Саша Чорний

Саша Чорний
рос. Александр Михайлович Гликберг
Ім'я при народженні	рос. Александр Михайлович Гликберг
Псевдонім	Саша Чёрный, Сам по себе і Мечтатель
Народився	1 (13) жовтня 1880(1880-10-13) Одеса, Російська імперія
Помер	5 серпня 1932(1932-08-05) (51 рік) Ла-Фав'єр
Країна	Російська імперія  Франція
Діяльність	поет
Alma mater	Гайдельберзький університет Рупрехта-Карла
Знання мов	російська
Мова творів	російська
Роки активності	з 1904
Жанр	проза, публіцистика, повість і сатира
Саша Чорний у Вікісховищі

Саша Чорний (справжнє ім'я — Олександр Михайлович Глікберг; 1 (13) жовтня 1880(18801013), Одеса — 5 серпня 1932, Ла-Фавьєр, Франція) — російський поет-сатирик єврейського походження.

Життєпис

Народився в Одесі 1 (13) жовтня 1880(18801013) року в єврейській родині провізора Менделя Давидовича (1852—1911) та Марьям Меєрівни Глікбергів. Сім'я була багатодітною, де крім Олександра, зростало ще п'ятеро дітей — Лідія, Володимир, Олександр, Ольга та Георгій. Самого Сашка змалечку називали Сашою Чорним, адже одного з його рідних братів також звали Олександром. Отож, хлопців розрізняли за кольором волосся: один Сашко був брюнетом, інший — блондином. Глікберги мешкали в квартирі 18, у будинку Семашка на Рішельєвській вулиці, 74 в Одесі.

Раннє дитинство він провів у містечку Біла Церква, якій пізніше присвятив свої вірші: «Місяць спокійно з висоти над Білою Церквою сяє…». Коли Костянтину виповнилося 10 років, помирає його мама. Невдовзі батько одружується на молодшій за нього на 20 років випускниці Гатчинського сиротинського інституту Олександрі Іванівні Саламатіній, яку направляють на роботу в житомирську Маріїнську жіночу гімназію, де вона працює викладачем німецької мови та головною наглядачкою. У 1890 році, щоб дати дитині можливість вступити до Білоцерківської чоловічої гімназії (де він склав іспит роком раніше, але не пройшов за відсотковою нормою для євреїв), батьки хрестили його. У гімназії він навчався одночасно зі старшою сестрою Лідією, потім втік із дому, жебракував.

У 1895 році батько визначив його в 2-у Петербурзьку прогімназію, де він у 1897 році був залишений на другий рік у п'ятому класі через погану успішність з алгебри, через що залишився без фінансової підтримки батька. Невдовзі майбутній поет опинився на вулиці.

Щасливий випадок допоміг Олександру Глікбергу: 18 вересня 1898 року фейлетоніст Олександр Яблонський опублікував у газеті «Син Вітчизни» статтю «Зрізався по алгебрі» про страждання Сашка Чорного, і житомирський чиновник Костянтин Костянтинович Роше (член правління Волинського губернського суду по селянських — Світовому округу), зворушений цією історією, взяв хлопчика до себе і вже 2 жовтня 1898 року визначив у 5-й клас 2-ї житомирської чоловічої гімназії (нині — природничий факультет Житомирського державного університету імені Івана Франка). В родині Роше цінували літературу, а Костянтин Костянтинович був закоханий в поезію, сам писав чудові вірші і, без сумніву, читав їх Сашкові. Його дружина, Олександра Іванівна прищепила Саші любов до німецької літератури та допомогла вивчити німецьку мову. Саме завдяки подружжю Роше Саша на все життя полюбив музику, він і сам гарно співав.

Державна квартира, де мешкав Костянтин Роше, розташовувалася в житловому флігелі Маріїнської жіночої гімназії на вул. Великій Бердичівській, 18. Свої перші житомирські канікули 1899 року Саша провів у гуманітарній експедиції, яку ініціював його прийомний батько Костянтин Костянтинович Роше. Справа у тому, що того ж року через посуху у 18 губерніях Російської імперії розпочався голод. Спочатку К. Роше організував збір коштів на користь голодуючих, а навесні — невеличкий загін у складі трьох сестер милосердя, двох жінок-благодійниць та двох гімназистів Колі Блінова та Саші Глікберга виїхав до Башкирії. Два місяці перебування у Белебеєвському повіті стали для Саші тяжким випробуванням на фізичну і психологічну міцність. Вони разом із К. Роше удвох відповідали за чотири татарських села, де необхідно було нагодувати 1582 людини, допомогти їм ліками. Страшенна спека, жодних благ цивілізації, постійне недоїдання, виснажлива робота до одинадцятої вечора лише загартували ще юного гімназиста. Саша повернувся із Башкирії зовсім іншою людиною — дорослим. Житомирська газета «Волинь» на своїх шпальтах регулярно висвічувала перебування та роботу експедиції. У шостому класі, після сутички з директором, він був виключений і з цієї гімназії, без права відновити навчання. У цей час Глікбергу було близько двадцяти років. Спроби здобути освіту на цьому він полишив.

У 1900 році Олександра рекрутували до війська, і прослужив він два роки у 18-му піхотному Вологодському Його Величності короля Румунського полку, що дислокувався у Новограді-Волинському, де навчає грамоті солдат у навчальній команді. Звільнився в запас і два роки працював на митниці в містечку Новоселиці Хотинського повіту Бессарабської губернії, що неподалік потрійного стику кордонів Російської Імперії, Австро-Угорщини та Румунії. Потім знову повернуся до Житомира. Тут влаштувався на роботу дрібним чиновником у службу зборів, а з червня 1904 року співпрацює з житомирською газетою «Волинський вісник». Тут же під псевдонімом «Сам собою» та «Мрійник» Глікберг опублікував перші вірші, а після її закриття — у Південному товаристві під'їзних шляхів. Простору провінційного міста Сашкові вже не вистачало, він хотів серйозно займатися літературою і тому 1904 року, звичайно ж, не без допомоги прийомного батька, переводиться в Петербург, де працює в службі зборів Варшавської залізничної дороги.

Водночас поет знайшов і особисте щастя, одружившись із Марією Іванівною Васильєвою. Дівчина походила з інтелігентної професорської родини, закінчила жіночі Бестужевські курси, доводилася родичкою купцям Єлисєєвим і була старша за Чорного на дев'ять років, що зовсім не завадило щасливому шлюбу. Сучасник поета Корній Чуковський так описував її: «Дружина його, Марія Іванівна, була доктор філософії. Вона викладала у вищих навчальних закладах логіку, і, зізнатися, я її трохи побоювався. Та й він, здається, також». Також у Петербурзі він почав співпрацювати з сатиричними журналами «Глядач», «Альманах», «Маски», «Лісовик». 27 листопада 1905 року віршем «Нісенітниця» він дебютує в сатирично-гумористичному журналі «Глядач» під псевдонімом «Саша Чорний». Сатира була такою гострою, що журнал закрили, а його поетична збірка «Різні мотиви» була заборонена цензурою.

Незабаром Чорний із дружиною виїхав до Німеччини. Вільнослухачем він кілька місяців відвідував лекції з філософії у Гейдельберзькому університеті. Там же з'явився віршований цикл «У німців».

За два роки він повернувся до Росії та влаштувався до редакції журналу «Стрекоза». З 1908 року Саша Чорний співпрацює з журналом «Сатирикон» і стає провідним автором видання. До нього приходить слава: гострі, влучні, часом дошкульні, неймовірно дотепні вірші отримали справжнє визнання читача. У світ виходять книги віршів «Усім ницим духом», «Мимовільна подать», «Сатири».

Після виходу у світ двох збірок «Сатири» та «Сатири і лірики», у 1911 році, Саша Чорний зникає з літературного горизонту, йде з журналу «Сатирикон». Влітку того ж року Чорний здійснив невелику подорож півднем Російської імперії — мешкав в Одесі та Криму, друкувався в місцевій пресі. У 1912 році поет побував на Капрі.

Ще у 1912 році дебютує як дитячий письменник. Першим з'явився вірш «Вогнище». 1912 року виходить дитячий альманах «Блакитна книжка» з його творами — оповіданням «Червоний камінчик» та піснею «Вечірній хоровод», 1915 року — книга віршів для дітей «Тук-тук», 1914 року — «Жива азбука» у віршах. Поступово творчість для дітей стає його головним заняттям.

З початком першої світової війни поет пішов добровольцем на фронт, де спочатку разом із дружиною служив у польовому шпиталі, потім став особистим помічником генерала Костянтина Губера, з яким познайомився ще під час життя у Житомирі. Потім знову потрапив на роботу до шпиталю — цього разу в Гатчині.

Після війни поет залишився служити в прикордонному Пскові в Управлінні військових сполучень. Жовтневу революцію Чорний не прийняв та 1918 року залишив Росію. У 1918—1919 роках мешкав на хуторі під Двінськом (нинішній Даугавпілс, Латвія) та у Вільно (нинішній Вільнюс, Литва), де написав низку віршів. У березні 1920 року отримав німецьку візу та вирушив з дружиною до Німеччини. Там він оселився в передмісті Берліна. Російські емігранти допомогли знайти житло, зв'язатися із видавцями. «У Берліні ми прожили близько трьох років, і обидва ми були завалені роботою, яка добре оплачувалася, – згадувала дружина поета. — Сашко захоплювався видавничою справою, я завдяки своїм віленським учням, які мали багатих рідних і знайомих у Берліні, була завалена уроками».

Чорний публікував свої твори в газетах «Руль», «Голос Росії», працював в емігрантському видавництві «Грані». Пізніше він перейшов у журнал «Жар-птиця» та очолив його літературний відділ. У Берліні поет провів близько трьох років. Він не лише публікувався у виданнях німецької столиці, а й співпрацював із газетою «Вільні думки» та журналом для дітей «Зелена паличка» у Парижі, газетою «Сегодня» у Ризі та празькою «Воля Росії». У 1922 році Саша Чорний готував до друку збірки творів російських письменників для дітей: двотомний «Райдуга» та альманах «Цвітень», перекладав німецькі казки.

Через рік Чорний випустив збірку віршів «Жага», куди в основному увійшли твори, написані в еміграції, — цикли «На Литві», «Чуже сонце», «Російська Помпея» та інша лірика.

1923 року в Німеччині через економічну кризу закрилося багато видавництв і поет був вимушений залишити країну. У травні того ж року разом із дружиною він перебрався до Риму (Італія). Там Чорний почав писати цикл «З Римського зошита», а також опублікував повість «Котяча санаторія». Близько року Глікберги мешкали у Римі, а у березні 1924 року переїхали до Парижа, точніше передмістя Парижа — Грессі. Переїзд коштував дорого: Чорному довелося продати Римському університету свою колекцію творів російських класиків, що він збирав все життя. У 1925 році родина Глікбергів винаймає квартиру у Парижі на авеню Теофіль Готьє.

Значну частину паризьких творів Сашко Чорний написав для молодих читачів. Він вів рубрику «Сторінка для дітей» у журналі «Ілюстрована Росія», друкувався в рубриці «Дитячий острів» у газеті «Останні новини», опублікував збірку «Несерйозні оповідання» та поетичні замальовки «Щоденник Фокса Міккі».

Для дорослих читачів Чорний публікував гумористичні та ліричні вірші, критичні статті та рецензії. Він марно намагався позбавитися псевдоніма, який йому не подобався, — підписував свої твори «А. Чорний». Однак для оточуючих він так і залишився Сашком.

Чорний часто брав участь у благодійних вечорах на допомогу інвалідам Першої світової війни та відвідував російських емігрантів у французьких містах, у Бельгії, Сербії та Чехії. Він підтримував молодих російських письменників: привозив збірки співвітчизників, виступав на літературних вечорах, допомагав випускати альманахи.

1929 року Саша Чорний придбав земельну ділянку у передмісті міста Тулон — Ла-Фавьєр, на Французькій Рив'єрі, збудував будинок, в якому часто гостювали російські письменники, художники, музиканти.

Помер 5 серпня 1932 року від серцевого нападу у власному будинку. Поховали поета на цвинтарі Лаванду, що в шести кілометрах від Ла-Фавьєр. Оскільки за оренду ділянки, де була могила Олександра Чорного, ніхто не сплачував, його останки перепоховали. Могила поета не збереглася. Його улюбленець — фокстер'єр Міккі — з туги помер на грудях свого господаря. Наступного року його друзі опублікували його твори, які він готував, але не встиг надрукувати за життя: казку «Білка-мореплавниця» та збірка гумористичної прози «Солдатські казки». Його дружина Марія Іванівна померла у 1961 році, спадкоємців у них не залишилося.

Творчість

Поет-сатирик плідно працював для юних читачів, видаючи вибрані твори відомих письменників та публікуючи свої. Видав збірник прози «Несерйозні оповідання» (1928), повість «Чудесне літо» (1929), дитячі книги «Сон професора Патрашкіна» (1924), «Щоденник Фокса Міккі» (1927), «Кошача санаторія» (1928), «Рум'яна книжка» (1928).

Видання українською мовою

• Саша Чорний. Зелені вірші. — Київ : Грані-Т, 2008. — 56 с. — (Дитяча іронічна поезія) — ISBN 978-966-465-117-9.
• Саша Чорний. Щоденник Фокса Міккі. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2011. — 120 с. — (Чотири лапи) — ISBN 978-966-2909-66-1.
• Саша Чорний. Щоденник Фокса Міккі. — Київ : Ранок, 2021. — 96 с. — ISBN 9786170974365.

Вшанування пам'яті

Завдяки зусиллям російської емігрантки Валентини Кіндратівни Волгіної у 1977 році була встановлена пам'ятна таблиця на одній із стін цвинтарної будівлі (цвинтар Лаванду, Франція). У 1996 році було видано п'ятитомне зібрання творів поета.

21 листопада 2013 року у Житомирі, завдячуючи зусиллям краєзнавців Георгія Мокрицького та Євгена Тіміряєва, на фасаді будинку колишньої Маріїнської жіночої гімназії (нині — Житомирський центр творчості дітей і молоді), що на майдані Корольова, 10 відкрито меморіальну таблицю поетові Саші Чорному.

2 вересня 2015 року в Одесі, у День міста, на Алеї зірок (вул. Ланжеронівська, біля Одеської опери) з'явилося п'ять нових імен, серед яких вшановано також й блискучого автора дитячих книг та дорослих сатиричних віршів Сашу Чорного.

Джерела

• Віталій Абліцов. Чорний Саша // Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті / В. Г. Абліцов. — Київ : КИТ, 2007. — С. 392. — 5000 прим. — ISBN 978-966-8550-56-0.
• Саша Чёрный. culture.ru (рос.). 1 квітня 2009. Архів оригіналу за 4 вересня 2025. Процитовано 12 вересня 2025.
• Олександр Кухарський (26 листопада 2021). Саша Чорний і Житомир. zt.20minut.ua. Процитовано 13 вересня 2025.

Посилання

• Андрій Шестаков (13 жовтня 2010). Уродженець Одеси і житель Житомира Саша Чорний пов'язаний з Україною на рівні «кровообігу культури». bukvoid.com.ua. Буквоїд. Архів оригіналу за 23 січня 2025. Процитовано 11 вересня 2025.
• Переклади віршів Саші Чорного (1880-1932) на українську мову. truk.com.ua. Архів оригіналу за 8 грудня 2024. Процитовано 11 вересня 2025.