Саки (племена)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Scythia-Parthia 100 BC.png
Цар саків-тиграхауда Скунха. Рельєф Бехістунського напису Дарія I, VI століття до н. е.

Саки — етнонім, який використовувався як:

  1. узагальнююча назва іраномовних[1][2][3] кочових і напівкочових племен VII ст. до н. е. — IV ст. до н. е. (дав.-гр. Σάκαι, лат. Sacae < мід. *saka-), у Мідійському царстві та імперії Ахеменидів й згодом була поширена на всі без винятку кочові іраномовні етноси Азії;
  2. назва групи кочових племен Семиріччя (сакаравлів), яка відома нам в першу чергу з китайських (кит.: піньїнь: Sāi; д. кит. *Səi), а згодом античних (грец. Σακάραυλοι) та індійських джерел.

Саки в історії та культурі Мідії[ред.ред. код]

Описуючи перебіг подій з історії Мідії часів становлення Мідійського царства Геродот, як, до речі, й ассирійські джерела, жодного разу не називає добре відомих йому скіфів саками. Але наразі відомі принаймні два факти, які дають підстави для беззаперечного ствердження, що у мідійському середовищі скіфів називали саме сака.

  1. Сакасена — область розселення у Мідії скіфів-заколотників, прийнятих Кіаксаром (до 593 р. до н. е.);
  2. Сакеї — щорічне свято, одне з головних свят імперії Ахеменидів, присвячене різанині скіфів, ймовірно, Кіаксаром під час бенкету до/~616 р. до н. е. Після цієї різанини Мідійське царство назавжди позбулося залежності від скіфів, й згодом, домінувало у регіоні до захоплення влади Ахеменідами.

З експансією на схід спочатку Мідійського царства, а згодом імперії Ахеменидів, етнонім сака став застосовуватись до будь-яких іраномовних кочовиків, не зважаючи на їхню етнічну належність. З легкої руки Геродота, який вперше, користуючись, ймовірно, більше мідійськими, ніж перськими джерелами, поставив знак рівняння між саками та скіфами, всі кочовики Азії на певному етапі почали називатися «скіфами, скіфами азійськими», а їхні території — «Скіфія Азійська».

Саки імперії Ахеменидів[ред.ред. код]

«Порівняльне вивчення списків сакських племен в ахеменідських написах дає підстави для наступних висновків. У ранніх написах, коли перси стикалися тільки з одним сакським плем'ям, вони називали його просто саками. Інакше кажучи, умовній назві „саки“ (скіфи античних джерел), перси надали певне етнічне значення. Пізніше, коли перси підкорили собі й інших саків, вони стали серед них розрізняти кілька племен. Зокрема, в V стовпці Бехістунського напису під громіздкою назвою „саки, які носять гостру шапку“ згадано сакське плем'я тіграхауда. У написі Дарія з Накш-і Рустама зникає загальне для всіх сакських племен назва „саки“ та з'являються конкретні племена: хаумварга, тіграхауда і заморські саки. Хаумаваргійські саки були першими з скіфських племен, яких перси підкорили, ймовірно, ще за Кіра. Вони були відомі й грекам під назвою амюргійські скіфи[4]

Ототожнення перелічених у перських джерелах груп саків з будь-яким кочовим етносом є дуже проблематичним за багатьох об'єктивних факторів. У першу чергу, тому, що, наприклад, Авеста, яка у певних розділах описує взаємини між кочовиками Арало-Каспію та їхніми «праведними» сусідами-землеробами у доахеменідський період, жодних саків не знає, хоча протистояння землеробів та кочовиків (серед згаданих у Авесті — тури, сайріма, тури-х'яона, тури-дану) — один з головних лейтмотивів Авести. На фоні повної відсутності будь-яких етнонімів з *saka- й інтерпретація В. І. Абаєва одного з проблемних місць Вендідада як «скіфщини у Гаві» виглядає вельми сумнівною.[5] У постахеменідський період ситуація не краща. «Скіфським народом», «яких перси називають саками», в елліністичних та залежних від них римських джерелах могли назвати будь-який кочовий народ євразійського степу.

Нижче наведено перелік груп саків та написів перських царів, у яких ці групи згадано.[6]

Саки-хаомаварга («ті, що шанують хаому»)[ред.ред. код]

Гіпотетично ареал їхнього розселення — долина річки Мургаб, можливо, до Паміра.[4]Геродота і античних авторів — скіфи амюргійські); згадано у:

  1. Бехистунському написі Дарія (DB 1.16-17) як область Сака, яку він успадкував (: Saka :);
  2. Персепольському написі Дарія як одна з сатрапій (DPe 18) (: Sakâ :);
  3. Сузькому написі Дарія (DSe 24-25) (: Sakâ : haumavargâ :);
  4. написі Дарія з Накш-і Рустама (DN-Ra 25) (: Sakâ : haumavargâ :);
  5. написі Ксеркса з Персеполю (XPh 26) (: Sakâ : haumavargâ :).

Саки-тіграхауда («ті, що в гостоверхих шапках»)[ред.ред. код]

Гіпотетично проживали у передгір'ях Тянь-Шаню і між річками Сирдар'я і Амудар'я. Згадано у:

  1. Бехистунському написі (рос.) Дарія (DB 5.20-30) як народ, який він підкорив, захопивши їхнього очильника Скунху на третьому році свого правління (519 р. до н. е.) (: Sakâ : tyaiy: xaudâm: tigrâm :);
  2. Сузькому написі Дарія (DSe 25) (: Sakâ : tigraxaudâ :);
  3. написі Дарія з Накш-і Рустама (DN-Ra 25-26) (: Sakâ : tigraxaudâ :);
  4. написі Ксеркса з Персеполю (XPh 26-27) (: Sakâ : tigraxaudâ :).

Саки-парадрайя («ті, що за морем»)[ред.ред. код]

Згадано у написі Дарія з Накш-і Рустама (DN-Ra 28-29) (: Sakâ : tyaiy: paradraya :)

Щодо місця розселення саків-парадрайя єдиної думки немає — від скіфів європейських до певних кочових груп Прикаспію чи Приаралля.[4]

Саки-парасугдам («ті, що за Согдом»)[ред.ред. код]

Згадано у Персепольському написі Дарія (PDh 5-6) як східна межа володінь Дарія «від саків, що за Согдом» (: Sakaibiš : tyaiy: para: Sugdam);

Гіпотетично проживали в басейні Аральського моря в низов'ях Сирдар'ї, Амудар'ї та нинішньої території Таджикистану.

Парадний обладунок сакського царя із золотої луски на шкіряній основі, що являє стилізований обладунок Катафракти, знайдений в іссикському кургані під Алма-Ати, Казахстан.[7]

Саки Семиріччя (сакаравли / сакарауки)[ред.ред. код]

Щодо історії саків Семиріччя, то, наразі немає жодних епіграфічних згадок до часу їх міграції на південь, до східних кордонів Парфії, де вони стали відомими як сакаравли. Наразі відомо, що у 166/5 рр. до н. е. — після жахливої поразки від хунну та усунів тохари мігрують з Ганьсу до Семиріччя, розбивають саків, й примушують останніх мігрувати на південь. Перетнувши Памір та Каракорум саки вийшли до долини Сват та Гандхари. Трохи згодом саки перетинають Гіндукуш на розселяються у Пенджабі та Таксилі. Звідти саки й далі поширюють свою експансію у південному напрямку, захопивши великі території, та давши нову назви захопленим територіям — Сакастан у сучасному Кандагарі.

У 129 р. до н. е. залучені до війни проти Селевкідів саки розбивають парфянське військо та вбивають Фраата ІІ Аршака.

Після поразки від Мітрідата II Аршакіда, напрямок експансії саків з західного змінився на східний, вони захоплюють Сінд, який з цього часу в індійській літературі зветься Шакадвіпа та, згодом, поширюють владу у східному напрямку до Гуджарату та західних регіонів сучасної Індії, де династії Кшахарата та Кардамака (більше відомі як Західні Кшатрапи) панують до V ст. н. е..[8]

Саки та рід Сурена у Парфії та Індо-скіфських царствах[ред.ред. код]

Між 124—121 рр. до н. е. Мітрідат ІІ Аршак внаслідок війни залучає залежних/ підвладних роду Сурена саків, що осіли на територіях, які з цього часу називалися Сакастан, до Парфянського царства. Статус роду Сурена у Парфії — другий після Аршакідів (при коронації нового Аршакіда корону на його голову покладає виключно представник роду Сурена).[9] У останні роки правління чи після смерті Митрідата II саки вперше об'єдналися під приводом царя царів Мауеса-Мога (бл. 85 — бл. 60). У 77 р. до н. е. за допомогою сакаравлів (сакарауків) Сінатрук Аршак захопив трон Парфії.[10]

Найвідомішим представником цього роду залишається Міхран Сурена , який у 57 р. до н. е. звів на трон Орода ІІ Аршака, допоміг йому у династійній боротьбі та знищив римське військо Красса при Каррах у 53 р. до н. е. Міхрана Сурену було вбито за наказом Орода ІІ у 52 р. до. н. е.[11] Враховуючи можливості Сурена та амбіції представників цього роду, дії Аршакіда не потребують додаткових пояснень. Близько цього ж 58/57 р. до н. е. сакаравали знов об'єдналися у єдине державне утворення під приводом Аза-Айя І (58/57 — бл. 35 рр. до н. е.).

Інший відомий представник Сурена — цар царів т.з. Індо-Парфянського царства Гондофар І (грец. ΥΝΔΟΦΕΡΡΗΣ; лат. Gondophares),[12] який очолював свою державу у 20/21 — після 46/47 рр. н. е. За невизначених обставин царі Індо-Скіфського царства (представники, наймовірніше, різних гілок того ж роду Сурена) визнали владу Гондофара. Утворена ним держава проіснувала певний час та остаточно зникла в результаті експансії Кушанського царства у третій чверті І ст. н. е.[13]

Ще один відомий політичний діяч з роду Сурена — Міхр-Нарсех, син Бураза, великий візир п'яти шахіншахів з династії Сасанідів — від Йєздигерда I (399—421) до Пероза I (459—484). Свого часу Сурена підтримали повстання Ардашира I Папакана, першого шахіншаха з династії Сасанідів, й стали одним з наймогутніших родів відтвореного Ераншахру. Окрім досить тривалого виконування обов'язків великого візира, Міхр-Нарсех ввійшов в історію як послідовний борець з християнсьтвом (після того, як останні зганьбили Храм Вогню), й як чи не найвідоміший прихильник зурванізму. Заснував чотири поселення, у кожному з них побудував храми вогню (задля порятунку власної душі), побудував великий міст у Фарсі, розкинув три величезні гаї по 12000 дерев (фініковий, оливовий, кипарисовий). Призначення трьох синів Міхр-Нарсеха на посади «очильника жерців», «очильника воїнів» та «очильника скотарів та землеробів» відповідно деякими вченими розглядаються як його спроба упорядкування суспільної системи Ераншахру.[14]

В останнє рід Сурена згадується у IX ст. Представник цього роду брав участь у військових кампаніях на північних кордонах Китаю як військовий очільник.[15]

Наразі відомі представники династії Сурена[ред.ред. код]

«Зазвичай у Східному Ірані й Північно-Західній Індії одночасно було три правителя царського рангу: „цар царів“ в Ірані, пов'язаний з ним молодший член його роду і ще один „цар царів“ в Індії. Молодший член роду в Ірані зазвичай з часом ставав верховним правителем в Індії.»
  • Мауес-Мога (87/85- ~60) — перший з відомих цар царів саків.
  • Вонон (75-65), син Мауеса-Моги
  • Спаліріс-Спалахор (до 58/57), брат Вонона, з сином Спалагадамом
  • Аз-Айя I (57—35), цар царів, син Спаліріса-Спалахора
  • Міхран (до 57—52)
  • Азіліс, цар царів
  • Аз-Айя ІІ, цар царів
  • Гондофар І (бл. 20 — після 46), (26 рік Гондофара — 103 рік Аза I), цар царів
  • Абдагаз, небіж та наступник Гондофара I
  • Гондофар ІІ Сарпедон, вірогідно син Гондофара І
  • Гондофар ІІІ Гадана (Ортагн)
  • Убозана, син Ортагна
  • Гондофар IV Сас, небіж Аспаварми, правителя Апрака
  • Санабар
  • Пакор (бл. 100)

Інші династії саків[ред.ред. код]

Шхатрапи Матхура (відомі як Камуйя чи Камбуджа).

Династію хшатрапів Матхури започатковано старшим братом Мауеса-Моги Артою. Його син та наступник Хара(х)ост вперше до свого імені додав чи то назву династії чи то друге ім'я — Камуйя. В подальшому саме з цією гілкою династії Сурена пов'язують заснування держави Камбоджа.

  1. Арта (старший брат Мауеса-Моги).
  2. Харахоста (Хараоста Камуйя, син та наступник Арти).
  3. Раджувула (дружина — Айясі Камуйя, донька Харахоста).
  4. Содаса (син Раджувули, сучасник Нахапани).

Кшахарата (західні сатрапи).

Кардамака (західні сатрапи).

Рудрасімха (західні сатрапи).

Саки (сакаравли) в античних джерелах[ред.ред. код]

1. Страбон. Географія. 11.8.2.[16]

  • «найбільш відомі з кочовиків ті, що забрали у еллінів Бактріану, а саме: асії, пасіани, тохари, сакаравли» (грец. «Ἄσιοι καὶ Πασιανοὶ καὶ Τόχαροι καὶ Σακάραυλοι»).

2. Юстин. Епітома твору Помпея Трога «Historiae Philippicae».[17]

  • (XLI) «як за царя Діодота Бактрію та Согдіану захопили скіфські племена сарауків та асіанів»
  • (XLII) «Асіанські царі токарів та загибель сарауків»

3. Клавдій Птолемей. Географія.[18]

  • Sagaraukae

Саки в ханьських (китайських) джерелах[ред.ред. код]

« У той час, коли Юечжі, розбиті Сюнну, напали на заході на правителя Се, й він пішов на південь, переселився далеко, а Юечжі оселилися на його землях…[19]  »
« В минулому Сюнну розбилили Великих Юечжі. Великі Юечжі заволоділи Дася, а правитель Се на півдні заволодів Цзибінь (Кашмір). Народ Се розділився й розпорошився, й на шляху утворив декілька царств. Піддані Сюсюнь (Сари-Таш) й Цзюаньду (Улугчат), що на північний захід від Шуле, всі в минулому народ Се[19].  »

Окрім наведеного уривка у «Шань Шу» є повідомлення стосовно відносин між Цзибінь та Хань (Китаєм) за правителів Цзибінь Утоулао, його сина, та узурпатора Іньмофу близько другої половини I століття до н. е.

Саки в давньоіндійській літературі[ред.ред. код]

Сакський (скіфський) вершник з Пазирик у Центральній Азії, близько 300 р. до н. е..
Золоті артефакти скіфів у Бактрії на місці Тилля-тепе

Скіфські племена в Індії іменувалися «шака», як варіант індійського найменування сака. Шаки згадуються в багатьох текстах: «Пуранах», «Ману-смріті», «Рамаяні», «Магабхараті», «Махабхаш'ї», «Патанджалі», «Бріхат-самхіті », «Вараха Міхірі», «Кав'ямімансі», «Бріхат-Ката-Маньярі», «Ката-Сарітсагарі» та інших стародавніх релігійних текстах. Термін «Шака» використовується як збірне найменування войовничих племен північно-заходу. Деякі джерела приписують сакське походження й Будді Гаутамі. Призвище Шак'ямуні означає «мудрець з шак'я». Але, можливо, що це одна з помилок. Будда міг належати до іншого, індоарійського племені, яке називалося шак'я (не шака).

У «Манусмріті», написаній близько 200 р., племена шака разом з яванами, камбуджия, парадасами, пахлавами, кіратасами і дарадасами згадуються як «звироднілі кшатрії». У «Анушассанапарві», одній з книг «Махабхарати», йдеться про шака, камбуджия та яванів в тій же якості. Патанждалі в «Махабхаш'ї» визначає племена шака та явана як шудр.

Вартіка у своїй «Катьяні» перераховує царів шака, шарасамів, сабарасмів, барасу тощо й характерізує їх як варварські племена Уттарапати. В іншій версії ті ж епічні народи шаки, камбуджия та кашаси згадуються як племена з Удич, тобто з півночі. Крім цього, «Кішкінда Канда» з «Рамаяни» відносить місцеперебування шака, камбуджия, яванів й парадів до північного заходу за Хімават (тобто за Гіндукушем).

Археологічні пам'ятники[ред.ред. код]

З добре відомих пам'яток — могильники Тегіскен і Уйгарак, Іссик, Чіліктінські могили, у похоронній камері кургану Іссик було виявлено, разом з безліччю інших предметів, понад чотири тисячі виробів із золота, а також багате вбрання «Золотої людини».

Примітки[ред.ред. код]

  1. (англ.) Andrew Dalby. Dictionary of Languages: the definitive reference to more than 400 languages. Columbia University Press. 2004.
  2. (англ.) Sarah Iles Johnston. Religions of the Ancient World. A Guide. Harvard University Press. 2004.
  3. (англ.) Edward A. Allworth. Central Asia. A Historical Overview. Duke University Press. 1994.
  4. а б в (рос.)М. А. Дандамаев. Политическая история Ахеменидской державы. М. 1985.
  5. (рос.)Авеста в русских переводах. СПб., Журнал «Нева» — «Летний Сад». 1998.
  6. транслітерація написів перських царів за посиланням: (англ.) Old Persian Text
  7. (рос.) Акишев К. А. Курган Иссик. Искусство саков Казахстана. М.: Искусство, 1978; (рос.) Акишев А. К. Костюм «Золотого человека» и проблема катафрактария; Акишев К. А., Акишев А. К. Происхождение и семантика Иссыкского головного убора // Археологические исследования в Казахстане. Алма-Ата, 1979.
  8. (англ.) Jason Neelis. Passages to India: Śaka and Kuşāņa migration in historical context. Shrinivasan. 2007.
  9. (рос.)Малькольм Колледж Парфяне. Последователи пророка Заратустры. М., 2004.
  10. (англ.) K. Walton Dobbins. Journal of the Economic and Social History of the Orient, Vol. 14, No. 3. 1971
  11. (рос.) Нельсон Кэрел Дибвойз. Политическая история Парфии. СПб. : Филологический факультет СПбГУ, 2008.
  12. (нім.) Ernst Emil Herzfeld. Das Haus Sūrēn von Sakastan. Archæologische Mitteilungen aus Iran. Berlin. Dietrich Reimer. 1929.
  13. (англ.) B.N. Puri, «The Sakas and Indo-Parthians», in A.H. Dani, V. M. Masson, Janos Harmatta, C. E. Boaworth, History of Civilizations of Central Asia, Motilal Banarsidass Publ., 2003,
  14. Іраніка онлайн.
  15. (англ.) A. Perikanian. Iranian Society and Law, in Yarshater, Ehsan. Cambridge History of Iran. London. Cambridge UP. 1983.
  16. (гр.)Strab. 11.8.2
  17. (рос.) Юстин. Эпитома сочинения Помпея Трога «Historiarum Philippicarum». М., «Росспэн». 2005.
  18. (англ.)Ptol. Geo.VI.14.14
  19. а б подано за: (рос.) Боровкова Л. А. Царства западного края во II—I веках до н.э. Институт востоковедения РАН, Крафт+, 2001.

Посилання[ред.ред. код]