Сарод
Сарод — індійський струнний щипковий музичний інструмент, один із провідних у класичній північноіндійській музиці. Довгогрифова лютня сформувалася у 1860-х роках у Лакхнау на основі афганського рубаба із використанням елементів конструкції сурсінгара.
Назва «сарод» походить із перської мови й є давнішою за сам інструмент. Її пов’язують зі словом sorūd («пісня», «мелодія», «гімн»), що походить від дієслова sorūdan («співати», «грати на інструменті», «складати вірші»)[1]. Існують також варіанти вимови «сурод», «соруд» та «сароз», що вживалися на позначення струнних інструментів у народній музиці Белуджистану, споріднених із саріндою. Інша версія пов’язує назву з інструментом «шахруд» (šāh-rūd), відомим з X століття. У цій назві компоненти šāh («шах» (цар)) і rūd («струна») утворюють значення «шах (цар) лютень». Обидва етимологічні варіанти асоціюються з музикою[2]. Запропонована музикознавцем Суріндрамоханом Таґором (1875) версія походження слова сарод від шарад та шарадія віна («осіння віна») вважається необґрунтованою.[3][4]
Задня частина сарода вирізається з цільного шматка дерева, зазвичай використовують тун (індійське червоне дерево) або тик. Корпус інструмента обтягнутий козячою шкірою, а грифове поле є безладовим і вкрите металевою пластиною. Усього сарод має 25 металевих струн, серед яких чотири використовуються як мелодійні, три як ритмічні, а решта виконують роль резонансних. Мелодійні та ритмічні струни щипають плектром (джаба), виготовленим із кокосової шкаралупи, при цьому грифова рука притискає мелодійні струни нігтями, а не подушечками пальців, як на більшості інших струнних інструментів. Струни натягнуті через роговий підструнник, причому резонансні струни проходять крізь спеціальну виїмку. На кінці грифа закріплений додатковий резонатор.
У межах навчальної традиції сенія-ґхарани, що походить від музиканта Міана Тансена (XVI ст.), викладанню гри на сароді передувала підготовка у вокальних жанрах та на інструментах віна і рубаб. Передача класичної дхрупадної традиції відбувалася здебільшого у спадкових музичних родинах. Зовнішніх учнів навчали переважно у стилі х’ял та на інструментах ситара, сурсінгар і сарод. Існує чотири основні ґхарани (школи) гри на сароді: Шахджаханпурська (мусульманська традиція), Лакхнауська, Гваліорська та Майхарська, заснована Аллауддіном Ханом.[5]
Найвідомішим виконавцем XX століття був Алі Акбар Хан, представник Майхарської ґхарани. Він помер 2009 року в Сан-Франциско. Серед інших відомих музикантів: Амджад Алі Хан, Радгіка Мохан Майтра (1917–1981), Буддхадев Дас Ґупта, Джай Уттал, Хафіз Алі Хан, Партхо Сараті, Раджив Таранат, Теджендра Нараян Маджумдар, Аашіш Хан, Ааян Алі Хан, Амаан Алі Хан, Басант Кабра, Бісваджіт Рой Чоудгурі, Брідж Нараян, Девджйоті Бозе, Калян Мукерджі, Кен Цукерман, Ваджахат Хан, Зарін Дарувала, Ранаджіт Сенґупта, Шаран Рані, Вікаш Махарадж.
В Україні на сароді виступає музикант Олексій Кабанов (Олекса Лаврський), учасник творчого об’єднання «Кобзарський цех», мультиінструменталіст і реконструктор традиційної музики.
- ↑ Генріх Ф. Й. Юнкер, Бозорг Алаві (1970). Персько-німецький словник. Лейпциг/Тегеран. с. 420.
- ↑ МакНіл, Адріан (2004). Винайдення сарода: культурна історія. Колката: Seagull Books. с. 27. ISBN 978-81-7046-213-2.
- ↑ Лютня «сарaдія віна». Europeana Collections (ілюстрація)
- ↑ Дік, Аластер (2014). The Grove Dictionary of Musical Instruments. Оксфорд/Нью-Йорк: Oxford University Press. с. 389.
- ↑ Таморі, Масакадзу (2008). Трансформація ґхарани сарода: передавання музичної власності в хіндістанській музиці. Senri Ethnological Studies. с. 175.
- Аллін Майнер: Сітар і сарод у XVIII та XIX століттях. Видавництво Флоріана Ньотцеля, Вільгельмсхафен, 1993
- Адріан МакНіл: Винайдення сарода: Історія культури. Seagull Books, Калькутта, 2004