Сатпаєв Каниш Імантайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Каниш Імантайович Сатпаєв
каз. Қаныш Имантайұлы Сәтбаев
GUWSatpayev.jpg
Бюст Академіка Каниша Сатпаєва в Атирау
Народився 31 березня (12 квітня) 1899
Павлодарський повіт Семипалатинської області (нині аул Сатпаєв, Баянаульського району Павлодарської області)
Помер 31 січня 1964 (64 років)
Москва (похований в Алмати)
Поховання
Громадянство СРСР СРСР
Національність казах
Діяльність геолог
Відомий завдяки геологія, металогенія
Alma mater Томський технологічний інститут
Науковий ступінь доктор геолого-мінералогічних наук
Науковий керівник Mikhail Usov[d]
Вчителі Mikhail Usov[d]
Заклад Алма-Атинський інститут геологічних наук
Членство Академія наук СРСР і Академія наук Казахської РСР
Посада Академік АН СРСР
Відомий завдяки: Перший Президент Академії наук Казахської РСР
Нагороди
Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна
Орден Вітчизняної війни II ступеня
Ленінська премія — 1958 Сталінська премія — 1942
Звання професор

Кани́ш Іманта́йович Сатпа́єв (каз. Қаныш Имантайұлы Сәтбаев, 31 березня (12 квітня) 189931 січня 1964) — казахський радянський вчений-геолог, організатор науки і громадський діяч[1]. Доктор геолого-мінералогічних наук (1942), професор (1950), академік АН Казахської РСР (1946), дійсний член АН СРСР (1946), перший Президент Академії наук Казахської РСР. Один із засновників радянської металогенічної науки, основоположник казахської школи металогенії[2].

Біографія[ред. | ред. код]

Дитинство і юність[ред. | ред. код]

Каниш Сатпаєв народився в одному з степових аулів Аккелинської волості Павлодарського повіту Семипалатинської області, яка на той час входила до складу Російської імперії (нині — аул Сатпаєв Баянаульського району Павлодарської області Казахстану) в родині бія[3].

З 1909 до 1911 року Каниш навчався в аульній школі. У 1911 році поступив до російсько-казахського училища в місті Павлодар, яке закінчив у 1914 році з відзнакою[4]. Після закінчення училища Каниш Сатпаєв, незважаючи на заперечення батька, вирушив на навчання в учительську семінарію в Семипалатинську, де через хворобу на туберкульоз у нього виникли труднощі зі здоров'ям. Тим не менш він отримав диплом про закінчення семінарії у 1918 році, склавши іспити екстерном.

Каниш Імантайович мав намір продовжити навчання, аби здобути вищу освіту, проте з атестатом семінарії в той час у виші приймали тільки за умови здачі іспитів з математики та однієї іноземної мови. Наступні півтора роки Сатпаєв готувався для вступу до Томського технологічного інституту[ru]. Паралельно з навчанням Сатпаєв працював учителем природознавства на дворічних педагогічних курсах у Семипалатинську.

Однак роботу і навчання довелося відкласти через загострення туберкульозу. Майже рік Сатпаєв провів у рідному Баян-Аулі. Перебуваючи на лікуванні в Баян-Аулі, Каниш Сатпаєв почав складання підручника з алгебри для казахських шкіл, роботу над яким він закінчив у 1924 році. Цей підручник став першим шкільним підручником з алгебри казахською мовою[5].

У 1920 році Сатпаєв був призначений першим в Баян-Аулі головою Казкультпросвіти (радянська установа з проведення культурно-освітньої роботи серед трудящих). Тоді ж постановою Павлодарського ревкому він був призначений народним суддею 10-ї ділянки Баянаульского району.

На початку 1921 року відбулася зустріч Сатпаєва з геологом Михайлом Усовим[ru], який приїхав у Баян-Аул на кумисолікування. Усову вдалося зацікавити юнака геологією, і в тому ж 1921 році Каниш Сатпаєв, залишивши посаду народного судді, поступив до технологічного інституту в Томську. Проте вже на початку 1922 року через загострення туберкульозу Сатпаєву довелося повернутися в рідний аул. Не бажаючи переривати навчання, Сатпаєв пройшов університетський курс вдома, з допомогою М. А. Усова, який часто приїжджав в Баян-Аул на лікування. Повернувшись через півтора роки в університет, Каниш успішно його закінчив у 1926 році. Після закінчення навчання молодий інженер повернувся на батьківщину.

Наукова кар'єра[ред. | ред. код]

Дослідження Джезказгану[ред. | ред. код]

У 1926 році, закінчивши інститут і отримавши кваліфікацію горного інженера, Сатпаєв був направлений в Атбасарський трест кольорових металів на посаду начальника геологічного відділу, а через рік, у 1927, обраний членом правління цього тресту.

У віданні Атбасарського тресту перебувало мідне родовище і недобудований мідеплавильний завод у селищі Карсакпай. Будівництво заводу почалося десять років тому, коли англійці взяли в концесію у бая Карсакпая територію і почали пошуки міді. Вони побудували плавильний цех, частково встановили обладнання, але багато міді знайти їм не вдалося. З початком революційних подій в Росії англійці покинули завод, який згодом вирішила добудувати радянська влада. Сатпаєв, як головний геолог тресту, відправився туди, аби оглянути місцевість і дізнатися про просування будівельних робіт. І фахівці, які займалися родовищем, і керівництво заводу ставилися до перспективи розвитку видобутку міді в регіоні дуже скептично. Вони вважали, що її запасів вистачить на найближчі 10-15 років, не більше. Однак, оглянувши місцевість, Каниш Імантайович з ними не погодився. Він вважав, що в районі Джезказгану є величезні запаси міді, які раніше не були виявлені. Домігшись від Геолкому виділення одного верстата, Сатпаєв почав дослідження місцевості на наявність металу. Керівництво Геолкому і експерти, які були знайомі з Джезказганським регіоном, вважали ідею Сатпаєва приреченою на провал[6].

Тим не менш, вже через рік після початку робіт, Сатпаєв наткнувся на великий пласт руди потужністю більше десяти метрів. Результати аналізу, проведеного в Ленінграді, показали, що це був раніше невідомий пласт з багатим вмістом міді. Завдяки цьому відкриттю Сатпаеву вдалося розширити пошукові роботи у 1928 році. Виявивши ще три великих родовища, геолог збільшив обсяг дослідних робіт на 1929 рік удвічі. У 1929 році він відкрив ще три поклади і одне нове рудне поле. Враховуючи дані обставини, Сатпаєв опублікував в журналі «Народне господарство Казахстану» статтю, в якій заявив, що потенційно Джезказган являє собою одну з найбагатших провінцій міді в світі, крупнішу, ніж більшість провінцій Америки. Ґрунтуючись на своїх припущеннях, Каниш Імантайович дійшов висновку, що Карсакпайський завод не подужає обсяг видобутої у Джезказгані руди. Також він припустив, що в регіоні необхідно побудувати водосховище і прокласти ширококолійну залізницю. З усіма цими пропозиціями він регулярно звертався до керівництва, виступав у друкованих виданнях, і навіть пропонував внести розвиток регіону в п'ятирічний план розвитку економіки СРСР.

Пропозиції Сатпаєва викликали негативну реакцію серед керівництва тресту та Геолкому. Замість пропонованого молодим геологом плану розвитку Джезказгану вони запропонували залишити обсяги дослідних робіт на 1930 рік без змін. Тоді Сатпаєв, наполягаючи на своїй правоті, домігся розгляду своїх пропозицій на засіданні гірничо-металургійного сектора ВРНГ. Після тривалих дебатів ВРНГ погодилася з доводами Геолкому і визнала аргументи Сатпаєва несерйозними. Не бажаючи миритися з висновками ВРНГ, Каниш Імантайович навесні 1930 року домігся прийому до голови Держплану СРСР Гліба Кржижановського, де обґрунтував свої пропозиції. Після цього на розвідку Джезказгана була виділена додаткова сума коштів, бурова техніка і кадри[7]. У наступні два роки обсяги дослідних робіт продовжували збільшуватися. Почало вирішуватися питання з нестачею в регіоні води, що хвилювало Сатпаєва — йому вдалося домовитися про початок з наступного, 1933 року, гідрогеологічних досліджень району в цілях пошуку води.

Однак на початку 1933 року Геолком прийняв рішення про різке скорочення фінансування розвідувальних робіт в Джезказгані. Був залишений лише один відсоток від минулорічної суми. Аргументом на користь такого рішення була нерозвинена інфраструктура регіону: не було ні залізниці, ні автомобільної доріг, не було води і багатьох інших умов для життя. В цілях збереження кадрів і продовження робіт Каниш Імантайович був змушений шукати додаткові джерела фінансування. Він уклав угоду з трестами «Золоторозвідка» і «Лакокрассировина» про розвідку родовищ необхідних їм копалин. Однак наявних коштів було недостатньо ні для збереження, ні тим більше для збільшення дослідних робіт. Сатпаєв звернувся за допомогою до Михайла Усова і його друга, професора В. А. Ванюкова. З їх підтримки Канишу Сатпаєву вдалося виступити в Академії наук СРСР і довести обґрунтованість зроблених ним висновків щодо запасів мідної руди Джезказгану. У постанові третьої сесії Академії 1934 року йшлося про необхідність будівництва протягом третьої п'ятирічки в Джезказгані мідеплавильного комбіната. Сесія також підтримала пропозицію Сатпаєва про будівництво залізничної гілки Джезказган — Караганда — Балхаш. Згодом Каниш Імантайович обґрунтував свої пропозиції перед наркомом важкої промисловості Григорієм Орджонікідзе. Після цього в регіоні почалися широкі дослідницькі роботи. Згодом виявилося, що Джезказганське мідне родовище було на той момент найбільшим у світі за прогнозованими запасами[8]. До 1940 року в Джезказгані було побудовано Досмурзинське водосховище і залізниця, що з'єднала Джезказган, Караганду і Балхаш.

За заслуги з розкриття багатств Улутауського району (відкриття Джезказганського родовища) Каниш Сатпаєв в 1940 році був удостоєний найвищої нагороди СРСР — ордена Леніна.

Казахська філія Академії наук СРСР[ред. | ред. код]

В 1941 році, за ініціативою 2-го секретаря ЦК КП Казахстану Жумабая Шаяхметова, Каниш Сатпаєв був переведений на роботу в Алма-Ату. Він був призначений директором Інституту геологічних наук[kk] та заступником голови Президії казахської філії Академії наук СРСР (КазФАН СРСР). Через те, що голова філії Й. Ф. Григор'єв[ru] жив у Москві і не міг повноцінно виконувати свої обов'язки, Сатпаєв у 1942 році був призначений головою Президії КазФАН СРСР.

Незабаром після початку війни, в серпні 1941 року, німецька армія захопила Нікополь, основне родовище марганцю в Радянському Союзі. Наприкінці листопада того ж року вона перерізала залізничну колію до Чиатурського родовища, другого за значимістю після Нікополя. Це практично повністю зупинила видобуток марганцю в СРСР, адже ці два родовища давали 91,6 % марганцевої руди Радянського Союзу. Гостро постало питання пошуку нових марганцевих родовищ. Каниш Сатпаєв виявив марганцеві прояви в селищі Жезди, що в Джезказганській області, ще в 1928 році. Згадавши про це, він організував геологорозвідувальний загін в цілях вивчення місцевості на наявність марганцю. За його дорученням попередні розрахунки були складені в найкоротші терміни і відправлені до Наркомату чорної металургії. Восени 1941 року в Джезди прибула комісія, організована за дорученням наркома чорної металургії І. Ф. Тевосяна[ru]. Сатпаєв, через хворобу не зміг взяти особисту участь у роботі комісії. Вивчивши місцевість за кілька днів, комісія дійшла висновку, що «марганець в Джезди є, але його запаси потрібно дорозвідати, а заявлений запас заснований на недостатньому матеріалі». Тим не менш Сатпаєв домігся того, щоб питання про відкриття рудника підняли в ЦК КП(б) Казахстану. Партійне керівництво Казахстану визнало правоту Каниша Імантайовича. Воно повідомило про своє рішення ДКО, який, у свою чергу, з огляду на величезний дефіцит марганцю в країні, доручив побудувати в Джезди рудник і почати видавати руду уральським заводам. Доручення було виконане протягом сорока днів, і 12 червня 1942 року Джездинський рудник почав давати марганець. До 1943 року рудник видавав 70,9 % марганцевих руд країни[9].

У 1942 році Сатпаеву присудили Сталінську премію за монографію «Рудні родовища Джезказганського району», яка узагальнювала результати досліджень, отримані ним за 15 років вивчення регіону[10]. Крім цього, до того моменту Канишем Сатпаєвим було опубліковано більше сорока наукових праць. За сукупністю робіт 17 серпня 1942 року Вища атестаційна комісія присвоїла геологу ступінь доктора геолого-мінералогічних наук.

Влітку 1943 року Каниш Імантайович був обраний членом-кореспондентом Академії наук СРСР і затверджений на посаді голови Президії КазФАН СРСР. У 1944 році Президія Верховної Ради КазРСР присвоїла Сатпаеву звання «Заслужений діяч науки Казахської РСР».

У 1945 році, враховуючи швидкі темпи розвитку КазФАН СРСР, її керівник Сатпаєв був нагороджений другим орденом Леніна. А за мобілізацію ресурсів в роки війни — удостоєний ордена Вітчизняної війни 2-го ступеня.

Перший президент Академії наук Казахської РСР[ред. | ред. код]

Пам'ятник К. Сатпаєву перед головним навчальним корпусом Казахського національного технічного університету ім. К. І. Сатпаєва в Алмати

Каниш Сатпаєв почав замислюватися над створенням в Казахстані Академії наук ще у 1944 році. З серпня того року були розпочаті підготовчі заходи. Активно велося листування з відділом науки ЦК КПРС. Сатпаєв регулярно здійснював відрядження до Москви, де доводив необхідність організації Академії наук Казахської РСР в Раді баз і філій АН СРСР, відділ науки ЦК КПРС і Академії наук СРСР. В період з 1944 по 1946 роки було створено 11 нових науково-дослідних інститутів. Також був розроблений проект головної будівлі майбутньої академії, автором якого був архітектор Олексій Щусєв[11].

1 червня 1946 року в будинку Театру опери та балету імені Абая відбулася офіційна церемонія відкриття Академії наук Казахської РСР. Два дні по тому, 3 червня, на перших загальних зборах Академії, які відбулися у залі засідань Президії Верховної Ради Казахської РСР, Каниш Сатпаєв був обраний її академіком і президентом. У тому ж році Сатпаєв був обраний академіком Академії наук СРСР і депутатом Верховної Ради СРСР 2-го скликання. У 1947 році він був обраний членом Президії комітету з Ленінських і Державних премій при Раді міністрів СРСР і залишався ним до кінця життя. У 1949 році Каниш Імантайович був обраний членом ЦК Комуністичної партії Казахстану. У 1950 році він був затверджений у вченому званні професора за спеціальністю «геологія» і обраний депутатом Верховної Ради СРСР 3-го скликання. У 1951 році Сатпаєв, за дорученням Президії АН СРСР, взяв участь в організаційній сесії Академії наук Таджицької РСР. На даній сесії Каниш Імантайович був обраний почесним членом таджицької Академії наук.

«Згущення хмар» над Академією наук і її керівником Сатпаєвим почалося в кінці 1946 року, коли була організована комісія ЦК КП Казахстану для перевірки діяльності Інституту мови і літератури АН Казахської РСР[kk]. Комісією було прийнято постанову про те, що інститутом були допущені грубі політичні помилки в оцінці творчості багатьох діячів минулого і збочення націоналістичного характеру. У наступні роки Академія наук відчувала великий наплив комісій та перевірок в наукових установах біологічного профілю. Також Академія зазнала великих перевірок в рамках «Справи лікарів»[11].

У вересні 1949 року інструктор Відділу пропаганди і агітації ЦК КП(б) Казахської РСР Я. Гончарок звернувся до Георгія Маленкова з листом, в якому висунув такі звинувачення на адресу Сатпаєва і Академії наук Казахської РСР[12]:

  • В Академії «понад сто колишніх баїв, алаш-ординців, їх родичів, білогвардійців та раніше судимих за контрреволюційні злочини, що становить 13 % від загального складу співробітників Академії»;
  • Кумівство та пристосуванство в Академію родичів Сатпаєва. Серед працюючих в Академії — «4 зятя, діти, племінники, одноаульці та інші родичі Сатпаєва»;
  • Створення «фіктивних посад» в Академії;
  • Низька якість деяких захистів дисертацій, «при явно занижених вимогах, бо здобувачі вчених ступенів мають протекцію у керівних працівників Академії».

У 1951 році вчені Х. Д. Джумалієв[kk], Е. С.  Ісмаілов, письменник М. О. Ауезов і композитор А. К. Жубанов[kk] були звинувачені в націоналізмі. Канишу Сатпаеву було вказано про необхідність звільнити цих людей. Сатпаєв відмовив: «Ось моя відповідь: я не дам згоди на таку безпідставну чистку ні в одній з ввірених мені наукових установ, у всякому разі, поки я керую ними»[13]. У тому ж 1951 році гострій критиці піддавали і самого Каниша Сатпаєва. Його звинуватили в приховуванні соціального походження при вступі в партію, опіці націоналістів і приховуванні того, що в 1917 році він був агітатором партії «Алаш-Орда». Потім Бюро ЦК КП Казахстану своїм рішенням від 23 листопада 1951 року зняло його з поста президента і члена президії Академії наук Казахської РСР.

Незабаром після цього стало вірогідним і звільнення Сатпаєва з посади директора Інституту геологічних наук АН Казахської РСР. Посипалася критика на адресу стилю його керівництва. Незадоволені особи писали скарги у вищі інстанції, внаслідок чого інститут стали відвідувати різні комісії і перевірки. Завдяки підтримці керівництва АН СРСР посаду директора йому вдалося зберегти.

Діяльність після звільнення[ред. | ред. код]

Після того, як Сатпаєв був звільнений з поста голови Академії наук Казахстану, президент союзної академії О. М. Несмєянов запропонував йому зайняти посаду керівника Уральського відділення АН СРСР[ru]. Однак Каниш Імантайович відмовився і вирішив залишитися в Алма-Аті на посаді директора Інституту геологічних наук.

Ще у 1942 році в геологічному інституті виникла ідея про складання металогенічних прогнозних карт корисних копалин Центрального Казахстану. У 1952 році Сатпаєв зібрав групу геологів і взявся за здійснення даної ідеї. До складу групи увійшли Р. А. Борукаєв[kk], І. І. Бок[ru], Г. Ц. Медоєв[ru], Г. Н. Щерба, Д. М. Казанлі[ru], Г. Б. Жилінський і В. П. Новохатський. Роком раніше, у 1951-му, дослідження в цій же царині розпочав колектив Всесоюзного науково-дослідного геологічного інституту[ru] (ВСЕГЕІ).

У перший рік наукових досліджень група вчених-геологів під керівництвом Сатпаєва розробила відмінний від тих, що існували раніше, «Комплексний метод інформаційного металлогенічного аналізу і прогнозу родовищ», який згодом служив основою для комплексних металогенічних досліджень в СРСР[14]. У 1953 році вони склали робочі макети прогнозної карти. Також, паралельно з дослідженнями і розробками, в Алма-Аті регулярно відбувалися наукові конференції, на яких обговорювалися досягнуті результати та плани подальших дій. У 1954 році відбулася заключна конференція, за результатами якої прогнозна карта була рекомендована на перевірку у виробничих умовах. Слідом за Інститутом геологічних наук АН Казахської РСР завершив свою роботу по складанню карти колектив ВСЕГЕІ.

Протягом наступних чотирьох років, з 1954 по 1958 роки, карти піддавалися перевірці на точність і якість, на цю тему велися наукові суперечки. Остаточні підсумки були підведені у грудні 1958 року: прогнозна карта, розроблена Інститутом геологічних наук АН КазРСР була визнана найбільш точною. У зв'язку з цим групі геологів на чолі з Канишем Сатпаєвим була присуджена Ленінська премія[15].

Президент Академії наук Казахської РСР 1955—1964[ред. | ред. код]

У 1954 році змінилося керівництво ЦК Компартії Казахстану. Першим секретарем став П. К. Пономаренко, другим — Л. І. Брежнєв. Вони переглянули справу, пов'язану з обвинуваченням Сатпаєва в 1951 році і визнали вченого невинним. В червні 1955 року Каниш Імантайович був знову обраний президентом Академії наук Казахської РСР. У 1956 році він був обраний членом ЦК КП Казахстану.

В лютому 1956 року, в рамках шостої п'ятирічки, перед республікою було поставлене завдання збільшити збір зерна в п'ять разів, а також прискорити розвиток промисловості. З метою виконання завдань, Каниш Сатпаєв склав план робіт по найбільш важливим галузям науки. Для ефективного контролю за їх виконанням було створено Раду з вивчення продуктивних сил при Академії наук Казахської РСР (РВПС). За короткий термін було виконано великий обсяг наукових досліджень з вивчення природних ресурсів республіки і розробки ефективних методів їх використання. У 1957 році Сатпаєв був нагороджений третім орденом Леніна за мобілізацію Академії наук КазРСР на освоєння цілинних і перелогових земель[16].

Ще наприкінці 1940-х років учені зрозуміли серйозність проблеми дефіциту води в Центральному Казахстані. Через територію Казахстану протікають 2174 річок, серед яких повноводні Іртиш, Ішим, Урал, Сирдар'я, Ілі та інші. Проте лише 5,5 % води річок припадало на частку Центрального Казахстану. У 1949 році, під час виїзної сесії Академії наук КазРСР, Ш. Ч. Чокін запропонував спорудження каналу, що перекинув би в Центральний Казахстан води Іртиша. Його ідею схвалили К. І. Сатпаєв і присутній на сесії академік І. П. Бардін[17].

Згодом Сатпаєв всіляко сприяв просуванню проектування каналу, обґрунтовував його будівництво у вищих інстанціях Радянського Союзу. Влітку 1959 року Каниш Сатпаєв обґрунтував необхідність будівництва каналу перед головою Держплану СРСР О. М. Косигін і добився включення його споруди в семирічку. Сьогодні ця споруда відомо як канал Іртиш — Караганда.

У 1958 році Каниш Імантайович був обраний депутатом Верховної Ради СРСР 5-го скликання. У 1959 році він був обраний делегатом XXI з'їзду КПРС, а в 1961 році — делегатом XXII з'їзду КПРС. У тому ж 1961 році Сатпаєв був обраний членом Президії Академії наук СРСР і залишався ним до кінця життя. У 1962 році Президії АН Казахської РСР і АН СРСР виступили з ініціативою присвоїти Сатпаеву звання Героя Соціалістичної Праці, однак 1-й секретар ЦК КП Казахстану Д. А. Кунаєв у присвоєнні звання відмовив[11]. У 1962 році Сатпаєв був обраний депутатом Верховної Ради СРСР 6-го скликання і заступником голови Ради Союзу Верховної Ради СРСР 6-го скликання. У 1963 році Каниш Імантайович був нагороджений четвертим орденом Леніна за заслуги у розвитку геологічної науки.

Помер Каниша Сатпаєв на 65-му році життя, 31 січня 1964, в Москві, після тривалої хвороби. Похований 3 лютого на Центральному кладовищі  Алма-Ати. На могилі в 1968 році був встановлений пам'ятник скульптора А. П. Антропова, архітектора Н. А. Простакова[18].

Родина[ред. | ред. код]

Батько Каниша Імантайовича — Імантай Сатпаєв був бієм (головою аулу). У нього була дружина Нурум, з якою він прожив більше чверті століття. У них була одна дочка, яка померла в дитинстві. Це стало причиною їх розлучення. Друга дружина Імантая — Аліма. У них було троє дітей: дочка Казиза і два сина, Бокеш (Газиз) і Каниш.

Каниш Сатпаєв був двічі одружений. Від першого шлюбу народилися дві дочки Ханіса, Шамшиябану і син Майлибай, який помер шістнадцятирічним. Від другої дружини Таїсії Олексіївни (в дівоцтві Кошкіної) народилися дочки Меіз, Міріам і син, що помер в дитинстві[19].

Внесок у науку[ред. | ред. код]

Наукові дослідження[ред. | ред. код]

Однією з найбільших наукових заслуг Сатпаєва є те, що він, незважаючи на незгоду з ним низки знаних фахівців, таких як І. С. Яговкін, В. К. Котульський[ru], О. О. Гапєєв та інєші, продовжив вивчення Джезказганського району і в 1930-х роках відкрив Улутау-Джезказганське міднорудне родовище[ru], яке на момент виявлення вважалося найбільшим у світі за прогнозованими запасами.

До заслуг Сатпаєва також відноситься те, що за його дорученням і під його керівництвом в 1940-х роках в Казахстані було відкрите і розроблене Джездинське марганцеве родовище, що дозволило Радянському Союзу в роки війни, незважаючи на втрату українського Нікополя і Чиатурського родовища в Грузії, продовжити випуск броньової сталі. У роки війни 70,9 % марганцевої руди СРСР були отримані на даному родовищі.

Розроблений Сатпаєвим в 1950-х роках «Комплексний метод інформаційного металогенічного аналізу і прогнозу родовищ» був кращим в СРСР по точності, і служив основою для комплексних металогенічних досліджень.

Наукові кадри[ред. | ред. код]

Каниш Сатпаєв привів у науку і виховав ряд наукових кадрів, які згодом стали видатними вченими і істотно вплинули на розвиток казахстанської науки. Одним з таких людей є вчений-енергетик Ш. Ч. Чокін. За наполяганням Сатпаєва у 1943 році Шафік Чокинович був переведений з тресту Казсільгоспелектро в КазФАН СРСР завідувачем сектором енергетики. Це обійшлося Канишу Імантайовичу конфліктом з наркомом землеробства Казахської РСР А. Д. Даулбаєвим, який не хотів відпускати Чокіна[20][21]. Згодом Чокін став засновником казахстанської енергетичної науки. Крім Чокіна, Каниш Сатпаєв привів у науку майбутнього академіка А. Х. Маргулана[kk]. Алькей Хаканович згодом став великим вченим-археологом і засновником казахстанської археологічної науки. Сатпаєв помітив талант геолога Ш. О. Есенова[kk], і згодом вплинув на те, щоб його призначили на посаду міністра геології Казахської РСР. Каниш Сатпаєв також привернув у науку Є. А. Букетова[kk], призначивши його директором хіміко-металургійного інституту Академії наук Казахської РСР у 1960 році[22]. Згодом Евней Арстанович став автором низки відкриттів в хімічній науці і лауреатом Державної премії СРСР[23].

Організація науки[ред. | ред. код]

Крім наукових досліджень і виховання наукових кадрів, Каниш Сатпаєв отримав відомість як видатний організатор науки Казахстану.

Під час війни, в цілях безпеки, Президія Академії Наук СРСР разом з багатьма вченими з різних галузей науки була евакуйована в Алма-Ату. Каниш Сатпаєв, скориставшись можливістю, підключив евакуйованих вчених до наукової діяльності Казахської філії Академії Наук. В результаті філія за короткий час виросла у великий науковий центр. У 1941 році, коли Сатпаєв був призначений виконуючим обов'язки голови Президії Казахської філії АН СРСР, КазФАН складалася з 100 наукових співробітників, з яких 14 були кандидатами наук, і три — докторами. Проте до 1945 році КазФАН СРСР налічувала вже 500 наукових співробітників, серед яких 18 докторів наук і 44 кандидати[24]. Через п'ять років після призначення Сатпаєва на посаду керівника КазФАН СРСР, у 1946 році, невеличка філія стала Академією наук Казахської РСР. До 1964 року АН Казахської РСР стала однією з найбільших республіканських академій в СРСР.

Бібліографія[ред. | ред. код]

За своє життя Сатпаєв написав понад 640 наукових робіт, йому належить понад 200 наукових праць з питань геології, вивчення та освоєння мінеральних ресурсів та розвитку науки в Казахстані[25].

Зібрання, монографії[ред. | ред. код]

  • Сатпаев К. И. Джезказганский меднорудный район // Избранные труды. В 5 т. — Алма-Ата : Издательство «Наука Казахской ССР», 1967. — Т. 1. — 279 с.
  • Сатпаев К. И. Полезные ископаемые Джезказган-Улутауского района // Избранные труды. В 5 т. — Алма-Ата : Издательство «Наука Казахской ССР», 1968. — Т. 2. — 222 с.
  • Сатпаев К. И. Проблемы металлогении и минеральные ресурсы Казахстана // Избранные труды. В 5 т. — Алма-Ата : Издательство «Наука Казахской ССР», 1968. — Т. 3. — 313 с.
  • Сатпаев К. И. Проблемы развития науки в Казахстане // Избранные труды. В 5 т. — Алма-Ата : Издательство «Наука Казахской ССР», 1969. — Т. 4. — 291 с.
  • Сатпаев К. И. Статьи, публицистика и материалы к биобиблиографии // Избранные труды. В 5 т. — Алма-Ата : Издательство «Наука Казахской ССР», 1970. — Т. 5. — 326 с.
  • Сатпаев К. И. Избранные статьи о науке и культуре. — Алма-Ата : Издательство «Наука Казахской ССР», 1989. — 438 с.

Вибрані статті[ред. | ред. код]

  • Сатпаев К. И. Положение Карсакпайского района // Җаңа мектеп. 1927. № 5/6. С. 47-64. (казах.)
  • Сатпаев К. И. Будущее Карсакпайского района // Җаңа мектеп. 1927. № 7/8 С. 39-46. (казах.)
  • Сатпаев К. И. Атбасарское медное дело и его перспективы // Народное хозяйство Казакстана. 1928. № 9/10. С. 212—232.
  • Сатпаев К. И. Против оппортунистического планирования Главцветмета // Казахстанская правда. 1937. 20 июля.
  • Сатпаев К. И. Выдающееся произведение казахской советской литературы: (К присуждению Гос. премии СССР М. Ауэзову за роман «Абай») // Вестник АН Казахской ССР. 1949. № 5. С. 10-13; То же // Казахстан. 1949. № 15. С. 127—130.
  • Сатпаев К. И., Русаков М. П., Сейфуллин С. Ш. и др. К вопросам генезиса руд Джезказгана: Против надуманных и беспочвенных теорий в рудогенетической науке // Известия АН Казахской ССР, Серия геологическая. 1956. Вып. 23. С. 105—145.
  • Сатпаев К. И. Геология и минеральные богатства Казахстана // Вестник АН СССР. 1957. № 10. С. 60-65.
  • Сатпаев К. И. Совместно с практиками // Правда. 1961. 12 июня.
  • Сатпаев К. И. Составители букваря недр // Советский Казахстан. 1961. 24 июня.

Цікаві факти[ред. | ред. код]

В період з 1919 по 1924 роки Каниш Сатпаєв написав підручника з алгебри для казахських шкіл. Дана праця увійшов в історію як перший шкільний підручник з алгебри казахською мовою[5].

Каниш Імантайович Сатпаєв добре розбирався в народних піснях і поезії[26]. Брав участь в археологічних та історичних дослідженнях Казахстану. У 1935 році, досліджуючи Джезказганську область, Каниш Сатпаєв виявив камінь з написом, залишений Тамерланом в 1391 році, під час походу в казахський степ. Восени 1936 року цей камінь був відправлений в Ермітаж[27].

Нагороди[ред. | ред. код]

Нагороди
Премії
Почесні звання
  • 1951 — почесний член Академії наук Таджицької РСР.
  • 1964 — перший почесний громадянин міста Джезказкан[28].
  • 1977 — перший почесний громадянин міста Сатпаєв[29].

Ушанування пам'яті[ред. | ред. код]

Бюст К. І. Сатпаєва в Жезказгані

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Абдулин А. А. Выдающийся ученый, организатор науки, общественный деятель // Вестник РАН. — № 3 — 1999. — С. 258—230. (рос.)
  2. Сарсекеєв М., 1980, с. 268—269
  3. Чествование академика К. И. Сатпаева. Вестник АН СССР. 1949. № 8. C. 55-57.  (рос.)
  4. Сарсекеєв М., 1980, с. 26—27
  5. а б История Казахстана. Пособие для студентов. 2007-08-20. Архів оригіналу за 2011-08-28. Процитовано 2009-12-19.  (рос.)
  6. Сарсекеєв М., 1980, с. 98—100
  7. Сарсекеєв М., 1980, с. 114—116
  8. а б Информация о К. И. Сатпаеве на сайте Мемореального музея. Архів оригіналу за 2011-08-28. Процитовано 2009-12-28.  (рос.)
  9. Сарсекеєв М., 1980, с. 200—209
  10. К. И. Сатпаев — лауреат Сталинской премии. Вестник АН СССР. 1942. № 4. C. 46.  (рос.)
  11. а б в Чокин Ш. На путях формирования и становления Академии // Путь Национальной Академии наук. — Алматы : Гылым, 1996. — Т. 1. — 256 с. — ISBN 5-628-01914-3. (рос.)
  12. Казиев С. Ш. Советская национальная политика и проблемы доверия в межэтнических отношениях в Казахстане (1917—1991 годы). // Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук. — М.: Б.и., 2015. — С. 366. (рос.)
  13. Сарсекеєв М., 1980, с. 257—258
  14. Информация о К. И. Сатпаеве на сайте ЮНЕСКО Казахстан. Архів оригіналу за 2011-08-28. Процитовано 2010-1-1.  (рос.)
  15. Сарсекеєв М., 1980, с. 260—276
  16. Сарсекеєв М., 1980, с. 276—280
  17. Чокин Ш. Вода вода… как она достаётся // Четыре времени жизни. — 2-е изд. — Алматы : Билим, 1998. — Т. 1. — С. 202—203. — 432 с. — ISBN 5-7404-0239-5. (рос.)
  18. Алма-Ата. Энциклопедия / Гл. ред. М. К. Козыбаев. — Алма-Ата : Гл. ред. Казахской советской энциклопедии, 1983. — С. 463. — 608 с. — 60 000 экз. (рос.)
  19. Акулова Оксана (25 ноября 2015). Внуки Каныша Сатпаева: Дед оставил нам только имя. www.time.kz. Общественно-политическая газета Казахстана Время. Процитовано 2018-02-22. (рос.)
  20. Чокин Ш. Наука, жизнь и судьба // Четыре времени жизни. — 2-е изд. — Алматы : Билим, 1998. — Т. 1. — С. 100—103. — 432 с. — ISBN 5-7404-0239-5. (рос.)
  21. Сатпаев К. Секретарю ЦК КП(б) Казахстана, тов. Н. А. Скворцову // Академик К. И. Сатпаев: из писем и заметок. — Алматы : Атамура, 1998. — Т. 1. — С. 31—32. — 160 с. — ISBN 5-7667-5928-2. (рос.)
  22. Букетов Евней Арыстанович (1925—1983). Архів оригіналу за 2011-08-28. Процитовано 2009-12-30.  (рос.)
  23. Букетов Евней Арыстанович. Архів оригіналу за 2011-08-28. Процитовано 2009-12-30.  (рос.)
  24. Сарсекеєв М., 1980, с. 222—232
  25. Памяти К. И. Сатпаева. Вестник АН СССР. 1964. № 3. C. 98-99. (рос.)
  26. Сатпаев К. И. Наука и культура возрожденного казахского народа // Большевик Казахстана. — № 1945. № 9-10. — С. 54-60. (рос.)
  27. Сатпаев К. И. Избранные статьи о науке и культуре. — Алма-Ата : Издательство Наука Казахской ССР, 1989. — 438 с. (рос.)
  28. Букуров С. Они создавали город // Джезказганский рабочий. 1960. 26 июля.
  29. Офіційний сайт міста Сатпаєв (казах.)
  30. Ганжа В. Кольцо радиусом в тысячу километров // Вечерняя Алма-Ата. 1968. 7 июня; // Казахстанская правда. 1968. 8 июня. (рос.)
  31. Пальгов Н. Н. Ледник Сатпаева в хребте Джунгарский Алатау // Вестник АН Казахской ССР. 1948. № 8. C. 17-25. (рос.)
  32. Постановление Правительства Республики Казахстан от 22 сентября 1999 года № 436 «О присвоении имён и переименовании организаций образования, культуры и здравоохранения, а также гидросооружению Республики Казахстан» (рос.)
  33. Анкинович Е. А. Новые ванадиевые минералы — сатпаевит и альванит // Записки Всесоюзного минералогического общества. 1959. Ч. 88. Вып. 2. C. 157—160. (рос.)
  34. Соловьев М. А. Гладиолус «Академик Сатпаев» // Гладиолусы в Сибири. Омск: Западно-Сибирское книжное издательство, 1968. C. 57. (рос.)
  35. Букуров С. Памяти академика: [О сорте сирени «Памяти академика К. И. Сатпаева», выведенной сотрудницей Ботсада АН КазССР А. С. Мельник] // Джезказганская правда. 1973. 14 августа. (рос.)
  36. Остролодочник Сатпаева // Флора Казахстана. Т. 5. Алма-Ата: Издательство АН Казахской ССР, 1961. C. 503. (рос.)
  37. Конференция молодых геологов посвящённая 75-летнему юбилею академика К. И. Сатпаева. Алма-Ата: Наука, 1974. 153 с. (рос.)

Література[ред. | ред. код]