Перейти до вмісту

Рудницький Михайло Іванович

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Щодо інших людей з таким самим іменем та прізвищем див. Рудницький.
Михайло Іванович Рудницький
Народився7 січня 1889(1889-01-07)
Австро-Угорщина м. Підгайці, Підгаєцький повіт, Королівство Галичини та Володимирії,Австрійська імперія
Помер1 лютого 1975(1975-02-01) (86 років)
СРСР м. Львів, УРСР
ПохованняЛичаківський цвинтар[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Австро-Угорщина
 ЗУНР
 Польська Республіка
 Українська Держава
 СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьперекладач, журналіст, педагог
Сфера роботифілологія Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materЛНУ ім. І. Франка Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладЛНУ ім. І. Франка Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мовукраїнська Редагувати інформацію у Вікіданих
Мова творівукраїнська
ЧленствоСП СРСР, Національна спілка письменників України і Наукове товариство імені Шевченка Редагувати інформацію у Вікіданих
Брати, сестриРудницька Мілена, Кедрин Іван і Антін Рудницький Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди
орден «Знак Пошани» медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Грамота Президії Верховної Ради УРСР
CMNS: Рудницький Михайло Іванович у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Миха́йло-Лев Іва́нович Рудни́цький (7 січня 1889(18890107), Підгайці, Тернопільська область — 1 лютого 1975, Львів) — український літературний критик, літературознавець, письменник, поет, перекладач. Дійсний член НТШ, доктор філософії (1914)[2].

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився 7 січня 1889 року в Підгайцях.

Батько — нотар Іван Рудницький (1856—1906), мати — Іда Шпіґель (1862—1950), дочка єврейського рабина у Львові.

Мав ще братів Володимира (1890—1974), Івана, Антіна та сестру Мілену.

Навчався у Академічній гімназії у Львові, продовжив навчання у Самбірській гімназії, а з 1903 року в гімназії Бережан. Тут він почав писати вірші (1905).

У грудні 1906 року батько помер і мати з дітьми переїхала до Львова.

У 1907 році вступив на правничий факультет Львівського університету ім. Франца І у Львові і одночасно почав працювати у «Книгарні Польській» секретарем літературознавця Остапа Ортвіна. У 1908 покинув юриспруденцію і перевівся на філософський факультет, а згодом вирішив їхати до Парижа вивчати французьку літературу. Від 1 вересня 1910 до 1 листопада 1911 навчався в Сорбонні, де слухав лекції Анрі Бергсона і Жоржа Сореля. У Парижі вступив до Франко-слов'янського товариства і до місцевої «Української громади», де зустрічався з Володимиром Винниченком та Анатолієм Луначарським. Повернувшись до Львова, продовжував навчання у Львівському університеті, який закінчив у 1913 році. У «Книгарні Польській» працював до 1914 року.

10 липня 1914 року у Львівському університеті подав до захисту дисертаційну роботу «Іван Франко як письменник і критик» на здобуття ступеня доктора філософії. Вважається одним з найавторитетніших дослідників творчості Франка.

З початком Першої світової війни уникнув призову до австрійської армії. У квітні 1915 р., ще під час російської окупації Галичини, виїхав до Києва. Від вересня 1917 викладав німецьку мову у новоствореній 2-й українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Паралельно упродовж 1917—1918 працював в Українському народному університеті на посаді доцента кафедри філософії.

З падінням режиму гетьмана Павла Скоропадського покинув Київ у грудні 1918 р. До Галичини не повернувся через українсько-польську війну; через Будапешт, Відень і Швейцарію виїхав до Парижа. Від 29 березня 1919 працював секретарем дипломатичної місії УНР, перекладачем при українському хорі Олександра Кошиця. Від 8 листопада 1920 до 29 серпня 1921 р. проживав у Лондоні, знов повернувся до Парижа, потім проживав на Французькій Рив'єрі.

7 липня 1922 повернувся з Парижа до Львова. Працював професором французької і англійської літератури Таємного українського університету у м. Львові (1922—1925), від вересня 1923 р. — завідувач літературного відділу (1923—1929) та співредактор (1929—1939) газети «Діло». У 1934—1938 роках був співредактором журналу «Назустріч» (разом із О. Боднаровичем і Василем Сімовичем). Брав активну участь у діяльності «Товариства українських письменників і журналістів імені Івана Франка» у Львові.

Після виходу монографій «Між ідеєю і формою» (1932) і «Від Мирного до Хвильового» (1936) здобув славу чи не найавторитетнішого українського літературного критика. Співпрацював з Богданом-Ігорем Антоничем, першим відзначив високий літературний талант Ірини Вільде.

За словами Петра Карманського, в ті часи Михайло Рудницький „в один час зробився диктатором на наймолодшому Парнасі”.[3]

Володів 10 мовами (в тому числі, польською, їдиш, німецькою, французькою, англійською, російською, італійською).

Скоро після повернення до Львова одружився з Мартою Олесницькою — дочкою відомого політичного діяча Євгена Олесницького і Ванди з Врубевських; з нею мав єдину дочку Дарину.[4]

27 червня 1935 р. обраний дійсним членом НТШ, філологічної секції. У 1937 р. обраний професором кафедри української літератури Львівського університету ім. Яна Казимира у Львові, але не затверджений польськими шовіністичними колами на посаді.

Зі встановленням режиму Перших совітів дружина Рудницького разом із дочкою еміґрувала, які і його брати й сестра. Проте сам Михайло залишився у Львові, втратив житло.

27 листопада 1939 був призначений завідувачем кафедри зарубіжних літератур Львівського державного університету ім. І. Я. Франка (1939—1941), у січні 1940 р. — заступником декана філологічного факультету. Одночасно працював завідувачем відділу критики газети «Вільна Україна» (1939—1940). У 1940 вступив до Львівської організації Спілки письменників УРСР.

Під час німецької окупації як напівєврей змушений був остерігатися за своє життя. У 1942—1943 роках працював домашнім учителем у сім'ї Терпиляків у селі Залуква. Із закінченням війни повернувся до Львова на посаду завідувача кафедри зарубіжних (західних) літератур (1944—1947) Львівського університету, одночасно виконував обов'язки декана філологічного факультету (1944—1947). У 1945 р. затверджений професором на кафедрі зарубіжних літератур.

Восени 1947 р. Рудницького звинуватили в націоналізмі, виключили зі Спілки письменників УРСР, звільнили з посад завкафедри зарубіжних літератур і декана, перестали друкувати. Однак, був змушенний «визнати» свої «помилки», і ще того ж 1947 року його призначили виконувачем обов'язків завідувача кафедри англійської філології (у 1955—1958 — завідувач цієї кафедри). У 1951—1952 і в 1953 виконував обов'язки декана факультету іноземних мов університету, у 1955—1957 — декан цього факультету. За сумісництвом у 1951—1953 рр. викладав на кафедрі мови та літератури Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова.

1958—1970 рр. — професор кафедри української літератури Львівського університету, з 1970 професор-консультант цієї ж кафедри. У листопаді 1971 р. перейшов до Інституту суспільних наук АН УРСР, але 1 січня 1972 року повернувся професором на кафедру української літератури.

Близько 1960 року одружився зі своєю колишньою студенткою Людмилою Захарій (1932—2012), яка теж походила з Бережан.

Похований на Личаківському цвинтарі у Львові

Творчий доробок

[ред. | ред. код]

Літературознавчі праці

[ред. | ред. код]

Художні твори

[ред. | ред. код]
  • Нагоди і пригоди (1929, збірка оповідань)
  • Очі та уста (1932, збірка поезій у прозі)
  • Змарнований сюжет (1961, збірка оповідань)

Публіцистика

[ред. | ред. код]
  • Листи з Лондону (1922)
  • Місто контрастів (1929; про свої враження від Лондона)
  • Чорна Індія «Молодої Музи» (1937) (передмова до антології творчості поетів «Молодої Музи»)
  • Під чужими прапорами (1954, співавт. з В. Беляєвим)
  • Творчі будні Івана Франка (1956)
  • Письменники зблизька (I книга — 1958; ІІ книга — 1959; III книга — 1964)
  • У наймах у Мельпомени (1963)
  • Ненаписані новели (1966)
  • Непередбачені зустрічі (1969)

Переклади

[ред. | ред. код]

Нагороди

[ред. | ред. код]

Нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, іншими державними нагородами.

Популяризація імені і спадку

[ред. | ред. код]

Після тривалого періоду проскрибування і неґації поступово відродився суспільний інтерес до творчого спадку Михайла Рудницького.

  • 1997 Сергій Квіт, майбутній міністр культури України в уряді Арсенія Яценюка (2014—2016), захистив в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка кандидатську дисертацію «Літературно-критична й журналістська діяльність Михайла Рудницького у 1910-1930-х роках»;
  • 2007 зусиллями львівського публіциста Івана Банаха у видавництві «Тріада плюс» вийшли окремим виданням дві його новели «Ворог целібату» і «Самовар»;
  • 2009 дрогобицький літературознавець і політолог Олег Баган видав основні літературознавчі праці М. Рудницького «Від Мирного до Хвильового», «Між ідеєю і формою» разом з есе «Що таке «Молода Муза»? під однією обкладинкою;
  • 2023 львівська науковиця Софія Когут випустила об'ємне дослідження «Творчість Михайла Рудницького у контексті міжвоєнної доби»;
  • 2024 молодий науковець Ілля Чедолума на підставі захищеної у Львові у 2022 кандидатської дисертації видав ґрунтовну монографію «Дилеми українського Мефістофеля: інтелектуальна біографія Михайла Рудницького (1889—1975)»:

Існує й окремий туристичний маршрут, присвячений батькам літературознавця, в рамцях пішої екскурсії «Єврейський Львів», організованої львівською аґенцією Топ-Тур.[5]

Аудіокниги

[ред. | ред. код]

Михайло Рудницький. "Без слів, замість слів" (поезія в прозі із збірки "Очі та уста"): https://www.youtube.com/watch?v=t6ynlxN9FE4

Михайло Рудницький. "На св. Миколи під подушку" (поезія в прозі із збірки "Очі та уста"):https://www.youtube.com/watch?v=l06nAIBc5lI

Михайло Рудницький. "Тінь дружби" (поезія в прозі із збірки "Очі та уста"): https://www.youtube.com/watch?v=S1yz6qycMLc

Михайло Рудницький. "Шепіт розколиханої гілки" (поезія в прозі із збірки "Очі та уста"): https://www.youtube.com/watch?v=KzLNVLOeHdI

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Криса Л. Личаківський некрополь — 2006. — С. 306. — ISBN 978-966-8955-00-6
  2. ↑ Колодницький С., Пиндус Б. Рудницький Михайло Іванович… — С. 207.
  3. ↑ Карманський П. Українська богема. — Львів, 1996. — 144 с.
  4. ↑ https://zbruc.eu/node/120670
  5. ↑ Топ-Тур Львів https://top-tour.lviv.ua/pisha-ekskursiya-yevrejskij-lviv-ta-jogo-geroyi-i-vsesvitno-vidomi-predstavniki/

Джерела та література

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Рудницький Михайло Іванович

Література

[ред. | ред. код]
  • «Грозовий перевал» - найромантичніший твір, на думку англійців // Всесвіт. 2008. № 3-4.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
  • Жадько Віктор. Український некрополь. К., 2005. С. 280.
  • Качкан В. Рудницький Михайло Іванович [Текст] / В. Качкан // Укр. журналістика в іменах: мат. до енциклопед. словника: [зб.]. — Львів : Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника НАНУ, 1994. — Вип. І. — С. 159—164.
  • Колодницький С., Пиндус Б. Рудницький Михайло Іванович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 206—207. — ISBN 978-966-528-279-2.
  • Михайло Рудницький. Ворог целібату. Самовар. Львів : Тріада плюс, 2007. — 92 с.
  • Рудницький Михайло Іванович [Текст]: [біогр. довідка] // УРЕ [в 17-ти тт.]. — Т. 12. — К. : Гол. ред. УРЕ, 1960. — С. 425.
  • Рудницький Михайло Іванович [Текст] // Письменники Радянського Львова: мат. до бібліогр. : вип. І. — Львів : Кн.-журн. вид-во, 1960. — С. 239—252.
  • Рудницький Михайло Іванович [Текст] // Українська академія друкарства. 1930—2010. Історико-біографічний довідник / О. В. Мельников ; М-во освіти і науки України. Укр. акад. друкарства. — Львів : Укр. акад. друкарства, 2010. С. 380—381.

Посилання

[ред. | ред. код]


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Рудницький_Михайло_Іванович&oldid=45252845