Рішення Ради послів держав Антанти щодо східних кордонів Польщі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Порівняння польсько-російського кордону після другого поділу Польщі (жовта крива) та згідно з умовами Ризького миру (червона крива)

Рішення Ради послів держав Антанти щодо східних кордонів Польщі від 15 березня 1923 р. - 15 березня 1923 р. в Парижі Рада послів великих держав — Великої Британії, Франції, Італії та Японії — прийняла рішення про визнання суверенітету Польщі над всією територією, якою вона фактично володіла, в тому числі і над Східною Галичиною. Передумовою для прийняття такого рішення було вказано визнання Польщею потреби автономії для східної частини Галичини.

Витяг з тексту Рішення[ред.ред. код]

На вимогу польського уряду Рада послів Антанти 15 березня 1923 року прийняла остаточне рішення:

«Враховуючи, що згідно зі ст. 87 розділу 3 Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. встановлено непорушність кордонів Польщі, але не визначено конкретно цих кордонів;

Враховуючи, що польський уряд звернувся 15 лютого 1923 р. до Конференції послів із проханням, щоб держави, представлені на Конференції, використали своє право,

Враховуючи, що згідно зі ст. 93 Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. Австрія відмовилася на користь Головних Союзників та Асоційованих Сил від всіх своїх прав на території, що раніше належали Австро-Угорській монархії, які знаходяться поза новими кордонами Австрії, передбаченими ст. 27 того Договору, а суверенітет на ці території ще не передано жодній державі;

Враховуючи, що Польща визнає, що етнографічні умови вимагають автономного статусу для східної частини Галичини;

Враховуючи, що Договір, укладений між Головними Союзниками та Асоційованими силами і Польщею від 28 червня 1919 р., передбачає відносно всіх територій, які знаходяться під польським суверенітетом, спеціальних гарантій для расових, мовних чи релігійних меншин;

У зв'язку з цим Конференція послів:

  • Вирішила визнати польський кордон:


1) з Росією:
Лінія визначена та делімітована згідно з Договором між двома країнами на власну відповідальність від 23 листорада 1922 року.
2) з Литвою: ...

    • Вирішила передати Польщі, яка погоджується з цим рішенням, всі права суверенітету на території, що знаходяться в межах вищенаведених кордонів та інших кордонів польської території згідно з умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. щодо обов'язків, необхідних державам, до яких перейшла якась територія колишньої Австро-угорської монархії» .

Це Рішення підписали Раймон Пуанкаре (Франція), Ерік Фіппс (Велика Британія), Романо Авезана (Італія), М.Мацуда (Японія), від Польщі Моріс Замойський.

Передумови[ред.ред. код]

Етнічна карта Другої Речі Посполитої на 1931 рік
Адміністративна мапа Польщі на 1930

З погляду міжнародного права і держав Антанти влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася відстояти свої інтереси. Польська влада йшла шляхом поступок і обіцянок.

На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 року) Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 року) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. У ст. 109 Конституції Польщі (17 березня 1921 р.) проголошувалося, що «окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних особливостей шляхом діяльності автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування». Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському.

Проте це були декларації та дипломатичні маневри, щоб забезпечити сприятливе рішення Ради послів Антанти у Версалі. На ділі активно застосовувалися репресії, внаслідок яких протягом 1919-1922 pp. до 100 тис. осіб було заарештовано та кинуто до в'язниць, таборів. Приблизно 27 тис. українців там і померли.

Боротьба українців за свої права точилася в двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні та економічні групи використовували легальні методи. Однак значна кількість молоді, особливо колишні вояки національної армії, які не змирилися з поразкою й виступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними й силовими методами. У 1920 р. вони заснували підпільну військову організацію, яку назвали Українська Військова Організація (УВО), що влаштувала замахи на представників польської влади (на маршала Ю. Пілсудського в 1921 р., на С. Грибовського в 1922 р., на президента Польської республіки С. Войцеховського в 1924 р. тощо). Українці Галичини бойкотували перепис 1921 р. й вибори до сейму 1922 р. Проте, незважаючи на протести уряду ЗУНР та політично активної західноукраїнської громадськості, у вересні 1921 p. територію Східної Галичини було приєднано до Польщі, посаду намісника у Львові ліквідовано, а натомість утворено підпорядковані Варшаві три воєводства.

На межі 1922—1923 pp. політичний рейтинг східногалицької української буржуазії дуже знизився. Ще в середині 1922 р. польське посольство у Ватикані обґрунтувало безперспективність проникнення католицизму на слов'янський Схід за допомогою греко-католицької церкви. Це призвело до зміни політики папи Пія XI щодо східногалицького питання і до фактичної відмови від подальшої підтримки Андрея Шептицького та уряду ЗУНР.

Польська влада намагалася різними політичними засобами послабити український національно-визвольний рух, використовуючи для цього адміністративно-територіальний поділ. До Східної Галичини було приєднано 6 повітів Західної Галичини. Це було зроблено для послаблення політичних позицій українського електорату на виборах, які й так проводились поліцією за схемою «вибори без голосування»[1]. Водночас штучно роз'єднувались українці Східної Галичини та Західної Волині — між ними залишався так званий «сокальський кордон», який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та царською Росією. Це мало на меті не допустити консолідації українців, які проживали на території Польської держави, протиставити їх один одному. Східна Галичина мала бути деукраїнізованою і повністю асимільованою. На Волині проводилася поміркованіша політика з огляду на її можливість, на думку польських державців, перетворитися на «троянського коня» для українців наддніпрянської України.

В арсеналі польської влади були також методи загострення міжконфесійних конфліктів, переслідування, та переселення української інтелігенції, спроби подрібнити українську націю «відокремленням» від неї лемків тощо.

У цей період змінює акценти у своїй політиці й Англія. Так, на початку 1923 р. англійський уряд за поступки, які йому зробила Франція на Близькому Сході (зокрема, в районі Мосулу — мосульська нафта), погодився на анексію Східної Галичини Польщею — союзницею Франції.

12 лютого 1923 р. польський сейм у зверненні до західних держав поставив за вимогу узаконити умови Ризького договору від 18 березня 1921 р. як чинника «господарської і політичної необхідності, неодмінної умови стабільності в Європі». Водночас уряд В. Сікорського оголосив декларацію, в якій пообіцяв на підставі Конституції 1921 р. врегулювати відносини у Східній Галичині та захищати права місцевого українського населення.

15 березня 1923 року в Парижі зібралася рада послів великих держав — Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

Намагаючись змінити рішення Ради Послів, з Раймоном Пуанкаре зустрічався митрополит Андрей Шептицький, але безуспішно.

Наслідки[ред.ред. код]

  • Вимоги країн Антанти щодо Польщі були чисто декларативними і ніколи не виконувались польським урядом.
  • Галичани не визнали рішення Ради Послів. У березні 1923 року на галицьких землях відбулись десятки мітингів та інших акцій протесту. На одному з найбільших таких мітингів 24 березня 1923 року на площі Святого Юра у Львові було зложено урочисту присягу: "Ми український нарід присягаємо, що ніколи не признаємо панування Польщі над нами і використаємо кожну нагоду, щоби скинути зненавиджене ярмо польської неволі і з'єднатися з великим українським народом в незалежній, всі українські землі обіймаючій, державі!"

Парадокс, що офіційно тільки уряди РСФРР і УСРР протестували проти цього рішення Ради амбасадорів.

Дивіться також[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]