Рут Елдер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Рут Елдер
Ruth Elder
Elder, Ruth.jpg
Прізвисько «Міс Америка Авіації»
«Літаюча Флаперша»[1]
Народилася 8 вересня 1902(1902-09-08)
Анністон, Алабама, США
Померла 9 жовтня 1977(1977-10-09) (75 років)
Сан-Франциско, США
Громадянство США
Діяльність авіатриса, акторка
Відома завдяки перша жінка, що намагалася перелетіти Атлантичний океан
Попередник не було
Наступник Амелія Ергарт
Мати Сара Джей Елдер
У шлюбі з Сі І Муді
Ліл Вомак
Волтер Кемп-молодший
Джи Кей Тракері
Арнольд Ґіллеспі
Ральф Кінг (двічі)
Діти Вільям Трент Ґіллеспі
IMDb nm0253091

Рут Елдер (англ. Ruth Elder; 8 вересня 1902 — 9 жовтня 1977) — американська авіатриса та акторка, відома як перша жінка, що здійснила спробу перельоту через Атлантику.

Біографія[ред. | ред. код]

Рут Елдер народилася 8 вересня 1902 року в містечку Анністон, Алабама.

Отримала середню освіту та відвідувала бізнес-коледж.[2] Навесні 1927 вона працювала помічником стоматолога у Лейкленді, штат Флорида.[3]

У серпні 1927, за три місяці після успішного перельоту Чарльза Ліндберга через Атлантику, Рут зробила оголошення, що намагатиметься першою серед жінок повторити його досягнення. Повідомлення було оприлюднено практично одночасно із аналогічними заявами Анни Льовенштайн-Вертхайм та Френсіс Вілсон Ґрейсон.

Оскільки, Рут ще не мала ліцензії пілота, критики стверджували, що її заява зроблена виключно з рекламних причин і є комерційним трюком. Врешті-решт, публічність дівчині дійсно була забезпечена, однак політ відбувся насправді.

О 5ː04 ранку 11 жовтня 1927, Елдер зі своїм штурманом, капітаном Джорджем Гальдеманом, злетіли з того самого аеродрому Поле Рузвельта на Лонг-Айленді в Нью-Йорку, що й Ліндберг, і спрямували свій курс на Париж. Їхнім літаком був жовтий з червоним носом моноплан Stinson Detroiter, якому Рут дала назву «Американська дівчина». Він був заправлений 520 галонами палива, яких мало вистачити на 48 годин польоту, в той час як Ліндберг долетів за 21 годину.[4] Два дні звісток від пілотів не було.

Як казала згодом сама льотчицяː

«Можливо, моє прагнення досягти успіху затьмарило розсудливість. Погода була жахливою. Але вибір штурмана, як і вибір літака, були обміркованими. Джордж був одним з найкращих пілотів того часу.»[5]

Літаку вдалося подолати 2 623 милі. Рут провела за штурвалом дев'ять годин. Зрештою, штормова погода та виток масла змусили їх сісти в море. Кілька годин Рут та Джордж плавали у «непотоплюваних костюмах», які вони захопили на випадок приводнення, після чого їх підібрав голландський танкер «Барендрехт» на північ від Азорських островів, за 350 миль від континенту. Коли їхній літак підняли на палубу, він загорівся і був вщент зруйнований. Корабель доправив пілотів до Лісабону.

Не зважаючи на невдачу, Елдер та Гальдеман стали міжнародними знаменитостями. У Парижі їх вітали як героїв. 5 листопада вони відійшли із Шербуру на лайнері «Аквітанія» до Нью-Йорку, де за шість днів їх бурхливо зустрічав натовп, а вулицями міста на їхню честь був проведений парад зі стрічками.

Представники жіночої організації National Woman's Party першими вітали місіс Елдер на американській землі. Поліцейський ескорт доправив авіаторів на прийом до мера міста Джиммі Волкера. Після чого Рут як почесного гостя запросив на обід медіамагнат Вільям Рендольф Герст. 13 листопада льотчиків запросив на ланч до Білого дому президент Калвін Кулідж. Серед гостей були також Чарльз Ліндберг, Кларенс Чемберлен та Річард Берд.[6]

Невдовзі Loew's Vaudeville зробили для Рут 25-тижневий комерційний тур Америкою з лекціями про її спробу перетину Атлантики. За кожен тиждень виступів місіс Елдер отримувала по 5000̩ доларів. Вона стала зіркою шоу, в той час як Гальдеманн отримував десяту частину її прибутків.

У червні 1928 вона підписала контракт для зйомок у Голлівуді в комедійному німому фільмі із Річардом Діксом. Романтична комедія «Moran of the Marines» вийшла на екрани 13 жовтня того ж року.[6]

Ліл Вомак, що був її чоловіком на момент перельоту, подав у вересні на розлучення через те, що «вона змусила його сильно за неї хвилюватися своєю подорожжю та не поцілувала після повернення». Рут у тому ж році почала зустрічатися із Волтером Чонсі Кемпом-молодшим, сином відомого тренера.

У серпні 1929 Рут взяла участь у «Жіночому авіаційному дербі», в якому брали участь 20 жінок-пілотів, які мали не менше 100 годин самостійних польотів. Рут зайняла в ньому п'яте місце, після чого вийшла заміж за Кемпа.[7]

2 листопада 1929 вона була серед 99 льотчиць, що зібралися для створення міжнародної організації жінок-пілотів задля взаємної підтримки та покращення положення жінок-пілотів. За кількістю учасниць організація отримала назву «Дев'яносто дев'ять»

Коли в зрілому віці Елдер писала свою автобіографію, її запитали чому вона хотіла бути першою жінкою, що перетнула Атлантику. На що місіс Елдер відповілаː «По-перше, я хотіла бути першою. А по-друге, тому що хотіла купити вечірню сукню. Якщо хочеш сукню з Парижа, чому б не полетіти до Європи, щоб придбати їїǃ»[6]

У похилому віці Рут Елдер страждала від емфіземи. 9 жовтня 1977 року вона мирно померла уві сні в своєму домі в Сан-Франциско, де жила із своїм останнім чоловіком Ральфом Кінгом. «Вона була чудовою людиною, справжньою жінкою», — сказав Кінг журналістам.

Згідно з її бажанням, тіло було кремоване, а прах розвіяний з літака над мостом Золота Брама в Сан-Франциско.[8]

Приватне життя[ред. | ред. код]

Була шість разів заміжня.

Вперше вийшла заміж за С. І. Муді, шкільного вчителя.

У 1925 році її другим чоловіком став Ліл Вомак (19021972), член полярної експедиції Річарда Берда. Певний час вони жили в Панамі, де Вомак мав роботу. Після перельоту Рут до Панами не повернулася. Вважаючи, її публічною персоною, якій кар'єра важливіша за сім'ю, 6 вересня 1928 Вомак подав на розлучення,[9] яке було оформлено у грудні.[10][11]

У 1929 році Рут побралася із Волтером Кемпом-молодшим, директором Медісон-сквер-гарден. Разом вони подорожували навколо світу.[12]Розлучилися у 1932.

1933 року почала зустрічатися із Арнольдом Альбертом Ґіллеспі, арт-директором кіностудії Metro-Goldwyn-Mayer. 9 травня вони взяли шлюб[13] в Юмі, штат Аризона, і повернулися до Лос-Анджелесу літаком.[14] Разом мали єдиного сина, Вільяма Трента Ґіллеспі, що народився 19 лютого 1941 року.[15] Згодом пара розлучилася.

П'ятим чоловіком Рут став Джордж К. Такері, з яким вони перебували в шлюбі на початку 1950-х років.

Вшосте вийшла заміж за кінооператора Ральфа Кінга. Після трьох років шлюбу вони розлучилися. Однак, згодом Рут подзвонила Кінгові й запитала, чи не хоче він знову стати її чоловіком. Разом вони прожили до самої смерті Рут, загалом 21 рік спільного життя.[16][17]

Цікаві факти[ред. | ред. код]

  • Збираючись перетинати Атлантику, в носовій частині свого літака Рут мала фігурку кота Фелікса, яку їй подарував Пет Салліван як талісман. Коли Салліван дізнався, що літак згорів, він невідкладно відправив льотчиці наступну іграшку.[2][18]
  • Носила у волоссі стрічку, що викликало справжній ажіотаж у флапперш. Незабаром ці детальки гардеробу були в кожної модниці. Стиль отримав назву «Стрічка Рут».[19]
  • Була знайома з чемпіонкою Америки з гольфу серед жінок Бетті Джемісон.[20]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Гламурна дівчина в авіації [1] (англ.)
  2. а б Американська супер-дівчина та її критики [2] (англ.)
  3. Стаття в «Chicago Sunday Tribune» від 10 серпня 1952[3] (англ.)
  4. Жінки в авіаціїː Рут Елдер [4] (англ.)
  5. Піонери авіації та авіамоделювання. Рут Елдер [5] (англ.)
  6. а б в Lynn M. Homan and Tomas Reilly «Жінки, які літали», стор. 43—50 [6] (англ.)
  7. Рут Елдер і Волтер Кемп-молодший [7] (англ.)
  8. Профіль на Find A Grave [8] (англ.)
  9. Стаття у «Chicago Tribune» від 18 вересня 1928 [9] (англ.)
  10. Рут Елдерː перша жінка, що спробувала перетнути океан [10] (нім.)
  11. Фото Рут Елдер та Ліла Вомака [11]
  12. «Рут Елдер. Заміжня вчетверте». Стаття у «The Straits Times» від 10 травня 1933 [12] (англ.)
  13. Арнольд Ґіллеспі та Рут Елдер [13] (англ.)
  14. Рут Елдер та Арнольд Ґіллеспі [14] (англ.)
  15. Вільям Трент Ґіллеспі [15] (англ.)
  16. Рут Елдер [16] (англ.)
  17. Стаття в «The Evening Independent» від 10 жовтня 1977 [17] (англ.)
  18. Замітка в «The Evening News» від 9 грудня 1927 [18] (англ.)
  19. Стаття у «The Florida Times Union» від 25 серпня 1996 року [19] (англ.)
  20. Замітка в «Toledo Blade» від 26 жовтня 1940 року [20] (англ.)

Посилання[ред. | ред. код]