Селони
Сели або селони (латис. sēļi) — балтійський народ, що жив до XV століття в Селонії на південному сході сучасної Латвії, а також на північному сході сучасної Литви. Говорили селонською мовою балтійської групи. Увійшли до складу латишів та литовців.
Про селонів відомо небагато. Існує мало археологічних доказів, а в історичних джерелах регіон часто описується як «малонаселена земля». У письмових джерелах вони згадуються лише кілька разів.
Археологічні дані дозволяють простежити селонів до початку 1-го тисячоліття н. е., коли вони проживали по обидва боки річки Даугави.[1] Однак починаючи з VI–VII століть їхні поселення простежуються лише на лівому березі річки.
Культура селонів мала дуже сильний вплив латгалів. Поховальні традиції селонів і латгалів майже не відрізняються. Деякі дослідники припускають, що наприкінці залізної доби селони вже частково злилися з латгалами.[2]
Хроніка Генріха Лівонського згадує селонів на початку XIII століття, коли вони були завойовані та охрещені. Автор хроніки описує селонів як союзників литовців.[3] Їхні землі підпорядковувалися князівствам Єрсіка та Кокнесе, які були васалами Полоцького князівства. Південні землі, однак, перебували під владою литовських володарів.
У 1207 році німецькі Брати меча разом зі своїми союзниками лівами та латгалами взяли в облогу головний центр селонів — городище Селпілс. Причиною нападу були німецькі твердження, що городище Селпілс використовувалося як головна литовська опорна база для нападів у Лівонії. Після тривалої облоги селони погодилися на хрещення та німецьке правління, і на місці городища був збудований кам'яний замок Селпілс (нім. Selburg).[4] Селони востаннє згадуються в письмових джерелах у XV столітті.
Померлих в IV—VI століття ховали в курганах, частіше не спалюючи. Останки збереглися погано. Нові могили часто руйнують старі. Похоронний інвентар скромний. Знаходять вузьколезі обухові сокири, поодинокі наконечники списів, ножі. У жіночих похованнях іноді трапляються діадеми з довгими витками на потилиці, шпильки, зрідка браслети, одиночні гривні[5].
- ↑ Archived copy. Архів оригіналу за 20 жовтня 2013. Процитовано 27 лютого 2012.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ Šnore E., Zariņa A. Senā Sēlpils. Rīga: Zinātne, 1980. 236 lpp.
- ↑ СЕЛИ. Архів оригіналу за 3 листопада 2007. Процитовано 27 лютого 2012.
- ↑ Indriķa hronika. Ā. Feldhūna tulk., Ē. Mugurēviča priekšvārds un komentāri. Rīga: Zinātne, 1993. 453 lpp.
- ↑ Adolfas Tautavicius.Vidurinis geleznies amzius Lietuvoje(V—IX) a.Vilnus.1996,с.356
|
Це незавершена стаття з етнології. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |