Рум'янцев-Задунайський Петро Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Рум'янцев Петро Олександрович
Rumyantsev-Zadunaisky.jpg
В.Суриков. Петро Рум'янцев
Інші імена Румянцев Петр Александрович
Народився 4 (15) січня 1725(1725-01-15)
с. Строїнці, Російська імперія
Помер 8 (19) грудня 1796(1796-12-19) (71 рік)
с. Ташань, Переяславський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Поховання Києво-Печерська лавра
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність росіянин
Ім'я при народженні Петро Рум'янцев
Діяльність полководець, державний діяч
Alma mater Перший кадетський корпус (Санкт-Петербург)
Титул граф
Звання фельдмаршал
Конфесія православний
Батько Рум'янцев Олександр Іванович (1680 - 1749)
Матір Maria Rumyantseva[d]
Брати, сестри Dar'ja Aleksandrovna Rumjanceva[d] і Praskovya Bruce[d]
Дружина Катерина Голіцина
Діти Румянцев Микола Петрович, Q15060572? і Q15088814?
Нагороди
Орден Святого Андрія Первозванного
Орден Святого Олександра Невського
Орден Святого Георгія
Орден Святого Володимира 1 ступеня
Орден Святої Анни 1 ступеня

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Рум'я́нцев-Задуна́йський Петро́ Олекса́ндрович (рос. Румянцев Петр Александрович, 4 (15) січня 1725(17250115), с. Строїнці, Російська імперія — 8 (19) грудня 1796, с. Ташань, Переяславський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія) — граф, російський державний діяч полководець, генерал-фельдмаршал. Відзначився в Семирічній війні 1756–1763, а особливо як командувач армії в російсько-турецьких війнах 1768–1774 (битви при Ларзі й Кагулі) та 1787–1792.

У 1764 призначений президентом Малоросійської колегії та генерал-губернатором Лівобережної України.

Походження[ред.ред. код]

Офіційно він син Олександра Рум'янцева (1680–1749) — денщика російського імператора Петра І і Марії Матвєєвої, онуки відомого російського дипломата Артамона Матвєєва (1625–1682).

Артамон Матвєєв служив на Україні, був прихильником дружніх стосунків із козацькою старшиною. У період визвольної війни на Україні стояв на позиціях приєднання України до Московії. Саме Матвєєв доклав зусиль до приєднання міста Києва в XVII столітті до підлеглих Московії міст України. Мав складні стосунки з нащадками царя Московії Олексія Михайловича і в 1676 році разом із родиною був у засланні на Півночі Московії. Трагічно загинув у Москві під час Хованщина[ru].

Збереглися історичні перекази та плітки, що мати Рум'янцева Марія була однією з коханок царя Петра I. Аби приховати гріх і вагітність, її поспіхом видали заміж за денщика царя. Після народження дитини той на честь царя отримав ім'я Петро. Його хрещеною матір'ю була дружина Петра І, імператриця Катерина I.

Навчання[ред.ред. код]

Садиба Меншикова з посольським палацом і бароковим садом, 1715 р., гравер О. Зубов

За тодішнім звичаєм дворянських родин у віці шести років записаний у лейб-гвардії Преображенський полк, але залишався в родині. До 14-ти років жив на території України та отримав домашню навчальну освіту. Вчителем малого Петра Рум'янцева був місцевий педагог Тимофій Сенютович.

Аби зробити хлопцеві добру кар'єру, батьки добилися відправлення сина в Берлін у штаті російського дипломатичної місії в 1739 році. Розповідають, що жвавому підлітку все було нудно, він сильно бешкетував, покидав місію тощо. У 1740 році його за непристойну поведінку відкликають до Петербургу та зараховують у Сухопутний шляхетський корпус. Військовий навчальний заклад на кшталт університету розміщався в Меншиковському палаці, палаці опального вельможі Петра І, мав власний театр, бібліотеку, розкішний регулярний сад, один з перших у Росії на зразок садів бароко Франції.

Рум'янцев також не втримався в Сухопутному корпусі і самовільно покинув його. Наглядач за вельможною дитиною генерал-фельдмаршал Бурхард Мініх у відсутність батька відправив молодика в армію, де той отримав чин підпоручика.

Військова кар'єра[ред.ред. код]

Військова кар'єра почалася в Фінляндії, де він брав участь у російсько-шведській війні 1741–1743 років. Отримав чин капітана. Був відправлений батьком у Петербург до імператриці з приємною звісткою про Абоську мирну угоду. Дочка Петра І, імператриця Єлизавета І, що знала перекази про батьківство Петра Рум'янцева, зраділа звістці й дарувала молодику одразу чин полковника. Наказом імператриці його роблять командиром Воронезького піхотного полку.

Графи Рум'янцеви[ред.ред. код]

Імператриця Єлизавета І, художник Шарль Ван Лоо

З 1744 року батько Петра, Олександр Рум'янцев, отримав від імператриці графський титул для себе й усіх нащадків. Так молодий Петро Рум'янцев став ще й графом. Молодий граф узяв шлюб з княжною Е. М. Голіциною, рід якої йшов від Михайла Чернігівського.

Після смерті батькау 1749 році, Петро, як старший син, став нащадком усієї спадшини родини.

Семирічна війна (1756–1763)[ред.ред. код]

Докладніше: Семирічна війна

Широкомасштабна війна, що охопила всі великі європейські держави того часу і перетнула океани, перекинувшись на Північну Америку і навіть Філіппіни.

Наслідки для Європи були сумними. Але королі (Фрідріх ІІ) применшували втрати і святкували мирні угоди. Австрія — 400 тис. вбитих. Прусія — втратила близько 262 500 чоловік, хоча сам Фрідріх офіційно оголосив про 180 000 вбитих. Росія — 138 тис. вбитих. Франція — 168 тис. вбитих. Англія — 20 тис. убитих. Іспанія — 3 тис. вбитих. У цілому за війну було вбито понад 600 тис. солдатів і 700 тис. мирних жителів. Загальні втрати склали 1 млн. 300 тис. чоловік.

Гравер Даніель Ходовецький. Жебракуюча солдатська удова в Німеччині, XVIII ст.

Військова кар'єра Рум'янцева, що мав уже чин генерал-майора, швидко просувалась вперед і до закінчення війни отримав Орден Олександра Невського. Він брав участь у баталії при Гросс-Егерсдорфі, захваті пруських міст Кенігсберг і Кольберг.

Нова цариця — нові призначення[ред.ред. код]

Тісно пов'язаний з двором імператриці Єлизавети І, Рум'янцев забажав відставки при Катерині II. Адже добре знав її вороже ставлення до Єлизавети, що ображала Катерину. У свою чергу Катерина, що сформувалася у відчайдушного, ризикованого політика, позбавлялася багатьох прибічників померлої імператриці. Отримали відставки чи виїхали за кордон граф І. І. Шувалов, гетьман К. Г. Розумовський, М. І. Воронцов (1714–1767) та інші. Вельможі меншого рангу масово переселялися у Москву чи свої родинні садиби.

Аби позбавити прихистку канцлера М. І. Воронцова в Санкт-Петербурзі, Катерина ІІ викупила Воронцовський палац (Петербург), що довго стояв порожнім, а пізніше був перетворений на Пажеський корпус. Новий двір нової імператриці оточили нові люди — брати Орлови, бастард князя Трубецького Іван Бецькой, княгиня К. Воронцова-Дашкова, Паніни, Чернишови та інші.

Генерал Рум'янцев та імператриця Катерина II[ред.ред. код]

Катерина ІІ з підозрою відносилась до Петра Рум'янцева. Але не збиралась кидатися авторитетним полководцем, генералом із військовим досвідом. Вона робить вдалий політичний хід: Рум'янцев залишається генералом, але їде в далеке та майже постійне відрядження на Україну. Аби підсолодити замасковане заслання, Петро Рум'янцев призначається генерал-губернатором Малоросії, як в імперії називали Лівобережну Україну. Фактично генерал Рум'янцев обійняв посаду звільненого гетьмана Кирила Розумовського, але на російській службі, для російської імператриці і задля цілей Російської імперії. Це була якісно інша позиція на відміну гетьманата К. Г. Розумовського. А Рум'янцев наполегливо виконував накази імператриці з Санкт-Петербурга.

У 1765 році новопризначений генерал-губернатор прибув на Україну, зробив інспекційний об'їзд, наказав зробити генеральний опис провінції Російської імперії, що був складений у 1767 році в Москві.

Російсько-турецькі війни кінця XVIII ст.[ред.ред. код]

Рум'янцев брав участь у російсько-турецьких війнах 1768–1774 та 1787–1792 років. Перемоги у веденні воєн та мирні угоди (при Яссах, Кагулі, угода Кючук-Кайнарджи) та ін. пишно відзначалися в Санкт-Петербурзі і Москві. Почали сходити над військовим обрієм нові зірки — Олександра Суворова, Григорія Потьомкіна, Михайла Кутузова.

Рум'янцевський обеліск біля Шляхетського корпусу. Літографія Карла Бегрова. ХІХ століття.

Укладена вигідна для імперії Кючук-Кайнарджийська мирна угода спонукала Катерину ІІ дати Петру Рум'янцеву жезл фельдмаршала. Він отримав додаток до прізвища — Задунайський (на знак успішних військових дій, перенесених на задунайські теріторії) і нові землі для себе.

Але обережний Рум'янцев відмовився від тріумфальної ходи в Москві, яку йому бажала дозволити могутня імператриця. Імператриця таки наказала створити декілька монументів в столиці на знак військових перемог Рум'янцева-Задунайського, Потьомкіна-Таврійського, Суворова-Римницького. Був встановлений Рум'янцевський обеліск на Марсовому полі в Санкт-Петербурзі. Пізніше його перенесли в садок біля Сухопутного шляхетського корпусу, що не зміг закінчити непосидючий підліток Петро Рум'янцев.

Намісництво в Україні[ред.ред. код]

У перший період свого намісництва на Україні (1760–1770) провадив рішучу централістичну політику російського уряду щодо Гетьманщини, що виявилося зокрема під час виборів до Комісії для складання нового «Уложенія» 1767 року (боротьба з автономістичними прагненнями української людности, зокрема козацької старшини й духовенства). За ініціативою Румянцева-Задунайського переведено реформи козацької служби, податкової системи (встановлення подушного податку), поштової справи, а головне — генеральну ревізію економічного стану населення Гетьманщини (див. Рум'янцевський опис Малоросії 1765—1769).

За урядування Румянцева-Задунайського ліквідовано рештки української автономії (скасування Малоросійської колегії й полкового устрою в 1781–1782 роках, поділ Гетьманщини на три намісництва — Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, поширення на Україну російської системи адміністрації й судівництва, ліквідація козацького війська й заміна його карабінерськими полками, поширення на Україну «Жалуваної грамоти» дворянству 1785 року і Міського положення 1775 року, закріпачення українського селянства 1783 року й секуляризація монастирських маєтків 1786 року). Але в другий період свого намісництва Румянцев-Задунайський, одержавши або придбавши собі величезні маєтки на Лівобережній Україні, й перебуваючи у зв'язку з російськими опозиційними колами, що орієнтувалися на царевича Павла Петровича й були ворожі до Григорія Потьомкіна, увійшов у близькі стосунки з українськими автономістами. Це викликало велике невдоволення Катерини II, яка 1789 року усунула Румянцева-Задунайського від керування колишньою Гетьманщиною й призначила на його місце генерала Михайла Кречетнікова (1790).

Останні роки Румянцев-Задунайський прожив у своїх маєтках на Україні, оточений увагою й пошаною з боку українського шляхетства, що виявилося зокрема в позитивній оцінці в «Історії Русів» діяльності Румянцева-Задунайського. Він помер самотнім від удару і був похований у Києво-Печерській лаврі ліворуч від кліросу Успенської церкви, поховання не збереглося. Нащадки його володіли маєтками на Лівобережній Україні до ХХ століття.

Садиба Рум'янцева — Вишеньки Чернігівська області[ред.ред. код]

Садиба Вишеньки генерал-губернатора Рум'янцева-Задунайського збережена, нині (на 2009 рік) санаторій.

Занадто складний та чудернацький поземний план палацу в Вишеньках робить його винятком і шедевром. Встановити автора видатного плану не вдалося, хоча зрозуміло, що це високопрофесійний витвір креслень архітектора, архітектурної графіки взагалі. Багатьом дослідникам цей план нагадує літеру Е і спонукає думати, що це натяк на ім'я Екатерина російською. Палац виконаний в стилі псевдоготики, різновиду романтичної лінії російського імперського класицизму. В стилі псевдоготики була вибудована і інша садиба Рум'янцева-Задунайського в селі Троїцьке-Кайнарджи під Москвою (можливо, архітектор М. Казаков, не збереглася).

Садибу Вишеньки після закінчення будівництва відвідала імператриця Катерина II під час своєї подорожі в Україну і Крим.

Лише провінційне втілення блискучого проекту дещо знижуе надзвичайні мистецькі якості палацу — винятку в садибі Вишеньки.

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  •  Бачинська О. А. Румянцев-Задунайський Петро Олександрович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 369. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  • Буганов В. И., Буганов А. В. Полководцы XVIII в. — М.: Патриот, 1992. — С. 299—338. (рос.)
  • Георгиевские кавалеры: Сборник в 4 т. Т. 1: 1769—1850 / Сост. А. В. Шишов. — М.: Патриот, 1993. — С. 44–50. (рос.)
  • Голиков И. И. Деяния Петра Великого. Т. XV. — СПб., 1838. — С. 71—72. (рос.)
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Знаменитые россияне XVIII—XIX веков. Биографии и портреты. По изданию великого князя Николай Михайловича «Русские портреты XVIII и XIX столетий»/Сост. Е. Ф. Петинова. — СПб., 1996. С. 129, 131—133. (рос.)
  • Золотарёв В. А. Апостолы армии Российской. — М.: Воентехиздат, 1993. — С. 292—299, 315—330, 339—370. (рос.)
  • Кавалеры ордена святого Георгия Победоносца / Сост. С. Григорьев, В. Захаров. — СПб.: НКПЦ «Хронограф», 1994. — С. 50–59. (рос.)
  • Клокман Ю. Р. Фельдмаршал Румянцев в период русско-турецкой войны 1768—1774 гг. — М.: Изд-во АН СССР, 1951. — 207 с. (рос.)
  • Коробков Н. М. Фельдмаршал П. А. Румянцев-Задунайский. — М., 1944. (рос.)
  • Лещинский Л. М. Военные победы и полководцы русского народа второй половины XVIII века. — М.: Воениздат, 1959. — С. 46–106. (рос.)
  • Лубченков Ю. Н. Фельдмаршал службы российской: Ист. повествование. — М.: Мол. гвардия, 1988. — 112 с.: ил. (рос.)
  • Меерович Г. И. Румянцев в Петербурге. — Л.: Лениздат, 1987. — 236 с. (рос.)
  • Петров М. Румянцев-Задунайский. — Саранск: Мордовское книжное издательство; Т. 1: 1984. — 416 с; Т. 2: 1985. — 528 с. (рос.)
  • Петелин В. В. Фельдмаршал Румянцев: Докум. повествование. — М.: Воениздат, 1989. — 464 с. (рос.)
  • Румянцев П. А. Документы. Т. 1–3. — М.: Воениздат, 1953—1959. (рос.)
  • П. А. Румянцев, А. В. Суворов, М. И. Кутузов. Документы и материалы. — К., 1974. (рос.)
  • Тарапыгин Ф. А. Известные русские военные деятели. Краткое их жизнеописание. — СПб.: тип. И. В. Леонтьева, 1911. — С. 15–22. (рос.)
  • Фельдмаршал Румянцев. Сборник документов и материалов. 1725—1796. Русские полководцы. Документы и материалы. — М.: Госполитиздат, 1947. — 407 с. (рос.)
  • Фельдмаршал Румянцев. Документы. Письма. Воспоминания. — М.: Восточная литература, 2001. — 311 с. (рос.)