Рококо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Португалія. Палац Келуш і парк в стилі рококо.
Алессандро Маньяско та Клименте Сперо. «Пейзаж з римськими руїнами»

Рококо́ — реверсований стиль щодо бароко[джерело?], що в другій половині 18 століття дійшов (з Франції і Австрії) до України — до Києва, Львова у 1760 — 1770-их pp. Творчим рушієм доби рококо у всіх ділянках культури було еспрі («esprit») на противагу чуттєвості («sensibilité») бароко чи рації («raison») класицизму.

Загальна характеристика[ред.ред. код]

Дамський несесер для дрібничок, порцеляна, емаль, золочення, після 1765 р. Музей Вікторії й Альберта, Лондон.

Стиль рококо створений для жінки[джерело?] й пристосований до її мінливих, на той час, смаків і примх[джерело?]. Майже головним словом доби рококо було слово «примха» (каприз). У мистецтві визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами («грайливе» рококо). Він виявився насамперед у розплануванні і декорації інтер'єру (палаців, церков, костьолів). В добу рококо скульптура (переважно поліхромна) стала істотною частиною архітектурної композиції, а орнамент (зокрема у різьбі) набрав форм мушлі («rocaille»). У добу рококо широко розвинулося мистецьке ремесло — ткацтво, ювелірство, порцеляна, меблі, гобелени.

Вельможі доби рококо поставили за мету щоденні насолоди. Насолодам повинні були сприяти розкішні інтер'єри палаців і церков, розкішні сукні, черга свят в садах бароко і в павільйонах влітку, а взимку в палацах. Надміру використовувалась косметика — білила, пудра, рум'яна, чорна фарба(сурма)для брів, мушки. Косметику рясно використовували як шляхетні жінки, так і чоловіки. Особливого поширення набуло використання мушок на обличчі — різне розташування мушок мало своє значення для обізнаних в куртуазних іграх вельмож.

В живопису доби рококо переважали свята і театральні вистави, безкінечні закохані пари міфологічних персон, штучні і приємні пейзажі, пристосовані лише для побачень, флірту, танців, шляхетного і легковажного дозвілля. В портретах — всі підкреслено усміхнені, люб'язні, витончені, але це була маска, що приховувала численні недоліки осіб і надзвичайно складні проблеми.

Це був бенкет посеред чуми — з штучно скасованими проблемами, туберкульозом, сифілісом, бідністю, смертю.

Примхливе і чудернацьке мистецтво рококо було скасоване новою і могутньою хвилею класицизму кінця 18 століття і стилем ампір.

Періодизація[ред.ред. код]

Донато Креті. «Меркурій передає богині Юноні відрубану голову Аргуса», Палаццо Аккурсіо, Болонья

Деякий час мистецтво 18 ст. у Франції розділяли на два головні періоди — рококо та класицизм (або неокласицизм кінця 18 ст.) або за королями, що непродуктивно. Цей спрощений підхід, котрий панував у мистецтвознавців Франції, досить схематичний і не спирався на історичні закономірності і їх відбиток в реальності[1]. Спрощений підхід ігнорував реальні зміни, переносив акцент на інші події, відсував в тінь накал антифеодальної боротьби і важливість такого періоду, як революційний класицизм, унікального явища західноєвропейського мистецтва.

Реальна картина боротьби ідей і змін стилів була куди складнішою, пістрявою, багатоетапною.

  • Перші десятиліття 18 ст. — це академічний класицизм, вельми своєрідний і більш схожий на «бароковий» класицизм.
  • Стилістичним напрямкам передував період предрококо, слабкі паростки якого пробилися в творчості декількох різних майстрів, не обов'язково французів (італійка Розальба Кар'єра з Венеції, деякі голландські і німецькі майстри — Йоган Шенфельд )
  • Рококо (між академічним класицизмом 17 ст. та неокласицизмом кінця століття).
  • Просвітництво, що розвинулось паралельно і сінхронно з рококо і практично підготувало антифеодальну революцію 17891793 рр.
  • Класицизм кінця 18 ст. в співіснуванні з сентименталізмом, короткий за терміном революційний класицизм і нав'язаний мистецтву Франції (Наполеоном та його прибічникамими-маршалами) ампір.
  • Класицизм (і ампір) проіснував до 1830-1850-х рр. і співіснував з романтизмом.

Мистецтво рококо як таке зберігає аристократичний характер і обслуговує потреби привілейованих станів суспільства. Мистецтво рококо (з його легковажністю, культом насолод, фліртом) існує наче для того, щоби подобатись аристократії і легко повчати і розважити її в дозвілля.

Практично у всі періоди 18 століття історичний живопис, оголошений головуючим жанром, втрачав провідні позиції, поступаючись малопрестижним портретному і побутовому жанрам. Бо практично всі відомі митці століття, прибічники рококо Франції та Італії, були портретистами, а портрет опинявся в центрі боротьби ідей, практично головував в мистецьких пошуках.[2].

Усвідомлення значущості стилю рококо розтяглось на століття. Так, французький академічний словник від 1835 року обмежував існування рококо періодами правління королів Луї XV та початком правління Людовика XVI. Були означені в словнику лише галузі дизайну інтер'єрів, живопису, порцеляни і ужиткового мистецтва. Хоча вплив рококо був набагато більшим і охопив тодішні літературу, театр, музику, частково — архітектуру. Приблизно з того ж 1835 р. країни Європи пережили нову хвилю рококо, котру назвали неорококо 19 ст. В меблярстві і в порцеляні стилістика неорококо утримала власні позиції і в 20 ст.

В 20 ст. незважаючи на дискусії, стиль рококо науковці визнали базісним стилем західноєвропейського мистецтва поряд з бароко і класицизмом.

Рококо і людські долі[ред.ред. код]

Портрети доби рококо[ред.ред. код]

Живопис доби рококо[ред.ред. код]

Вважають, що живопис стилю рококо зародився у Франції. Культурні зв'язки сусідніх країн і панівна мода доби досить швидко зробили мистецтво рококо інтернаціональним, здебільшого при королівських дворах чи в аристократичних садибах. Стилістику рококо мав живопис Франції, Італії, німецьких князівств, Австрії (і Чехії в її складі), Російської імперії, найменше Голландії, Португалії, Іспанії (ранішні твори Гойї).

Найкращі зразки живопису рококо дали Франція та Італія. У Франції засновниками рококо стають француз Ватто і італійка з Венеції Розальба Кар'єра. Пізніше справу продовжили —

Стилістика рококо притаманна учнівським і ранішнім творам велетенські обдарованого Жака Луї Давіда, майбутнього прихильника класицизму і ампіру. Особливе місце посіла і творчість Шардена, видатного майстра натюрморту Франції в добу рококо. Риси рококо притаманні деяким жанровим картинам Шардена, але без еротизму, театральності і ідилічно-пасторальних мотивів, таких типових для стилю рококо у інших художників.

Серед художників італійців стилістику рококо розділяли:

Космополітизм живопису рококо найбільш притаманний саме творам італійців, що досить легко перетинали кордони різних держав і роками працювали поза межами Італії (Амігоні — в Баварії, Лондоні й Мадриді, Бернардо Белотто в Німеччині й Польщі, П'єтро Ротарі в Дрездені, Відні та Петербурзі).

На 18 століття прийшовся новий розквіт мистецтва портрета. Причетним до стилів пізнього бароко і рококо слід визнати також Олександра Росліна — відомого портретиста зі Швеції, теж досить космополітичну фігуру доби (працював у Швеції, Італії, Німеччині, Російській імперії, Франції, помер у Парижі).

Арлекін (картини Ферретті)[ред.ред. код]

Релігійний живопис у стилі рококо[ред.ред. код]

Спротив стилістиці рококо[ред.ред. код]

«Монумент королю Луї XV для міста Ренн», ск. Жан-Батіст Лемуан, 1748, модель. Художній інститут Чикаго
Фонтан Чотирьох Сезонів, вулиця Гренель, 1745

«Вже ніхто не шукає слави, а тільки розваг і забави» — Вольтер.

Не всі прихильно ставилися до стилю рококо навіть у Франції. Спроби відійти від стилістики рококо робив скульптор Едм Бушардон (1698—1762). Вже в перших своїх творах Бушардон зробив спроби відмовитися від грайливого рококо, спираючись на досвід французького класицизму 17 ст. та на лаконізм античного мистецтва. Отримавши замовлення на побудову фонтану Чотирьох Сезонів в Парижі, він створив твір, що нічим не нагадував стилістику рококо ні в архітектурі, ні в скульптурному декорі. Повністю порвав зі стилем рококо і Жак-Луї Давід під час свого перебування у Римі. Навіть пізні твори «класичної» фігури рококо — художника Жана-Оноре Фрагонара свідчать про відхід від рококо та орієнтацію на реалістичний живопис голландців 17 століття.

Життя та творчість Етьєна Моріса Фальконе припали на пору досить швидкої зміни декількох мистецьки стилів — пізнього бароко, рококо і класицизму. Митець широкого мистецького діапазону, Фальконе вдало працював в кожному з них, про що свідчать скульптурні групи «Смерть Мілона Кротонського», релігійні скульптури в церкві Св. Роха, алегоричні статуї «Музика» та «Зима», дрібна порцелянова пластика в стилі рококо.

Примхливе і чудернацьке рококо не здатне було якісно відтворити героїчні, могутні характери. Обмеженість стилістики рококо добре відчував той же Фальконе. І коли отримав замову на кінний монумент царю Петру І (Мідний Вершник), повністю відмовився від стилістики рококо, звернувшись до зразків античності і розвиненого бароко. Рококо могло не все.

Скульптори доби рококо[ред.ред. код]

Доба рококо має своїх видатних майстрів і серед скульпторів, хоча їх значно менше, ніж живописців. Цікава школа скульпторів доби рококо склалася в Празі (Матьяш Бернард Браун та ін.) і Львові (Пінзель (сам проживав у Бучачі) і його школа).

Навчання в Італії і благодійні впливи яскравих зразків бароко в скульптурі добре позначились на скульптурах Брауна. Якщо в ранішніх творах відчутні барокові зразки Італії (Христос втішає Святу Люітгарту), то і найкращі зразки скульптора в стилі рококо не поринають в легковажність, зберігаючи при цьому витонченість, грацію, навіть театральність(карнавальна маска на обличчі скульптури-алегорії «Підступність», замок Кукс, Чехія).

Зразки скульптур рококо Пінзеля та його школи ще чекають свого талановитого дослідника.

Алегорії місяців, доба рококо, замок Ліса-над-Лабем, Чехія[ред.ред. код]

Західноєвропейське декоративно-ужиткове мистецтво рококо[ред.ред. код]

Надзвичайно повно рококо відбилося в творах декоративно-ужиткового мистецтва.

  • Інтер'єри Перші зразки ансамблю в інтер'єрі дали доба відродження і бароко. Рококо успішно успадкувало цю традицію і дало свої зразки ансамблів в інтер'єрах. Особливо уславився архітектор і дизайнер інтер'єрів із Франції Жермен Бофран (1667—1754). Інтер'єри особняка Субіз увібрали всі характерні риси рококо — святковість, відмову від прямих ліній і ордеру, диктат хвилястих візерунків, перенасиченість дрібного декору, що охоплює усю стіну і переходить на стелю[3]. Овальна зала отелю Субіз в Парижі доповнена ще й дзеркалами, що візуально ламали межі зали і надавали насиченому декору безмежності.

Видатні зразки інтер'єру доби рококо дав і Антоніо Рінальді(1710? — 1794) в Китайському палаці Оранієнбаума (італієць, що майже все життя працював в Петербурзі, Російська імперія). Велика обдарованість майстра і знання видатних зразків бароко надали можливість Рінальді використовувати як коштовні, так і дешеві матеріали — порцеляну і штучний мармур, стінописи-фрески і олійний живопис, шпалерне розташування картин і екзотичні витвори мистецтва Китаю[4]. Чого вартий лише Склярусний кабінет Китайського палацу, де як фарби живопису використані скляні трубки, бісер і багатоколірна вишивка шовком.[5] Унікальність цього рококового інтер'єру ріднить його з видатними зразками інтер'єрів бароко на кшталт Бурштинової кімнати палацу в Царському Селі.

  • Мереживо. Здається, вдруге після початку 17 століття, мереживо пережило новий злет і увійшло у високу моду. Декоративні якості мережива повністю використані в сукнях аристократичних дам. Мережово прикрасило зачіски, шию, рукава парадних і святкових костюмів. Мереживо сполучають з діамантовими оздобами, атласом, хутром тощо.
  • Порцеляна Саме на добу рококо припадає віднайдення секрету китайської порцеляни. Експерименти 1708—1709 рр, що проводив Беттгер Йоганн Фрідріх в Дрездені, вперше в Європі дали повноцінні зразки порцеляни, що нічим не поступалися зразкам Китаю. В Мейсені відкривають першу в Європі порцелянову мануфактуру. Трохи пізніше виникають інші центри з вироблення порцеляни у Австрії, Франції, Російській імперії, Чехії тощо. До створення дрібної порцелянової пластики залучають найкращих скульпторів доби: у Франції це Етьєн Моріс Фальконе, в Мейсені — Йоганн Йоахім Кендлер, Йоганн Готліб Кірхнер тощо.
  • Меблі доби рококо Свій характер отримали і меблі доби рококо. Вони втратили помпезність і масивність барокових зразків і стали більш легкі, тонкі, зручніші у побуті. Меблеві майстри створили і особливі зразки меблів — бюро, малих столиків і кресел, легких стільців, комодів, секретерів, шифоньєрів. Широко використовують розфарбування ніжними відтінками, квіткові розписи при стриманому використанні золочення або повної відмові від нього.

Свої назви отримали навіть характерні типи крісел — «Бержер» і «Маркіза». Видатними майстрами меблів рококо були Шарль Крессан, Давид Рентген, Франсуа Ебен, П'єтро Піфетті(Рим), Джузеппе Маджоліні (Мілан) тощо.

Австрійська порцеляна рококо (Аугартен)[ред.ред. код]

Порцеляна Мейсена[ред.ред. код]

Італійська порцеляна рококо[ред.ред. код]

Театр доби рококо у творах Клода Жилло[ред.ред. код]

Західноєвропейська література доби рококо[ред.ред. код]

«Портрет Метастазіо», бл. 1770

Найменше стиль рококо відбився в літературі Великої Британії. В Німеччині і Італії, навпаки, було досить прихильників стилю рококо. В Італії це Карло Гольдоні (1707—1793), автор комедій, П'єтро Метастазіо (1698—1782).

Всиновлений аристократом Гравіна, підліток П'єтро Трапассі отримав від нього два значних подарунки — прізвисько Метастазіо(переклад Трапассі грецькою мовою) і весь свій спадок. Це позбавило поета від матеріальних перешкод і дало змогу зосередитися на творчості. Саме Метастазіо створить лібрето опери серіа, які визнають класичними зразками жанру. Він створив 27 лібрето, неодноразово покладених на музику, а також тексти ораторій, кантат. Музику до творів Метастазіо створювали Гендель, Вівальді, Моцарт, Антоніо Сальєрі.

Найбільший відбиток стиль рококо мав в літературі Франції. Література рококо — це перш за все малі літературні форми — серед них новели, еротичні вірші, пасторалі, комедії масок.

Лірика французького рококо сильно відрізнялася від пафосного і важкуватого класицизму, за що отримала назву «легкої поезії» чи навіть «поезії миттєвостей». В стилістиці рококо писали сонети, епіграми, мадригали, застольні пісні.

За літературу в стилі рококо бралися забезпечені верстви населення, освічені, позбавлені матеріальних скрут, головні споживачі веселого дозвілля і необтяжливих занять. Тому тут часто представники аристократичних родин чи багатії

  • маркіз де Лафар
  • граф Кейлюс
  • абат де Фавр(«Чотири години дами за туалетами»)
  • маркіз де Пезаї («Купання Зеліди»)
  • граф Еваріст Парні (поетична збірка «Еротичні вірші»)
  • Луве де Кувре, син паперового фабриканта.

Рококо в Україні[ред.ред. код]

Найкращі зразки архітектури доби рококо в Україні: Покровська (1766) і Набережно-Миколаївська (17721774; архітектор Іван Григорович-Барський) церкви на Подолі, Лаврська дзвіниця (17311745; архітект Йоган Ґотфрід Шедель), Андріївський собор (1747—1753; архітект Бартоломео Растреллі) — у Києві, ратуша в Бучачі (1743—1758) і катедра святого Юра у Львові (17451770; Бернард Меретин), собор Різдва Богородиці в Козельці на Чернігівщині (17521763; архітектори А. Квасов і І. Григорович-Барський), собор Успіння Богородиці Почаївської Лаври (17711783; архітектор Готфрід Гофман), римо-католицький костел домініканців (17451749; архітектор Август Мошинський) у Тернополі й (17471764; архітектор Я. де Вітте) костел Домініканів у Львові, парафіяльний костел у Холмі (1753).

Головним центром розвитку скульптури рококо був Львів. У добу раннього рококо тут працювали переважно майстри німецького походження, автори численних статуй, що прикрашали римо-католицькі костели: Томас Гуттер, Конрад Кутшенрайтер (костел бернардинців у Львові), Т. Фершер (у Белзі), Георг Маркварт (у Жовкві і костел Єзуїтів у Львові) та ін. З 1740-их pp. переважно у палацовій скульптурі працювали майстри-французи (Лябен) або франц. школи (палаци у Підгірцях, Рівному, Олеську, Жовкві й ін.). Визначними представниками пізнього рококо були С. Фессінґер (кам'яні статуї на фасадах костелів у Підгірцях, домініканців і Марії Магдалини у Львові), Антоній Осінський (вівтарні фігури в костелах бернардинців у Збаражі, домініканців у Львові та ін.) і Йоган Пінзель (скульптури для фасади катедри св. Юра і розп'яття для костьолу св. Мартина у Львові, для ратуші й церкви у Бучачі, костелу в Монастириськах, барельєфів у церкві й костелі в Городенці та ін.). До цього періоду належить серія фігур під банею костелу домініканців у Львові колективної роботи. В останньому етапі розвитку скульптури рококо, наприкінці 1760-ті-х pp., працювали уже переважно місцеві майстри: Михайло Філевич, Петро і Матвій Полейовські, Іван Оброцький, С. Старевський[6], та ін., гол. при оздобленні катедри св. Юра і переобладнанні Римо-Католицької катедри у Львові, а також у Перемишлі, Почаєві, Володаві й ін.

Іконостаси доби рококо[ред.ред. код]

Стиль рококо вніс істотні зміни як у побудову, так і в декорацію іконостасів. Іконостаси рококо не мають суцільної площі і не зберігають симетрії та структурної логіки. Як декоративні елементи (або замість ікон) подекуди з'являються скульптурні зображення. Тлом для орнаментики царських воріт стає решітка або штахетка, виноградну лозу замінюють мушлі або орнамент з тонких вигнутих галузок, стилізованих на зразок мушель, а також орнамент у формі вогника, гусіні тощо. Найкращі іконостаси доби рококо були у Києві в церквах: Успенській на Подолі, Щекавицькій, Петра і Павла, Георгіївській, Трьох Святителів, Видубецького Михайлівського монастиря, деяких церков Лаври; також у Ромні (1764), Ізюмі, Лохвиці, Гадячому, Козельці, Чемерисах Волоських (1766), Яришеві (1768), Печанівці (1771) та ін.; на Волині в Борках б. Крем'янця і Жолобках б. Шумського. В Галичині у Львові в катедрі св. Юра, у церквах Успенській, Миколаївській і св. Духа, у Миколаївській церкві в Золочеві (1765), Бродах, Романові, у Покровській церкві в Бучачі, у Білій, Галичі, Новиці, Болехові, Креховичах (з фігурним Преображенням Господнім), Пійлі, Підбірцях, Жиравці (1770), Руданцях, Нагірцях, Зборові, Пикуловичах, Гриневі (фігурний Юрій Переможець), Скваряві Новій та ін. Іконостаси виготовляли столярно-різьбарські майстерні Києва, Чернігова, Львова, Жовкви й ін. Вплив стилю позначився і на іконопису. Зокрема у церквах у Сорочинцях, Березні («Гріхопадіння»), Св.-Покровських церквах у Межиріччі («Сон Якова», «Зішествіе в пекло», «Видіння Савла», «Усікновенія») і в Смілі (евангелисти, життя мучениці Варвари), фрески у Троїцькому монастирі в Чернігові («Видіння Савла») та ін. У графіці помітний вплив Р. у І. Филиповича (орнаментика на портреті І. Сапіги) й ін.; у гравюрі у І. Зарицького, чернігівського гравера на міді (Богородиця в картуші) та ін.

Рококо і ужиткове мистецтво на землях України[ред.ред. код]

У мистецькому промислі поряд ремісничих центрів і організацій, виникли гетьманські меблярські майстерні на Чернігівщині й маґнатські у Карці та ін. У меблярстві працювали майстрі-різьбарі з Глухова, Ніжина, Одеська. Меблі доби рококо — легкі, малі, м'які, вигнутої форми, мальовані білим із золоченою різьбою. Основний декоративний мотив — мушля. Порцеляну в стилі Р. виробляли фабрики у Корці, Волокитині та ін. за зразками виробів мануфактури Севр (див. стор. 2 270-71). Високий мистецький рівень виявляло ювелірство доби Р.

Неорококо 19 століття в Україні[ред.ред. код]

Докладніше: Неорококо

Як відомо, 19 століття так і не виробило свого зразка великого стилю на кшталт бароко чи готики. В середині століття майстри звернулись до готових зразків великих стилів минулого і з'явились неоготика, необароко, неорококо. Частка нео- показник, що ми маємо справу не з оригінальним стилем 14 чи 18 століття, а його імітацією, його стилістичним відтворенням в 19 столітті в межах так званих історичних стилів або еклектики.

Рококо вже використовувалося як прототип в епоху стилів (друге, третє рококо)[7].

В стилі неорококо виконані інтер'єри палацу Гагаріних і Театр(його інтер'єри) в місті Одеса (архітектурне бюро Фельнера і Гельмера). Палац Гагаріних зараз використовується як Державний літературний музей (Одеса).

Яскравим зразом неорококо в місті Київ став Золотий кабінет палацу Ханенків. Стелю кабінету прикрасив плафон (живопис) іспанського жудожника Барбудо Санчеса «Двобій Дон Кіхота з вітряками» у складній, гнучкій рамі серед рококової сітки. Плафон на тему романа Сервантеса підтримують оригінальні гобелени з міста Брюссель за картонами художника Франції Шарля Куапеля (1694—1752) зі сценами з того ж роману в стилі рококо. Палац нині — Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Золотов Ю. К. Французкий портрет 18 в. — М. : Искусство", 1968. — С. 6. (рос.)
  2. Золотов Ю. К. Французкий портрет 18 в… — С. 7.
  3. Кузьмина М. Т. «История зарубежного искусства», М., «Искусство», 1971, с. 241
  4. Кючарианц Д. А. Художественные памятники города Ломоносова. — Л. : Лениздат, 1980. — С. 95, 109, 118, 138. (рос.)
  5. Кючарианц Д. А. Художественные памятники города Ломоносова… — С. 113—116.
  6. або Стажевський
  7. Практические советы по подбору мебели под выбранный стиль

Джерела[ред.ред. код]

  • Драган М. Українська декоративна різьба. — К. 1970.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Мистецтво другої пол. XVII—XVIII ст. у Історії укр. мистецтва в 6 тт., т. III. — K. 1967.
  • Петренко М. Укр. золотарство XVI—XVIII ст. — К., 1970.
  • Січинський В. Історія укр. мистецтва. І. Архітектура. — Нью-Йорк, 1956.
  • Anger A. Literarisches Rokoko", Stuttg., 1962.
  • Campra A. L'Europe Galante. DHM Editio Classica. 1988.
  • Dohme. Barock- und Rokoko-Architectur" (Б., 1892).
  • Gurlitt. Geschichte des Barockstils, des Rokokos und des Klassizismus. — Штутгарт, 1886—1888.
  • Schumann. Barock und Rokoko. — Лейпциг, 1885.
  • Tomkiewicz W. О potrzebie integracji badań nad rokokiem у КН. Grarice sztuki. — В. 1972.
  • Всеобщая история искусств (в шести томах) под ред. Б. В. Веймарна и Ю. Д. Колпинского. Государственное издательство «Искусство» М., 1965.
  • История мирового искусства, ред А.Сабашникова, М.: БММАО, 1998.
  • Штейнпресс Б. С., Ямпольский И. М. Энциклопедический музыкальный словарь. — М. : Советская Энциклопедия, 1966.
  • Энциклопедический словарь живописи, под ред. Мишеля Лаклотта, директора Лувра, рус. издание. — М.: Терра, 1997.
  • Энциклопедия живописи. Изд. на рус. яз. — под ред. Н. А. Борисовской и др. — М., 1997.


Посилання[ред.ред. код]