Русь (термін)

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Русь (значення).

«Руська земля» у вузькому розумінні цього терміну.

   1. за П.П.Толочком

   2. за А.М.Насоновим

   3. за Б.О.Рибаковим

Монгольське вторгнення у Східну Європу.

Русь (д.-рус. Рȣсь) — багатозначний термін, який використовували в різні часи для позначення соціальної групи (корпорації, верстви або стану), етносу (групи родів, племені чи народу), території та держави в Східній Європі.

Походження терміна є предметом тривалої наукової дискусії: основними залишаються південна теорія, що пов'язує назву із Середнім Подніпров'ям, і північна, яка виводить її зі скандинавського середовища, тоді як соціальна теорія має переважно історіографічне значення. Літописні свідчення дають найбільше підстав пов'язувати ранню Русь із київським півднем; у X—XIII століттях «Русь» у вузькому значенні означала насамперед Київщину, Чернігівщину та Переяславщину, тоді як північні землі їй протиставлялися — із північних земель виступали «в Русь», тобто до київського півдня.

Походження терміна

Походження терміна «русь» є предметом дискусій істориків, що тривають уже понад 200 років. За цей час викристалізувалося щонайменше 3 теорії: південна, згідно з якою етнонім «русь» має місцеве, середньодніпровське походження, північна, за якою ця назва була запозичена слов'янами у скандинавів, і соціальна, яка, однак, нічого не говорить про безпосереднє походження терміна, але схильна тлумачити його як назву лише верхівки східнослов'янського суспільства. Остання теорія має нині тільки історіографічний інтерес, дві перших і досі виборюють право на істинність. Борис Рибаков, досліджуючи літописний вислів: «Поляне иже ныне зовомся Русь», прийшов до висновку, що полянський союз племен Середнього Подніпров'я взяв собі за самоназву ім'я одного із племен, які об'єдналися в ньому, — «рус» (hrus), «рос», відомого вже в VI столітті далеко за межами східнослов'янського світу. Про плем'я «рос» говориться у сирійському джерелі VI століття — «Церковній історії» Псевдозахарія.

Як уважав польський дослідник Г. Ловмянський, слово «русь» могло потрапити до мови причорноморських греків, а вже в 9 столітті через них стало відоме і у Візантії.

Іраномовне походження терміна «русь» аргументується в дослідженнях відомого іраніста В. Абаєва. Згідно з ними, етнонім «русь» відповідає перському «ruxs», що означає сяйво, або осетинському «ruxs» — «roxs» — світлий. На початку IX століття слово «русь» як назва держави і народу з'являється в текстах арабських та візантійських письменників. У арабській літературі назва «Русь» уперше вжита середньоазійським ученим IX століття ал-Хорезмі. У його творі «Книга картин землі», написаному між 836 і 847 роками, йдеться, зокрема, про річку Друс (Данапрос — Дніпро), яка бере початок із гори Джабал-Рус. Ібн Хордадбех, який написав у 880-х роках «Книгу шляхів і країн», говорить про купців ар-Рус, які є одними із слов'ян. Твір невідомого автора IX століття «Худуд-ал-Алам» повідомляє, «що країна Русів знаходиться між горою печенігів на сході, річкою Рутою на півдні і слов'янами на заході. Царя їхнього звуть хакан русів». Свідчення іноземних авторів IX століття про воєнні акції русів на Чорному морі підтверджені в руських літописах, у яких це море назване Руським. «А Днѣпръ втечеть в Понетьское море жереломъ, еже море словеть Руское».

На думку деяких істориків, північне походження терміна «русь» засвідчують Бертинські аннали єпископа Пруденція, у них є розповідь про посольство русів 838—839 років: у Константинополі ці посли відрекомендувалися представниками народу «рос» (Rhos), посланцями від хакана (chacanus), однак у столиці франкського королівства Інгельхеймі, де цих же послів прийняв імператор Людовік I Благочестивий, вони назвалися не русами, а свеонами (шведами). На думку окремих дослідників, це свідчення є незаперечним доказом північного походження терміна «русь». Проте висновок з цього ж свідчення може бути й цілком протилежним. Називаючи себе то свеонами (варягами), то русами, посли засвідчували, що вони не були етнічними русами, а лише перебували у тих на службі. Нічого незвичайного у цьому не було: згідно з літописними джерелами, шведи входили до складу посольств русів у Константинополь і в пізніші часи — за правління великих князів київських Олега та Ігоря, але етнічне походження цих шведів-послів жодним чином не заперечує того факту, що вони були представниками Русі — «Мы от рода рускаго… иже посланы от Олга великого князя рускаго».

Чимало вчених, особливо петербурзької школи, схиляються до тієї філологічної точки зору, що пов'язує назву «Русь» із фінською назвою шведів — «Ruotsi». Однак, як зазначає історик Генрик Ловмянський, якому належить ґрунтовне дослідження цього питання, в даному разі лінгвісти вийшли за межі своїх дослідницьких можливостей. Назва «Русь», як доводить Г. Ловмянський, первісно мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров'я. У процесі створення тут держави вона стала її назвою, а пізніше набула також етнічного й соціального значення.

Німецький славіст Л. Мюллер виводив походження терміна «русь» від скандинавського етноніма «Ruder». Вказуючи на значну звукову розбіжність між термінами «рудер» і «русь», він вважав, однак, що термін «русь» вживався не як самоназва скандинавів, а лише як слов'янський еквівалент їхньої справжньої самоназви.

Історики, котрі відстоюють північне походження назви «Русь», часто апелюють до авторитету «Повісті временних літ», у якій говориться: «Отъ варягъ бо прозвашася Русью, а первое бѣша словене». При цьому не беруть до уваги того, що в літописі є й інші висловлювання, а також, що ця проварязька вуаль з'явилася в результаті редакції «Повісті» у часи великого князя київського Мстислава Великого. Коли ж виходити з усіх літописних свідчень про Русь, то виявляється, що найбільше підстав є у тих, хто пов'язує походження цієї назви з київським півднем. Дивне обернення північних зайд на русів відбувається лише після того, як вони з'являються в Києві. «Поиде Олегъ, поимѣ воя многи, варяги, чюдь, словѣни, мерю, весь, кривичи». Як бачимо, русів серед північної дружини новгородського князя Олега, що виступила 882 року на Київ, немає. Після утвердження в Києві Олег проголошує його «матерью градам руским», а його дружина отримує назву «русь». «И бѣша у него варязи и словѣни и прочии прозвашася Русью». Літописець і пізніше буде чітко розрізняти русь і варягів.

1015 року новгородський князь Ярослав Мудрий виступив із Новгорода Великого на Київ, маючи тисячу варягів і чотири тисячі інших воїнів. Назустріч йому вийшов великий князь київський і туровський Святополк Ярополчич, дружина якого складалася з русів та печенігів: «Пристрои бес числа вои, Руси и Печенѣгъ». Після утвердження на київському столі вже Ярослав Мудрий стає володарем руської дружини. Для походу 1018 року проти Святополка Ярополчича та його тестя польського князя Болеслава I Хороброго він «совокупилъ русь, и варяги, и словънъ».

Ще показовішими в цьому плані є літописні свідчення XII—XIII століть. У них поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях — широкому, яке стосувалось усіх східнослов'янських земель, і вузькому, що вживалося для означення їх південної частини — Київщини, Чернігівщини й Переяславщини. Князь ростовський і суздальський Юрій Долгорукий виступив з військом із Ростово-Суздальської землі «в Русь», тобто до Києва. Ображений за себе і свого сина Ростислава, якого вигнали з Київської землі, він вигукнув: «Тако ли мнѣ части нѣту в Руской земли». Після вбивства князя владимирського і суздальського Андрія Боголюбського владимирські бояри говорили: «Князь наш убѣенъ, а дѣтей у него нѣту, сынок его в Новѣгороде, а братья его в Руси». Новгородці також розуміли під «Русью» Київ. У літописній статті 1135 року говориться: «Иде в Русь архиепископ Нифонт». Київський князь Ізяслав Мстиславич, який змушений був залишити Київ, пішов, як зазначає літописець, з «Руської землі» на Волинь, після чого знову вернувся на «Русь».

За А. І. Генсьорським, спочатку руссю називали торгівців хутром та рабами, які постачали цей товар до Волзької Болгарії, Хазарії, Персії та Візантії. Саме в цьому значенні його вживають найдавніші — арабські — джерела. У візантійських джерелах термін «русь» поступово набув етнічного характеру — ним позначали мешканців Києва, які перетворили на своїх данників сусідні слов'янські племена. З кінця X до початку XIII ст. термін «Русь» (і похідні) вживали як в етнічно-територіальному (як назва населення і території київсько-переяславських земель), так і в політичному (династично-територіальному) значенні. Пізніше, через занепад Києва і монгольську навалу термін «Русь» в його етнічному значенні охопив південно-західні землі, а в XIV ст. етнічно-територіальне значення «Русі» поширюється в північних землях.

Вживання терміна

Термін «Русь» може вживатись на позначення:

1. Людської спільноти, яка жила на землях більшої частини сучасної України, Молдови, Росії, Білорусі та Надбалтики. Походження цієї спільноти, так само як і її назви дискусійне (основні гіпотези: норманська, слов'янська, кельтська, сарматська). Повість врем'яних літ, в періоді до Рюрика і Олега (згідно з текстом) говорить: «Тільки ці слов'яни називаються Руссю: Поляни, Деревляни, Ільменські́ словени, Сіверяни, Полочани, Дреговичі, Бужани тому що сидять по-Бугу, Волиняни. Інші дають данину Русі.»
2. Землі — Руської землі, що спочатку включала Середню Наддніпрянщину. У середньовічних джерелах територія Русі здебільшого обмежувалася Київською, Чернігівською та Переяславською землями і не вживалася на означення Новгорода, Залісся чи Галичини. Після монгольської навали назва поширилась на інші східнослов'янські землі де існували приходи християнської церкви візантійського обряду (так звана — руська віра): з'явилися Біла, Чорна, Червона або Галицька, Мала Русь тощо та їх населення. Можливе походження цих назв — поширений в той час на Сході (і, зокрема, на землях, підлеглих Золотій Орді) спосіб зіставлення кольорів частинам світу: білий — північ, чорний — південь, червоний — захід та ін.
3. Держави, яка включала землі Русі. Прийнята у сучасній науці назва цієї держави — Київська Русь, держава зі столицею в Києві, що сформувалась у IX—X століттях.

Від слова «Русь» походить прикметник «руський». Що відповідає на питання «чий?». Самоназвою мешканців Русі були етноніми «русь», як збірна назва множини, та в однині («русин»), від якого на рубежі XIV—XV ст. під впливом польської мови виникла множинна форма «русини» — самоназва, що збереглася до нашого часу в Галичині, на Буковині, Закарпатті та країнах Східної Європи. Від неслов'янської (грецької) транскрипції слова «Русь» (грец. — Ρωσία) пішла самоназва колишнього Московського царства (Московії), яка перейменувалась на Росію, офіційно в 1721 році.

В латинських, європейських джерелах «Русь» мала декілька назв, що відрізнялися своїм написанням: «Ruthenia»(Рутенія), «Russia», «Ruscia», «Roxolania» (Роксоланія). Потрібно зазначити, що латинську назву Русі — «Рутенія» — за всю історію свого існування не використовували щодо Північно-Східної Русі (Московії), а вживали виключно до земель сучасної України, частково Білорусі та Південно-Східної Польщі.

Арабські вчені Абу Зайд аль-Балхі, Абу Ісхак аль-Істахрі та Ібн-Хаукаль в різних редакціях свідчать про три центри Давньої Русі — Куявію, Славію та Артанію.

Назва «Русь» уперше з'явилася на картах (1154, 1192 роки) Мухаммада аль-Ідрісі (Ard al Rusia  — «Русь», земля Русії (територія Лівобережної та Правобережної України) та на англійських Солійській («Карті Генріха Майнцького») межі ХІІ-ХІІІ ст. («Russia» — «Русь») біля устя Дунаю, Герефордській карті 1290-х рр. («Rusia» — «Русь»), німецькій Ебсторфській карті ХІІІ ст. («Rusia regio» — «Країна Русь»), карті Джона Водллінгфордського сер. ХІІІ ст. («Russia» — «Русь») тощо.

У своєму трактаті «Про управління імперією», написаному в середині X століття, Костянтин Багрянородний розрізняє «внутрішню» Русь, що охоплює Київську, Чернігівську та Переяславську землі, та «зовнішню» Русь, розташовану між Новгородом і Смоленськом. Історична назва «Русь» зберігалася за регіоном Подніпров'я і після розпаду давньоруської держави. У вигляді частини Великого князівства Литовського у документах XV ст. фігурує «вся Роуская земля». На той час також існувало дві Русі — крім Литовської, у джерелах фіксувалася ще й Польська — Руссю продовжували називати Галичину з Холмщиною.

Руси (однина «рус») — термін, прийнятий в історіографії на позначення представників народу або соціальної групи (ІХ—ХІ ст.), що у давньоруських джерелах згадується як «русь» (однина «русин»), у візантійських — οί Ρώς, в арабських — arRūs або Rūsiyyah, у західноєвропейських (лат.) — Rhos або Ruzzi. Інколи «русами» називають і слов'янське населення Київської Русі (до якого коректніше застосовувати «русь» у множині й «русин», «русинка» в однині).

Штучний антропонім «Рус» (легендарний предок русі/русинів) відомий у польській літературі з межі XIV—XV ст. (дивіться: Чех, Лех і Рус; Слов'янські етногенетичні легенди).

З кінця XVI ст. термін «руси» фіксується у текстах, створених у Московському царстві (Житіє княгини Ольги у складі «Степенної книги»; Статейний список посольства М. Спафарія в Китай, 1675—1678 рр.). У російській історіографії термін першим вжив В. Татищев. В українській літературі вперше застосований в «Історії русів».

З XIV—XVII століть у науковому обігу існує велика кількість історичних документів (політичних, юридичних, церковних), які підтверджують, що і в литовсько-руську і в наступну — козацьку добу національна територія України йменувалася далі Руссю, а її мешканці — русинами. Це підтверджують тогочасні літописи, хроніки, мемуари, поземельні акти, привілеї-данини, заповіти, книги записів Литовської метрики, Руської метрики і тому подібних.

Див. також

• Київська Русь
• Куявія
• Славія
• Артанія

Література

• Котляр М. Ф. Русь // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2025. — ISBN 966-00-0632-2.
• Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). [переклад з англійської О. Буценка та Ю. Олійника]  — Т. І. — К. : Обереги, 1997. — 1080 с.
• Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські саги і Стара Скандинавія. — т. II. — К. : Обереги, 2003 — 1304 с.

Посилання

• Шип Н. А. Дискусія про термін «Русь» // Український історичний журнал. — 2002. — № 6. — С. 92-107. [Архівовано 16 травня 2018 у Wayback Machine.]
• Олександр Палій. Суперечка Русі з Московією закінчиться перемогою України // Українська правда від 2006.02.2007 13:23.
• Літописи Руської Землі [Архівовано 10 грудня 2012 у Wayback Machine.].
• Євген Наконечний. Украдене ім'я. Чому русини стали українцями. 3-є доповнене і виправлене видання. Львівська наукова бібліотека імені В. Стефаника НАН України, Львів, 2001. ISBN 966-02-1895-8.
• Скляренко В. Г. Походження назви Русь // Русь і варяги: Історико-етимологічне дослідження / НАН України. Інститут мовознавства імені О. О. Потебні. — К.: Довіра, 2006. — С. 3—97. — 119 с. — ISBN 966-507-205-6.
• Скляренко В. Г. Походження назви Русь. 6 [Архівовано 22 березня 2022 у Wayback Machine.] // Мовознавство. — 2011. — № 3. — С. 16—25.
• Насонов А. Н. «Русская земля» и образование территории Древнерусского государства: историко-географическое исследование / Отв. ред. В. К. Яцунский; Институт истории АН СССР. — М.: Изд-во АН СССР, 1951. — С. 28—44. — 261 с.