Романівка (Попільнянський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Романівка
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Попільнянський
Рада/громада Романівська сільська рада
Код КОАТУУ 1824785701
Облікова картка [26] 
Основні дані
Засноване 1550
Населення 719
Площа 2,879 км²
Густота населення 249,74 осіб/км²
Поштовий індекс 13531
Телефонний код +380 4137
Географічні дані
Географічні координати 49°59′12″ пн. ш. 29°38′16″ сх. д. / 49.98667° пн. ш. 29.63778° сх. д. / 49.98667; 29.63778Координати: 49°59′12″ пн. ш. 29°38′16″ сх. д. / 49.98667° пн. ш. 29.63778° сх. д. / 49.98667; 29.63778
Середня висота
над рівнем моря
205 м
Водойми річка Унава
Відстань до
районного центру
20 км
Місцева влада
Адреса ради 13531, Житомирська обл., Попільнянський р-н, с. Романівка, вул. Рильського, 2, тел. 71-2-35
Карта
Романівка. Карта розташування: Україна
Романівка
Романівка
Романівка. Карта розташування: Житомирська область
Романівка
Романівка

Рома́нівка (рос. Рома́новка, пол. Romanówka) — село в Україні, в Попільнянському районі Житомирської області. Центр Романівської сільської ради, до якої входять також села Дехтярка та Кошляки. До кінця XIX століття мала статус містечка та міста, називалася також Романів (пол. Romanów — Романув). Розташована на правому березі р. Унави, за 20 км на північний схід від районного центру і залізничної станції Попільня. Населення згідно з Всеукраїнським переписом 2001 року становило 719 осіб.[1]

Історія[ред. | ред. код]

Давні часи[ред. | ред. код]

На території сучасної Романівки та околиць здавна селилися люди. Про це свідчить наявність тут великої кількості курганів. В урочищі Поріччя, на північно-східній околиці села, досліджене давнє трипільське поселення. Воно займає західний схил берега р. Унави. Площа становить 250×100 м. Відоме з кінця XIX століття за В. Б. Антоновичем. У 1931 р. проводила розкопки В. Є. Козловська, обстежувалося в 2000 р. О. Тарабукіним. Пам'ятка відноситься до пізнього етапу Трипільської культури (бл. 3100—2500 до н. е.).[2]

В 1876 році на садибі Вольманової на Заріччі були викопані два черепки глиняного посуду та 4 випалені у вогні глиняні фігурки. Зображали вони якогось звіра з 4 ногами, голову якогось звіра з рогами, якусь постать з 3-ма головами та чітку жіночу фігурку. Ці знахідки були відправлені до Краківського музею. Крім того, знайдено тут 3 золоті бляхи з тисненим зображенням грифонів, левів та людської фігури. Під керівництвом професора В. Б. Антоновича в 1878 р. були проведені розкопки тутешніх 6 курганів (всього тут було 18 одиниць), які виявили цікаві археологічні знахідки. В одному був знайдений молот з просвердлиною, зроблений з бивня мамонта. В інших п'яти були людські кістки, що лежали у безладі, при них знайдені 2 гладеньких бронзових браслети, бронзовий наконечник спису, глиняна посудина, моллюск «cypraea moneta» або каурі (в давнину вони тривалий час слугували грошима), який лежав в зубах у одного черепа. У 1887 році селяни розкопали ще один курган, знайшли в ньому скелет, оточений 6 глиняними посудинами різної форми та величини, обломками бронзи. На полях знаходили кам'яні відполіровані молоти, 3 з них зберігалися в колекції Т. Рильського.[3]

У 1854 р. в селі знайдені бронзові привіски та пряжки. В 1848 р. знайдена залізна шпора, в 1850 р. срібні браслети та 3 сережки. Знайдені були в різні часи кам'яне та смолисте намисто, маленькі глиняні посудини та лампи теракотові.[4]

Все це доводить, що околиці Романівки мали бути осередком прастарого поселення. Знайдені тут золоті бляшки з тисненим зображенням грифонів, левів тощо дуже подібні до знайдених у Боспорі Кіммерійському, а також у давній Ольвії. У Географічному словнику Королівства Польського висловлено думку, що знайдені артефакти можуть свідчити про «заселення цієї місцевості греками-колоністами, які жили над Чорним морем, міста яких існували від часів Геродота аж до пер. пол. ІІІ століття н. е. Ті колонії могли охоплювати й територію сучасної України».[5] Проте, швидше за все, ці знахідки свідчать про торговельні зв'язки місцевих поселень з причорноморськими грецькими колоніями.

За часів Київської Русі ця територія належала до Сквири і була надана київським князем Святополком Ізяславичем своєму тестю — половецькому хану Тугоркану. Та «Половеччина» займала велику територію, бо лежала над Унавою, Роставицею, Россю, Вільшанкою, Кам'янкою і Стугною, сягала з одного боку території пізнішого міста Білої Церкви, з іншого — пізніших Фастова та Гуляників (тепер — Велика Мотовилівка). Назви сучасних сіл Половецьке, Малополовецьке та Великополовецьке у південно-західній частині Київської області є пам'ятками про ті часи. Вся ця область була у володінні родини Половців, яка від маєтків Сквири та Рожнів потім почала носити прізвище князівське зі Сквири Половці Рожиновські. Не відомо, чи існувала тоді Романівка, проте з родоводу родини Половців бачимо, що Тугоркан мав сина Каримана, а той Романа. У цитованому вище Географічному словнику Королівства Польського наведена версія, що поселення Романів могло бути тим Романом, онуком Тугоркана, засноване.[5]

Ця територія сильно постраждала під час навали військ Батия в 40-х роках XIII століття, адже вона лежала на шляху ординських військ з Києва на Волинь, Галичину та Західну Європу. Багато давніх людських поселень лежали в руїнах, на їх місці залишилися лише пусті урочища.

Під владою Великого князівства Литовського та Речі Посполитої[ред. | ред. код]

У другій половині XIV століття Київщина увійшла до складу Великого князівства Литовського. В 1386 році київський князь Володимир Ольгердович дав підтвердження Юркові (Єжи) Половцю зі Сквири Рожиновському, онуку вищезгаданого Романа, на володіння «наділом предківським сквирським на річках Росі, Роставиці та Кам'янці», який називався також «Половеччина». Як тільки тут почало відновлюватися життя, в 1399 р. після битви на Ворсклі і в 1416 р. орди Едигея та Тимур-Кутлука знову спустошили Київщину, тому київський князь Олелько Володимирович мусив Міхалу (Михайлу) Половцю зі Сквири Рожиновському повторно підтвердити володіння «отчиною його, дуже опустілою від неприятелів наших». За життя того ж Михайла Половця напади кримських татар під проводом хана Менґлі-Ґерая у 1482-1495 роках знову перетворили цей край на пустку. Михайло залишив сина Яцека (Яцька) та дочку Оксану. Яцько Рожиновський мусив покинути оці спустошені місця та перейти до Житомирщини. Помер він у 1536 р., залишивши сина Дем'яна в татарській неволі та мололітніх сина Тимонька (пол. Temionka) та дочку Явдоху. Проте всі його нащадки померли, спадкоємцем усієї власності Половців став Іван Немирич.[6] Спустошені маєтки не збуджували великого інтересу і Немиричі, яким було записано ці землі, не дбали про те, щоб привернути їх до своїх рук.[7] За привілеєм короля Сигізмунда III у 1547 р. ці маєтності перейшли у власність до білоцерківських міщан.[8]

На порталі Верховної Ради України зазначено, що 1550 року Романівка вперше згадується в документах.[9]

1590 року Сейм Речі Посполитої дозволив королю роздавати «пустоші» на південно-східній окраїні держави шляхті за службу на «вічні часи».[10]

У 1591 році король Сигізмунд ІІІ за військові заслуги надав «пустопорожні землі в Білоцерківському старостві над ріками Сквирою, Роставицею, Вільшанкою, Унавою та Кам'янкою» князеві Миколі Ружинському. В 1592 році, після смерті останнього, романівську землю його вдова Ельжбета з Служинських за королівським погодженням передає у володіння його брату князю Кирикові Ружинському. На цих територіях поступово виникло Романівське староство. Князь Кирик побудував у Романові оборонний замок, тримав там невелику військову залогу. Замок знаходився на пагорбі обнесений ровом, валом та дубовими палями. Замок мав одну дерев'яну браму та високу дерев'яну вежу. Саме місто було також оточене валом та палями.[11] Кирик Ружинський заселяє цю місцевість, звільняючи людей від усяких податків і повинностей. Поступово відроджуються, часто під новими назвами, села.[12] Енергійний та завзятий князь Кирик постійно вів справи з сусідами, які скаржилися на його часті наїзди, захоплення: часті були скарги на невидачу селян-втікачів, тому можна думати, що князь Кирик дбав про переманювання селян на свої ще мало заселені Паволоцькі та Романівські землі.[13]

У 1601 р., очевидно після смерті князя Кирика отримує Романів, Сквиру, Чернявку та Жидівці від короля як королівський стіл Павло П'ясковський. Проте у 1602 році, за королівським погодженням, він відступає ці маєтності князю Романові Ружинському, сину Кирика.[8] Князь Роман продовжує залюднення краю. На думку багатьох дослідників, саме завдяки цьому йому за поселенням закріплюється назва Романів (Романівка).[12]

У той час відмічено численні справи про селян-втікачів та їх невидачу, селяни переходять до маєтків князя Романа з різних боків. Вимагають своїх селян від нього та його дружини княгині Софії (з Корапчийовських) поміщики Єлович, Малинський, Горностай, Сенюта та інші. Як бачимо, скаржитися доводилось власникам як ближніх, так і дальніх маєтків. Правда, не всі селяни-втікачі оселялися на постійне життя на Паволоцьких та Романівських землях Ружинських, для деяких це був лиш етап у подальшому переході на схід до менш залюднених районів. І Ружинським у деяких випадках доводилося шукати своїх селян по інших маєтках та вимагати їхнього повернення до своїх сіл. У Проскур-Сущанських захопили Ружинські землю (гай) Мохнацьку чи Білоцьку… та осадили там село Чернявку. Як і іншим, доводилося Ружинським відстоювати свою власність від нападів та грабунків, дарма що вони самі, порівняно з сусідами, виявляли більшу активність і рідше сами потерпали від сусідів своїх. Є відомості про судові справи щодо кривд від Збаразьких та від Сенют романівським мешканцям.[14]

Роман Ружинський помер 1610 р. у м. Волоку під час походу на Москву Лжедмитрія II і староство романівське перейшло до володінь його жінки княгині Софії, котра в 1613 році стала дружиною (четвертою за ліком) віленського каштеляна Єроніма Ходкевича.[8]

У 1615 році Романів повністю знищений татарами. Люстрація 1616 року так говорить про це староство: "Романів містечко, власника його князя Романа Ружинського правом пожиттєвим, яке недавно минулого року з селами спустошене татарами. Є в ньому жителів 52, перед спустошенням татарським 30 з них платили чинш по 10 грошей, інші платили по 6, а деякі і по 4 гроші, після татарського спустошення нічого не платили. Оренда млинів і корчми платиться в рік 150 флоринів. Сума податків з містечка того 150 фл. До староства належать села Чернявка або Грицьковці, Жидовці або Матвієвичі (тепер — Квітневе), Ставище, Гірсики (пол. Hirsiki — швидше за все теперішні села Єрчики або Великі Єрчики), Кошляки, городище Сквир, Буки, Струков (Строків) засноване 1615 р.[8]

1616 р. в м. Романові був фільварок, селяни працювали на панщині два дні на тиждень влітку й один день на тиждень взимку.[15]

За володіння староством князя Ружинського замок у Романові «постав на пагорбі — говорить люстрація 1622 р. — біля ставу поставлений, ровом та валом обкопаний, обнесений частоколом з дубових паль; в ньому стайня немала, брама одна дерев'яна, башта висока дубова; хат білих 4; одна пекарня; з добрими вікнами; пивниця зроблена з дерева. Містечко те на самому Чорному шляху закладене, валом та палями дубовими оточене. В ньому є жителів 20, чиншу жодного не платять як слободи були розорені військами за покійного пана Жолкевського. Млинів 3, став призначений на утримання адміністрації місцевої. Оренду платять на рік, окрім третьої міри мельничного, 150 флоринів. Села, що належать до Романова: Чернявка або Грицькове, Жидовці або Матвієвичі, Ставище, Гіршики, Кошляки… Сума податків з тієї території 150 флоринів. Після виплати з цих доходів уряднику 30 фл. річного утримання, залишається 120 фл. Звідси йдуть 24 фл. кварти».[16] В містечку ще в середині XIX століття були видні сліди валу у формі півкругу, який двома кінцями прилягає до річки Унави. Його довжина 437, висота від 1 до 4 сажнів. Всередині того валу, у місці, яке називається Бурти, було замчище, воно займало територію 215 сажнів. За переказами мешканців було воно оточене дубовим частоколом. Потрібно було об'їхати тричі навколо замку щоби через розвідний міст дістатися до нього. В той час видно було також сліди дороги, яка вела до замку.[17]

В 1627 році в маєтностях княгині Софії оселяється її родич, знаний «гульвіса, баніта і збитник» Самійло Лящ. У 1631 році він стає за згодою короля власником Романова. Лящ здобув ці маєтки не звичайним шляхом. Спочатку він намовляв княгиню передати йому маєтки, зробивши відповідний на них запис. Коли всі ці намовляння не мали успіху, Лящ ужив сили, зробив збройний наїзд на маєток княгині та силоміць видер, так-би мовити, у неї запис. Давши запис, княгиня Ружинська (Ходкевич) покинула свої маєтки з наміром повести боротьбу проти Ляща, щоб повернути своє. Проте це було не легко, адже Лящ міцно тримав здобуте добро, рішуче виступаючи проти заходів Ружинської.[18] Він як ротмістр, утримував у Романові роту зі 100 козаків. Рота та була складена з людей різноманітних національностей, в тому числі волохів і сербів. Також, під його опікою знаходилися нащадки зубожілих шляхетських родів з Брацлавщини. Самійло Лящ став для них справжнім хлібодавцем, бо не лише надавав їм притулок та підтримку, але й сприяв одруженню їх на багатих шляхтянках Київщини. Хроніст Й. Єрлич писав про нього, що «ґвалтом панн та вдів брав, за своїх утриманців віддавав». За володіння Ляща з Романова платилося податків з 18 будинків по 3 злотих.[19]

Княгині Ружинській довелося вжити рішучих дій, залучити до цієї справи когось дуже впливового, щоб скористатися його допомогою і значенням. Такого помічника та оборонця знайшла вона в особі підканцлера коронного Томаша Замойського. Вживши свого впливу, Замойський, нарешті, в 1635 році примусив Ляща віддати захоплені маєтності за чималий грошовий викуп і Ружинська змогла заспокоїтися: продала ці свої маєтки й переселилася до родичів до Белза (вмерла перед 1646 р.).[20]

За вироком трибуналу, Ляща позбавили маєтків і посади королівського стражника. Після Ружинської володів Романівщиною Томаш Замойський, але господарював тут недовго (помер 1638 р.). Тоді король віддав Романів Александрові Замойському правом пожиттєвим, який після Ляща отримав і посаду стражника королівського. З спадкоємцем Томаша Замойського почали судову справу спадкоємці сестер князя Романа, але початок Хмельниччини все тут сплутала. Александр Замойський недовго тут проживав і в 1649 році 29 травня поступився староством якомусь Ходоровському.[19]

З початку Хмельниччини Романів увійшов до складу Білоцерківського полку, а з утворенням Паволоцького стає його сотенним містечком. Землі тут одержує козацька старшина.[12]

1656 року в Романові стояв табором царський воєвода Бутурлін з 25-тисячним військом; тут з ним з'єднався Богдан Хмельницький.

За переказами, в давньому Романові було декілька церков: одна недалеко від Малої Чернявки біля яру, більшу частину прихожан якої складали ковалі, що жили неподалік; згадується друга церква та третя в ім'я Різдва Пресвятої Богородиці. Окрім того, в Чорному лісі над Унавою був католицький кляштор, в якому жили більше 30 монахів та служителів. Цей кляштор був знищений в роки Хмельниччини.[21]

Романів, як і навколишні села староства, Буки, Строків, Бакожин (давнє поселення біля Буків), Чубинці, під час Хмельниччини були спустошені. Повністю пусті поселення Романів та Сквиру отримав пожиттєвим правом від короля Яна Казимира в 1659 р. Ян (Іван) Ковалевський, колишній підскарбій Б. Хмельницького, якого було одночасно нобілітовано.[19] Він належав до близьких дорадників Б. Хмельницького, брав участь у всіх нарадах гетьмана, був генеральним осавулом, входив до складу багатьох посольств, направлених від козаків.[12]

До початку XVIII століття Романів знаходився у власності козацької старшини. З серпня 1688 р. володів кількома селами у Романівському старостві Семен Палій. У листі від 24 серпня 1689 р. він дякує королеві за надання йому привілею на с. Романівку та просить прийняти у Варшаві його посланців.[22]

У 1700 році 28 жовтня отримує ту королівщину Адам Олізар, але й той був старостою романівським більше за титулом, ніж фактично, адже в ті часи даними територіями фактично володів Семен Палій. У 1702 році останнім у містечку була збудована церква Різдва Пресвятої Богородиці.[12]

Романівка на карті XVIII століття

Є свідчення, що А. Олізар в 1710 р. за погодженням королівським поступився Романівським староством Вацлаву Ржевуському, воєводі подільському (сумнівно, адже в цьому році Вацлаву (1705-1779) виповнилося лише 5 років). В тому ж 1710 році отримує Романів Самсон Бомбек, полковник артилерії, стольник летичівський та комендант кам'янецького замку. В 1713 р. старостою Романівським був Казимір Стецький, пізніше каштелян київський. Але межі староства того постійно змінювалися через зазіхання сусідів. Стецький розпочав судовий процес з князем Любомирським про відділення від староства сіл Буків, Бакожина, Строкова та Чубинців. У 1737 р. розпорядником Романова Стецький призначив Антонія Дорожинського. Після Стецького старостами романівськими були: в 1751 р. Антоній з Осси Ожга (пол. Antoni z Ossy Ożga), в 1763 р. Францішек Догєль Цирина (пол. Dogiel Cyryna), в 1774 Алєксандр Рожнєцький, в 1775 р. князь Юзеф Любомирський, в 1775 р. Ян Стецький. Так, як останні два отримали привілей одночасно, між ними почався судовий процес, який закінчився тим, що зі староства романівського було виділене староство Ставищанське, яке залишилося за Стецьким. До цього староства відійшли Кошляки, Жидовці, Єрчики та Чернявка.[23]

Люстрація 1765 р. про романівське староство за влади Антонія з Осси Ожга говорить: "Містечко над річкою Унава, двір також над самою річкою збудований, будинок з кімнатою та погребом, пекарня з комірчиною, зерносховищем та стайнею. До того староства містечко Сквира, належить. Піддані одні платять чинш, інші відробляють панщину, при цьому платять подорожне і плетуть пряжу по одному мотку на рік. Євреїв немає. Хат підданих налічується 60, з них 17, які давали чинш, далі 43 халупи, що відбували панщину, подорощизну, мотки. Лібертованих халуп було 5: «осавула, гуменний, возний і лісничі», козацьких 9. Належать села Чернявка, містечко Сквира, Ярославка, Золотуха, Кам'яна Гребля, Казимирівка (тепер — Квітневе), Пилипи або Домантівка. Річний прибуток з усього староства 18 094 злотих 12 грошей. Комісар Антоній Кобилинський. Козаків в усьому старостві 46.[23]

Під час вищевказаної люстрації громада романівська скаржилася, що терпить збитки від володарів Корнинського маєтку, панів Проскур-Сущанських, які вже частково захватили та продовжують все більше відбирати до свого Корнина землі, які належать з давніх часів до Романівки, косять сіно на романівських лугах, збирають хліб, виганаяють романівських жителів з їхніх власних земель, б'ють та не допускають користуватися ними, від чого часто відбуваються вбивства селян. Ще у 1880-х роках в селі були відомими перекази про такі сусідські відносини. Так, романчанин Федько Грива, розказував в той час, як його дід хоробро бився з Проскурою за межу романівських земель, які повинні були сягати до «Гострої могили»: «мого діді, козака Гриву, не брала куля, аж допіро срібним гудзьом встрелив його Проскура. Похилився мій дід на коні і сказав: збавив ти, пане Проскуро, козакові Гриві вік його молодецький».[24]

У люстрації 1789 року читаємо: «Романівка, або Романув, яка завжди називалась містечком, має 60 осель, у тому числі й чиншових 4. Піддані робили панщину, подорощизну, давали мотки, курей, яйця. З непідданих бачимо тепер шляхту: її 10 господарів; козаків немає. Серед людности підданої виділено тепер ремісників: ткач дає від варстату, мірошник від кола та бере вигодовувати кабанів. Окремо дають від пасік — від пнів та очкове. Окрім датків та робіт від підданих з Романівни йшли такі ще збори: корчемна оренда, млинова оренда, ставщизна від громади за вільні лови риби в ставі.[25] На пагорбі був двір критий соломою і одна греко-католицька церква. До Романівського староства належать 11 сіл і м. Сквирка, це староство приносило 24 552 злотих прибутку».[12]

У 1791 р. рішенням чотирилітнього сейму Романівка отримала реноваційний привілей від короля Станіслава Августа Понятовського як вільне місто (магдебурзьке право). Той привілей визнає «вільними людьми всіх жителів цього міста, як тих, що зараз тут живуть та записані в останній люстрації міста та в „тарифу домів“, так і тих, які можуть тут поселитися потім і війти до міського стану; землі, заселені ними в межах йього міста, їх будинки, садиби, городи, поля, ниви, ліси, хутори та всю територію цього міста, яка належить йому по праву, визнає спадковою власністю цього міста та осілих в ньому міщан та виражає бажання, щоб вони були відмежовані від земель Романівського староства й інших маєтків». Привілей, окрім того, виокремлює із власниціької та старостинської юрисдикції всіх міських жителів шляхетського та міщанського походження та наголошує, що вони будуть судитися лише перед міським урядом, з правом апеляції у житомирських судах, або звернення до коронних асесорських судів виходячи з суті справи; далі забезпечує жителям усіх християнських віросповідань користування правами, якими користуються вільні міста за конституцією чотирирічного сейму та правом магдебурзьким, всі повинності міщан обмежуються поземельним податком до казни Речі Посполитої на основі сеймових постанов. Тим же привілеєм була надана печатка магістратові міському.[26]

10 листопада 1791 р. надано новий герб «вільному королівському місту Романову». Опис герба в привілеї мав такий вигляд: "Брама з піднесеною вежею, посередині якої має бути вирізьблена велика літера «R». Таким чином, романівський герб поєднував традиційний уже «архітектурно-оборонний» сюжет з яскравим «промовистим» елементом — сиглем, тобто ініціалом назви міста. Герб Романівки після 1793 p., коли містечко було залишено поза штатом, вийшов з офіційного вжитку.[27]

Торговицька конфедерація в 1792 р. нівелювала постанови чотирилітнього сейму. Староста романівський, князь Юзеф Любомирський почав схиляти міщан романівських до відробляння повинностей, почався судовий процес між ним та міщанами, який тривав і після другого поділу Речі Посполитої.[17] Відтак Романів втратив статус вільного міста щойно його отримавши.

У складі Російської імперії[ред. | ред. код]

Після 2-го розділу Речі Посполитої Романів зі староством переходить під владу Російської імперії.

Староство романівське набуває статусу казенних маєтків. У 1811 році комісія, складена для розпродажу маєтків казенних у Київській губернії постановила, щоб поселення, які входили до колишнього староства романівського, були продані у приватну власність. У 1816 р. селяни староства звернулися до земського Сквирського суду, доводячи, що вони як колишні старостинські підлеглі, повинні залишитися на правах державних селян і не повинні бути передані в приватну власність. Отримали однак відповідь, яка підтвердила попереднє рішення комісії створеної для розпродажу казенних маєтків. Відтак Романівка перейшла у володіння Юзефа Пшибишевського. Він збудував тут мурований будинок в італійському стилі, який через декілька років згорів.[17]

У 1843 році в містечку згоріла дерев'яна церква, закладена ще 1702 р.[5]

У 1844 році у Пшибишевського Романівку придбав Теодор Ромуальдович Рильський, Малу Чернявку придбав Біліньський, Велику Чернявку — Гжегож Грушецький.[17]

У 1853 році на місці згорілої церкви постала нова дерев'яна на мурованому фундаменті. За штатами вона була зачислена до 4 класу, землі мала з садибою та хутором 38 десятин[28]

В 1863 р. Романів був містечком Сквирського повіту, центром Романівської волості, належав до парафії католицької с. Новоселиця. До містечка прилягали передмістя, які становили в той час окремі села: Велика і Мала Чернявки. В цьому році було в Романівці 804, у Великій Чернявці — 425, у Малій Чернявці — 150 православних мешканців; окрім них проживало 60 католиків та 10 сімей євреїв-рільників. Землі належало до містечка 1451 дес., до Великої Чернявки — 564, стільки ж до Малої Чернявки.[29]

Потім Романівка перейшла у володіння Розеслава Рильського, сина Теодора. Його син, Рильський Тадей Розеславович, у 1870 році оселився в маєтку свого батька в селі Романівка, де й прожив 32 роки в повній злагоді і взаєморозумінні з селянами.[30] За весь час він ні разу не судився з односельцями, навпаки — був почесним мировим суддею, часто виступав як адвокат, захищаючи інтереси селян. 1878 року він одружився з романівською селянкою Меланією Федорівною Чуприною. У своєму будинку відкрив школу, а пізніше збудував для неї окреме приміщення. Сам викладав у ній і оплачував роботу ще одного вчителя. Ставлячись приязно до православних односельців, залишався однак католицького віросповідання. З другого боку, коли католицька каплиця у селі стала ветхою і могла завалитися, наказав її розібрати, а нову не захотів будувати. Мовляв, він — єдиний католик у селі і заради нього не варто утримувати церкву і ксьондза. Це навіть стало відомо Папі Римському, і Тадея Рильського було відлучено від католицької церкви. Навіть після цього він не перейшов до православ'я, аби цей крок не був розцінений як запобігання перед російським самодержавством.[31]

Тадей Рильський здобув авторитет хорошого агронома і економіста. Селяни разом з ним постачали хліб аж до Кенігсберга, не вдаючись до послуг посередників-факторів. Тадей Розеславович допоміг селянам Романівки дешево купити землю в сусідського поміщика. Сусіди-поміщики нерідко писали доноси губернатору на Тадея Рильського, в яких повідомляли, що він має занадто приязні стосунки з селянами, навіть одружився з простою селянкою; надавав селянам зі свого фамільного архіву документи, необхідні їм у судових справах за землю, які вони вели з сусідніми поміщиками. Тадей Рильський писав популярні книжечки для селян про те, як краще вести господарство, про те, куди вигідніше відправитись на заробітки. Для цього він вивчив розміри оплати праці в різних губерніях, умови праці і видав своєрідний порадник для заробітчан.[32]

Станом на 1885 рік Романівка вважалася колишнім власницьким містечком, населення складало 998 осіб, 114 дворів, діяли православна церква, єврейський молитовний будинок, 2 постоялих будинки.[33]

В кінці 1880-х років в Романівці проживало 1016 мешканців, діяла церква Різдва Пресвятої Богородиці. У володінні пароха знаходилося 38 десятин. До православної парафії, окрім Романівки, Великої та Малої Чернявок, належить також село Кошляки. Окрім того, в містечку у дворі поміщика знаходилася католицька каплиця. Романівська волость складалася з 10 сіл, які мають 1918 будівель, в яких проживають 11 630 осіб. У волості є 17739 десятин землі (8120 волосної, 9366 двірської і 253 церковної).[5]

За переписом 1897 р. у Романівці проживало 1896 чоловік, з них 312 євреїв.[34]

Помер Тадей Рильський 25 вересня 1902 року. Поховано було його на новому цвинтарі, землю під який Т. Рильський подарував усій Романівській громаді — це була територія родового парку. Орест Левицький, відомий український історик, у некролозі сказав: «Все його життя було на подив гармонійним сполученням ідеалів та вчинків».[35]

Освітню справу у Романівці продовжили його діти — старший син Іван і середульший Богдан у школі, заснованій батьком. В Романівці пройшли дитячі та юнацькі роки молодшого сина Тадея Розеславовича — видатного українського поета, вченого і громадського діяча, академіка АН СРСР та АН УРСР, двічі лауреата Державної премії СРСР і Ленінської премії Максима Тадейовича Рильського (18951964). Він теж спочатку став на вчительську стежку й також викладав у батьковій школі в 1920-х роках. Не забував М. Т. Рильський Романівку і будучи депутатом Верховної Ради СРСР в 1946-1964 рр., вирішував багато прохань односельців, сприяв культурному розвитку села.[35]

Маєток Рильських у Романівці відвідували визначні громадські та культурні діячі того часу. В 1895 р. тут гостював В. Б. Антонович, про що свідчить написаний тут ним лист до його товариша Б. С. Познаньського[36] В Романівці бував М. В. Лисенко, гостював у Т. Рильського не раз Михайло Щербаківський з синами Вадимом і Данилом. Після приїзду до України в середині травня 1909 р., В. Винниченко гостював у маєтку Рильських у Романівці, звідки 7 червня надіслав листа М. Грушевському.[37]

Радянський період[ред. | ред. код]

Після зайняття на початку березня 1919 р. Правобережної України радянськими військами, тут вдруге встановилася радянська влада. Її представники одразу розпочали масштабні комуністичні перетворення, створення радгоспів та комун. Селяни масово повставали проти таких заходів. На початку квітня 1919 р. більшовиками були спалені перші повсталі села в районі Фастова — Романівка і Жидівці (нині с. Квітневе).[38]

В 1924 р. в селі організоване перше колективне господарство — ТСОЗ.[39]

Село Романівка під час Голодомору 19321933 рр. входило до складу Романівської сільради Попільнянського району Київської області. За даними сільради, у 19321933 рр. загинуло 120 чол., імена яких на сьогодні встановлено на основі свідчень очевидців Безпаль А. Н., Охмакевич Л. Ф., Романенко М. С.[40]

5 вересня 1941 р. у Паволочі гітлерівцями було розстріляно близько 2000 євреїв з самого містечка та навколишніх сіл (в тому числі, із с. Романівка).[41]

26 грудня 1943 р. в ході Житомирсько-Беричівської наступальної операції Романівку було звільнено від німецьких військ.[42]

Під час німецько-радянської війни в боях брало участь 240 жителів Романівки, з них 101 — загинув, 220 — за мужність і відвагу нагороджено орденами й медалями. В центрі села встановлено пам'ятники воїнам, полеглим під час звільнення Романівки від німців, воїнам-односельцям, які загинули в роки німецько-радянської війни.[35]

На початку 1970-х років у селі налічувалося 417 дворів, населення складало 953 чоловіка. В Романівці розміщувалась центральна садиба колгоспу «Ленінська перемога», за яким було закріплено 1527,3 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 1441,0 га орної землі та 48 га лісу. В господарстві вирощували зернові та технічні культури, було розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Колгосп мав пилораму. Працювали середня школа ім. М. Т. Рильського, де 17 педагогів навчали 287 учнів, клуб на 250 місць, дві бібліотеки з фондом 14,5 тис. книг, дільнична лікарня на 25 ліжок, аптека, дитячі ясла, відділення зв'язку, 4 магазини, 2 їдальні.[43]

В 1970 році біля романівської загальноосвітньої школи встановлено пам'ятник-погруддя поету — земляку М. Т. Рильському (скульптор О. О. Ковальов, архітектор А. Ф. Ігнащенко). В 1977 році в селі Романівка за ініціативи директора школи Б. У. Кочубея, наукового співробітника Київського літературно-меморіального музею Н. А. Підпали започатковані перші літературні читання «Романівська весна». В 1978 році до них приєднався син Максима Рильського — Богдан та Житомирське обласне відділення спілки письменників України на чолі з його головою О. Є. Опанасюком.[44] Відтоді щороку в четверту суботу травня в Романівці відбувається Всеукраїнське літературно-мистецьке свято «Романівська весна».

В 1987 році Делегація жителів Романівки взяла участь в літературних читаннях «Голосіївська осінь» в Києві в літературно-меморіальному музеї М. Т. Рильського. В 1988 році Романівська загальноосвітня школа ім М. Т. Рильського відзначила свій 50-річний ювілей.[45]

Від проголошення незалежності України до наших днів[ред. | ред. код]

В 1994 році відреставровано та введено в дію музей родини Рильських в селі Романівка. В 1995 році на території музею-садиби відзначено 100-річчя від дня народження М. Т. Рильського. Вперше за період організації та проведення Всеукраїнських літературно-мистецьких свят «Романівська весна» шанувальники вклонились світлій пам'яті батьків та брата поета-земляка на сільському цвинтарі. На романівських веснах побували відомі постаті українського слова Ліна Костенко, Павло Мовчан, Дмитро Павличко, Василь Шкляр, Олекса Ющенко та інші.[46]

В 1998 р. в селі було встановлено поминальний православний хрест за жертвами Голодомору 1932-1933 рр. на сільському цвинтарі.[47]

В Романівці діють дошкільний навчальний заклад «Струмочок», фельдшерський пункт.

6 лютого 2015 р. під час бою поблизу Донецького аеропорту загинув уродженець села Олександр Олійник. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. В 2015 році на фасаді Романівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів імені М. Т. Рильського, в якій вчився і працював О. Олійник, встановлено меморіальну дошку на честь Героя. Рішенням сесії Романівської сільської ради вулицю Леніна у селі Романівка перейменовано на вулицю Олександра Олійника.[48]

Люди[ред. | ред. код]

Народилися в Романівці[ред. | ред. код]

Проживали, працювали в Романівці[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Облікова картка с. Романівка на офіційному порталі Верховної Ради України[1]
  2. Реєстр пам'яток трипільської культури — Житомирська область[2]
  3. Археологическая карта Кіевской губерніи / В. Б. Антоновичъ. — (Приложеніе къ XV т. «Древности»). — Москва: Изданіе Императорскаго Московскаго Археологическаго Общества, 1895. — с. 57.
  4. Археологическая карта Кіевской губерніи / В. Б. Антоновичъ. — (Приложеніе къ XV т. «Древности»). — Москва: Изданіе Императорскаго Московскаго Археологическаго Общества, 1895. — с. 58.
  5. а б в г Географічний словник Королівства Польського та інших слов'янських країн. — Варшава: Вид. Філіпа Сулімєрського і Владислава Валєвського, 1888. — Т. ІХ. — с. 725 [3]пол.
  6. Географічний словник Королівства Польського та інших слов'янських країн. — Варшава: Вид. Філіпа Сулімєрського і Владислава Валєвського, 1888. — Т. ІХ. — с. 725—726[4]пол.
  7. Юркевич В. Д. Романівка на Київщині // Історично-географічний збірник ВУАН, 1929 р. — Т. 3. — с. 130.
  8. а б в г Географічний словник Королівства Польського та інших слов'янських країн. — Варшава: Вид. Філіпа Сулімєрського і Владислава Валєвського, 1888. — Т. ІХ. — с. 726 [5]пол.
  9. Облікова картка с. Романівка на офіційному порталі Верховної Ради України [6]
  10. Махорін Г. Л., Оленська І. С. Край над Унавою. — Житомир : «Волинь», 2006. — с. 165—166 ISBN 966-8059-66-2
  11. Стаття «Романівка» на сайті «Прадідівська слава. Українські пам'ятки»[7]
  12. а б в г д е Махорін Г. Л., Оленська І. С. Край над Унавою. — Житомир: «Волинь», 2006. — с. 166 ISBN 966-8059-66-2
  13. Юркевич В. Д. Романівка на Київщині // Історично-географічний збірник ВУАН, 1929 р. — Т. 3. — с. 130—131.
  14. Юркевич В. Д. Романівка на Київщині // Історично-географічний збірник ВУАН, 1929 р. — Т. 3. — с. 131.
  15. Марочкін В. П. Антифеодальний і визвольний рух на Україні в першій чверті XVII ст. — К. : Вища школа, 1989. — С. 11.
  16. Из люстрации Киевского воеводства: описание староств Каневского, Переяславского, Корсунского, Черкасского, Богуславского, Белоцерковского // Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. Том 1. М. АН СССР. 1953
  17. а б в г Географічний словник Королівства Польського та інших слов'янських країн. — Варшава: Вид. Філіпа Сулімєрського і Владислава Валєвського, 1888. — Т. ІХ. — с. 729 [8]пол.
  18. Юркевич В. Д. Романівка на Київщині // Історично-географічний збірник ВУАН, 1929 р. — Т. 3. — с. 132.
  19. а б в Географічний словник Королівства Польського та інших слов'янських країн. — Варшава: Вид. Філіпа Сулімєрського і Владислава Валєвського, 1888. — Т. ІХ. — с. 727 [9]пол.
  20. Юркевич В. Д. Романівка на Київщині // Історично-географічний збірник ВУАН, 1929 р. — Т. 3. — С. 132.
  21. Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. — Киев, 1864. — с. 196—197.
  22. Козацька вольниця Семена Палія під наглядом одноголового і двоголового орлів [10]
  23. а б Географічний словник Королівства Польського та інших слов'янських країн. — Варшава: Вид. Філіпа Сулімєрського і Владислава Валєвського, 1888. — Т. ІХ. — с. 728 [11]пол.
  24. Романовское староство и судьба его жителей // Киевская старина, 1885 г. — № 8. — с. 612
  25. Юркевич В. Д. Романівка на Київщині // Історично-географічний збірник ВУАН, 1929 р. — Т. 3. — с. 133.
  26. Географічний словник Королівства Польського та інших слов'янських країн. — Варшава : Вид. Філіпа Сулімєрського і Владислава Валєвського, 1888. — Т. ІХ. — с. 728—729. (пол.)
  27. Геральдика Поросся [12]
  28. Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. — Киев, 1864. — с. 197
  29. Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. — Киев, 1864. — с. 195
  30. [13]
  31. Махорін Г. Л., Оленська І. С. Край над Унавою. — Житомир: «Волинь», 2006. — с. 167 ISBN 966-8059-66-2
  32. Махорін Г. Л., Оленська І. С. Край над Унавою. — Житомир: «Волинь», 2006. — с. 167—168 ISBN 966-8059-66-2
  33. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя / Составилъ старшій редактор В. В. Зверинскій — СанктПетербургъ, 1885. — V + 349 с.
  34. Статья «Сквира (еврейская община)» в ЕЖЕВИКИ — EJWiki.org — Академической Вики-энциклопедии по еврейским и израильским темам [14]
  35. а б в Махорін Г. Л., Оленська І. С. Край над Унавою. — Житомир: «Волинь», 2006. — с. 168 ISBN 966-8059-66-2
  36. Антонович В. Твори. — К., 1932. — Т. 1. — с. III. [15]
  37. Миронець Н. Листування Володимира Винниченка з Михайлом Грушевським (1908—1928)[16]
  38. Комунізація українського села 1919 [17]
  39. Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973. — с. 581
  40. Попільнянський район [18]
  41. Коган Л. Ґолокост на Житомирщині [19]
  42. Хроника освобождения населенных пунктов Украины (1943—1944 гг.): день за днем … [20]
  43. Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973. — с. 580.
  44. Попільнянщина в 60-70-х роках ХХ століття [21]
  45. Наш край в 80-ті роки ХХ століття [22]
  46. Попільнянщина в роки незалежності України [23]
  47. Пам'ятники жертвам Голодомору [24]
  48. Олійник Олександр Іванович[25]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
  • Махорін Г. Л., Оленська І. С. Край над Унавою. — Житомир : Волинь, 2006. — ISBN 966-8059-66-2.
  • Юркевич В. Д. Романівка на Київщині // Історично-географічний збірник ВУАН, 1929 р. — Т. 3. — C. 129—134.
  • Romanówka // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1888. — T. IX : Poźajście — Ruksze. (пол.) — S. 725—729. (пол.)
  • Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. — К., 1864.
  • Романовское староство и судьба его жителей // Киевская старина. — 1885. — № 8. — C. 607—630.

Посилання[ред. | ред. код]