Рудницький Михайло Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Михайло Іванович Рудницький
Pic R U Rudnytsky Mykhailo.jpg
Народження 7 січня 1889(1889-01-07)
  Австро-Угорщина м. Підгайці, Підгаєцький повіт, Королівство Галичини та Володимирії,Австрійська імперія
Смерть 1 лютого 1975(1975-02-01) (86 років)
  СРСР м. Львів, УРСР
Поховання
Rudnicki Mikhail.jpg :
Личаківський цвинтар
Громадянство Flag of Austria-Hungary (1869-1918).svg Австро-Угорщина
Flag of Poland.svg Польща
Flag of the Soviet Union (1955-1980).svg СРСР
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Мова творів українська
Рід діяльності перекладач, журналіст, педагог
Нагороди та премії
Орден «Знак Пошани» Медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР

Д-р Миха́йло-Лев Іва́нович Рудни́цький (6 січня 1889, Підгайці, Тернопільська область — 1 лютого 1975, Львів) — український літературний критик, літературознавець, письменник, поет, перекладач. Дійсний член НТШ, доктор філософії (1914).[1] Зять д-ра Евгена Олесницького.

Родовід[ред.ред. код]

Батько[ред.ред. код]

Батько — нотар Іван Рудницький (1856—1906), був сином греко-католицького священика Михайла Рудницького (1821—1889/90) з Дунаєва біля Бережан, потім декана з Поморян, і його дружини — ополяченої німкені Кароліни Ґлязер. Отець Михайло Рудницький був руським патріотом, під час «Весни народів» спалив свій шляхетський диплом. Іван навчався у Бережанській гімназії, на правничому відділі Львівського університету (закінчив 1880). Відбувши військову службу (брав участь у війні в Боснії 1882), працював судовим авскультантом у Бережанах, Винниках біля Львова, Миколаєві (1886). Покинув суд і перейшов до нотаріату: близько 1887 влаштувався нотаріальним кандидатом у Підгайцях у конторі Міхала Боровського. У Підгайцях народився старший син Михайло. Через польські шовіністичні замашки Боровського в час виборів 1889 року Іван Рудницький покинув його контору і перевівся до Зборова (1889—1892). Потім працював нотаріальним кандидатом у Золочеві, Ходорові (1896), Миколаєві, Гримайлові, поки знайшов посаду нотаря в Луці біля Самбора (бл. 1898—1899). На початку 1903 року перевівся до Бережан, де й помер. Похований на Бережанському цвинтарі.[2]. Іван був українським патріотом, народовцем, приятелював із Данилом Танячкевичем, Анатолем Вахнянином, Юліаном Романчуком, виступав проти москвофілів. Попри те, що вдома говорили по-польськи, дітей виховав на українських патріотів, всі вони стали видатними культурними та громадськими діячами.

Мати[ред.ред. код]

Мати Іда Шпіґель (1862—1950) походила з єврейської родини у Львові. Іван познайомився з нею, коли вперше проходив військову службу (1877—1878). Її батьки мали крамницю на вулиці Замарстинівській і противилися їхньому шлюбові, так само проти були батьки Івана. Їхній роман тривав понад 10 років, навесні 1889 вони одружилися проти волі батьків; перед тим Іда вихрестилася на католицтво під іменем Ольги; обряд відбувався, очевидно, в римо-католицькому костелі Всіх Святих у Львові. Оселилися у Підгайцях на вулиці Кравецькій, де й народився старший син Михайло.

Крім Михайла, мали дітей: Володимира (1890—1974), Мілену, Івана, Антона.

Біографія[ред.ред. код]

Михайло пішов до Академічної гімназії у Львові. На той час батько працював у Гримайлові і дружину з дітьми віддав до Львова до свого родича Теодора-Богдана Пюрка, який служив крилошанином капітули Катедрального собору Святого Юра. До гімназії Михайло ходив зі синами Івана Франка Андрієм і Тарасом. Коли батько отримав посаду нотаря в Луці, Михайла перевели до гімназії в Самборі, а в 1903 р. — до гімназії Бережан. Тут він почав писати вірші (1905).

У грудні 1906 р. батько помер і мати вирішує перебратися до родичів до Львова. По закінченні Михайлом у липні 1907 р. Бережанської гімназії, вони переїхали до Львова і оселилися в домі Бернарда Полонецького (1862—1943; вихрест, справжнє — Берл Пордес) — власника видавництва «Книгарня Польська» на пл. Галицькій, 14 (потім перебралося на вул. Климентини Танської, 1, тепер Руданського, позаду готелю «Жорж». Мати здавала власне житло в найм, торгувала нерухомістю.

Того ж 1907 року Михайло вступив на правничий виділ Львівського університету ім. Франца І у Львові, і одночасно почав працювати у «Книгарні Польській» секретарем літературознавця Остапа Ортвіна (1876—1942; справжнє Оскар Катценеленбоґен), в якого здобув вишкіл і широку ерудицію. Захоплення літературою спонукало до того, що у 1908 р. Михайло Руднцький покинув юриспруденцію і перевівся на філософський виділ, а згодом вирішив їхати до Парижа вивчати фрацузьку літературу. Від 1 вересня 1910 до 1 листопада 1911 р. Рудницький навчався в Сорбонні, де слухав лекції Анрі Берґсона і Жоржа Сореля. У Парижі вступив до Французько-слов'янського товариства, зійшовся з його головою Андре Массоном, і до місцевої «Української громади»; там Володимир Винниченко познайомив його з Анатолієм Луначарським. Повернувшись до Львова продовжував навчання у Львівському університеті, який закінчив у 1913 році.

У «Книгарні Польській» працював до 1914 року.

Відвідував збори українського літературного товариства «Молода муза» у каварні «Монополь» на теперішній площі Міцкевича, де зустрічався з Іваном Франком.

За характером Михайло Рудницький був гострим, амбітним, рухливим, ініціативним, за висловом Петра Карманського, у молодості «хорував на циніка». За в'їдливий сарказм отримав від Франка прізвисько «Мефістофель».

10 липня 1914 р. у Львівському університеті захистив дисертаційну роботу «Іван Франко як письменник і критик», здобувши ступінь доктора філософії. Михайло Рудницький вважається одним з найавторитетніших дослідників творчості Франка.

З початком Першої світової війни уникнув призову до австрійської армії. У квітні 1915 р. разом із російською армією, що відступала з Галичини, виїхав до Києва. Працював учителем гімназії (1915—1918, у 1917 стала 1-ю українською гімназією) разом із Миколою Зеровим, у 1917—1918 рр. — доцентом кафедри філософії Українського Народного Університету Святого Володимира у Києві. Завдяки Миколі Зерову зійшовся з поетами-неокласиками. У 1918 уклав збірку «Кілька віршів», яку так і не видав, у передмові назвав Зерова своїм учителем.

З падінням режиму гетьмана Павла Скоропадського покинув Київ у грудні 1918 р. До Галичини не повернувся через українсько-польську війну; через Будапешт, Відень і Швейцарію виїхав до Парижа. Від 29 березня 1919 працював секретарем дипломатичної місії УНР, перекладачем при українському хорі Олександра Кошиця. У Парижі познайомився з Андре Моруа. Від 8 листопада 1920 до 29 серпня 1921 р. проживав у Лондоні, знов повернувся до Парижа, потім проживав на Французькій Рив'єрі. Познайомився з багатьма діячами європейської культури, зокрема з колишніми учасниками літературного товариства Молода Бельгія.

7 липня 1922 повернувся з Парижа до Львова. Працював професором французької і англійської літератури Таємного українського університету у м. Львові (1922—1925), від вересня 1923 р. — завідувач літературного відділу (1923—1929) та співредактор (1929—1939) газети «Діло». У 1934—1938 роках був співредактором журналу «Назустріч» (разом із О. Боднаровичем і Василем Сімовичем), фактично головним редактором, опублікувавши у 1-му номері «Назустрічі» програмну редакційну статтю «Плани». Брав активну участь у діяльності «Товариства українських письменників і журналістів імені Івана Франка» у Львові.

Після виходу монографій «Між ідеєю і формою» (1932; її написав ще перед 1914 роком) і «Від Мирного до Хвильового» (1936) здобув славу чи не найавторитетнішого українського літературного критика. Співпрацював з Богданом-Ігорем Антоничем, першим відзначив високий літературний талант Ірини Вільде. Намагався привести українську літературу до європейських норм, «відбронзовував» українських класиків (як Тадеуш Бой-Желенський польських), за що був критикований українськими консервативними колами. У 1935 р. започаткував публічну дискусію стосовно того, чи повинен письменник мати світогляд.

Володів 10 мовами (в тому числі, польською, ідиш, німецькою, французькою, англійською, російською, італійською).

Скоро після повернення до Львова одружився з Мартою Олесницькою — дочкою відомого політичного діяча Євгена Олесницького і Ванди з Врубевських; в них була єдина дочка Дарина. За спогадами Лариси Крушельницької, у той час Рудницькі проживали в районі вулиці Івана Франка. Відомо, що У 1922 р. Бернард Полонецький побудував віллу у респектабельному районі на теперішній вул. Івана Франка, 143 (тоді Понінського, 21)  навпроти нинішнього Музею Івана Франка. Можливо, там тоді проживав і Михайло Рудницький.

27 червня 1935 р. обраний дійсним членом НТШ, філологічної секції. У 1937 р. обраний професором кафедри української літератури Львівського університету ім. Яна Казимира у Львові, але не затверджений польськими шовіністичними колами на посаді.

З приходом «перших совєтів» дружина Рудницького разом із дочкою еміґрувала, які і його брати й сестра. Проте сам Михайло Рудницький залишився у Львові, очевидно, тому, що був радянофілом. Втративши житло, переселився до своїх бережанських родичів на вул. Уєйського, 6 (тепер Устияновича), кв. 9, біля Політехніки. У Львові залишилася також теща Михайла Рудницького Ванда з Врубевських Олесницька, до якої він ставився надзвичайно тепло, взявши до себе на квартиру.

27 листопада 1939 р. був призначений завідувачем кафедри зарубіжних літератур Львівського державного університету ім. І. Я. Франка (1939—1941), у січні 1940 р. — заступником декана філологічного факультету. Одночасно працював завідувачем відділу критики газети «Вільна Україна» (1939—1940). У 1940 р. вступив до Спілки письменників УРСР.

Під час німецької окупації як напівєврей був змушений переховуватися. У 1942—1943 роках працював домашнім учителем у сім'ї Терпиляків у селі Залуква (тепер Галицького району Івано-Франківської області).

Із закінченням війни повернувся до Львова на посаду завідувача кафедри зарубіжних (західних) літератур (1944—1947) Львівського університету, одночасно виконує обов'язки декана філологічного факультету (1944—1947). У 1945 р. затверджеий професором на кафедрі зарубіжних літератур.

Восени 1947 р. Рудницького звинуватили в націоналізмі, виключили зі Спілки письменників УРСР, звільнили з посад завкафедри зарубіжних літератур і декана, перестали друкувати (до 1951). Однак, він поспішив «визнати» свої «помилки», і ще того ж 1947 року його призначили виконуючим обов'язки завідувача кафедри англійської філології (у 1955—1958 — завідувач цієї кафедри). У 1951—1952 і в 1953 виконував обов'язки декана факультету іноземних мов університету, у 1955—1957 — декан цього факультету. За сумісництвом у 1951—1953 рр. викладав на кафедрі мови та літератури Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова.

У 1954 році змушений був взяти участь у написанні збірника «Під чужими прапорами» — вульгарних памфдетів проти українських культурих діячів і націоналістів, у співавторстві з Володимиром Бєляєвим (др. рос. мовою 1954 р. укр. переклад 1956 р.).

1958—1970 рр. — професор кафедри української літератури Львівського університету, з 1970 професор-консультант цієї ж кафедри. У листопаді 1971 р. перейшов до Інституту суспільних наук АН УРСР, але 1 січня 1972 року повернувся професором на кафедру української літератури.

Випадково виявився замішаним у скандалі разом із Бєляєвим і завідувачкою кафедри французької філології Львівського університету Ольгою Вікторівною Тимофєєвою (до Львова скерована 1946 р. на посаду завкафедри французької філології, її чоловік був секретарем Червоноармійського райкому КПРС Львова). Перебуваючи в гостях у Тимофєєвих, за відсутності її чоловіка Бєляєв п'яним домагався Ольги Вікторівни і, погрожуючи пістолетом, поранив її в ногу. За це Бєляєва у 1960 забрали зі Львова до Москви.

Після смерті своєї тещі Ванди Олесницької Рудницький одружився вдруге зі своєю колишньою студенткою Людмилою Захарій (1932—2012), яка теж походила з Бережан.

Офіційний керівник і консультант 15 захищених кандидатських і докторських дисертацій. Автор бл. 200 друкованих робіт, з них 9 монографій.

Член Спілки письменників СРСР. Не був ні депутатом, ні членом КПРС.

Творчий доробок[ред.ред. код]

Літературознавчі праці[ред.ред. код]

  • Між ідеєю і формою (1932),
  • Від Мирного до Хвильового (1936)

Художні твори[ред.ред. код]

  • Нагоди і пригоди (1929, збірка оповідань)
  • Очі та уста (1932, збірка поезій у прозі)
  • Змарнований сюжет (1961, збірка оповідань)

Публіцистика[ред.ред. код]

  • Листи з Лондону (1922)
  • Місто контрастів (1929; про свої враження від Лондона)
  • Чорна Індія «Молодої Музи» (1937) (передмова до антології творчості поетів «Молодої Музи»)
  • Під чужими прапорами (1954, співавт. з В. Беляєвим)
  • Творчі будні Івана Франка (1956)
  • Письменники зблизька (I книга — 1958; ІІ книга — 1959; III книга — 1964)
  • У наймах у Мельпомени (1963)
  • Ненаписані новели (1966)
  • Непередбачені зустрічі (1969)

Переклади[ред.ред. код]

Нагороди[ред.ред. код]

Нагороджений орденом «Знак Почета», медаллю «За трудовую доблесть в годы Великой Отечественной войны 1941—1945 гг.», Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, іншими державними нагородами.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Колодницький С., Пиндус Б. Рудницький Михайло Іванович… — С. 207.
  2. Парацій В. Символ вічності та пам'яті: Бережанський цвинтар // Бережани. Місто біля Раю / Пам'ятки України. — К., 2013. — спецвипуск № 2 (191) (лип.). — С. 68.

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • «Грозовий перевал» — найромантичніший твір, на думку англійців // Всесвіт. — 2008. — № 3—4.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Жадько Віктор. Український некрополь. — К., 2005. — С. 280.
  • Качкан В. Рудницький Михайло Іванович [Текст] / В. Качкан // Укр. журналістика в іменах: мат. до енциклопед. словника: [зб.]. — Львів : Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника НАНУ, 1994. — Вип. І. — С. 159—164.
  • Колодницький С., Пиндус Б. Рудницький Михайло Іванович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 206—207. — ISBN 978-966-528-279-2.
  • Михайло Рудницький. Ворог целібату. Самовар. — Львів : Тріада плюс, 2007. — 92 с.
  • Рудницький Михайло Іванович [Текст]: [біогр. довідка] // УРЕ [в 17-ти тт.]. — Т. 12. — К. : Гол. ред. УРЕ, 1960. — С. 425.
  • Рудницький Михайло Іванович [Текст] // Письменники Радянського Львова: мат. до бібліогр. : вип. І. — Львів : Кн.-журн. вид-во, 1960. — С. 239—252.
  • Рудницький Михайло Іванович [Текст] // Українська академія друкарства. 1930—2010. Історико-біографічний довідник / О. В. Мельников ; М-во освіти і науки України. Укр. акад. друкарства. — Львів : Укр. акад. друкарства, 2010. — С. 380—381.

Посилання[ред.ред. код]