Рославець Микола Андрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Андрійович Рославець
Roslav foto.jpg
Основна інформація
Дата народження 4 січня 1881(1881-01-04)
Місце народження Сураж
Дата смерті 23 серпня 1944(1944-08-23)
Місце смерті Москва
Країна СРСР
Професія композитор, музикознавець, скрипаль, педагог
Інструменти скрипка
commons: Файли у Вікісховищі

Микола Андрійович Рославець (нар. 4 січня 1881, Сураж, Чернігівська губернія — пом. 23 серпня 1944, Москва) — російський і український композитор, скрипаль. Також музичний критик і громадський діяч.

Біографія[ред.ред. код]

Народився 24 грудня 1880 р. с.с. (4 січня 1881) в м. Сураж на Чернігівщині (сучасна Брянська обл.). Його професійна підготовка почалась в 1890-і роках в Курську, в музичних класах Російського музичного товариства.

У 1901 він виїхав в Москву. Там він в 1901 (або 1902) р. вступив до консерваторії і закінчив її по класу композиції О. Ільїнського та С. Василенка та клас скрипки Івана Гржималі в 1912 р. з Великою срібною медаллю.

Рославець відразу ввійшов в музичний світ як серйозний художник, і проявив себе як авангардист із авангардистів в той час, коли революційні ідеї композиторів «лівої» орієнтації ще тільки почали народжуватись в умах їх творців. Він починаючи з 1913 р. впевнено заявив про себе як зрілий, глибоко мислячий майстер з власним стилем і оригінальною композиторською технікою.

Творчість[ред.ред. код]

Інтенсивна інтелектуальна робота з весни 1912 по весну 1913 р. дала свої плоди — один за одним з'являлись в 1910-і рр. його твори: вокальний цикл «Сумні пейзажі» по П. Верлену (1913), Перший струнний квартет (1913), симфонічна поема «В часи новолуння» (1913), «Ноктюрн» для арфи, гобоя, двох альтів і віолончелі (1913), «Три…» і «Чотири твори для голосу і фортепіано» (1913–1914), Перша скрипкова (1913), Перша і друга фортепіанні сонати (1914, 1916) і багато других композиції, переважно в камерному жанрі.

Суть новації Рославця полягала в створенні особливої системи висотної організації музики — техніки синтетакорду (дванадцятитонової серійності). Приблизно в той самий час різними шляхами дійшли з однієї сторони Є. Голишев, І. Стравінський, М. Обухов, І. Вишнеградський, а з другої сторони (і значно пізніше) — композитори нововіденської школи А. Веберн, А. Шенберґ, А. Берґ на Заході. Заклавши основи нової композиторської техніки вони зробили переворот в музичному розумінні.

Громадська робота[ред.ред. код]

Революцію Рославець зустрів з радістю. В 1917–1918 рр. він — перший представник Ради робочих, сільських і солдатських депутатів в місті Єльце. В 1919-м — керував правління Московського губернського управління Всерабис (рос. Всероссийского объединения работников искусств).

В 1921 — 1923 рр. Рославець стає професор та ректором Харківського музичного інституту і завідував відділом художнього виховання Наркомпроса УСРР. В ці роки він одним із перших став пропагувати в Радянському Союзі творчість «нововіденців» А. Веберна і А. Шенберґа. В цей час він вперше скомпонував вокально-інструментальний цикл на слова Т. Шевченка.

В 1923-1930-х рр. Рославець — редактор Головного репертуарного комітету, уповноважений Главліту по Державному музичному видавництву, викладач Московського музичного політехнікуму. Діяльність його тісно зв'язана з АСМ (Асоціація сучасної музики), ціллю якої було розвинути нові направлення вітчизняної музики; туди входили Н. Мясковський, Б. Асаф'єв, В. Щербачев, А. Александров, В. Біляєв, В. Держановський, С. Фейнберґ, Д. Шостакович, в Україні - Б.Лятошинський (голова), В.Косенко, Л.Лісовський, Б.Новосадський, тощо. Рославець був близьким знайомим з В. Каменським, В. Маяковським, його перу належать вокальний цикл на слова петербурзьких егофутуристів. Однак композитор, крокував своєю дорогою, не повністю вписувався в їх круг. Місце «головуючого земної кулі від секції музики» в їх ряду зайняв Артур Лур'є.

Після революції Рославець продовжив писати музику в руслі знайденого методу: це вокальний цикл «Пламенний крут» (1920), Третій квартет (1920), Заповіт (1920), симфонічна поема «Людина і море» по Ш. Бодлеру (1921), П'ять прелюдії для фортепіано (1921 — 1922), симфонічна поема «Кінець світла» по П. Лафаргу (1922), П'ята соната для фортепіано (1923), Друга соната для віолончелі і фортепіано (1924), Перший скрипковий концерт (1925) і багато других камерних творів.

Репресії[ред.ред. код]

Кінець 20-х рр. стали для композитора переломним етапом. Зі сторони діячів РАПМа (Російської асоціації пролетарських музик) і Пролеткульта, що виступали за примітив для мас, Рославець зазнав звинувачень в «буржуазної ідеології». Він змушений був писати покаянного листа до вищезгаданої інстанції.

Рославець виїхав в Ташкент, де в 1931 — 1933 рр. працював музичним керівником Радіоцентра, завідував музичну частину і диригував постановки Узбецького музичного театру. Написаний ним перший узбецький балет-пантоміма «Пахта» («Хлопок») був поставлений в Ташкенті в 1933 р. Потім він вернувся в Москву і продовжив службу в різних державних закладах. Створена ним в цей час музика — професійно написана, але вже без творчого польоту.

В 1938 через важку хворобу (інсульт) оминув арешту.

Помер він 23 серпня 1944 і похований на Ваганьківському кладовищі.

Рославець і Україна[ред.ред. код]

До цього часу існують розбіжності відносно місця народження Рославця, яке в різних виданнях указується по різному. Так іноді вказується село Козаричі[ru], сучасного Гордіївського району Брянської області, сам Рославець у своїй автобіографії місцем народження указував «глухе напівукраїнське, напівбілоруське містечко Душатин колишньої Чернігівської губернії» »[1] (тепер у Суразькому районі Брянщини). На Душатин, як місце народження Рославця, вказує і радянська «Музична енциклопедія»[2]. Сучасна дослідниця М. М. Лобанова зазначає, що Рославець у радянські роки змушений був приховувати своє справжнє походження, і таким чином наведені їм в автобіографії дані не є правдивими, і справжнім місцем його народження є Сураж. Але, в будь-якому разі достойменно, що народився Микола Рославець на Стародубщині, території колишньої української Гетьманщини, яка є зараз частиною Брянської області Росії.

У своїй «Автобіографії» Рославець зазначав, що до дванадцяти років він «виконував відповідні віку селянські роботи: допомагав старшим у полі, на сінокосі, в саду, пас худобу (особливо любив водити коней "у нічне")». В роду Рославця було багато умільців-самоучок — музикантів та скрипалів. Під впливом рідного дядька вже у віці 7-8 років Микола закохався у скрипку та вивчився грати на ній на слух. З 1893-го року він уже заробляє на життя власною працею – наймається на службу в дрібні канцелярії, їде на Україну, але скрізь, де можливо, намагається здобути кращу музичну освіту, беручи, наприклад, у Конотопі уроки у «весільного» скрипаля-єврея. У Курську йому пощастило потрапити у музичні класи Російського Музичного Товариства, після закінчення яких у 1901-му році він їде до Москви, де поступає до консерваторії. По класу композиції у консерваторії він навчається у Олександра Ільїнського та Сергія Василенка, а клас скрипки йому викладає І. Гржималі. 1912-го року Рославець закінчує консерваторію з Великою срібною медаллю.

В Україну Рославець повертається 1921-го року, і потрапляє до Харкова (тодішньої української столиці), де займає посаду ректора та професора Харківського музичного інституту, і одночасно завідує відділом художнього виховання Народного комісаріату освіти УРСР. Рославець створює вокально-інструментальний цикл на слова Тараса Шевченка, покладає на музику його «Заповіт», але водночас не відмовляється й від тенденцій західноєвропейського мистецтва, пропагуючи в Радянському Союзі творчість так званих «нововіденців» - А. Веберна, А. Шьонберґа, та А. Берґа. Разом з ними Микола Рославець робить справжній переворот у тогочасному музичному розумінні, закладаючи основи нової композиторської техніки. Суть новації Рославця полягала у створенні особливої системи висотної організації музики — дванадцятитонової серійності. Музичні твори Рославця цієї пори - симфонічна поема «Людина і море» по Ш. Бодлеру (1921), П’ять прелюдій для фортепіано (1921-1922), симфонічна поема «Кінець світу» по П. Лафаргу (1922), П’ята соната для фортепіано (1923), Друга соната для віолончелі та фортепіано (1924), Перший скрипковий концерт (1925) і багато інших камерних творів змусили писати про нього в найавторитетніших музичних виданнях того часу: «майстерність, технічна досконалість у виконанні, надзвичайна переконаність автора у своїх принципах – все це висунуло тепер його в перші ряди композиторів СРСР».

Але залізна завіса потрохи вже затуляла від громадян Радянської держави шлях на Захід. В Україні стало важко отримувати нову інформацію про музичне життя у Європі, тож 1923-го року Микола Рославець знову перебирається до Москви, де все-таки існувала якась можливість залишатися у курсі тих подій, що відбуваються на Заході. Тим не менш, вважає Рославця «своїм» і сучасна Україна, згадуючи про нього у численних виданнях як про «українського та російського композитора, скрипаля, музичного критика і діяча».

Твори[ред.ред. код]

  • Симфонія c-moll (1910-і рр..); Kompositor International (Mainz) 51585
  • «У години Молодого місяця» («В часы Новолуния»), симфонічна поема (1912-1913); SCHOTT ED 8107
  • «Небо та Земля», містерія по Байрону (1912)
  • Струнний квартет № 1 (1913); SCHOTT ED 8126
  • Соната для скрипки та фортепіано № 1 (1913)
  • Три етюди для фортепіано (1914); SCHOTT ED 7907
  • Соната для фортепіано № 1 (1914); SCHOTT ED 7941
  • Соната для фортепіано № 2 (1916); SCHOTT ED 8391
  • Соната для скрипки та фортепіано № 2 (1917); SCHOTT ED 8043
  • П'ять прелюдій для фортепіано (19191922); SCHOTT ED 7907
  • Струнний квартет № 3 (1920); SCHOTT ED 8127
  • Фортепіанне тріо № 2 (1920); SCHOTT ED 8059
  • Соната для скрипки та фортепіано № 4 1920); SCHOTT ED 8044
  • Фортепіанне тріо № 3 (1921); SCHOTT ED 8035
  • Соната для віолончелі та фортепіано № 1 (1921); SCHOTT ED 8038
  • «Людина та море», симфонічна поема за Бодлером (1921); втрачена
  • «Роздум» («Раздумье»), для віолончелі та фортепіано (1921)
  • Симфонія в чотирьох частинах (імовірно, Симфонія № 1) (1922); фрагменти партитури
  • Соната для віолончелі та фортепіано № 2 (1922); SCHOTT ED 8039
  • Соната для фортепіано № 5 (1923); SCHOTT ED 8392
  • Концерт для скрипки та оркестру № 1 (1925); SCHOTT ED 7823 (партитура); SCHOTT ED 7824 (клавір)
  • Камерна симфонія (нескінчена, 1926, відома у вільній версії А. М. Раскатова)
  • Соната для альта та фортепіано № 1 (1926); SCHOTT ED 8177
  • «Жовтень» («Октябрь»), кантата (1927)
  • Фортепіанне тріо № 4 (1927); SCHOTT ED 8036
  • Соната для скрипки та фортепіано № 6 (1930-і рр..); SCHOTT ED 8431
  • Соната для альта та фортепіано № 2 (1930-і рр..); SCHOTT ED 8178
  • «Маслянка» («Пахта» Хлопок), балет-пантоміма (19311932)
  • «Узбекистан», симфонічна поема (1932); збереглися фрагменти
  • Камерна симфонія для 18 виконавців (в 4 частинах, 19341935); Kompositor International (Mainz) 51581
  • Концерт для скрипки та оркестру № 2 (1936); Kompositor International (Mainz) 52700
  • Струнний квартет № 5 (1941);SCHOTT ED 8128
  • 24 прелюдії для скрипки та фортепіано (19411942); SCHOTT ED 7940

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ник. А. Рославец о себе и своем творчестве // Современная музыка, 1924, № 5, с. 132. (рос.)
  2. Музыкальная энциклопедия. — М.: Советская энциклопедия, Советский композитор. Под ред. Ю. В. Келдыша. 1973—1982, стаття «Рославец Н. А.».(рос.)

Література[ред.ред. код]

Українською мовою:

  • Муха А. Композитори України та української діаспори — Довідник. К., Музична Україна 2004;
  • Коменда О. Риси стилю творчості М. Рославця// Збірник матеріалів до українського мистецтвознавства ІМФЕ ім М. Рильського, вип. 3 К., 2003.
  • Коменда О. Микола Рославець в контексті української культури// Українська культура — минуле, сучасне, шляху розвитку. Наук. записки РДГУ, т.9, К., 2004.
  • Коменда О.І. Творчість М.Рославця в контексті становлення музичного модернізму: навч. посіб. ; вид. 2-ге, допов. / Ольга Коменда. – Луцьк, 2015. ‒ 226 с. / [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.vdykim.lutsk.ua/komenda.pdf
  • Ігор Роздобудько. Стародубщина у 20-30-х рр. 20-го ст. // Стародубщина. Нарис українського життя краю.

Іноземними мовами:

  • Авраамов А. Дружественное открытое письмо композитору Н. Рославцу. «Музыка», 1915, № 215, с.192
  • Браудо Е. «Организатор звуков». Н. Рославец. «Вестник работников искусств», 1925, № 12, с.14
  • Сабанеев Л. Русские композиторы. II. Н. Рославец. «Парижский вестник», 31 марта 1926
  • Калтат Л. О подлинно-буржуазной идеологии гр. Рославца. «Музыкальное образование», 1927, № 3/4, с. 32-43; нем. (сокращ.) пер.: Gojowy D. Neue sowjetische Musik der 20er Jahre. Laaber 1980, S.377-388
  • Белый В. «Левая» фраза о музыкальной реакции (по поводу статьи Н. Рославца «Назад к Бетховену»). «Музыкальное образование», 1928, № 1, с. 43-47; нем. пер.: Gojowy D. Neue sowjetische Musik der 20er Jahre. Laaber 1980, S. 371–376
  • Мясковский Н. Собрание материалов в двух томах, т. 2. M. 1964
  • Каратыгин В. Избранные статьи. Л., 1965
  • Gojowy D. N. A. Roslavec, ein früher Zwölftonkomponist. «Die Musikforschung» 22 (1969), S. 22-38
  • Gojowy D. Sowjetische Avantgardisten. Musik und Bildung 1969, S. 537–542
  • История музыки народов СССР, т. 1. M. 1970
  • Slonimsky N. Music since 1900. 4th edition. N.Y., 1971
  • Gojowy D. Neue sowjetische Musik der 20er Jahre. Laaber 1980
  • Lobanova M. L'eredità die N. A. R. ne campo della teoria musicale. «Musica/Realtà» 12 (1983), p. 41-64; венг. пер.: Magyar Zene, 1987, № 3, 230–243
  • Лобанова М. Найденные рукописи Н. Рославца. «Советская музыка», 1989, № 10, с. 32
  • Лобанова М. О наследии и научной добросовестности. «Советская музыка», 1990, № 10, с. 113–116
  • Лобанова М. Почти детективная история. «Музыкальная газета», 1990, № 4 (18), с. 8 (перепечатано в «Российской музыкальной газете», 1990, № 5, с. 4
  • Wehrmeyer A. Studien zum russischen Musikdenken um 1920. Frankfurt/Main usw.: Peter Lang, 1991, S. 139ff.
  • Gojowy D. Sinowi Borissowitsch im Keller entdeckt. Sowjetische Musikwissenschaft in der Perestrojka. «Das Orchester» 39 (1991), H. 11, S. 1224
  • Gojowy D. Wiederentdeckte Vergangenheit. Die russisch-sowjetische Avantgarde der 10er und 20er Jahre rehabilitiert? — In: Neue Musik im politischen Wandel. Veröffentlichungen des Darmstädter Instituts für Neue Musik und musikalische Erziehung, Bd. 32. Mainz 1991, S. 9-22
  • Internationale Musik-Festivals Heidelberg 1991 und 1992. Russische Avantgarde. Musikavantgarde im Osten Europas. Dokumentation — Kongressbericht". Heidelberg 1992
  • McKnight Ch. Nikolaj Roslavets. Diss. Cornell Univ., Ithaca/N.Y., 1994
  • Lobanova M. Nikolaj Roslawez. Biographie eines Künstlers — Legende, Lüge, Wahrheit. «Visionen und Aufbrüche. Zur Krise der modernen Musik 1908–1933». Hrsg. von W. Gruhn u.a. Kassel 1994, S. 45-62
  • Lobanova M. Der Fall Nikolaj Roslawez. «Die Neue Zeitschrift für Musik» 1995, Nr. 1; S. 40-43
  • Lobanova M. Nikolaj Roslavetz — Ein Schicksal unter der Diktatur. «Verfemte Musik. Komponisten in den Diktaturen unseres Jahrhunderts. Dokumentation des Kolloquiums vom 9.-12. Januar 1993 in Dresden». Hrsg. von J. Braun, H. T. Hoffmann und V. Karbusicky. Frankfurt/Main usw.: Peter Lang, 1995, S. 159–176; 2. Auflage: 1998
  • Lobanova M. Nikolaj Andreevič Roslavec und die Kultur seiner Zeit. Mit einem Vorwort von György Ligeti. Frankfurt/Main usw.: Peter Lang, 1997
  • Hust Chr. Tonalitätskonstruktion in den Klaviersonaten von N. A. Roslavec. «Die Musikforschung» 54 (2001), S. 429–437
  • Lobanova M. «Das neue System der Tonorganisation» von Nikolaj Andreevič Roslavec. «Die Musikforschung» 54 (2001), S. 400–428
  • Лобанова М. Страсти по Николаю Рославцу. «Российская музыкальная газета», 2002, № 10, с.7
  • Lobanova M. Mystiker • Magier • Theosoph • Theurg: Alexander Skrjabin und seine Zeit. Hamburg 2004, S. 189–232
  • Lobanova M. Nicolaj Roslavec und sein tragisches Erbe. «Musikgeschichte in Mittel- und Osteuropa. Mitteilungen der internationalen Arbeitsgemeinschaft an der Universität Leipzig», H. 10. Leipzig 2005, S. 241–272
  • Gojowy D. Musikstunden. Beobachtungen, Verfolgungen und Chroniken neuer Tonkunst. Köln 2008
  • Лобанова М. Николай Андреевич Рославец и культура его времени. — СПб.: Петроглиф, 2011. — 352 с. ISBN 978-5-98712-059-0