Росіяни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Росіяни
Dmitri Donskoy.jpg
Kremlinpic4.jpg
Peter der-Grosse 1838.jpg
M.V. Lomonosov by L.Miropolskiy after G.C.Prenner (1787, RAN).jpg
Suvorov Alex V.jpg
Lazarevpetrovich.jpg
Portrait of Alexander Pushkin (Orest Kiprensky, 1827).PNG
Glinka 1856.jpg
Mikhail lermontov.jpg
Семенов-Тян-Шанский.jpg
S P Botkin.jpg
L.N.Tolstoy Prokudin-Gorsky.jpg
Wiktor Michajlowitsch Wassnezow 003.jpg
Turgenev by Repin.jpg
DIMendeleevCab.jpg
Ivan Pavlov nobel.jpg
Sergej Diaghilev (1872-1929) ritratto da Valentin Aleksandrovich Serov.jpg
Rachmaninov-Sergey.jpg
Feodor Chaliapin signed.jpg
Nikolai Vavilov NYWTS.jpg
Anna Pavlova dressing room.jpg
Kurchatov Poststamp.jpg
Andrej Nikolajewitsch Kolmogorov.jpg
Efremov.jpg
Alexander Solzhenitsyn in Moscow, December 1998.jpg
RIAN archive 25981 Academician Sakharov.jpg
LevYashin.JPG
Gagarin in Sweden.jpg
RIAN archive 378862 Alla Pugacheva (cropped).jpg
Ольга Брусникина.jpeg
Загальна кількість 130 млн.
Найбільші розселення Росія Росія:
111 000 000 (перепис 2010)[1]

Україна Україна:
   8 334 000 (перепис 2001) [2]
Казахстан Казахстан:
   3 797 000 (перепис 2009)[3]
Flag of the United States.svg США:
   2,652,214 (перепис 2000)[4][5]
Білорусь Білорусь:
   785 000 (перепис 2009) [6]
Латвія Латвія:
   556 000 (перепис 2011) [7]
Узбекистан Узбекистан:
   555 000 [8]
Киргизстан Киргизстан:
   395 000 [9]
Естонія Естонія:
   342 000 [10]
Канада Канада:
   337 960
Молдова Молдова:
   201 000 (перепис 2004) [11]
Бразилія Бразилія]:
   200 000 [12]
Німеччина Німеччина:
   178 600 [13]
Литва Литва:
   147 000 en:Demographics of Lithuania
Туркменістан Туркменістан]:
   133 000 [14]
Азербайджан Азербайджан:
   119 000 (перепис 2009) [15]
Франція Франція:
   115 000 (потреб. уточнення)
Таджикистан Таджикистан:
   79 000 [16]
Грузія Грузія:
   70 000 [17]
Австралія Австралія:
   60 200 [18]
Румунія Румунія:
   30 000 [19]
Фінляндія Фінляндія:
   20 000 [20]
Туреччина Туреччина:
   20 000 (потреб. уточнення)
Flag of the People's Republic of China.svg КНР:
   15 600+ (потреб. уточнення)

Інщі країни:
   (нема даних)
Близькі етнічні групи Індоєвропейці
Мова Російська мова
Релігія Православ'я

Це стаття про етнічну групу. Термін «росіяни» має інше значення, див. Населення Росії

Росія́ни (рос. Аудіо русскиеопис файлу, також до початку XX століття великоро́си[1]) — найчисленніший етнос слов'янської етномовної спільності[2], що належить до її східнослов'янської гілки.[3][4]

Найчисельніша група населення Російської Федерації[5]. Налічують близько 137 мільйонів осіб у всьому світі, з них в Російській Федерації — 111,017 млн.(2010), в Україні — 8,334 млн. (2001), Казахстані — 3,797 млн. (2010), Білорусі — 0,785 млн. Розмовляють переважно російською мовою. Росіяни є найбільшою національною меншиною в Україні.

Чисельність

Загальна чисельність росіян у світі останнім часом становить близько 133 мільйонів осіб[6] (за різними оцінками — від 127 млн чол.[7][8] до 150 млн осіб[9]), з них в Росії — 111 мільйонів (2010) або близько 77,8 % населення країни (в 2002 році — 116 мільйонів або близько 79,8 %)[10][11].

Складають більшу частину населення Російської Федерації, а також значну частину населення в країнах колишнього СРСР: в Україні, в Білорусі, Казахстані, Узбекистані, Латвії, Киргизії, Естонії, Литві, Молдові, (в тому числі у Придністров'ї), Туркменістані. Великі діаспори присутні в США, Канаді, Бразилії, Німеччини.

Етнографічні групи

За особливостями мови і побуту росіяни поділяються, згідно з усталеною О. О. Шахматовим, О. І. Соболевським та пізніше прийнятою багатьма, зокрема радянськими, дослідниками (Б. М. Ляпунов, Ф. Філіп та ін.) схемою, на два чи три великі наріччя: північне окаюче, та південне акаюче з посереднім між ними говором Москви (первинно окаючим, але під впливом південного наріччя). Розмежування між ними проходить лінією ПсковТверМоскваНижній Новгород. Урал та Сибір переважно окають. Дехто з дослідників (Д. Ушаков, Д. Зеленін та ін.) трактують дві перші групи як окремі народності[12], на межі яких розвинулася ще й третя (середньоросійська) — з культурним і політичним центром — Москвою, на основі якої відбувається мовна та культурна уніфікація. (див. також Російська мова). Сьогодні, у зв'язку з розвитком освіти та засобів масової інформації, різниця у діалектах значно зменшилась, але за сукупністю ознак російські етнографи[21] виділяють на Європейській території російського розселення північну та південну історико-культурну зони з північноросійською[13] та південноросійською[14] «групами народу».

Побутово-мовними особливостями серед росіян вирізняється ще низка менших етнічних груп:

Расовий склад

Велика частина росіян належить до європеоїдної раси, представленої усіма трьома своїми групами (північною, південною, перехідною), але з різкою перевагою перехідних форм.
До північної групи належать північно-західні групи росіян.
До перехідних форм належить більшість росіян європейської частини Російської Федерації.
На Поволжі, на Уралі, у Західному Сибіру здавна утворилася контактна зона між європеоїдами та монголоїдами, причому ознаки монголоїдної раси сильніше проявляються у східному напрямку.
Перші поселенці-росіяни Сибіру, що змішалися з місцевим населенням, утворили не дуже численні своєрідні групи, що відрізняються від росіян європейської частини РФ не лише у етнокультурному, але і у расовому відношенні — це камчадали, колимчани.[16]

Антропологія та генографія росіян

Портрет великороски. Ілюстрація до книги «Земля і люди. Загальна географія» (т.5), Жана Жака Елізе Реклю, 1880

Антропологічні ознаки та генографічні особливості росіян докладно вивчені[17],[18].

Генографічні дослідження засвідчили значну генетичну неоднорідність етнічних росіян у порівнянні з іншими європейськими популяціями[19],[20],[21],[22]. Встановлені «кардинальні відмінності північних і південних росіян» при аналізі карт мінливості різних ознак: гаплогрупп Y-хромосоми і класичних маркерів, прізвищ та антропологічних ознак[18].

Середні антропологічні показники або збігаються з середніми західноєвропейськими величинами, або відхиляються від них, залишаючись, проте, в межах коливань західних груп[23]. Можна відзначити наступні ознаки, що відрізняють росіян[23]:

Домінантні гаплогрупи
Y-хромосоми у Європі
Генетична гетерогенність народів Європи: чим більший «показник гетерогенності етносу», тим більше одні його популяції зовсім несхожі з іншими[18]
  • Частка світлих і середніх відтінків волосся і очей підвищена, частка темних — знижена;
  • Знижений зріст брів і бороди;
  • Помірна ширина обличчя;
  • Переважання середнього горизонтального профілю і середньовисокі перенісся;
  • Менший нахил чола і більше слабкий розвиток надбрів'я.

У російських популяціях відзначається вкрай низька частота генетичних ознак, характерних для монголоїдних популяцій. Вельми рідкісний епікантус, який з числа більш ніж 8500 обстежених росіян чоловічої статі виявили лише 12 раз, причому тільки в зародковому стані. З такою ж частотою епікантус спостерігається у населення Німеччини[24].

За результатами досліджень Y-хромосомних маркерів виділяються дві групи російських популяцій — північну і центрально-південну[25],[26]. У етнічних росіян північної групи, які увійшли в обширний «північний» кластер разом з популяціями балтів (латишів і литовців), фіномовних народів (комі, фінів, естонців, карелів), а також німецькомовних шведів, висока частка гаплогруп, типових для угро-фінів (N1c, N1b становлять 40-54 %) і високий ступінь генетичної диференціації[18]. Південно-центральна група етнічних росіян входить в загальний кластер з білорусами, українцями та поляками, для яких характерна генетична однорідність та високі частки типових для східних слов'ян гаплогруп R1a (50-56 %) та І2 (10-16 %)[18][25][27]. Частоти східноєвразійських гаплогруп у росіян відповідають середнім по Європі[28].

За результатами дослідження маркерів мтДНК, а також аутосомних маркерів росіяни схожі з іншими популяціями Центральної та Східної Європи, але їх мітохондріальний генофонд характеризується високим різноманіттям[22]. За його структурою етнічні росіяни віднесені до двох кластерів — східно-європейського (входять західні та східні слов'яни, балти, а також балканські народи) та північно-європейського (західні фіно-угорські народи та північні російські популяції)[18][27].

Для російського народу в ареалі його поширення характерна надзвичайно висока гетерогенність (ḠST = 2,0) порівняно з «типовими» народами Західної Європи (ḠST = 0,7), Кавказу (ḠST = 0,8), Східної Європи (ḠST = 1,2), Приуралля і Зауралля (ḠST = 1,4), Середньої Азії і Казахстану (ḠST = 1,3)[29].

Історія

Історію російського народу традиційно починають з часів Давньої Русі. Традиція йде з часів Російської імперії, коли «русскими» або «россиянами» називали не тільки сучасних росіян, а взагалі всі східнослов'янські народи. Незважаючи на те, що в радянській етнографії українці, білоруси та росіяни вже розглядалися як окремі народи, офіційна радянська історіографія зберегла звичай починати російську історію від часів Києвської Русі. Аналогічний підхід зберігається у сучасній російській і західній історичних школах. З іншого боку, це можна пояснити і необхідністю часового «контексту», опису подій давніших часів для розуміння історії. Слід також зважати на те, що національна ідентичність до XIX—XX ст. була близька до ідентичності релігійної, а історія християнства «русских земель» починалася саме з Київської Русі[30].

З точки зору українських істориків, це є помилковим, оскільки «русь» ототожнюють з сучасною Росією, а «руський народ» — з «російським народом». Плутанину вносять двозначність російського терміна «русский» який означає як «російський», так і «руський». Коріння явища лежать ще в застарілій термінології часів Російської імперії. Втім, серед сучасних українських авторів популярна думка, що це робиться спеціально: з метою виправдати претензії сучасної Росії на землі Російської імперії, зокрема, України та Білорусі. З їхньої точки зору, історію Росії слід виводити з Московського князівства — родоначальника Московської держави і Російської імперії[31].

Назва

Див. також Походження назви «Русь» і Походження назви «Росія»

Українська назва «росіяни» вживається у двох значеннях: щодо російського етносу і щодо населення всієї Росії. Це створює певні неточності (аналогічно, «китайцями» називають як етнічних китайців-хань, так і всіх жителів Китаю — хань, монголів, тибетців, уйгурів та ін). У сучасній російській мові «россияне» має значення «громадяни Росії», а щодо етносу зараз прийнятий термін «русские»[32].

Щодо російського етносу ще у XIX ст. українцями вживалися назви — «москалі»[33][34] (рідше «москва»[35], «московини», «московці»[36]), причому два перших слова мали ще значеннях — «солдати царської армії»[33][34]. Під назвою moskali росіяни відомі у польській мові[37][38]. Відоме й про іншу українську назву росіян — «кацапи»[39][40] (груб. «кацалапи»)[41]. На теперішній час вони сприймаються як глузливі й образливі: «Словник української мови» І. К. Білодіда подає «москаль» у значенні «росіянин» як друге[34], а «кацап» супроводжує поміткою «зневажливе»[40]. Втім, обидва екзоніми вживаютья як самоназви деяких локально-етнічних груп Росії: «москалями» себе називають мешканці с. Татаріно Кам'янського району Воронезької області (в їхньому мовленні й побуті зберігається український вплив, хоча культура типово російська); а «кацапи» — самоназва жителів низки населених пунктів у Тербунському районі Липецької області, Реп'євського району Воронезької області[42].

Відтак, значно пізніше, розповсюджується прийнята у державному діловодстві Росії у 18—19 ст. форма «великоросіяни», «великороси», на відміну від «малоросіян», «малоросів» — українців. Цікаво, що незважаючи на свідчення вживання у XVIII ст. (наприклад у Ломоносова) терміна «великоросы», «Мала Радянська Енциклопедія» у 1930 стверджувала, що «Великоруси — термін, штучно введений у 19 столітті»[43].

Існує теорія, що термін «Мала Русь» первісно означав ядро держави, «метрополію» — на відміну від «Русі Великої», пізніше приєднаних земель. Вони наводять свідчення, що ці терміни були впроваджені у Візантії, у XIV ст. константинопольський патріархатом — за аналогією з термінами «Мала Греція» (основні землі, метрополія) та «Велика Греція» (колонії)[44].

Саме слово «росіяни» в українській мові, як і рос. россияне пов'язане за походженням з «Росія» (Россия), яке має грецьке походження — від грец. Ῥῶς («Русь», «руський народ»). Воно поширювалося не тільки сучасних росіян, але й на українців і білорусів. Щодо походження слова Ῥῶς є дві основних версії[44]. Згідно з першою, це візантійська адаптація слов'янського «Русь». Друга версія виходить з того, що візантійці ототожнювали русів (які здійснювали набіги на Візантію) з біблійним народом Рош (Ῥῶς), що за легендою, обитав десь на півночі. Найменування реального народу біблійним ім'ям було цілком звичайним у літературних традиціях візантійських авторів. Незважаючи на те, що руси незабаром прийняли хрещення, назва Ῥῶς так і залишилася за ними у Візантійській імперії. Перша згадка цього слова трапляється у «Житії Георгія Амастридського», написаному не пізніше 842 року. Надалі від імені народу за допомогою суфікса ία було утворена й назва країни — Ῥωσία, «Росіа», тобто «Руська земля»[44].

Наприкінці XIV — початку XV ст. назва «Росія» проникає й у давньоруські документи. У пам'ятках ранішого часу трапляється лише «Русь». Згідно з М. Фасмером, перша фіксація слова «Росія» належить до XVI ст., але його можна знайти вже у середньоболгарській пам'ятці «Лествиця» Іоанна Синайського (1387 р.), а також у запису, зробленому приблизно того же часу Київським митрополитом Кипріаном, де він звав себе «митрополитом Київським і всея Росія»[44].

З XVII ст. форма «Росия», «Росія» стає уживанішою ніж «Русь», тоді ж його починають писати з подвійним «с» — за аналогією з «русский» (в останньому друге «с» належить не до кореня, а до суфікса)[44].

Перше засвідчене вживання слова «россияне» (щоправда, у значенні не «етнічний росіянин» а «житель Русі») належить також до XVII ст.: у «Посланні великого святійшого Йосипа патріарха Московського і всея Русії до королева сина Вальдемара графа» (1644)[32].

« «Мартин Лютер закони новивигадані латинські писанням викривав за ділами їх, і тут же й нас, православних росіян, з грецькими законами істинними, з усіма ухваленими церковними зненавидівши…»
Оригінальний текст (ст.-слов'ян.)

«Мартинъ Лютеръ законы нововымысленные латынскіе писаніемъ обличалъ по дѣломъ ихъ, и тутъ же и насъ, православныхъ росіянъ, из греческими законы истинными, со всѣми утверженми церковными возненавидѣвъ…»[32]

 »

У XVIII ст., слово «россиянин», будучи за походженням церковнослов'янізмом, стає елементом «високого штилю» російської літератури, протиставляючись «низькій» формі «русский». Цікаво, що первісно наголос у ньому стояв посередині слова — «росси́яне», оскільки таке наголошення було звичайним і в інших церковнослов'янських назвах народів на «-яне». На межі XVIII—XIX ст. узвичаюється форма «россия́не[32]», а на середину XIX ст. термін «россияне» майже виходить з ужитку, замінючись словом «русские»[32].

Є підстави припускати, що термін «россияне» не вживався щодо всіх підданих Російської імперії: ним йменували лише сучасних росіян, українців («малоросіян») і білорусів[32]. Приклад уживання цього слова в значенні, практично тотожньому сучасному російському, трапляється у промові О. П. Кутепова від 12 травня 1929 року:

« «У нашій багатій мові, на жаль, втратилось одне слово „Россиянин“, а між іншим, це слово потрібне і навіть необхідне — воно ширше за слово „Русский“. Всі народи, що населяють Росію, незалежно від їхньої національності — „Россияне“»
Оригінальний текст (рос.)

«Въ нашемъ богатомъ языкѣ, къ сожалѣнію, утратилось одно слово: „Россіянинъ“, а между тѣмъ это слово нужно и даже необходимо — оно шире, чѣмъ слово „Русскій“. Всѣ народы, населяющіе Россію, независимо отъ ихъ національности, прежде всего — Россіяне»[32]

 »

Зазначають, що в емігрантському середовищі з 1930-х років звичайним було вживання цього терміна у розумінні — всі жителі СРСР («Росії»)[32].

У словниках радянського часу «россияне» подається як архаїзм до слова «русские». Ця назва тоді ж закріплюється за одним зі східнослов'янських народів — тих, кого досі звали «великорусами». На початку 1990-х років слово «россияне» знову повертається до ужитку — тепер так йменують всіх громадян Російської Федерації, незалежно від їхньої етнічної належності[32]. Втім, на прикладі мовлення 1990-х наводять свідчення етантіосемії: «россияне» означають іноді не етнічних росіян («русских»), а навпаки, громадян Росії неросійської національності[32].

В українській мові термін «росіяни» узвичаюється, очевидно, тільки на початку XX ст.: «Словарь української мови» Грінченка не містить гасла «росіянин» (він фіксує лише коротку форму — «росиян»)[45].

Розбіжності в термінах

  • Термін «русские» у Північно-Східній Русі означав підданих руського князя (тобто спочатку було атрибутивом, згодом перетворилося на субстантив). У західних руських землях у цьому значенні вживали «русини», «Русь». Після приєднання до Російської імперії майже всіх східнослов'янських земель, «русскими» зазвичай звали всіх східних слов'ян (великоруси, малоруси, білоруси). Самоназва — «русские» наприкінці XIII ст. розповсюджується на північно-східних землях поряд з топонімом «Русь», витісняючи місцеві етноніми — як слов'янські (в'ятичі, словени), так і фінські (меря, мурома, мещера).

Етногенез

Етнографічна карта СРСР, 1930

Теорія чисто слов'янського походження росіян

Перша з них вважає росіян народом виключно слов'янського походження, без значних домішок фінського й тюркського компонентів. Так, історик М. О. Полєвий, заперечуваючи участь фінських племен в етногенезі російського народу, питав: «животячи нерухомо у місцях, віддавна і навіть нині ними населених, чи можуть фіни вважатися народом, що входить до складу громадського нашого суспільства?», і порівнював фінські племена з «бур'янами на нивах зі збіжжям»[46].

У дещо пом'якшеній формі ця точка зору траплялася і в публікаціях радянського часу. Д. К. Зеленін, відповідаючи на питання своєї статті «Чи брали фіни участь у формуванні російської народності» робить висновок, що в утворенні російського народу і культури фіни ніякої участі не брали[47]. Ця теорія була розкритикована С. П. Толстовим у статті «К проблемам аккультурации» і М. Т. Маркеловим у статті «К вопросу о культурних взаимоотношениях финов и русских»[48], опублікованих в журналі «Этнография» у 1930 році[49].

У сучасній Росії гіпотеза продовжує бути популярною, але в публікаціях націоналістично-шовіністичної спрямованості. В Україні вона піддається нащадній критиці — як обґрунтування концепції «триєдиного російського народу» Уварова[50]. Разом з тим, необхідно мати на увазі, що давньоруська народність була неоднорідною з антропологічного і частково лінгвістичного погляду.[51][52]

Теорія ослов'яніння фінів

Згідно з цією теорією, російський народ в історичному розвитку утворився значною мірою шляхом ослов'янення угро-фінських племен: мурома, меря, весь, мещера, мокша, перм, нарова та інших.[53][54].

На думку французько історика польского походження К. Валішевського Московське князівство у XVI на дев'ять десятин мало неруське населення. Решта — колонізатори з руських земель. Основою населення скрізь було фінське плем'я.[55]

Теорія фінсько-тюркського походження росіян

Існує і точка зору, згідно з якої росіяни взагалі не є слов'янським народом. Найхарактернішим представником цієї теорії був польський публіцист-емігрант Ф. Г. Духінський, який у своїх працях доводив, що росіяни є продуктом змішення фінських і тюркських племен, «які засвоїли якусь подібність слов'янської мови»[49] (слід, проте, зважати на те, що на ідеї Духінського накладала відбиток його громадська позиція, яка підкреслювала необхідність протидіяти російському панславізму)[49]. Слов'янське походження росіян заперечували і раніше європейські авантюристи, що побували в Росії (включаючи знаменитого Казанову); а в 1870-х роках ця теорія була вельми популярна у Європі — внаслідок зростання антиросійських настроїв. Професор Оксфордського університету Карл Абель (1837—1906) стверджував, що наприкінці ХІХ ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн фіно-татарського населення і лише 15 млн чисто слов´янського[56]. На думку радянського історика Михайла Покровського, росіяни є етнічною сумішшю, в якій фінам належить 4/5, а слов'янам —1/5.

Подібний погляд поділюють і деякі сучасні українські дослідники, одним з найвідоміших з яких є Володимир Білінський. У свої книжці «Країна Моксель, або Московія» (уперше видано російською мовою у 2006 році, український переклад — 2008) він заперечує масовість переселення слов'ян з території нинішньої України і пояснює етногенез росіян русифікацією угро-фінських та тюркських народів Росії державною політикою імперії та діяльністю Руської Православної Церкви, що здійснювалися протягом останніх 300 років. В. Білінський наводить джерела, які свідчать про те, що велика частина «російських» селян наприкінці XIX століття вільно говорила угро-фінськими мовами.[57]. Також, на думку цього дослідника, фактичне змішування культур почалось не за часів Київської Русі, а з XV—XVI століття, після відвоювання Великим князівством Московським від Русько-Литовської держави слов'янських земель Чернігово-Сіверщини (1500—1503), Смоленщини (1514), і завоювання автономних міст-держав Великого Новгороду (1478—1488) та Великого Пскову (1507). Тоді істориками зафіксовані перші депортації новгородського (на думку автора — першого слов'янського) населення до Московського князівства. При цьому В. Білінський не заперечує культурного обміну між слов'янами та угро-фінами на територіях Новгородської республіки та Псковського князівства з часів Київської Русі, однак не вважає ці процеси настільки масштабними, щоб вони самі собою могли поширитися на всю територію Центральної Росії. Завершальну фазу ослов'янення угро-фінів він пов'язує з епохою СРСР, коли мільйони українців були депортовані до Сибіру і була впроваджена «всесоюзна політика русифікації» через загальну середню освіту.

Твердження Білінського піддав критиці український історик П. П. Толочко: «автор представив власні емоції, надзвичайно тенденційні та образливі. Причому не тільки по відношенню до російського народу, але й до нашої спільної східнослов'янської історичної пам'яті»[58].

Теорія фіно-слов'янського походження росіян

Подібні ідеї розвивали М. М. Карамзін («Історія держави російської». 1803—1826 рр.), В. О. Ключевський («Курс російської історії». 1904—1910 рр.), С. М. Соловйов (Історія Росії з найдавніших часів. 1851—1879 рр.). Те, що угро-фінські племена були етнічним субстратом російського народу не заперечувала і радянська наука.[59]

На думку російського науковця дійсного члена Російської академії наук В. О. Ключевського весь великий край від Тули й Рязані на північ і схід у ХІ-ХІІІ століттях належав фінським племенам: мурома, меря, весь, мокша, мещера та інші. Плем'я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з'явилося близько XV—XVII ст. серед муроми, мері, весі, мокші, мещери, звідки, згідно з автором почало «розтікатися».[60]

« В області Оки й верхньої Волги в ХІ-ХІІ століттях жили три фінські пелмена: мурома, меря і весь. Початковий київський літопис доволі точно позначає місця проживання цих пелемен: він знає мурому на нижній Оці, мерю поблизу озер Переяславського і Ростовського, весь в області Білоозера. Нині в центральній Великоросії немає вже живих залишків цих племен, але вони лишили по собі пам'ять у її географічній номенклатурі. На великому просторі від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських назв, легко помітити, ... що колись на всьому цьому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, і вона споріднена з тими наріччями, якими спілкується тубільне населення нинішньої Фінляндії і фінських інородців середнього Поволжя, мордва, черемиси.  »

[61]

В «Історії України-Руси» М. Грушевський висунув тезу, що «початком формування наймолодшого, але й найчисленнішого з слов'янських народів — великоросів» була новгородсько-кривицька та кривицько-вятська колонізація, яка, «асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом… заховала в нім вповні слов'янський національний тип». Намічений М. Грушевським історичний процес постання росіян, як народу, ствердили зрештою ще раніше російські історики С. Соловйов та В. Ключевський, а пізніше зокрема радянський історик М. Покровський (та його школа) в тезі про велику відсоткову участь угрофінського елементу в постанні російського народу.

М. Костомаров у «Двох руських народностях» («Основа», 1861) стверджував, що росіяни відрізняються від українців своїм зовнішнім виглядом, одягом, поведінкою, домашнім побутом, звичаями й обрядами, як і господарською технікою.

Завідувач кафедри російської історії Московського університету професор Соловйов обґрунтував твердження, що Ростовсько-Суздальська земля була заселена фінською мерею.

« Лише коли по смерті Боголюбського ростовці висловили свої вимоги, почалася відкрита боротьба між ними і братами Андрія, яка закінчилася поразкою ростовців. Не дивно, що боротьба була нетривала: звернувши увагу на розташування Ростова, важко припустити, щоб це місто було сильне, мало чисельне народонаселення внаслідок великої торговельної діяльності; важко припустити, щоб це місто, заховане своїми засновниками, фінською мерею від живого шляху, від Волги, до сумного мертвотного озера, щоб це місто процвітало, як Новгород, Смоленськ, Полоцьк.  »

[62]

Твердження Ключевського, що етнічним субстратом російського населення центральних та північно-східних земель стали, крім слов'янських племен словенів, кривичів, в'ятичів і східних сіверянив, частково угро-фінські та балтійськи племена (меря, мурома, весь, голядь та ін.) не заперечувала й офіційна радянська історіографія. Проте, офіційна радянська наука висунула в 1950-х роках концепцію спільного походження трьох східно-слов'янських народів — російського, українського й білоруського, які, згідно з цією концепією, складали колись «єдину давньоруську (чи „руську“) народність», а формування з неї цих народів почалося щойно після розпаду Київської Русі. Заофіціною ідеологією, давньоруський народ утворився вже в 10 — 11 вв., але процес його формування був перерваний пізнішими історичними умовами (зокрема монголо-татарською нашестям), внаслідок яких згодом, у 14 — 15 ст., сформувалися три окремінародності: великоруська, українська й білоруська. За цією концепцією, російська (великоруська) народність склалася щойно в 14 — 15 ст. в районі Великого Новгорода і Волго-Окського межиріччя з центром у Володимирі на Клязьмі і потім у Москві, в період піднесення останньої і поступового об'єднання навколо неї всієї Північної і Північно-Східної Русі. У сучасній Україні багато дослідників критикують цю концепцію, стверджуючи, що ніякої давньоруської народності ніколи не існувало[63][64].

Припускають, що а чисто слов'янське походження мають тільки нащадки ільменських словенів — росіяни Новгорода і його земель і нащадки вихідців з Київської Русі — російської Суздальщини. Згідно з здогадом В. Ляпунова і Ф. Філіна, Ростовсько-Суздальська область була заселена в добу Київської Руси окремим слов'янським племенем, назва якого не збереглася.

Згідно з дослідженнями меряніста Ореста Ткаченка, «В російського народу, по материнській лінії зв'язаного із слов'янською прабатьківщиною, батьком був фін. По батьківській лінії росіяни походять від фіно-угрів». Слід зазначити, що згідно з сучасними дослідженнями галотипів Y-хромосоми насправді ситуація була зворотною — чоловіки слов'яни одружувалися з жінками місцевого фіно-угорського населення. Пережитки фіно-угорської культури у культурі російській простежуються у таких особливостях, що не зустрічаються серед інших слов'янських народів: жіночі кокошник та сарафан, чоловіча сорочка-косоворотка, лапті (личаки) у національному костюмі, пельмені у стравах, стиль народної архітектури (шатрові будівлі, крыльцо), російська баня, священна тварина — ведмідь, 5-ти тонова гама співу, а-кання та редукція голосних, парні слова типу стежки-дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, мовний зворот у меня єсть (замість я маю, характерного для інших слов'ян) казковий зачин «жил-был», відсутність русального циклу, колядок, культу Перуна, наявність культу берези, а не дуба.

На думку переважної більшості істориків, фінські племена мали надзвичайно мирну і лагідну вдачу. [65] Цим самі московити пояснюють і мирний характер колонізації, заявляючи, що військових сутичок не було, бо писемні джерела нічого такого не згадують. Однак, як зазначає той же В. О. Ключевський[66], «в переказах Великоросії вціліли окремі смутні спогади про боротьбу, яка спалахувала в деяких місцях».

Впливом угро-фінського субстату пояснюють деякі особливості фонетичної системи російських говорів — «акання, цокання», (і помилково «ґекання», яке має насправді праслов'янське походження). Проте, зв'язок фонетичних і синтаксичних рис російської мови з фінськими є досить суперечливим і неоднозначним питанням (див. докладніше «Фінський субстрат у російській мові»).

Теорія слов'яно-тюрксько-фінського походження росіян

Російський історик, етнограф та теоретик етногенезу Л. Н. Гумільов вважав, що новий етнос росіян виник впродовж 1200—1380 р на основі злиття слов'ян, татар, литовців та фіно-угорських народів.[67] За час перебування під протекторатом Золотої Орди Москва збирала данину з інших руських князівств та виплачувала її в Орду. В цей час вихідці з Орди часто одружувались на росіянках, а татарки виходили заміж за росіян.[68] Москва не продовжувала традицій Київа, а навпаки — вона знищила традиції вічевої вольності та княжих міжусобиць, замінивши їх нормами поведінки, в значній мірі запозиченими у монголів, — системою суворої дисципліни, етнічної терпимості та глибокої релігійності.[69].

Саме тюркським і фінським впливом деякі пояснюють факт, що росіяни мають антропологічний тип, відмінний від українського й інших слов'янських народів[70]. Останнім часом з'являються публікації, у яких майже прямо стверджується, що російська мова взагалі не є слов'янською[Джерело?], а близькослов'янською -- вона має дуже багато фінських і тюркських слів[Джерело?] . Автори цих публікацій заявляють, що росіянин нездатний розуміти носіїв інших слов'янських мов (між якими можливе взаєморозуміння), саме внаслідок наявності 2/3 неслов'янської лексики[Джерело?]. Деякі дослідники заперечують і саме існування східнослов'янської підгрупи, наводячи докази, що російська, хоча і будучи слов'янською, значно відрізнюється від інших слов'янських[71].

Див. докладніше «Походження російської мови»

Теорія мультиетнічного складу росіян

Росіяни не являють собою одної раси. Розселяючися на величезній території і змішуючись з різими племенами, вони не можуть являти собою якийсь один антропологічний тип.

До початку слов'янської колонізації теперішньої центральної Росії — колиски російського етносу, ці землі були населені племенами, що говорили мовами фінської групи. Заселення великоруських земель слов'янами проходило двома різними шляхами: південним — з Надніпрянщини, і західним — зі західнослов'янських земель.

Зеленін стверджував, що південні росіяни генетично ближчі до українців, ніж до північних росіян, які зближуються з уральськими народами.

Західні росіяни антропологічно схожі з білорусами (зокрема, поліщуками), а також з окреми литовськими і польськими групами, будучи пов'язаним за походженням прибульцями із заходу. Східні ж росіяни мають той же тип, що й фінські народи на сході. Отже, східний росіянин — нащадок фінського населення, а західний — представник племені кривичів. Щодо населення України, його Є. М. Чепурковський вважав результатом змішення різних етносів на території Південної Русі, що безлюдили після монгольської навали.

Волков висловив думку про те, що первісно слов'яни мали антропологічні риси, характерні для сучасних українців. Очевидно, він вважав що росіяни, поляки і білоруси — слов'яни лише за мовою, а українці, південні й більшість західних слов'ян — слов'яни не тільки за мовою, але й за антропологічним типом. Твердження Волкова піддав критиці Д. М. Анучин у 1918 році.

У росіян у крайньосхідних районах розселення відзначена домішка монголоїдних рис, як і в сусідних фіно-угрських народів[72].

Г. Ф. Дебец вважав східних росіян — темнорусявих і світлооких, проміжною ланкою між північною і середземноморською підрасами європеоїдної раси[73].

Розселення

Географічні групи росіян. За місцем проживання з ліва на право: Псков, Твер, Смоленськ, Калуга, Тула; 1862 р.
Юні російські селянки, фото Сергія Прокудіна-Горського, 1909 рік

Ядром рос. етнічної території було Володимирсько-Суздальське, а згодом — В. Московське князівство; на початку 16 ст. її можна рахувати (без рідко заселених або й незаселених просторів на півн.) на яких 1 млн км², а кількість Р. — на 5 — 6 млн (?). Натомість вона не зазнавала більших змін на зах. — з теперішніми естонцями й латишами і на півд. зах. — з білорусами й українцями, де етнічна межа покривалася приблизно з кордонами Москви і В. Князівства Лит. та Речі Посполитої (див. стор. 2585).

Досить чітко визначали межі розселення росіян і західні посли: Посол Папи Римського до імперії Чингісидів Іоан де Плано Карпіні, посол короля Франції Людовика ІХ до хана Золотої Орди Сартака Вільгельм де Рубрук. Перший відвідав двір хана Батия і столицю імперії Каракорум у 1246 році й повернувся у Європу в 1247 році через Київ. Другий відвідав країну хана Сартака, країну хана Батия і столицю імперії Каракорум у 12531254 рр. і повернувся в «землю обітованну» 1255 року.

Вільгельм де Рубрук зазначав, що землі Русі лежали на північ від Перекопу. За його спостереженням Русь всюди мала ліси та тягнулася від Польщі й Угорщини до Танаїда.[74] Ось як Рубрук описував народи, що заселяли землі на північний схід від ставки Сартака (орієнтовно північний схід сучасної Воронезької області):

« Ця країна за Танаїдом дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають ніякого закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. Їхній государ і більша частина люду були вбиті в Германії. Удосталь є в них свиней, меду й воску, дорогоцінних хутер і соколів. Позад них живуть інші, йменовані Мердас, яких Латини називають Мердиніс, і вони - Сарацини. За ними Етилія.[75]  »

Росіяни постійно колонізували північ і суцільно заселили півд. частину тайґи, а уздовж рік, зокрема Півн. Двини дійшли до Білого м. (Помор'я): невеликі фінські народи зазнавали русифікації, за винятком карельців на зах. і комі (зирян) в сточищі Печори. У другій пол. 16 і особливо в 17 ст. Росіяни колонізували Сер. Надволжя й Урал і витиснули місц. досить численні народи — тюркські (татар, чувашів, башкирів) і фінські (мордву, удмуртів, марійців) з їх найкращих земель, так що мордва тепер являє собою невеликі острови на своїй кол. території (вони становлять в Мордовській АССР 35,4 %), а ін. народи живуть щоправда компактніше, але Росіяни в їхніх автономних респ. становлять від 40 до 47 %. Також з поч. 16 ст. розпочалася рос. колонізація степ. Центр.-Чорноморського району (у 16 — 17 ст. Р. заселили у ньому територію бл. 300 000 км²), і в пол. 17 ст. зіткнулися тут з укр. колонізаційною хвилею. Заселення Р. Дол. Поволжя припадає на 17 і 18 ст. (на ньому рос. уряд у 18 ст. поселив нім. і укр. колоністів), Передкавказзя — на другу пол. 18 і гол. 19 ст.; і тут Р. зустрілися з укр. колонізацією. Заселення Зах. Сибіру Р. почалося з кінця 17 ст. (на поч. 18 ст. у Зах. Сибіру жило бл. 300 000 P., перев. в півд. смузі тайґи), пізніше воно поширилося на сх. Сибір, у другій пол. 19 вна Далекий Сх. і Сер. Азію; в колонізації Степу і Далекого Сх. (Зелений Клин) з кінця 19 ст. брали інтенсивну участь й українці. З місц. населення численнішими є тепер якути і буряти (обидва народи мають свої АССР).

Разом з тим постійно збільшувалася рос. етнічна територія — лише в Європі з 1 млн км² на початку 16 ст. до 2,6 млн на початку 20 ст. (без слабо заселених етнічно мішаних земель). Ще швидшим темпом зростала кількість P.: з бл. 5 млн на початку 16 ст. до 12 — 13 млн на початку 18 ст. і яких 30 — 32 млн у 1858. Швидка колонізація та часткова асиміляція різнонац. племен призвели до постання окраїнних груп рос. населення з подекуди автономістичними й опозиційними щодо рос. держ. центру тенденціями (донські й уральські козаки, сибіряки) і обширних етнічно мішаних територій на Сер. Поволжі, Уралі, в Карелії та (рос.-укр.) на сх. Передкавказзі (разом бл. 0,6 млн км²).

За кордоном

Особливості
На поглиблення прикмет національного характеру сильний вплив мала Російська Православна церква, натхненна духом та ідеологією візант.-моск. імперіалізму. На основі цієї псевдоцерк. ідеології розвивалися й утверджувалися такі прояви нац. характеру, як ототожнення влади кожночасного володаря з волею Бога, шанування князів і царів, як Божих помазаників, виключних господарів над. підданими («холопами») і їх майном, обожнювання встановленої «вищою силою» політ. і рел. першості нац. столиць — спершу Володимира) на Клязьмі, а згодом Москви, і піднесення понад усі ін. свого народу й держави. Ці прояви досягли завершення в постійному намаганні моск. царів (і згодом рос. імператорів) очолити не тільки світську, але й церк. владу. На ґрунті таких духових та ідейних настанов розвинувся рос. нац. месіянізм (переконання з тому, що Москва — «третій Рим», єдина «правовірна» христ. держава в усьому світі), перебраний в його традиційних основах і тенденціях у секуляризованій формі рос. рев. течіями 19-20 вв., включно з марксо-ленінським комунізмом (концепція «старшого брата», панування рос. мови). Це вплинуло на посилення й утвердження рос. нетолерантності не тільки в ставленні до чужих віровизнань, переконань та ідеологій, але й до ін. народів, не виключаючи й найближчих — українців, і білорусів.

В соц.-екон. житті і в народному побуті ці настанови виявилися у приматі ідеї і влади «міра» над індивідуальною свободою та ініціативою, в пануванні «общини» й общинної власности та в підкоренні суспільства інтересам і директивам держави й урядової адміністрації.

Цьому сприяло також кріпацтво, що особливо розвивалось на Московщині з другої пол. 16 ст., було остаточно утверджене 1649 р., й тривало аж до 1861 року.

Росіяни в Україні

Див. докладніше статтю: Росіяни в Україні

В Україні (в сучасних межах) росіяни другий за чисельністю народ після українців від 1920-х років. Перед тим російська етнічна група була третьою за чисельністю після єврейської, ще раніше — четвертою (після євреїв та поляків), п‘ятою (після євреїв, поляків та кримських татар). Місце етнічної групи українських росіян у розвитку етнічної будови людності України упродовж ХХ ст. суттєво змінювалося і залежало великою мірою від політики московського уряду[76].

Сучасна етнічна група росіян в Україні сформувалася переважно завдяки міграційному допливу росіян з близьких до України губерній Росії від кінця XIX ст. до середини ХХ ст. та організованих радянською владою масових переселень росіян, для компенсації втрат населення внаслідок українських голодоморів[77], а також масових депортацій. Суттєвим чинником збільшення долі росіян у післявоєнні часи слугували політика утворення «радянського народу», що здійснювалась шляхом стимулювання міграції, змішування населення та творення багатонаціональних робочих колективів.

На час перепису населення 2001 р. в Україні зафіксовано 8 334 141 особа, що назвала себе росіянином (росіянкою). Це значно менше, ніж напередодні розпаду СРСР (на час перепису 1989 р) — 11 356 тис., коли чисельність та питома вага росіян на території України сягнули максимальних значень.

Росіяни за даними переписів населення Російської імперії та СРСР

Частка росіян у Росії за переписом 1989 р.

1897 р.
Кількість Росіян відома за даними перепису 1897. За ним на території всієї Російської імперії жило 55,8 млн росіян, у тому числі у 50 европейських губерніях (без Царства Польського і Фінляндії) — 48,6 млн, на Кавказі — 1,8 млн, в Азії — 5,0 млн;

У 50 европейських губерніях росіяни становили абсолютну більшість у 28 (без Прибалтики, України й Білоруси та Астраханської Уфімської й Казанської губерній)

Фактично число Росіян було менше (до них зараховано, наприклад, також білорусів Смоленщини і українців північної Чернігівщини).

    • Кількість росіян у світі на 1897 — 55,8 млн. Їх число (для порівняння — також українців та білорусів) за урядовими статистиками і оцінками в млн та (у дужках) їхні відсоткові співвідношення такі:
Рік росіяни українці білоруси
1897 55,8 (63,3) 26,4 (29,9) 6,0 (6,8)
1914 79,0 (63,0) 40,0 (30,0) 9,0 (7,0)
1926 79.0 (62,5) 40 — 41 (31,0) 8,5 (6,5)
1959 115,6 (70,3)* 40,0 (24,5)** 8,5 (5,2)
1970 130,4 (71,0)* 43,3 (23,7)** 9,7 (5,8)

-* ч. і % надто високі;

-** ч. і % надто низькі.

1926 р.
За радянським переписом 1926 р., кількість росіян значно збільшилася (77,8 млн). Пропорція між трьома східно-слов'янськими народами сильно не змінилась. Інтенсивно колонізуючи Азію, відсоток росіян у ній збільшився (разом з Кавказом) з 12,3 % у 1897 до 18,2 % у 1926.

Цей нормальний розвиток кількости P., простору їхньої етнічної території та пропорції до ін. народів СРСР, зокрема українців, зазнав раптових змін, почавши з поч. 1930-х pp. через зміну національної політики КПРС . Посилена русифікація, особливо позбавлення всіх нац. прав українців, що живуть поза межами УРСР, постійне переселювання Р. на території ін. народів при одночасному (перев. примусовому) виселюванні неросіян з їхніх земель, фіз. нищення неросіян (насамперед українців) призвело до чималого збільшення кількости Р. коштом ін. народів та поширення їхньої нац. території.

Після другої світової війни Р. заселили Сх. Пруссію (Калінінградська область) і півд.-сх. Фінляндію, у яких вони ніколи не жили. Складовою частиною рос. етнічної території стали кол. білор. Смоленщина і укр. півн. Чернігівщина, простори кол. нім. коловій на Надволжі, більшість Карели.

Значно посунений процес русифікації кол. укр. частини Вороніжчини, Курщини і Білгородщини (у 1926 — 1,4 млн українців, за переписом 1970 — 0,2 млн), Кубані й Сх. Передкавказзя (1926 — 2,5 млн українців, 1970 — 0.25 млн), укр. колоній на Надволжі та Уралі (0,52 і 0,13 — без Оренбурзької області), півн. Казахстану. Справді русифікація українців не пішла аж так далеко, як у світлі сов. перепису, але безперечним фактом є перетворення укр. Пограничних земель на складову частину рос. етнічної території.

Пізніші переписи показали, що швидке примусове російщення у 1930-х роках українців на українській етнічній території, що була підпорядкована РРФСР, з подальшим закріпленням у паспортах (в процесі паспортизації населення) відбилося на етнічній самосвідомості української людності. Сьогодні українці, що не втратили етнічну самоназву («українці»), кількісно переважають лише на локальних територіях (переважно в межах колишнього Острогозького полку)[78].

Тепер можна рахувати рос. етнічну територію в Європі без мішаних і рідко заселених земель на 2,8 млн км² (з мішаними на 3,4 млн), а рос. етнічну територію в Азії (без мішаних і рідко заселених земель на 2,0 до 2,5 млн км²). Разом з тим збільшується пєреселювання Р. до Азії (з 18,2, всіх Р. у 1926 до 22,3 % у 1970) та їхній відсоток у ін. ССР, АССР і Авт. Обл. з 13,1 % у 1926 до 26,5 % у 1970 (у тому ч. в УРСР з 8,1 % до 19,4 %; у надбалтицьких респ. з 0,3 % до 19,0 %).

    • В наслідок цих процесів безупинно зростає в СРСР кількість Р. (у млн і — у дужках — у % всього населення СРСР; для порівняння кількість українців):
Рік росіяни українці
1926 78,7 (46,6) 38,8 (22,8)
1959 114,1 (54,8) 37,2 (17,8)
1970 129,0 (53,5) 40,8 (16,9)

1959 — 70
Зменшення відсотка P. в СРСР за 1959 — 70 іде за рахунок їхнього зменшения в Сер. Азії та на Закавказзі (з 22,4 на 20,0 %) спричинене значно вищим природним приростом їх народів, порівняно з Р.

Фактично приріст P., a разом з тим зменшення українців було менше, бо сов. статистика — невірна. На ділі кількість осіб укр. походження в СРСР на яких 10 млн (?) вища, кількість Р. відповідно нижча.

    • Значно вищою, ніж кількість Р. за національністю є кількість осіб, які подали рос. мову як свою рідну. За сов. статистикою вона така (у млн і — у дужках — у % всього населення):
Рік росіяни українці
1926 85,0 (50,2) 35,2 (20,6)
1959 124,1 (59,5) 33,2 (15,9)
1970 141,8 (58,8) 35,4 (14,7)

Про далеко посунену мовну русифікацію свідчить, що 1970 — 10,5 % не-росіян подало рос. мову як рідну (серед українців — 14,3 %, білорусів — 19,0 %, євреїв — 79 %).

Див. також

Примітки

  1. ВЕЛИКОРОСИ — Лексика — українські енциклопедії та словники
  2. Росіяни // ЕУ. — Т. 7. — С. .
  3. Slav | people | Britannica.com
  4. СЛОВ'ЯНИ — Лексика — українські енциклопедії та словники
  5. Офіційні підсумки Всеросійського перепису населення 2010 року. Том 4. Національний склад і володіння мовами, громадянство
  6. People: Russian (англійською). Архів оригіналу за 2012-05-27. Процитовано 2012-02-28. 
  7. Фонд сприяння об'єднання російського народу «Русские»: Скільки російських живе в Росії і на Землі?
  8. Утюг-TV: Скільки росіян живе в Росії і на Землі?
  9. Інститут Російського зарубіжжя. Портал "Росія і співвітчизники ": Нас 150 мільйонів
  10. Всероссийская перепись населения 2010. Национальный состав населения РФ 2010
  11. Всеросійський перепис населення 2002 р. Національний склад
  12. «Південноросійське населення (Рязанська, Тамбовська, Воронезька, Курська, Тульська, Орловська і Калузька губернії) етнографічно і діалектологічно відрізняється від північноросійського (в Новгородській, Володимирській, В'ятській, Вологодській та інш. губерніях) значно більше, ніж від білорусів. Тому з повним правом можна говорити про два російських народи: північноросійський та південноросійський» Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. — М.: Наука, 1991. — С. 40.
  13. «Північна історико-культурна зона характеризується наявністю „окаючого“ діалекту і такими особливостями в культурі, як малодвірні сільські поселення, що утворюють окремі „гнізда“ селищ, монументальне житло (рос. изба), поєднане з господарським двором, так званий сарафанний комплекс жіночого народного костюма, особливий сюжетний орнамент у вишивках і розписах, побутування билин та протяжних пісень і голосінь, наявністю сохи — головного орного знаряддя. Ці риси народної культури простежуються у росіян … в Карелії, Новгородській, Архангельській, Вологодській, Ярославській, Іванівській, Костромській, на півночі Тверської і Нижньогородської областей». Русские. М.: Наука, 1997 / РАН. Ин-т этнологии и антропологии.
  14. «У південноросійській зоні відзначається „акаючий“ діалект і такі риси в культурі, як багатодвірні села, наземні житла, костюмний комплекс з плахтою, поліхромний геометричний орнамент… (на півдні Рязанської, в Пензенській, Калузькій, Тульській, Липецькій, Тамбовській, Воронезькій, Брянській, Курській, Орловській, Бєлгородській областях).» Русские. М.: Наука, 1997 / РАН. Ин-т этнологии и антропологи.
  15. доктор исторических наук Ю. Б. Симченко, доктор исторических наук В. А. Тишков // ЭТНОГРАФИЧЕСКИЕ ГРУППЫ РУССКОГО НАРОДА. ИСТОРИКО-КУЛЬТУРНЫЕ ЗОНЫ РОССИИ
  16. Брук С. И. Население мира. Этнодемографический справочник / Институт этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая Академии наук СССР.—М.: Наука, 1986.— 830 с.
  17. Дерябин В. Е. Восточные славяне. Антропология и этническая история / Т. І. Алєксєєва. — 2-е, доповнене. — Москва : Научный мир, 2002. — С. 30—59. — 1000 прим. — ISBN 5-89176-164-5.
  18. а б в г д е Балановский О. П. Изменчивость генофонда в пространстве и времени: синтез данных о геногеографии митохондриальной ДНК и Y-хромосомы. Автореф. дис. д.б.н. — МГНЦ РАМН, 2012.
  19. «На східноєвропейському фоні розбіжність в російському генотипі є дуже великою. Вона значно більша, ніж середні генетичні відхилення в середині кожного народу західної Європи» Е. Балановская, О.Балановский. Русский генофонд. Генетика русских.
  20. Differentiation of mitochondrial DNA and Y chromosomes in Russian populations. — Genetics Laboratory, Institute of Biological Problems of the North, Far-East Branch of the Russian Academy of Sciences.
  21. Two Sources of the Russian Patrilineal Heritage in Their Eurasian Context. Am. J. Hum. Genet., Vol. 82, Is. 1, 236—250, 10 January 2008.
  22. а б Маларчук Б. А., Деренко М. В. Структура русского генофонда. — «Природа», 2007, № 4.
  23. а б Бунак В. В. Происхождение и этническая история русского народа по антропологическим данным. — Москва : Наука, 1965. — Т. 88 (новая серия). — (АН СССР. Труды института этнографии им. Н.Н. Миклухо-Маклая).
  24. Чебоксаров Н. Н. Монголоидные элементы в населении Центральной Европы(рос.) // Уч. зап. МГУ. — Москва, 1941. — Вып. 63. — С. 235—270.
  25. а б Oleg Balanovsky, Siiri Rootsi, Andrey Pshenichnov, Toomas Kivisild, Michail Churnosov, Irina Evseeva, Elvira Pocheshkhova, Margarita Boldyreva, Nikolay Yankovsky, Elena Balanovska, and Richard Villems Two Sources of the Russian Patrilineal Heritage in Their Eurasian Context(англ.) // Am J Hum Genet. — 2008. — Vol. 82, no. 1. — P. 236—250.
  26. Khrunin AV, Khokhrin DV, Filippova IN, Esko T, Nelis M, et al. (2013) A Genome-Wide Analysis of Populations from European Russia Reveals a New Pole of Genetic Diversity in Northern Europe. PLoS ONE 8(3): e58552. doi:10.1371/journal.pone.0058552.
  27. а б Boris Malyarchuk, Miroslava Derenko, Tomasz Grzybovsky, Arina Lunkina, Jakub Charny, Serge Rychkov, Irina Morozova, Galina Denisova, Danuta Miscicka-Sliwka Differentiation of Mitochondrial DNA and Y Chromosomes in Russian Populations(англ.). — 2005.
  28. Балановская Е. В., Балановский О. П. Русский генофонд на Русской равнине. — М.: ООО «Луч». — 2007. — 416 с.
  29. Балановская Е. В., Балановский О. П. Архитектоника русского генофонда // Русский генофонд на Русской равнине. — М.: ООО «Луч». — 2007—416 с.
  30. Сергей Краковский. Почему РФ присваивает себе историю Киевской Руси?
  31. Історичне значення Київської Русі // Історія України: Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. — К.: Центр учбової літератури, 2007.- 536 c.
  32. а б в г д е ж и к л А. И. Грищенко К новейшей истории слова россияне Русский язык в научном освещении. № 1 (23). 2012. С. 119—139.
  33. а б Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 447. Москаль
  34. а б в Словник української мови: в 11 томах. — Том 4, 1973. — Стор. 808. Москаль
  35. Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 447. Москва
  36. Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 447. Московець
  37. Москаль у польській мові
  38. Наталія Полонська-Василенко, у фундаментальній праці «Історія України», згадує уніятського митрополита Йосифа Веляміна Рутського, москаля і в «Покажчику народів і племен» серед інших — москалів. Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 1. До середини XVII століття.— К.: Либідь, 1992.— С. 474.
  39. Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 226. Кацап
  40. а б Словник української мови: в 11 томах. — Том 4, 1973. — Стор. 123. Кацап
  41. Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 226. Кацалап
  42. А. З. Винников, В. И. Дынин, С. П. Толкачева. Локально-этнические группы в составе южнорусского населения Воронежского Края // Вестник ВГУ. Серия: Гуманитарные науки. — Воронеж: Воронежский государственный университет, 2004. — № 2. — С. 87—96.
  43. Малая Советская Энциклопедия. Том седьмой: Прямая—Скулы. М.: Акционерное общество «Советская Энциклопедия», 1930.— С. 506.
  44. а б в г д Игорь Улуханов, доктор филологических наук, главный научный сотрудник Института русского языка им. В. В. Виноградова РАН Истоки слова Россия // «Учительская газета», № 12 от 23 марта 2010 года
  45. Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 65. Росиян
  46. Полевой М. А. История русского народа. Изд. 2-е. Т. 1. М.: 1830. С. 63
  47. Зеленин Д. К. Принимали ли финны участие в формировании русской народности // Сборник ЛОИКФУН. Ч. 1. Л.: 1929. С. 98
  48. Маркелов М. Т. К вопросу о культурних взаимоотношениях финов и русских // Этнография, 1930. № 1-2. С. 62
  49. а б в Мокшин Н. Ф. Фино-угры в русской и мировой культуре // Журнал «Социально-политические науки», Выпуск № 3 / 2012
  50. Росіян образив український підручник. Але заперечити свою історію вони не зможуть
  51. П. П. Толочко Древнерусская народность. Воображаемая или реальная
  52. Н. М. Юсова. Давньоруської народності концепція
  53. Валишевский К. Иван Грозный. — М. : ИКПА, 1989. — Репринтное воспроизведение издания 1912 года. — С. 16. (рос.)
  54. Карамзин Н. М. История государства Российского. Т. 1. — М.: Моск. рабочий, Слог. 1993—1994. -с. 45 (рос.)
  55. Валишевский К. Иван Грозный. — М.ИКПА, 1989. — Репринтное воспроизведение издания 1912 года. — с.16 (рос.)
  56. Abel, Carl Slavic and Latin. Ilchester lectures on comparative lexicography, delivered at the Taylor institution, Oxford, 1883 (репринт 2011) 9785874374006
  57. Білінський В. Б. Країна Моксель, або Московія. Історичне дослідження. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. Книга 3. —320 с. ISBN 978-966-355-037-4
  58. Толочко, Пётр (18.08.2011). Открытое письмо Президенту. Газета «2000». Архів оригіналу за 28.03.2012. 
  59. Большая Советская Энциклопедия. — Изд. 3-е. — М, 1969—1978. — Т. 4. — С. 582. (рос.)
  60. Ключевский В. О. Исторические портреты. — М.: Правда. 1990. — с.42 (рос.)
  61. Ключевский В. О. Исторические портреты. — М.: Правда. 1990. — с.41-42 (рос.)
  62. Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России. — М.: правда, 1989. — с. 224 (рос.)
  63. Наталія Юсова «Давньоруська народність»: неоднозначність термінологічного трактування
  64. Григорій Півторак. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Давньоруська народність: історична реальність чи ідеологічна вигадка?
  65. Лозко Галина Етнологія України Тема 18. Російський етнос: міфи і дійсність
  66. В. О. Ключевский. Курс русской истории. Лекция XVII. Этнографические следствия русской колонизации верхнего Поволжья.
  67. Л. Гумилёв «От Руси к России» Вместо послесловия
  68. Л. Гумилёв «От Руси к России» Появление России ЦЕРКОВЬ И МОСКВА
  69. Л. Гумилёв «От Руси к России» Вместо послесловия
  70. Лозко Галина Етнологія України Тема 18. Російський етнос: міфи і дійсність
  71. Українська володіє древніми рисами, неповторними в інших слов'янських мовах | Новини на Gazeta.ua
  72. Бунак, 1924, 1924а
  73. Алексеева Т. Этногенез восточных славян по данным антропологии М.: Издательство Московского университета, 1973
  74. Иоанн де Пано Карпини. История Монгалов: Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: Изд. А. С. Суворина, 1911. — с. 85 (рос.)
  75. Иоанн де Пано Карпини. История Монгалов: Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. - СПб.: Изд. А.С. Суворина, 1911. - С. 88 (рос.)
  76. Див. у переліку літератури праці Чиркова О.
  77. Улянич, Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921—1933 роках. — К.: МАУП, 2004. — С. 5:"другим етапом стратегії голоду було заселення спустілих сіл переселенцями із Совєтської Росії."
  78. http://uaznavstvo.univ.kiev.ua/ua/Rudnyc'kyj/chyrkov.htm

Джерела

Посилання


Етнографія Це незавершена стаття з етнографії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Етнологія Це незавершена стаття з етнології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.