/ejsp.2246. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання s[ред. | ред. код]