Розрита могила

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Розрита могила» — вірш Тараса Шевченка. Автограф в альбомі «Три літа»[1], первісний автограф невідомий[2].

«Розрита могила» є першим твором написаним поетом в Україні. У цій поезії звучить протест проти соціального й національного гноблення народу. На питання, за що сплюндрована його країна й за що гине, Україна поет відповідає, що в її горі винні царат та власні пани неукраїнського походження.

Зміст вірша[ред. | ред. код]

Сучасний вигляд кургану

Зміст та назва вірша були навіяні Шевченку після відвідин поетом розкопок однойменного кургану Котелевщини[3]. Безпосереднім поштовхом до написання вірша стали розкопки археологічних пам'яток, зокрема могил, проведення яких в 3040-х роках пожвавилось в Україні. В Шевченкові часи могили були характерною рисою українського степового ландшафту. Поет, як і інші українські письменники, вважав могили пам'ятками епохи козаччини. Звідси й негативне ставлення до розкопок могил, що виявлено вже у поемі «Гайдамаки». Вбачаючи в розкопках могил наругу над національними святинями, Шевченко протестував проти розкопок з позицій народної моралі: за нею, розривати могили — великий гріх. Могили у Шевченка не тільки типова деталь пейзажу, а й символи героїчного минулого країни. Поширений у фольклорі та творчості романтиків, образ могили — один із постійних у Шевченка. Як і в його сучасників, він має амбівалентний характер: могили — свідки слави і безслав'я, боротьби за свободу і проти пригноблення. Образ могили як уособлення духовної сили народу, боротьби за волю постає в ранніх Шевченкових творах — поемі «Іван Підкова», вірші «Думи мої, думи мої…». Інше семантичне наповнення дістає образ могили в заголовному образі вірша «Розрита могила» — це узагальнений до символу образ України, пограбованої царатом[4].

У зверненнях-докорах персоніфікованої матері-України до гетьмана Богдана Хмельницького, стилізованих під народні голосіння —

« Ой Богдане! Нерозумний сину! »

Шевченко вперше називає винуватця і причину кризового становища України. Цю причину він бачить в історичній помилці підписаному у 1654 році у Переяславі акті приєднання України до Московської держави, що обернувся для українського народу ліквідацією його здобутків на шляху до власної держави, кріпацтвом, руїною.

У вірші, говориться про передачу колоністам земель Запорозької Січі після її зруйнування 1775 року військами Катерини II.

« Степи мої запродані Жидові, німоті...
Сини мої на чужині, на чужій роботі
»

Перші німецькі колонії були засновані у 1789 році на острові Хортиця та в Павлоградському і Новомосковському повітах Катеринославської губернії переселенцями з Пруссії[5]. У 1845 році на півдні України налічувалось вже близько ста тисяч німецьких колоністів. Єврейська колонізація причорноморських степів почалася пізніше — в 1807 роцііі засновано перші колонії на Херсонщині, однак через відсутність у переселенців досвіду господарювання довго вони не протримались[5]. Пишучи про колонізацію українських степів євреями, Шевченко міг мати на увазі родину баронів Штігліців — царських придворних банкірів, яким належали землі, де була колись Стара і Нова Січ[6], бо у 1843 році Шевченко побував на острові Хортиця й, можливо, у селі Покровському.

Рядки вірша:

« Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась... »

нагадують діалог з народної пісні «Ой чи ж бо я сама на світі одная…»[7]:

« — Чи ти мене, моя мати, в церкву не носила,
Чи ти мені, моя мати, долі не впросила?
— І в церкву тебе носила, Богу молилася,
Така тобі, моя доню, доля судилася.
»

Перевертнями Шевченко називає українців, які з корисливою метою нехтували національними та соціальними інтересами рідного народу. Асиміляцію козацької старшини, котрій надавались у володіння земля та кріпаки, російська влада почала проводити з початку XVIII століття. Особливо посилилася проімперська орієнтація української знаті після 1785 року, коли Катерина II зрівняла її з російським дворянством, що відкривало можливості зробити кар'єру й отримати посаду . Типовий носій цієї набутої «малоросійської» ментальності виведений Шевченком в образі «землячка… з циновими гудзиками» у поемі «Сон».

Автограф і списки вірша[ред. | ред. код]

Первісний автограф не відомий. У квітні — червні 1846 року, перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа» (під час переписування поправив 19-й, 43-й рядки). На початку 1847 року, найімовірніше, в лютому — березні, під час перебування у селі Седневі в О. І. Лизогуба, Шевченко зробив у збірці виправлення і переробки олівцем у рядках 1, 39, 43 і дописав назву. Тоді текст вірша набув остаточного вигляду.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 року, вірш поширюється в рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список «Розритої могили» відібрано у В. М. Білозерського[8]. Список, хоч і не безпосередньо, походить від рукописної збірки «Три літа»[9].

Список О. М. Бодянського[10] датований 25 грудня 1845 року не має розходжень з автографом у збірці «Три літа». Список невідомою рукою, що належав М. О. Максимовичу[11], близький до автографа у збірці «Три літа». Відміни іншого списку Максимовича подав В. М. Доманицький[12]. Наприкінці 50-х років XIX сторічя вірш переписав до свого збірника О. М. Лазаревський[13]. Той список не відбивав тексту, створеного в рукописній збірці «Три літа», містив спотворення й викривлення. Особливо перекручено в ньому заключні рядки твору (47—53). Переглядаючи цей список після повернення із заслання, Шевченко зробив у ньому багато виправлень, усунув частину спотворень, частково відновив варіанти збірки «Три літа», подекуди створив нові варіанти. Заключні рядки (47—53) Шевченко закреслив, нічим їх не замінивши. Правку не доведено до кінця й облишено.

Список твору мав П. О. Куліш. Найімовірніше, за цим списком вірш уперше надруковано у збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки»[14]. Відомі також списки в рукописних збірках «Стихотворения Шевченка»[15], «Сочинения Т. Г. Шевченка» (1862)[16], у рукописному «Кобзарі» 1863 року[17], у рукописному «Кобзарі» датованим 1866 роком[18], у примірнику «Кобзаря» 1860 року з рукописними вставками, який належав Л. Г. Лопатинському[19], списки невідомою рукою[20][21][22]. Вперше введено до збірки творів у львівському виданні поезій Тараса Шевченка[23], де подано за першодруком, здійсненим з багатьма друкарськими помилками.

Музика[ред. | ред. код]

Вірш поклали на музику багато композиторів. Серед найвідоміших — пісня сучасного рок-гурту «Кому вниз» «Розрита могила».

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Автограф датований: «9 октября 1843, Березань».
  2. Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837—1847. — С. 252—253; С. 691—694
  3. КРДА/«Розрита могила»
  4. Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. — К., 1964. — С. 126.
  5. а б Багалей Д. И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. — Киев, 1889.
  6. Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. — С. 131.
  7. Труды этнографическо-статистической экспедиции… собранные П. П. Чубинским. — С. 356.
  8. ДАРФ, ф. 109, оп. 5, № 81, ч. 4, арк. 44 звор. — 45.
  9. Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1966. — С. 114 — 126.
  10. ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 311 — 312.
  11. РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, арк. 23 звор. — 25.
  12. Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». — К., 1907. — С. 58 — 62.
  13. ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 14 — 15.
  14. «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», — Лейпциг, 1859. — С. 19 — 21.
  15. ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, с. 97 — 99.
  16. ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 498 — 500.
  17. ІЛ, ф. 1, № 811.
  18. ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 247 — 248.
  19. ІЛ, ф. 1, № 535, с. 1 — 2.
  20. ІЛ, ф. 1, № 84, с. 82 — 85.
  21. ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 38 — 39.
  22. ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, № 2092, арк. 7 звор. — 8 звор.
  23. Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 60 — 61.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Шевченківський словник. Том 2 / Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Академії Наук УРСР. — Київ : Головна редакція УРЕ, 1977. — Сторінка 171.