Різанина у Сребрениці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Меморіальне кладовище жертв Сребреницької різанини
Імена жертв у меморіалі в Поточарах
Поховання 465 ідентифікованих жертв різанини (2007)

Різанина у Сребрениці — один із найжахливіших і наймасштабніших воєнних злочинів у сучасній європейській історії, скоєний у ході Боснійської війни 13-22 липня 1995 року, що полягав у спланованому масовому вбивстві боснійськими сербами близько 8 000 боснійських мусульман чоловічої статі віком від 12 до 77 років. Різанину було вчинено в районі боснійського міста Сребрениця після його захоплення військом Республіки Сербської під командуванням генерала Ратка Младича за співучасті воєнізованого формування «Скорпіони» під контролем Міністерства внутрішніх справ Сербії.

Завершені розгляди в міжнародних судах довели, що різанина в Серебриниці не була спонтанним явищем, а була наперед спланована і методично втілена. Гаазький трибунал для колишньої Югославії у вироках проти Радислава Кристича[1], Відоє Благоєвича, Драгана Йокича[2], Любіша Беєра, та Вуйадіна Поповича визнав різанину в Сребрениці геноцидом. Наприкінці лютого 2007 року Міжнародний суд визнав різанину в Сребрениці геноцидом[3].

Передісторія[ред.ред. код]

Бойові дії до квітня 1993[ред.ред. код]

Сребрениця (Боснія і Герцеґовина)
Сребрениця
Сребрениця
Розташування Сребрениці в Боснії та Герцеговині

Під час Боснійської війни у східній частині Боснії, де знаходиться Сребрениця, відбувались численні бойові зіткнення між підрозділами боснійських сербів та боснійських мусульман (босняків). Військовим підрозділам боснійських сербів із допомогою нерегулярних воєнизованих об'єднань вдалось на початку 1992 року взяти під свій контроль громаду Сребрениця, майже 75% населення якої складалось із боснійських мусульман, а населення міста — близько 66%[4]. Контроль боснійських сербів над містом протримався лише кілька тижнів. На початку 1992 року підрозділи босняків під командуванням Насера Орича відбили місто і взяли його під свій контроль.

Навколишні селища залишились під контролем боснійських сербів, які з новими силами взялись до облоги Сребрениці. Підрозділи босняків розпочали вилазки з міста на навколишні села, які служили сербам як опорні пункти для облоги міста. До січня 1993 року боснякам вдалось збільшити контрольовану територію навколо Сребрениці до 900 км². Однак, їм так і не вдалось зняти облогу. Загони під командуванням Насера Оріча скоїли численні злочини проти сербського цивільного населення під час контрнаступів та спроб прорвати оточення. Оцінки кількості жертв у проміжок між 1992 та 1995 роками істотно різняться. Сербські ЗМІ повідомляли про 1000-3000 жертв. За даними Нідерландського інституту документування воєн (NIOD) йдеться про загибель щонайменше 1000 цивільних сербів. Дослідний центр в Сараєво оцінює втрати у 424–446 сербських військових і 119 цивільних сербів[5].

На початку 1993 боснійсько-сербські військові загони зазнали змін під командуванням Ратко Младича. Успішний наступ звузив контрольовану босняками територію до 150 км² в березні 1993 року. Через інтенсивні бойові дії мусульманське населення почало втікати до міста, населення якого зросло із 6000 чоловік (в 1991 році), до 50-60 тисяч. Командир СООН в Боснії, генерал Філіп Морілон, відував переповнене біженцями місто 11-13 березня 1993 року. Вже тоді умови для життя в Сребрениці були жахливими: не йшла питна вода та не працювало світло, бракувало харчів, ліків, придатних для ночівлі місць. Перед від'їздом Морілон публічно пообіцяв, що ООН захистить мешканців міста, що місто та його мешканці не будуть кинуті на призволяще.

В березні та квітні 1993 року під наглядом УВКБ ООН тисячі босняків були евакуйовані з міста. З протестом проти цих заходів виступив уряд в Сараєво, оскільки вважав їх сприятливими політиці етнічних чисток на сході Боснії.

13 квітня 1993 року боснійсько-сербські військові повідомили УВКБ ООН, що вони атакуватимуть Сребреницю, якщо босняки не полишать місто через дві доби.

Створення безпечних зон[ред.ред. код]

Рада безпеки ООН

У відповідь на загрозливу ситуацію, Рада Безпеки ООН ухвалила 16 квітня 1993 року резолюцію № 819. Ця резолюція вимагала від всіх сторін вважати Сребреницю та її околиці безпечною зоною. Також вона вимагала припинити будь-які атаки та «недружні дії» проти безпечної зони. 18 квітня в Сребрениці з'явились перші 170 солдатів СООН, в основному, канадців. РБ ООН підтвердила та посилила статус Сребрениці як безпечної зони в резлоюції № 824 (6 травня 1993) та № 836 (4 червня 1993). Остання резолюція дозволила застосування зброї солдатам СООН лише для самозахисту. Перший датський батальйон СООН дістався Сребрениці в березні 1994 року. В липні того ж року йому на заміну прийшов другий батальйон, а в січні 1995 він був замінений третім.

Мандат і озброєння блакитних шоломів залишились обмеженими. Держави, які надали СООН сили для захисту безпечних зон не бажали застосовувати зброю проти боснійських сербів. Їх непокоїла безпека власних солдат. Держави, які не мали власних солдат на місці, натомість, прагнули розширити мандат; вони також пропонували розглянути можливість застосування зброї проти війська республіки Сербської[6]. Обмежений мандат і легке озброєння солдатів СООН були як у типової місії з підтримання миру, а не примушення сторін конфлікту до миру.

Після сторення безпечної зони в Сребрениці встановилась відносна стабільність. Зменшилась кількість та інтенсивність боїв. Проте, не вдалось завершити створення безпечної зони. За даними СООН, роззброєння мусульманських загонів в анклаві провалилось. Боснійські мусульмани, натомість, відмовились від повного роззброєння. Хоча вони віддали важке озброєння, навіть гелікоптер і декілька мінометів, вони відмовились здавати легке озброєння. Підрозділи боснійських сербів залишились на своїх позиціях, з яких вони загрожували безпечній зоні; вони взагалі відмовились від роззброєння. Боснійські мусульмани все частіше скаржились на атаки боснійських сербів. Війська республіки Сербської посилили блокаду, зупиняли відправлени до Сребрениці гуманітарні конвої. Попри відносну стабілізацію, стан населення у безпечній зоні залишався критичним.

14 червня 1993 року Генсек ООН Бутрос Бутрос Галі запросив створити миротворчий контингент ООН чисельністю 34 тисячі солдатів для захисту безпечних зон. Через чотири дні РБ ООН розглянула рішення збільшити контингент на 7600 чоловік. Збільшення контингенту було ухвалене влітку 1994 року[7]. Спротив проти збільшення контингенту був пов'язаний з тим, що країни непокоїлись за безпеку власних солдатів та не хотіли брати на себе додаткові витрати.

На початку 1995 року становище біженців та миротворців іще більше погіршилось. Все частіше гуманітарні конвої для Сребрениці блокувались підрозділами війська республіки Сербської. Від цього страждали не лише біженці, а й миротворці, раціон яких істотно скоротився. Коли представники СООН покинули безпечну зону для спроби домовитись про зняття блокади, боснійсько-сербські військові заборонили їм повертатись назад. Тому чисельність датських миротворців зменшилась з 600 до 450–400 солдатів.

Тому серед держав не було сильного бажання надсилати своїх військових для участі в миротворчій місії. Також ООН і країни-учасники миротворчої місії відкинули можливість завдання повітряних ударів. Лідери ООН побоювались, що підрозділи боснійських сербів сприймуть повітряні удари НАТО як початок війни ООН проти війська Республіки Сербської. ООН побоювалось ескалації, з якої буде складно вийти. Для будь-якої миротворчої місії така ситуація була фатальною. Доставка гуманітарної допомоги для цивільного населення також стала неможливою. Рада ООН також була занепокоєна нападами на солдатів СООН, безпека яких була вирішальною для представників держав при ухваленні рішення про участь в миротоворчому контингенті[8].

Радован Караджич, 3 березня 1994

На початку березня 1995 року Радован Караджич видав «Директиву 7». Ця директива передбачала створення військовими заходами невиносних умов для життя у безпечній зоні. У замкнених в безпечній зоні не повинно було залишитись будь-якої надії на виживання там. Спроби відкриття гуманітарного коридору для евакуації людей з безпечної зони зазнали невдачі. На початку липня стали помирати перші мешканці в Сребрениці від голоду та знесилення. Починаючи з березня 1995 року миротворці фіксували підготовку боснійсько-сербських підрозділів до нападів на спостережні пункти ООН по периметру безпечної зони.

Взяття Сребрениці[ред.ред. код]

В липні 1995 року підрозділи війська Республіки Сербської та сербських бойовиків вирушили з півдня в напрямі безпечної зони. 9 липня вони перебували всього за кілометр від безпечної зони. На своєму шляху вони майже не зустріли опору підрозділів СООН або боснійських мусульман. Це схилило Караджича дати дозвіл підрозділам боснійських сербів увійти до міста.

З огляду на таке раптове погіршення ситуації, командир миротворців, Томас Кареманс, багаторазово надсилав запит до НАТО надати підтримку з повітря. Однак, повноцінна підтримка з повітря так і не була надана. Два нідерландські літаки завдали бомбового удару по сербському танку та вивели його з ладу. Боснійські серби заявили, що у випадку продовження авіаційних ударів вони розстрілюватимуть солдатів СООН. А далі вони прицільно розстрілюватимуть колони біженців. З огляду на ці причини авіаційні удари для зупинки просування боснійсько-сербських підрозділів до міста не завдавались.

Резолюція в ООН[ред.ред. код]

Напередодні 20-х роковин трагедії (11 липня 2015) Великобританія внесла на розгляд Ради Безпеки ООН резолюцію про визнання різанини в Сребрениці геноцидом. На думку авторів проекту резолюції: «Визнання трагічних подій в Среберениці як геноциду є необхідною умовою для примирення».[9] .

Проект резолюції був зустрінутий вороже в Сербії. Боснійські серби зверталися з проханням до Росії накласти вето на ухвалення даної резолюції. 8 липня 2015 Росія наклала вето на резолюцію.

Реакція

Дії Росії викликали неоднозначну реакцію:

  • Постійний представник Росії в ООН Віталій Чуркін висловив думку, що прийняття проекту резолюції «загострило б ситуацію на Балканах»[9].
  • Сербський президент Томислав Николич заявив, що це «великий день для його країни»[9].
  • Посол США в ООН Саманта Пауер заявила: «Вето Росії розбило серця членам тих сімей, і це ще одна пляма в історії цієї Ради»[9].
  • Представник Великобританії Пітер Вільсон звинуватив Росію в запереченні фактів, встановлених Міжнародним трибуналом по колишній Югославії. На думку Вільсона: «…не резолюція вносить розкол, а її заперечення. Заперечення [геноциду] — це посмертна образа жертв.»[10]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Bericht von TRIAL über das Verfahren gegen Krstić. Архів оригіналу за 2007-11-12. ; Перший вирок проти Кристича (PDF; 702 kB); Вирок за апеляцією (PDF; 717 kB)
  2. Bericht von TRIAL über Blagojević. Архів оригіналу за 2007-11-12. ; Bericht von TRIAL über Jokić. Архів оригіналу за 2007-11-12. ; Вирок проти Благоєвича і Йокича (PDF; 1,8 MB)
  3. Völkermord in Srebrenica. Zeit Online. 26 лютого 2007. 
  4. BH Census: Popis Stanovnistva, Domacinstava, Stanova I Poljoprivrednih Gazdinstava 1991. Sarajevo, Bosna i Hercegovina: Zavod za Statistiku Bosne i Hercegovine, 1993. Процитовано 2015-05-12. 
  5. Reasearch and Documentation Center Sarajevo zu den Opferzahlen unter den Serben in der Region Bratunac/Srebrenica zwischen April 1992 and Dezember 1995. Архів оригіналу за 2008-05-11. 
  6. UNO-Bericht A/54/549 zum Fall der Schutzzone und zum Massaker von Srebrenica, Abschnitt 43 (engl. pdf. 11,5MB)
  7. Siehe Dokument S/1994/1389 1. December 1994, Report of the Secretary-General on Bosnia and Herzegovina, Abs. 2 (engl. pdf.)
  8. UNO-Bericht A/54/549 zum Fall der Schutzzone und zum Massaker von Srebrenica, Abschnitt 482 f (engl. pdf. 11,5MB)
  9. а б в г «Росія заблокувала резолюцію Радбезу ООН щодо Сребрениці»
  10. «Russia vetoes Srebrenica genocide resolution at UN», The Guardian, 8 липня 2015

Посилання[ред.ред. код]

Національні інститути
Наукові праці
Книжки
Доповіді



Війна Це незавершена стаття про війну.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Злочин Це незавершена стаття про злочинність.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.