Російський шансон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Російський шансон, блатняк, блатний фольклор (рос. русский шансон) — російський радянський музичний жанр. Пісні цього жанру оспівують побут і звичаї злочинного середовища та нижчих верств населення; те ж, що й «блатні пісні». Спочатку був розрахований на середовище ув'язнених та осіб, близьких до злочинного світу. Згодом у жанрі блатної музики стали писатися пісні, які виходять за рамки кримінальної тематики, проте зберігають її характерні риси (мелодія, жаргон, оповідання, світогляд).

З 1990-х років блатну пісню в російській музичній індустрії маркетують під назвою «російський шансон».

Історія[ред.ред. код]

Традиційні мелодії російського «блатняка» запозичені з ресторанних пісень і куплетів, що складалися і виконувалися єврейськими артистами в Одесі на початку XX століття. У музичному відношенні (мелодика, аранжування) ці пісні випробували сильний вплив клезмеру, який простежується в жанрі до сих пір.

У 1923 році в Одесі місцевий композитор Оскар Строк написав на вірші журналіста і кінодраматурга Якова Ядова пісню «Мурка» в стилі класичного танго. У наступні роки вона стала народною, слова пісні змінювалися невідомими авторами, які додавали жаргонізми. Мелодія пісні виконується в злодійському притоні головним героєм художнього фільму «Місце зустрічі змінити не можна», дія якого розгортається восени 1945 року в Москві.

Вперше блатні пісні на грамплатівках були видані в 1930-і роки. Виконував їх відомий радянський композитор і джазмен, уродженець Одеси Лазарь Вайсбейн (сценічний псевдоним «Леонід Утьосов»). Одна з таких пісень — «Гоп зі смиком», написана в стилізації пісень одеситів. У ті ж роки Лазарь Вайсбейн на прохання Йосипа Сталіна виконав під час прийому в Кремлі разом зі своїм оркестром пісню «З одеського кічману». Сталін, який мав кримінальне минуле, аплодував після виступу.

В радянські часи блатні пісні були офіційно заборонені для публічного виконання і знаходились у «культурному підпіллі». Після розпаду СРСР на початку 1990-х цей пласт культури виходить з підпілля і швидко завойовує популярність в деяких країнах СНД, зокрема й Україні. Оскільки такі пісні не мали раніше своєї загальної назви (слово «блатняк» відбивало лише частину їх), за ними історично закріпилося словосполучення «російський шансон».

Характеристика[ред.ред. код]

Основні риси блатної пісні — сюжетність пісень; тісний зв'язок з конкретними життєвими ситуаціями, позиціями й переживаннями людей злочинного світу; невибаглива мелодійність; прості й доступні аранжировки; використання у віршах стилістики розмовної мови з її оборотами й жаргонізмами; непоставлені академічно, часто неспівочі речитативні, голоси «людей з народу». Як правило блатний фольклор не оспівує ні жорстокість, ні вбивства, в піснях автори намагаються виправдати представників кримінального світу, розповідаючи про їх страждання і людські почуття, наприклад, про любов до матері.

В блатних піснях російського шансону присутній герой злочинного світу, чий образ розкривається в пісні шляхом реалізації «типового» для цього набору дій, висловлювань, оцінок — «типовими» вони повинні бути з точки зору носія (виконавця/слухача). Причому уявлення носіїв про те, яка саме поведінка є «типовою», можуть варіюватися. По-друге, для того, щоб реалізувати «типові» для кримінального світу дії, герой повинен знаходиться у відповідній ситуації, тобто, як правило, на волі. У вузькому розумінні блатна пісня опиняється в одному ряду з такими тематичними групами, як табірні, сирітські, ковбойські, піратські і т. д. пісні. Коли на початку 30-х в Росії виростає покоління безпритульних, яке долучається до блатної культури, блатна пісня і стає цілком сформованим явищем, що увійшов у кров і плоть кримінального світу, та й не тільки його, але і всієї низової культури того часу. Кодифікуються норми «блатної» поведінки, мова. Блатна пісня стає візитною карткою персонажа, що став з художнього реальним.

Номінації[ред.ред. код]

У Державному кремлівському палаці (Росія) з 2001 року проводиться церемонія вручення премії «Шансон року».

Виконавці[ред.ред. код]

Серед найвідоміших представників стилю: Михайло Круг, Гарік Кричевський, Олександр Розенбаум, Сергій Трофимов, Михайло Шуфутінський, Сергій Наговіцин, Віллі Токарев, Беломорканал, Бутырка, Лесоповал, Михайло Шелег, Олександр Новіков, Іван Кучин, Воровайки, Любов Успенська, Анатолій Днєпров, Михайло Гулько, Слава Медяник, Вікторія Циганова, Єфрем Амірамов.

Посилання[ред.ред. код]