Рідерх I ап Тутагуал
 | |
| Дата народження | 6 століття |
|---|---|
| Місце народження | Стратклайд |
| Дата смерті | 614 |
| Батько | Тутагуал ап Клінох |
| Дитина | Кустеннін ап Рідерх |
| Рід діяльності | монарх |
| Посада | Список королів Стратклайда |
| Є власником | Dyrnwynd |
Рідерх I (д/н — 612/614) — шостий напівлегендарний король Алт-Куїту (Стратклайду) в 580—612/614 роках. Відомий як «Щедрий» (Гаел), а серед валійців як «Старий» (Хен).
Панування[ред. | ред. код]
Син Тутагуала і Елівед верх Передир. На початку його брат Моркант Багатий влаштував змову, уклавши союз із Айданом, королем Дал Ріади. Останній захопив й спалив столицю держави Алт-Куїт. Інші фортеці на кшталт Кайр-Рідерха також впали, і Рідерх I був змушений тікати до Ірландії. Там він хрестився, а після повернення на батьківщину вирішив навернути до християнства весь Алт Куїт. Для цього він запросив до свого двору Кентігерна, (відомого також як святого Мунго), який заснував єпископську кафедру в Глазго. Вилікувавши від безпліддя королеву Лангуорет, Кентігерн став її довіреною особою.
Близько 560 року в Гвінеді було вбито троюрідного брата Рідерха Елідіра ап Гургуста. Об'єднавшись з іншими родичами, Нудом ап Сенілтом, королем Селковії, Морвайлом Щедрим і Клідно, королем Дін-Ейдіну, Рідерх I організував похід на Гвінед. Військо коаліції сплюндрувало околиці Кайр-Сегеїнта, але в результаті його було витіснено з Гвінеда Руном Високим. Історична достовірність цієї історії викликає сумніви.
Близько 573 року виник виступив проти Гвендолеу ап Кейдіо, королем Кайр-Гвендолеу, намагаючись опанувати містечком Кайр-Лаверок. Оскільки союзником Гвендолеу був давній ворог — Айдан, Рідерх I об'єднався з Передіром та Ґурґою, який напав на Гвендолеу з півдня. У битві біля Арвдеріда союзники здобули рішучу перемогу. Бард Мірдін[1] був серед небагатьох людей, які вижили, і незабаром опинився при дворі Рідерха I.
В останні роки свого володарювання намагався згуртувати королів бриттів для протистояння англам. Можливо, він входив у союз, створений Урієном, королем Північного Регеду, проти Берніції. Вони разом у битві при Ллех Вені розбили короля піктів Бруде I, а у битві при Беруїні перемогли англів короля Гусси. 586 року відбулося взяття столиці Берніції міста Бамбург. У цьому ж році союзники взяли в облогу саксів на острові Ліндісфарн, але після вбивства Урієна, союз розпався і Рідерх I повернувся до себе.
За легендою святий Колумба передбачив Рідерху смерть у власному ліжку, що й сталося за різними відомостями у 612, 613 або 614 році. Легенда свідчить, що Рідерх був похований у Вельсі, на півострові Ллін під кромлехом біля «Чотирьох хрестів», хоча правдоподібнішим місцем його поховання виглядає собор у Глазго. Йому спадкував син Кустеннін[2].
В легендах[ред. | ред. код]
За легендою, що одного разу королева Лангуорет зрадила чоловікові з Мелгуном Високим, королем Гвінеду, і на знак кохання віддала йому обручку, колись подаровану Рідерхом. Король, проїжджаючи берегом Клайда, зустрів там Мелгуна. Рідерх I впізнав обручку, зірвав його з пальця сплячого Мелгуна і кинув у річку. Того ж дня він зажадав від дружини, щоб вона одягла колись подароване кільце. Лангуорет поділилася лихом з Кентігерном. Разом вони стали молитися, і невдовзі служителі доставили до палацу лосося, виловленого у водах Клайда. У роті риби було виявлено кільце королеви, і Рідерх змушений був визнати невинність дружини.
Його меч «Дирнвин» входив до переліку «Тринадцяти скарбів Британії». У руках гідного чоловіка він спалахував білим полум'ям. Рідерх I ніколи не відмовлявся дати комусь свого меча, за що і був прозваний «Щедрим», але ніхто не наважувався прийняти його, знаючи про його чарівні властивості.
Примітки[ред. | ред. код]
Джерела[ред. | ред. код]
- Bromwich, Rachel, Trioedd Ynys Prydein: The Triads of the Island of Britain. Cardiff: University of Wales Press, 1978
- Clarkson, T. (2014), Strathclyde and the Anglo-Saxons in the Viking Age, Birlinn, Edinburgh
- MacQuarrie, Alan, «The Kings of Strathclyde», in A. Grant & K.Stringer (eds.) Medieval Scotland: Crown, Lordship and Community, Essays Presented to G. W. S. Barrow, (Edinburgh, 1993), pp. 1–19.