Руденко Микола Данилович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Микола Данилович Руденко
Post convert-2010 Rudenko (cropped).jpg
Микола Руденко, 1947 р.
Народився 19 грудня 1920(1920-12-19)
с. Юр'ївка, Луганський повіт, Донецька губернія, нині Лутугинський район, Донецька область, Українська СРР, СРСР
Помер 1 квітня 2004(2004-04-01) (83 роки)
Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Громадянство СРСР СРСРУкраїна Україна
Діяльність правозахисник, письменник, письменник наукової фантастики, поет
Alma mater Філологічний факультет Київського університету[d]
Знання мов українська
Учасник Друга світова війна
Посада головний редактор
Партія КПРС
Нагороди
Герой України (орден Держави)
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Орден Червоної Зірки Орден Вітчизняної війни I ступеня
Премії
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1993

Мико́ла Дани́лович Руде́нко (19 грудня 1920, с. Юр'ївка, Луганський повіт, Донецька губернія, нині Лутугинський район, Луганська область, Українська СРР, СРСР — 1 квітня 2004, Київ, Україна) — український письменник (автор науково-фантастичних, філософських та поетичних творів), поет, філософ, політичний та громадський діяч, правозахисник, політв'язень радянських концтаборів, засновник та голова Української Гельсінської Групи. Герой України (2000). Кавалер ордена Червоної Зірки, Вітчизняної війни за участь у німецько-радянській війні. Кавалер ордена "За заслуги" II ступеня, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1993).

Життєпис[ред. | ред. код]

Постер проєкту «Пам'ять, що рятує: голоси правди»

Народився 19 грудня 1920 року в селищі Юр'ївка (Луганський повіт, Донецька губернія, Українська СРР, тепер Лутугинського району, Луганської області, Україна) у родині шахтаря. Коли Миколі було шість років, його батько, Данило Руденко, загинув під час трагедії на шахті. Сім’я, в якій було троє дітей, вирішила господарювати на землі і вже через рік розжилася на коня, корову, пару волів. Усі тяжко працювали, але через рік усе довелося здати в колгосп, куди пішла працювати й мати Руденка. Через рік у 8 років хлопця спіткала іще одна біда – під час дитячих баталій йому камінцем підбили ліве око, яке на довгий час осліпло. Дитинство Миколи Руденка пройшло під знаком «нового життя». Він запам’ятав і перші розкуркулення, і колгоспи, і голод 33-го.

Складати вірші почав у дитинстві, їх друкували піонерські ґазети, був переможцем конкурсу і стипендіатом Наркомпросу. У 1939 році вступив на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка. Провчитися довелося всього два місяці – наближалася війна, і всіх першокурсників мобілізували. Попри виявлену сліпоту, він приховав свою спілоту на ліве око та добивається мобілізації, потрапляє до кавалерійського полку, і навіть бере участь у парадах на Червоній площі перед Сталіним. Учасник радянсько-німецької війни, під час якої був важко поранений. 4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом Руденко був тяжко поранений розривною кулею в поперек. Куля роздробила йому кістки тазу та хребта. Лікарі навіть не сподівалися, що він зможе ходити. Вижив у блокадному Ленінграді, потім був політруком прифронтового госпіталю. З війни повернувся з орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня та шістьма медалями. Ходити він міг, проте не міг висидіти лекцію, демобілізувавшись у 1946 р. Руденко в університет не повернувся.

Після виходу збірки віршів «З походу» (1947) прийнятий до Спілки письменників України. Працював відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник», редактором журналу «Дніпро», секретарем парткому СПУ. Був секретарем парторганізації СПУ, однак входить у гострий конфлікт із тодішнім головою Спілки Олександром Корнійчуком, ставши на захист репресованої Зінаїди Тулуб. 1949 року під час сталінської кампанії проти «космополітів» відмовився негативно характеризувати єврейських письменників, яких вимагали виключити зі СПУ. З 1950 року Руденко іде з усяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту. Певне прозріння прийшло після ХХ з’їзду КПРС та розвінчання культу особи Сталіна.

1970-ті роки — активно залучився до захисту прав людини, у тому числі національних. Підтримує стосунки з московськими дисидентами, в першу чергу з Андрієм Сахаровим. Член Радянського відділення «Міжнародної амністії». Руденко починає по-новому штудіювати «Капітал» Маркса і приходить до висновку, що його теорія додаткової вартості хибна, бо ця сама додаткова вартість створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (через фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях «Економічні монологи» та «Енергія прогресу», а згодом у романі «Формула Сонця». Руденко пише лист Хрущову, критикуючи партійну систему, виступає на відкритих зборах.

1974 — виключений з КПРС за критику марксизму та правозахисну діяльність. Щоб прожити, він змушений продати машину, дачу і влаштуватися нічним сторожем.

1975 — виключений зі СПУ.

18 квітня 1975 — вперше заарештований за «антирадянську пропаганду», але ще під час слідства з нагоди тридцятої річниці перемоги в німецько-радянській війні амністований як учасник війни. 65-літній Руденко дивом врятувався від запроторення в «психіатричку».

Був одним із трьох першозасновників і першим головою Української Гельсінської Групи. Після консультацій з Петро Григоренком, Оксаною Мешко, Олесем Бердником, Левком Лук'яненком, Іваном Кандибою, Олексієм Тихим, Миколою Матусевичем, Мирославом Мариновичем, Ніною Строкатою 9 листопада 1976 р. М. Руденко провів на квартирі А. Д. Сахарова в Москві пресконференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення УГС. Того ж вечора квартира Руденка на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою.

23-24 грудня 1976 у Руденка був проведений обшук, під час якого «знайшли» підкинуті 39 доларів США. Вирок – 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфікувалися як наклепницькі, з книгарень та бібліотек вилучили усі книги.

5 лютого 1977 р. — заарештований у Києві й етапований СІЗО до Донецька, де було порушено справу проти нього і Олексія Тихого. Суд відбувся 23 червня — 1 липня 1977 р. відбувся суд "ленінській кімнаті" контори "Змішторгу" в м. Дружківка Донецької області. Руденка засудили до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду». Твори, публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка були кваліфіковані як «наклеп на радянську владу». Рішенням Головліту (1978) всі його твори були вилучені з продажу та з бібліотек СРСР. Суд обмежився тільки констатацією цього. Наприклад, з приводу „Енерґії проґресу“ у вироці сказано, що праця "має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад". У ній Руденко "робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду – комуністів". "У своїх художніх творах Руденко, виходячи з ворожих націоналістичних позицій, вустами виведених ним персонажів зводить наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад". Нема у вироці й доказів, що М.Руденко ставив за мету підірвати радянський лад.

У 1978 році спеціальним розпорядженням Головліту УРСР були вилучені з обігу (бібліотек і торгівлі) всі твори Миколи Руденко - усього 17 назв. Микола Руденко відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 (село Лєсноє) і ЖХ-385/3 (село Барашево, Мордовія). Спочатку як інваліда війни 2-ї групи Миколу Руденка не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його у вересні 1981р. етапували у ВС-389/36, що в селі Кучино Чусовського району Пермської області.

1978 рік. — Раїса Руденко 5 травня провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна у Москві, тримаючи в руках гасло: "Звільніть мого чоловіка, інваліда війни Миколу Руденка!". За активну діяльність в УГГ і захист Раїса вона була заарештована 15 жовтня 1981 і засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 5 років таборів суворого режиму. Утримували її в жіночій зоні ЖХ-385/3 в сел. Барашево в Мордовії.

За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок з прізвищем, відмову від роботи Руденко часто кидали ШІЗО і ПКТ. Начальник табору сказав: "Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи". Змінивши групу інвалідності на 3-ю, адміністрація послала Руденка на тяжку роботу.

1984 рік. — 5 травня Руденко відправлений етапом на заслання в с. Майма Горно-Алтайської автономної області, куди через три роки, після відбуття строку, привезли дружину Раїсу. Біля села Майма познайомився та став одним з натхнеників для іншого українського поета і десидента Богдана Скробута з яким вони годинами розмовляли про Україну її культуру та боротьбу за незалежність[1][2]. Микола Руденко був звільнений з дружиною із заслання у грудні 1987 р., але виявилося, що повертатися нікуди: київську квартиру після арешту дружини влада конфіскувала.

У кінці 1987 — під тиском громадськості звільнений. Емігрував за кордон разом з дружиною — спочатку до Німеччини, потім до США. Працював на радіостанціях «Свобода», «Голос Америки». Очолює зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінкської Спілки. 1988 року Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденка «Українцем року» – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури.

1988 — позбавлений громадянства СРСР.

1990 року — обраний Дійсним членом Української Вільної Академії Наук (США). Лауреат літературної премії Українського фонду культури ім. В.Винниченка 1990р.

7 вересня 1990 року повернувся в Україну. Відновлений у громадянстві, реабілітований. У 1991 осліп і на праве око, але через півроку йому відкрилося ліве, яке не бачило 63 роки.

1993 року за роман «Орлова балка» йому присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка в галузі літератури.

З 1997 р. — член Республіканської Християнської партії.

1998 року вийшли книги «Найбільше диво — життя. Спогади» та «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії».

Могила Миколи Руденка

Після повернення в Україну мешкав у Києві в будинку письменників «Роліті». Помер 1 квітня 2004 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49б).

Критика комунізму та марксизму[ред. | ред. код]

Уперше виступив проти чинних порядків у 1949 р., коли під виглядом критики «космополітів» громили та нищили єврейських письменників. Щоб їх судити, від М.Руденка як секретаря парткому СПУ вимагали негативних характеристик, а він, чоловік м'який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх, що, однак, на долі приречених не позначилося. Але М.Руденко з 1950 р. вже не займав ніяких посад, добровільно позбувшись, таким чином, усіх привілеїв радянського істеблішменту. «Довго я залишався дуже партійним, — сказав пізніше Микола Руденко в одному інтерв'ю. — Довго я залишався з глубокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна».

Страшним потрясінням стало для нього розвінчання на XX з'їзді КПРС «культу особи Сталіна». Прийшла думка, що справа не в самому Сталіні, якщо параноїк і садист міг стільки років очолювати партію і державу. Значить, учення, яке лягло в основу держави, в чомусь неправильне. Штудіювання «Капіталу» переконало М.Руденка у тому, що вчення К.Маркса помилкове в самій своїй основі — у розумінні теорії додаткової вартості. Вона створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Микола Руденко виклав у філософських працях «Економічні монологи», яка з'явилася в самвидаві у 1975 р. і «Енерґія проґресу», у романі «Формула Сонця».[3]

Творчість[ред. | ред. код]

Гносис і сучасність[ред. | ред. код]

Містичні погляди[ред. | ред. код]

У своїх віршах Руденко часто згадує про єднання зі Всесвітом та про відкриття Бога у самому собі. Також у його житті були моменти просвітлення, коли йому наче нізвідки відкривалася істина.

Твори[ред. | ред. код]

Автор поетичних і прозових творів «З походу» (1947), «Вітер в обличчя» (1955), «Остання шабля» (1959), «Орлова балка» (1970); фантастичних романів «Чарівний бумеранг» (1966), «Слідами космічної катастрофи» (1962); поеми «Хрест» (1976), книг «Найбільше диво — життя. Спогади» (1998), «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії» (1998).

Збірки поезій[ред. | ред. код]

  • 1947 — З походу
  • 1948 — Незбориме плем'я
  • 1948 — Ленінградці
  • 1949 — Поезії
  • 1952 — Мужність
  • 1952 — Світлі глибини
  • 1954 — Переклик друзів
  • 1956 — Поезії
  • 1968 — Всесвіт у тобі
  • 1977 — Я вільний. Поема.
  • 2003 — Пером із янгольського крила: Поезії
Меморіальна дошка Миколі Руденку на будинку Роліт у Києві

Проза і публіцистика[ред. | ред. код]

  • Руденко М. Д. Вітер в обличчя: Роман. — К.: Рад. письм., 1955. — 440 с.
  • Руденко М. Д. Остання шабля: Роман. — К.: Молодь, 1959. — 574 с.
  • Руденко М. Д. Біла акація: Оповідання та нариси. — К.: Рад.письм.,1962. — 207 с.
  • Руденко М. Д. Чарівний бумеранг: Космологічна феєрія. — К.: Молодь, 1966. — 273 с.
  • Руденко М. Д. Народжений блискавкою: повість — феєрія;— К.: Веселка, 1971. — 216 с.
  • Руденко М. Енергія прогресу. — К.: Молодь, 1998.
  • Руденко М. Енергія прогресу. — Тернопіль: Джура, 2005, 412 с.
  • Руденко М. Заграва над серцем. — К.: Укр. письменник, 1999. — 155 с.
  • Руденко М. Д. Ковчег Всесвіту: Футурол. роман. для серед. шк. віку. — К.: Веселка, 1995. — 206 с.
  • Руденко М. На дні морському. Трагедія. — Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1981. — 74 с.
  • Руденко М. Найбільше диво — життя. Спогади. — Київ-Едмонтон-Торонто: Таксон, 1998. — 559 с.
  • Руденко М. Д. Орлова балка: Роман. — К.: Молодь, 2002. — 352 с.
  • Руденко М. Прозріння. — Балтимор-Торонто: Смолоскип ім. В.Симоненка, 1978. — 366 с.
  • Руденко М. Д. Син Сонця — Фаетон: Науково-фантастич. роман. — Тернопіль: Джура, 2002. — 340 с.
  • Руденко М. Д. Хрест: Поема. — К.: Смолоскип, 1996. — 59 с.
  • Руденко М. Найбільше диво — життя. — Київ: Кліо, 2013.
  • Руденко М. Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту). — Тернопіль: Джура, 2001. — 248 с.

Щоденник[ред. | ред. код]

У 2017 р. щоденник Миколи Руденка, який дисидент вважав втраченим, знайшли в Ізраїлі. За словами його онуки Євгенії Руденко, фотоплівки з табірним щоденником зберігав ізраїльський дисидент Віктор Фульмахт (не пам'ятає, звідки саме у нього цей щоденник). «Він відразу сказав, що не хоче за це ніяких грошей, а просто щиро хоче віддати. Сталося це так: коли він виїжджав з Москви до Ізраїлю, у нього був такий привілейований статус і він міг перевозити багато речей. Тому йому привозили багато різних речей, передавали», — пояснила Євгенія.

«По-перше, це було 30 років тому, по-друге, дуже багато людей привозили йому речі і він одразу усім казав, що він не буде нікого шукати — всіх, хто передають, нехай приходять і забирають. А за цими щоденниками ніхто не прийшов. І він навіть забув про них. А зараз він просто шукав якісь старі речі, знайшов ці щоденники і відразу подумав, що це треба віддати. Так він мене знайшов», — зазначила онука Миколи Руденка. «Я зробила в фотолабораторії в Ізраїлі фотографію цих плівок. На жаль, дуже погано видно. Розшифрувати це неможливо… Треба якась дуже гарна техніка, якої в тій лабораторії не було… Я думаю, що держава має допомогти. Якщо це вийде, то вийде нова книга. Насправді, на цій плівці дуже багато. Це велика книга, як роман».

Наразі онука сподівається на відновлення табірного щоденника свого дідуся. Вона пригадала, що її дідусь багато розповідав про ці щоденники, проте вважав їх втраченими. «Він казав, що йому віддала радянська влада майже всі його рукописи і весь його архів, крім табірних щоденників. І він дуже переживав з цього приводу. Вважав, що це вже назавжди втрачено. На жаль, і помер з думкою про це. А забрали це на етапі, коли його відправляли з таборів у заслання, тобто коли він переїжджав з Мордовії на Алтай. Як я можу здогадуватися, у цьому архіві має бути кінець 70-х початок 80-х років і той час, коли він був у Мордовії»

Нагороди[ред. | ред. код]

За участь у радянсько-німецькій війні нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1 ступеня, 6 бойовими медалями.

Шевченківська премія з літератури 1993 року за роман «Орлова балка».

29 листопада 1996 року нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня[4].

Указом Президента України Л. Кучми від 19 грудня 2000 року за № 1347/2000 Руденку Миколі Даниловичу «за активне і послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, багаторічну плідну правозахисну і літературну діяльність» присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

Пам'ять[ред. | ред. код]

До 90-ї річниці з дня народження Миколи Руденка пошта України в 2010 році випустила в обіг поштовий конверт
Зчіпка з трьох марок «Лицарі духу. Діячі українського правозахисного руху»
  • У Дніпрі ім'ям Миколи Руденка названо вулицю.
  • У 2011 році на батьківщині письменника, в смт Біле-1 (Лутугинський район), в гімназії, названій на його честь, відкрито «Літературно-краєзнавчий музей М. Руденка». Керівником його є Жильцова Ірина Миколаївна.[5]
  • До 90-ї річниці з дня народження Миколи Руденка пошта України в 2010 році випустила в обіг поштовий конверт.[6]
  • На будинку Роліт у Києві (вул. Б. Хмельницького, 68), де деякий час проживав Микола Руденко, йому встановлена меморіальна дошка.
  • У листопаді 2020 року Укрпошта випустила зчіпку «Лицарі духу. Діячі українського правозахисного руху» з трьох марок «Михайло Горинь (1930–2013)», «Микола Руденко (1920–2004)», «Святослав Караванський (1920–2016)». Автор — Василь Василенко. Дата випуску — 20.11.2020. Тираж — 100 000 прим.[7]

Згідно з Указом Президента № 612 від 15 серпня 2009 року та розпорядженням Кабінету Міністрів № 1469-р від 2 грудня 2009 року, було передбачено до 90-річчя з дня народження Миколи Руденка (19 грудня 2010 р.) видати повне зібрання творів письменника. Проте, замість цього, повне зібрання творів М. Руденка було вилучене з Державної програми «Українська книга» на 2010 рік.[8]

Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні у листопаді 2016 року вніс його ім'я до проєкту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе[9].

Аудіозаписи[ред. | ред. код]

Микола Руденко. «Місячна ніч»: https://www.youtube.com/watch?v=DZVRiq6FGcg

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Віктор Жадько. Некрополь на Байковій горі.-К.,2008.-С.199-200,284.
  • Віктор Жадько. У пам'яті Києва: некрополь столичних письменників.-К.,2007.-С.27,95,143,359.
  • Віктор Жадько. Український некрополь.-К.,2005.-С.280.
  • Віктор Жадько. Байковий некрополь.-К.,2004.-С.161-164.
  • Письменники української діаспори: Донбаський вимір / [упоряд. В. А. Просалова]. — Донецьк : Східний видавничий дім, 2010. — 336 с.
  • Бровко О. Жанрова своєрідність поезії М. Руденка // Вісник Луганського держ. пед. ун-ту ім. Т. Шевченка. — 2002. — № 3 . — С. 60—70.
  • Бровко О. Лірика Миколи Руденка / Олена Бровко. — Луганськ: Альма-матер, 2003. –172 с.
  • Бровко О. Особливості в'язничної поезії М. Руденка // Слобожанщина: літературний вимір. Зб. наук. пр. — Луганськ, 2003. — Вип. 1. — С. 175—184.
  • Василенко Р. Микола Руденко в Оттаві // Життя в гримі та без (шляхами діаспори): Мемуари, поезії, публіцистика. — К.: Рада, 1999. — С. 393—396.
  • Григоренко П. Микола Руденко — поет, філософ, борець: Передмова// Руденко М. Прозріння: Поезії. Поеми. — Балтимор-Торонто, 1978. — С. 7—32.
  • Качуровський І. Лірика Миколи Руденка // Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — С. 606—615.
  • Кудрявцев М. Г. Хто винен? (Трагедія М. Руденка «На дні морському») // Слово і час. — 1991. — № 10. — С. 64—68.
  • Павлишин Марко. «Собор» Олеся Гончара та «Орлова Балка» Миколи Руденка: навколишнє середовище як тема й аргумент // Канон та іконостас: Літ. — критичні статті. — К.: Час, 1997. — С. 44—61.
  • Слабошпицький М. До рідного порога: Шляхи до істини М. Руденка // Донбасс. — 1993. — № 1-2. — С. 99—104.
  • Талалай Л. Пером із янгольського крила [Про творч. та життєвий шлях М.Руденка] // Київ. — 2002. — № 3. — С. 13
  • Талалай Л. Муза Миколи Руденка // Березіль. — 2003. — № 7—8. — С. 164—178.
  • Тарнавський О. Микола Руденко — Паскаль доби соцреалізму // Відоме й позавідоме. — К.: Час, 1999. — С. 241—259.
  • Шевчук Вал. Архітектура всесвіту за Миколою Руденком // Дніпро. — 2000. — № 11-12. — С. 81—85.
  • Шевчук Вал. Заповіти, на які чекає світ // Літературна Україна. — 2007. — 20 вересня. — С. 1, 3.
  • Swoboda Victor. The Evolution of Mykola Rudenko's Philosophy in His Poetry // Studia Ucrainica. — 1988. — № 4. — P. 76—84.
  • Постаті. Нариси про видатних людей Донбасу. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2011. — 216 с.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
Михайлюта Олександр. Відкриття Миколи Руденка.- К.:Журналіст України,2010,- 256с.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. "Брати і сестри! Українці! Прошу, не будьте поодинці..." | Народні блоги. narodna.pravda.com.ua. Процитовано 2 листопада 2022. 
  2. ТОБІ УКРАЇНО БОГДАН СКРОБУТ (uk-UA). Процитовано 2 листопада 2022. 
  3. 2. «Микола Руденко. Небезпечний правдолюб». msmb.org.ua (укр.). Процитовано 27 липня 2018. 
  4. Указ Президента України № 1139/96 від 29 листопада 1996 року «Про нагородження відзнакою Президента України — орденом „За заслуги“»
  5. Прозрів, повернувшись додому // Урядовий кур'єр, 4.02.2011[недоступне посилання з квітня 2019]
  6. Прозрів, повернувшись додому // Урядовий кур'єр, 4.02.2011[недоступне посилання з квітня 2019] (укр.)
  7. Поштові марки у вигляді зчіпки з 3-х марок "Лицарі духу". Процитовано 5 серпня 2022 року. 
  8. Олександр Михайлюта. Азаров «у степах Руденка не бував»… // Україна молода, № 236, 16.12.2010
  9. У 32 країнах запалять свічки пам'яті про жертв Голодомору в Україні

Посилання[ред. | ред. код]