Свічка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Kind en Kaars.jpg
Candle of hope.JPG
Свічки в стіні Козьмо-Деміанівського монастиря (Крим).

Сві́чка, свіча́ — засіб для освітлення, а в деяких випадках також і для священнослужіння, найчастіше циліндр із твердого горючого матеріалу, що у розтопленому стані перетворюється у полум'я за допомогою ґноту.

Горючим матеріалом може служити: сало, стеарин, віск, парафін і спермацет, зараз найчастіше це є суміш парафіну з різними добавками. Ґніт просочують розчинами селітри, хлористого амонію, борної кислоти.

Існують також декоративні свічки різної форми та забарвлення.

Свічка і стародавні звичаї[ред.ред. код]

Винайдення вогню здійснило надзвичайно великий вплив на розвиток людського суспільства, вогонь і його тепло в різних формах став і донині залишається однією з основ життя кожної людини. Тому не дивно, що вже в стародавні часи люди почали сприймати вогонь як образ (символ) життя. Стародавні мислителі, зокрема філософи Давньої Греції, розглядали вогонь як одну з основ світобудови і називали вогнем зокрема ті сутності, які у сучасній науці називаються силами чи енергіями.

Так чи інакше, але вогонь став важливою складовою будь-якого священнослужіння, а в деяких суспільствах, зокрема у стародавніх суспільствах Стародавнього Близького Сходу люди стали йому поклонятись як прояву Божества. Свічки були вже відомі в ті часи і очевидно були досить поширені, оскільки дозволяли розпалювати і підтримувати вогонь невеликими зусиллями.

З поширенням у світі єдинобожжя, в першу чергу у формі християнського віровчення, свічки, так само як багато інших речей, створених людьми у язичницькі часи, продовжили своє існування як елемента богослужіння, але їх роль була переосмислена. Вони, так само як і ікони почали розглядатись віруючими як символ життя, як символ єдиного Бога, який згідно з християнським віровченням і є саме Життя. Саме з цим пов'язані звичаї ставити свічку (підтримувати життя) при усіх найважливіших подіях у житті людини.

Свічка в традиціях українського народу[ред.ред. код]

Свічка, як уособлення небесного вогню, відігравала значну роль не тільки в повсякденному, а й в обрядовому житті українців. Вона була обов'язковим ритуальним атрибутом впродовж всього життя людини: під час народження, весілля та смерті. Це було пов'язано із традиційним пошануванням давніми українцями вогню. Свічка набула особливого значення в народній магії, її застосовували як один із найважливіших оберегів. Особливо зросла роль свічки за часів християнства.

Ворожіння[ред.ред. код]

Є декілька обрядів ворожіння з використанням свічок. Найпоширеніше ворожіння зі свічкою чи скіпкою. В Галичині так часто ворожили на смерть. Учасники збиралися в хаті, одна з дівчат запалювала скіпки й роздавала їх присутнім, які при цьому співали:

Ай ке би-м знав, єж погину,
Запалив би-м і свою хатину:
Най би вона ізгоріла,
Що мене не приютила!

Згідно із віруваннями, чия скіпка швидше погасне, той помре раніше. Учасника ворожіння, в якого вона перестала горіти, всі обступали співаючи:

Не покидай же нас, наш милейкий,
У світ не ходь далечейкий:
Бо нам без тебе, сивий голубе,
Ой тяжко, тяжко, ой тяжко буде!

Якщо скіпка гасла в дівчини, то її готували до смерті й, поклавши на лаву, оплакували. Іноді молодий хлопець пропонував їй одружитися — і вона одразу «воскресала».

Подібне ворожіння було і в росіян: якщо скіпка горіла ясно — довго жити тому, хто її тримає; з іскрами — будуть хвороби; погасне — той, хто ворожить, помре.

Ворожіння на Купала традиційно проходить так: дівчата дістають з-за пазухи заздалегідь приховані свічки, прикріплюють їх — кожна до свого вінка, а потім пускають їх на воду. Якщо вінок пливе добре і свічка горить — дівчина незабаром вийде заміж; коли крутиться на місці — ще дівуватиме; якщо ж вінок пристане до далекого берега — туди дівчина й заміж піде; якщо ж свічка топилася, це віщувало смерть.

У родинній обрядовості[ред.ред. код]

Свічку запалювала баба-пупорізка при важких пологах, щоб пришвидшити народження дитини.

У весільному обряді, для молодого і молодої виготовляли перед весіллям індивідуальні свічки.

У поховальному обряді слов'янських народів, в тому числі українців, свічка відігравала дуже важливу роль. Коли помирала людина, обов'язково годилося запалити свічку, яка згодом мала освітити шлях у царство пітьми. Не запалити свічки при покійному — вважали великим гріхом. Без свічки він був би у вічній темряві: «А хто умре без свічки, то в одно сиди на тім світі у пітьмі». Якщо траплялося так, що свічку не запалювали, її намагались «послати» померлому з іншим мерцем. Під час похорону завжди спостерігали за тим, як вона горіла, щоб спіймати момент, коли смерть забирає душу. Якщо вогник свічі здригався, казали, що це душа вийшла з тіла попрощатися з усіма кого любив померлий. Свічка мала горіти доки тіло перебувало в оселі.

Вшановуючи померлих, дбали про те, щоб на тім світі їм було видно. Для цього використовували «задушну» свічку, яку запалювали вдома, а пускали на дощечці по воді.

На Поділлі українці давали помани (обрядовий хліб) із запаленою свічкою на обідах, де вшановували померлого. Помани підносили тому, кого найбільше любив або з ким був близький покійник.

Виготовлення свічок[ред.ред. код]

В Україні було поширеним домашнє виготовлення свічок, навіть після появи заводського виробництва. Свічки робили з воску. Український фольклорист Микола Сумцов наголошував на тому, що «українські селяни дуже любили „божу муху“, бо навіть маленька пасіка давала меду на Спаса й воску на свічку Господу». Саме виготовлення свічок відбувалося з великим благоговінням. Коли виготовляли свічки Богу, дбали про чистоту роботи й матеріалу, обирали для цього певні дні й навіть години (на Водохреща, наприклад, свічки не виготовляли), проказуючи при цьому молитви й запалюючи лампадку перед іконою. Віск топили на припічку і в нього своєрідно «огортали» гніт. Поширеними також були кольорові свічки, які виготовляли за допомогою додавання фарби у віск.

Великого поширення набули свічки-трійці, виготовлені за особливою технологією, розмальовані і прикрашені.

У календарній обрядовості[ред.ред. код]

Особливе значення для українців мала страсна свічка (або як казали громова, громничка, громниця). Таку свічку святили на вечірній у Чистий четвер. Повернувшись із церкви з нею обходили все своє господарство: стайню, клуню, комору, скрізь накопчували хрести при вході та на вікнах, що мало би оберігати від нечистої сили.

Цю ж саму свічку брали наступного дня у Страсну п'ятниця, коли виносили плащаницю. Тоді вона набувала магічної сили: запалюючи її, згідно з уявленнями, можна було уникнути згубних наслідків грози, повені, пошесті, землетрусу, загасити пожежу, припинити епілептичний напад.

Воскові кульки зроблені із свічок, освячених у Страсний четвер, вважали оберегом від пропасниці й носили як намисто. На Стрітення запалювали громничну свічку, щоб літо зиму побороло. Селяни іноді виливали такі свічки дивовижних розмірів — два аршини завдовжки й до десяти футів вагою.

На Харківщині вважали, що особливо велику силу мала свічка, яка горіла під час дванадцяти Страстей — із року в рік. Хто має таку свічку, в того у хаті пануватиме лад і в господарстві усе вестиметься. Таку свічку зазвичай тримали на покуті.

Братства та ремісничі цехи мали так звані «іменні свічки», які запалювали під час ремісничих та релігійних свят, посвячення у члени братства, урочистих засідань та ін. У Києві ще з дохристиянських часів існував обряд Весілля чи Свята свічки. Напередодні святого Семена (14 вересня) увечері на Подолі збиралися гурти городян, приходили братчики, цілі ремісничі цехи зі своїми прапорами. Вертепний обряд Свята свічки відбувався як традиційне весілля: із «батьком», «матір'ю», «світилками», «дружками», «боярами», «сватами» і «свахами». Свято тривало до півночі — так вшановували свічку і загалом обрядовий вогонь. З деякими відмінностями, як свідчить відомий етнограф Василь Скуратівський, подібні обряди відбувались у багатьох регіонах України. Поліщуки на Семена врочисто запалювали посвіт.

В Західній Україні та в Білорусі існував інший звичай: до днів окремих святих робили спільну свічку вагою до шістдесяти кілограмів, що нагадувала фігуру людини та мала два виступи схожі на руки. На них і одягали сорочку. В день святого, якого вшановували таким ритуальним атрибутом, селяни зі свічкою обходили все село. Якщо до господаря заходили з такою свічкою, то він мав дати трохи збіжжя на громадські потреби. Після обходу свічку зберігали до наступного свята в одній із родин. Вірили, що така свічка може принести щастя й добро мешканцям оселі, де вона «зупиниться».

Свічка у громадських акціях[ред.ред. код]

Щороку проводиться всесвітня акція Вифлеємський вогонь миру, що полягає у поширенні символічного вогню, запаленого на місці народження Ісуса Христа.

Кожної останньої суботи листопада в пам'ять про жертв Голодомору 1932–1933 років запалюють свічки біля пам'ятних знаків жертвам Голодомору та політичних репресій, а також на центральних майданах міст України.

Свічка у мистецтві[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

П'єса Івана Кочерги «Свіччине весілля».

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • 100 найвідоміших образів української міфології. — К.:Орфей, 2002. — 448 с. ISBN 996-96200-0-7

Посилання[ред.ред. код]