Рубчаківна Ольга Іванівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ольга Іванівна Рубчаківна
Народилася 10 травня 1903(1903-05-10)
Чернівці
Померла 21 листопада 1981(1981-11-21) (78 років)
Київ
Поховання Байкове кладовище
Громадянство СРСР СРСР
Діяльність акторка
Чоловік Юра Гнат Петрович
Діти син Юрій Юра
Батьки Іван Рубчак, Катерина Рубчакова
Нагороди та премії
Заслужений артист УРСР

О́льга Іва́нівна Рубчакі́вна (10 травня 1903(19030510), Чернівці — 21 листопада 1981, Київ) — українська театральна акторка, Заслужена артистка УРСР (1940). Дочка Івана і Катерини Рубчаків, дружина Гната Юри, сестра актрис Ярослави Барничевої і Надії Рубчаківни.

Біографічні відомості[ред. | ред. код]

Народилася 10 травня 1903 року в місті Чернівцях. Навчалася в драматичній школі в Києві. Працювала в Новому львівському театрі (1919), Українському драматичному театрі імені І. Франка (19201960, з 1926 року — у Києві).

Могила Гната Юри і Ольги Рубчаківни

Жила в Києві. За її сприяння прах матері було перепоховано[1] на Микулинецькому цвинтарі Тернополя 1958 року.[2]

Померла 21 листопада 1981 року. Похована на Байковому кладовищі поруч із чоловіком Гнатом Юрою.

Ролі[ред. | ред. код]

За словами В. Заболотної «Невеличка на зріст, запальна, з характерним „металевим“ тембром сильного голосу, Рубчаківна відповідала амплуа „інженю“, грала характерні й травестійні (дитячі) ролі. Була яскравою господинею заїзду Мірандоліною, вогнистою Стехою в „Назарі Стодолі“, наївною дівчинкою Майкою в „Платоні Кречеті“ та завзятим Котигорошком. У запалі двобою героїчного хлопчика зі Змієм Рубчаківна добряче розкроїла голову актору Павлу Шкрьобі бутафорським мечем…»[3]

Серед її ролей:

Ролі травесті:

Ролі підлітків:

Примітки[ред. | ред. код]

  1. померла в Зінківцях біля Кам'янця Подільського
  2. Почорніла зоря Катерини Рубчакової. Архів оригіналу за 18 жовтня 2014. Процитовано 4 листопада 2014. 
  3. Франківська родина. Театр імені Франка та його родинні зв'язки. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 28 березня 2015. 
  4. Лесь Курбас. Фотоархів. Чорна Пантера і Білий Медвідь kurbas.org.ua

Джерела[ред. | ред. код]