Русь (етнонім)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Руси)
Перейти до: навігація, пошук
Райони військової, торговельної та політичної активності русі за письмовими джерелами IX ст.

Русь — назва ранньосередньовічного народу і разом з тим термін із різнобічним змістом, що об’єднує етнічне, політичне, територіально-географічне і культурно-віросповідальне значення[1]. В однині представник народу називався русин[2]. Дав ім’я першій середньовічній державі на території Східної Європи, що в сучасній історіографії відома як Київська Русь.

Етнічне визначення русі є дискусійним, оскільки в одних джерелах цей народ ототожнюється зі слов’янами, в інших — різко відрізняється від них. Історія русі простежується з 1-ї половини IX ст., коли цей народ, до того часу абсолютно не відомий, як би одночасно з'являється на сторінках візантійських, латинських, арабо-перських джерел самого різного характеру[3][4]. Нові дослідження європейських джерел дають підстави зробити висновки, що в першій половині ІХ ст. носії етноніма «русь», ким би вони не були етнічно, користувались слов’яномовною самоназвою[5].

З перших руських літописних повідомлень етнонім «русь» прив'язаний виключно до півдня східнослов’янського світу. Русинами не були не тільки варяги[6], але навіть словени і кривичі. «Руська Правда» називає русинами тільки жителів київського півдня[7]. Пізніше етнонім «русь» вживається також в широкому значені для всієї Київської Русі. На думку дослідників таке розуміння пов’язано з тим, що під терміном «руські» середньовічний книжник мав на увазі швидше за все етно-конфесійну спільність, близьку до того, що зараз іменується терміном «православний»[8].

Поширений в історіографії термін руси (а ще гірше, русси) джерелам не відомий і є «науковим» фантомом, що виник під пером перекладачів новітнього часу в якості корелята до грецьк. Ῥῶς, араб. ar-Rūs, лат. Ruz(z)i. «Морфологічною потворою» був названий і неологізм русьский, що деякі автори використовують сьогодні для уникнення ототожнення з рос. «русский»[4].

Гіпотези походження[ред.ред. код]

Походження назви «Русь», а також її етимологія не з’ясовані і лишаються предметом тривалої дискусії. Труднощі локалізації початкової Русі обумовлені характером джерел, вітчизняних та іноземних. У своїй більшості вони містять відомості недостатньо конкретні, а часто й суперечливі.

Як найбільш ймовірні традиційно розглядаються три гіпотези етнічної приналежності русі — німецька (скандинавська), слов'янська і, умовно кажучи, «південна» (індоарійська)[3].

Слов'янська гіпотеза[ред.ред. код]

Докладніше: Антинорманізм

Слов'янська гіпотеза була офіційною в радянській історіографії. На її користь говорить повідомлення арабського географа Ібн Хордадбеха, який вважав, що русь — різновид слов'ян (хоча більшість арабських географів розділяли русь і слов'ян). Існує декілька версій слов'янської гіпотези. За однією з них, русь — одне з племен полян. За іншою — панівний клас слов'ян, який настільки протиставив себе їм, що іноземці стали вважати слов'ян і русь різними народами. За третьою версією, русь — слов'янське плем'я, що прийшло до Східної Європи із заходу набагато раніше (або пізніше) за основну масу слов'ян, чим і пояснюються їхні відмінності.

Вагомим аргументом слов'янської гіпотези можна також вважати існування згадок про «народ рос» у ранніх візантійських джерелах середини IX ст., що існували до приходу варягів і вокняжіння династії Рюриковичів, зокрема «Життя Георгія Амастридського», «Окружне послання Патріарха Фотія східним патріаршим престолам, присвячене скликанню Собору в Константинополі» 867 року.

Норманська гіпотеза[ред.ред. код]

Норманська гіпотеза припускає, що русь прийшла зі Скандинавії. В її основі лежать свідчення давньоруського літопису «Повісті врем'яних літ», особливо наступні уривки:

«Вигнали варяг за море, і не дали їм дані, і почали самі собою володіти, і не було серед них правди, і встав рід на рід, і була у них усобиця, і стали воювати один з одним. І сказали собі: „Пошукаємо собі князя, який би володів нами і судив по праву“. І пішли за море до варягів, до руси. Ті варяги називалися руссю, як інші називаються шведи, а інші нормани і англи, а ще інші готландці, от так і ці».

Георгій Вернадський у своїй багатотомній праці «Історія Росії» наводить декілька прикладів на користь норманістів і з інших документів IX-Х століть[9]:

  1. Згідно з «Бертинськими анналами» Пруденція, якась делегація разом з візантійськими посланцями прибула до імператора Людовика Благочестивого в 839 році, і за їхніми власними твердженнями, вони були послами хакана русі. З'ясування імператором того, що посланці роського хакана були «свеонами», тривалий час вважалося аргументом на користь «норманської теорії», однак, цим словом західні античні автори називали взагалі усіх мешканців південного узбережжя Балтики (зовсім не германців чи скандинавів).
  2. У договір між князем Олегом і Візантийською імперією 912 року внесені імена посланців «русі».
    «Ми від роду роського — Карлі, Інегелд, Фарлаф, Веремуд, Рулав, Гуді, Руалд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лідул, Фост, Стемід — послані від Олега, великого князя роського». Цікаво, що «роуський» іменослов іще простіше пояснюється за іранською (алано-осетинською) лексикою й семантикою, починаючи від іраномовного «Халег» — Олег.
  3. Констянтин VII Багрянородний вносить до своєї книги «Управління імперією» (De Administrando Imperii), написаної 945 року, назви дніпровських порогів як слов'янською мовою, так і мовою «русі». Більшість цих руських назв, на думку прихильників норманської гіпотези, виявляють скандінавське походження. Проте, саме скандинавські етимології руських назв є менш переконливими у порівнянні з етимологіями іраномовними (алано-осетинськими).

Вернадський зробив висновок про формування в гирлі Кубані «Руського каганату» — державного утворення, що було попередником Київської Русі:

Дельта Кубані, де були розташовані Ас-Град і Малороса, називалася арабськими авторами Руським Островом. Попри те, що азовські скандинави освоїлися з назвою асів, з часом вони прийняли назву русі, тому держава, яку вони заснували в Азовському регіоні, згодом стала відома як Руський каганат. Спроба Г. В. Вернадського примирити досить надуману, але розповсюджену норманську «теорію» із свідченнями арабських і візантійських авторів про «південну русь» першої половини IX ст. дістала цікаву версію про те, що руський центр у приільменській Старій Руссі був частиною каганату — попередника Київської держави.

Сармато-іранська гіпотеза [ред.ред. код]

Існує думка, що етнонім «рос» має інше ніж «рус» походження, будучи значно більш древнім. Прихильники цієї точки зору, що також беруть початок від М. В. Ломоносова, відзначають, що народ «рос» вперше згаданий ще в VI столітті в «Церковній Історії» Захарієм Ритором, де він поміщається по сусідству з народами «людей-псів» і амазонок, що багато авторів трактують як Північне Причорномор'я. З цієї точки зору його зводять до іраномовних (сарматським) племенам Роксолани або росомонів, що згадуються античними авторами.

Найбільш повно іранська етимологія імені Русь обгрунтована академіком О. М. Трубачовим[10](* ruksi «білий, світлий»> * rutsi > * russi > русь, порівн. з ос. рухс рухс (іронск.) / рохс (дігорск.) «світлий»).

Георгій Вернадський так само розвивав теорію про походження назви Русі від азовських племен асів і рухс-асів (світлих асів), які, на його думку, були частиною антів[11],проте вважав, що русь є змішанням скандинавських переселенців з місцевими племенами .

У 1960-ті роки радянський археолог Д. Т. Березовець запропонував ототожнити русь з аланським населенням Подоння, відомим по пам'ятках Салтівської культури. В даний час ця гіпотеза розробляється Е. С. Галкіною, яка ототожнює Подоння з центральною частиною Руського каганату, згадуваного в мусульманських, візантійських і західних джерелах в IX столітті. Вона вважає, що після розгрому цього об'єднання кочовими племенами угрів в кінці IX століття ім'я «Русь» від іраномовних русь-аланів (роксоланів) перейшло до слов'янського населенню Середнього Подніпров'я (поляни, сіверяни)[12].В якості одного з аргументів Галкіна приводить етимологію М. Ю. Брайчевського, який запропонував для всіх «руських» назв Дніпровських порогів з твору Костянтина Багрянородного аланську інтерпретацію (на основі осетинської мови) [13].

Інші гіпотези [ред.ред. код]

Існують інші гіпотези, наприклад, про те, що русь походять від народу, що відвіку мешкав у Східній Європі. Можливо, він належав до германської мовної групи, чим і пояснюється схожість імен зі скандінавськими. Готи — один з кандидатів на роль цього народу. Готи (Вельбарська культура) прийшли на Україну і Надніпряншину у 190-их роках після РХ і утворили державне утворення разом з місцевими слов'янами (Зарубинецька культура), що археологічно виділене в Черняхівську культуру. Інший кандидат — ругії.

Історичні джерела[ред.ред. код]

Мапа, що показує центри варягів (червоним) і розташування слов'янських племен (сірий колір), в середині 9 століття хазарський вплив позначений синім контуром.

Про русь збереглися немало свідоцтв вітчизняних, східних і західних авторів. Ось деякі: Арабський мандрівник Ібн Фадлан[14] :

«я бачив русів[Немає у джерелі]… я не бачив (людей) з більш довершеними тілами, ніж вони. Вони подібні до пальм, рум'яні, червоні. Вони не носять ні курток, ні кафтанів, але носить який-небудь чоловік з їх числа хутро, яким він покриває свій один бік, причому одна з його рук виходить на зовні. У кожного з них (є) сокира, і меч, і ніж, і він (ніколи) не розлучається з тим, про що ми (зараз) згадали. Мечі їхні плоскі, з борозенками, франкські. І від краю нігтя (нігтів) кого-небудь з них (русів) до його шиї (є) узори дерев і зображень (речей, людей?) і тому подібного.»

Арабський географ Ібн Хордадбех[15] :

"Якщо говорити про купців Ар-рус, то вони одні з різновидів слов'ян. Вони доставляють заячі шкірки, шкірки чорних лисиць і мечі з найвіддаленіших [околиць країни] слов'ян до Румійського моря. Володар ар-рума (Візантія) стягує з них десятину. Якщо вони відправляються Танаїсом — річкою слов'ян, то проїжджають повз Хамлідж, місто хазар. Їхній володар також стягує з них десятину. Потім вони відправляються морем Джурджан (Каспійське море) і висаджуються на будь-якому березі. Коло цього моря 500 фарсахів. Іноді вони везуть свої товари від Джурджана до Багдада на верблюдах. Перекладачами [для] них є слов'янські слуги-євнухи. Вони стверджують, що вони християни і платять подушну подать. "

У 10-му сторіччі Ібрагим Ібн-Якуб написав, що Руси «говорять по-слов'янськи, тому що змішалися з ними» [1].

Художні твори[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Самé слово Русь у давньоруських писемних пам’ятках має чотири основних значення: етнічне – народ, плем’я, рід тощо; соціальне – суспільний прошарок, верства або стан; географічне – територія чи земля; політичне – держава»
    Котляр М.Ф. Духовний світ літописання. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011.— С.13-14.
  2. «Спершу слово «русин» вживалося тільки в однині як похідне від форми множини «русь». Як самоназва слово «русин» виникло в Україні та Білорусі, на відміну від Росії, де самоназвою стала прикметникова форма «русский».
    Латинським відповідником етноніма «русини» є термін «рутени», який використовували західноєвропейські автори вже з 11 ст. на позначення населення Київської Русі.
    Енциклопедія історії України: Т. 9. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2012. – С. 372, 403.
  3. а б Максимович К. А. Происхождение этнонима Русь в свете исторической лингвистики и древнейших письменных источников. КАNІΣКIОN. Юбилейный сборник в честь 60-летия проф. И.С.Чичурова М.: Изд-во ПСТГУ, 2006. С. 14-56.
  4. а б Назаренко А. В. Русь IX века: обзор письменных источников // Русь в IX–XI веках: археологическая панорама / Ин-т археологии РАН; отв. ред. Н. А. Макаров. – Москва; Вологда: Древности Севера, 2012 – С. 12-35.
  5. Назаренко А. В. Древняя Русь на международных путях: Междисциплинарные очерки, культурных, торговых, политических отношений IX—XII веков. — М., 2001. — С.49.
  6. Єдиним джерелом для прихильників ототожнення русі з варягами-шведами є суперечлива легенда про запрошення варягів 862 р., у якій «русь» йде до «варягів, до русі», а варяги не шведи. У всіх інших звістках (ст. 944, 980, 1024,1036,1043 рр.) літописці чітко відрізняють русь від найманців варягів: у 1015 р. Ярослав виступив з Новгорода на Київ з тисячею варягів, а назустріч Святополк з руссю; пізніше уже Ярослав «совокупивъ русь, и варяги и словѣнѣ»; у поході 1043 р. «рєкоша жє Роусь Володимєру: станємь здѣ на полѣ. А Варязє рєкоша: поидємь подъ городъ» (Толочко П. П. Древнерусская народность: воображаемая или реальная. 2005. — С. 87). Показово, що Новгорода, причетного до легенди, у ІХ ст. не було (Носов Е. Н. в кн. «Русь в IX–XI веках: археологическая панорама». Ин-т археологии РАН, 2012. — с. 118).
  7. Толочко П.П. Древнерусская народность: воображаемая или реальная. СПб.: Алетейя, 2005. — С. 95.
  8. Дана теза чудово підтверджується рідко цитованим фрагментом Тверського літописного збірника: «Того же лета [6961/1453] взят был Царьград от царя турскаго от салтана, а веры рускыа не преставил, а патриарха не свел, но один в граде звон отнял у Софии Премудрости Божия, и по всем церквам служат литергию божественную, а Русь к церквам ходят, а пениа слушают, а крещение русское есть». Данилевский И.Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX-XII вв.). Лекция 6. «Руська земля»
  9. Вернадський Г. В. Історія Росії. Стародавня Русь. Т., М., 2004, ст. 284
  10. Трубачов О. М. К витокам Русі: Народ і мова. — М.: Видавництво Алгоритм, 2013. — 303 с.
  11. Георгій Вернадський Глава VII. Скандінави и руський каганат (737—839 рр.) // Історія Росії. — Т. 1: «Давня Русь».
  12. Галкина О. С. Таємниці Руського каганата. — «Вече», 2002.
  13. Брайчевський М. Ю. «Руські» назви порогів у Констянтина Багрянородного // Землі Південної Руси IX–XIV вв.: сбірник статей. — Київ, 1985. — С. 19-29.
  14. http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/fadlan.htm
  15. http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Hordabeh/frametext8.htm

Джерела[ред.ред. код]

  • А. В. Назаренко, Стародавня Русь на міжнародних шляхах: Міждисциплінарні нариси, культурних, торгових, політичних відносин IX–XII століть. М., 2001. стор. 49

Посилання[ред.ред. код]