Семейські

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Семейські
Кількість 80 [1][2]
Ареал  Республіка Бурятія  Забайкальський край
Раса європеоїдна
Близькі до: росіяни, українці, білоруси
Мова російська мова, говір семейських
Релігія старообрядництво
Семейські
Світова спадщина
Семейські
Країна
Тип етнічна група

CMNS: Семейські на Вікісховищі
px
Magnify-clip.png
Єпископ Афанасій (Федотов), зарахований до лику святих РПСЦ.

Семейскі (рос. семейские) — старообрядці, вислані урядом Російської імперії в Забайкалля в XVIII столітті під час розподілу Речі Посполитої. В ході Всеросійського перепису населення 2010 року віднесені до росіян. У 2010 році в Республіці Бурятія налічувалося 26 семейских[3].

Розгром Вітки[ред. | ред. код]

Семейські були переселені в Забайкалля з Вітки, нині міста Гомельської області Білорусі, за часів розколу російської церкви знаходився на території Речі Посполитої біля західних кордонів Росії. Перший розгром Вітки стався в 1735 році — 40 000 чоловік були переселені в Східний Сибір і Забайкалля. Ці події отримали назву «Першого вигону». Катерина II з метою колонізації викликала старообрядців з Вітки і переселила їх в Забайкалля. Деякі з них пішли добровільно, оскільки їм були обіцяні всілякі пільги; частина ж виселена насильницьким шляхом[4]. У 1765 році сталось друге виселення, а пізніше і третє. Остання партія старообрядців була доставлена ​​в Забайкалля в 1795 році.

Причини переселення[ред. | ред. код]

У середині XVIII століття погіршилися відносини Росії з Цінською імперією. У 1752 році з'явився проект організації постачання Камчатки і Охотська по річці Амур. 28 грудня 1753 Сенат створив «Секретну Нерчинську експедицію», яка повинна була підготувати сплав по Амуру. Каторжник, що втік з Нерчинських заводів, повідомив китайській владі, що росіяни готуються захопити Амур. Обстановка на кордоні різко загострилася. Селенгинський комендант Варфоломій Якобі в 1757 році склав проект організації захисту східних кордонів Росії. Планом було передбачено збільшення чисельності військ на кордоні до 35 тисяч чоловік. У 1764 році в Тобольську почали формувати два ландміліцейських полки з «польських виведенців», яких відправляли в Забайкалля до кордону з імперією Цін, а негідних для військової служби та старше 40 років — в Селенгинський і Нерчинський повіти для забезпечення полків продовольством.

У Забайкаллі[ред. | ред. код]

Переселені старообрядці отримали від місцевих жителів назву семейських, з огляду на їхній прихід великими сім'ями з майном, на відміну від самотніх каторжників.

Для оселення за Байкалом «польських посельщиків» і влаштування їх побуту в Селенгинську було створено в 1766 році особливу установу «Контора хліборобства й поселення», на чолі якої був поставлений плац-майор Селенгинського гарнізону Налабордін. Вище керівництво справою облаштування переселенців лежало на Селенгинськом коменданті — генералі Якобі[5].

Семейські розселилися великими групами, утворивши села і селища Тарбагатай, Куйтун, Куналей, пізніше Нову Брянь та ін.[6][7] на території сучасних Бичурського, Мухоршибірського, Тарбагатайського і частково Хоринського, Заіграєвського, Селенгинського, Кіжингинського районів Республіки Бурятія, а також Красночикойського району Забайкальського краю. Завдяки особливостям життя, пов'язаним з їх релігійним світоглядом, семейські не змішались з «православними» і зберегли свої відмінні риси, як моральні, так і фізичні. За своїм фізичним типом семейські — рослі і в більшості випадків красиві, що відрізняються міцним здоров'ям порівняно з навколишнім населенням[8].

Господарська діяльність[ред. | ред. код]

Семейські принесли з собою високу сільськогосподарську культуру. Вони вирощували жито, пшеницю, ячмінь, гречку, овес, картоплю, овочі, коноплю. Тваринництво грало підсобну роль. У XIX столітті Верхньоудинський округ став найбільш розвиненим в Забайкаллі в землеробському відношенні (див. Верхньоудинський ярмарок).

У другій половині XIX століття, з початком видобутку золота в Забайкаллі, семейські почали працювати на золотих копальнях. Семейські вважалися найкращими робітниками копалень у Східному Сибіру. На початку 1880-х років в одному тільки Мухоршібірському повіті на копальневі роботи було найнято 780 осіб[9].

Релігія[ред. | ред. код]

Безпопівщина залишалася стійким релігійним напрямком семейських. Попівщина на початку була представлена ​​у вигляді біглопопівства. Релігійні обряди і служби проводили уставщики. Небіжчиків ховали в трунах, видовбаних з домовин (обрізків стовбура сосни трохи більше 2 метрів).

Значна частина семейських в період колективізації була розкуркулена і вислана. У 1929 році були створені збройні формування. Центром опору стали села Бичура і Малета. На початку 1930-х сталося Малетинське селянське повстання, в якому брали участь до 600 чоловік.

У 1930-1940-ві роки в Забайкаллі було зруйновано понад 80 старообрядницьких храмів і каплиць.

Мешканки села Тарбагатай в традиційних семейських костюмах

У 1960-ті роки пройшла ще одна хвиля закриття старообрядницьких церков і молитовних будинків. До початку 1970-х в Забайкаллі не залишилося жодної офіційно зареєстрованої старообрядницької громади. Діяла єдина старообрядницька церква в селі Новий Заган Мухоршібірського району Бурятії.

Одяг[ред. | ред. код]

Одяг семейських (прямий сарафан в шість смуг, кибалка) — з елементами польського, білоруського та українського костюмів. Відмінні риси костюму: бісерні прикраси, дівочий кісник, налобна бісерна пов'язка, намисто, яскраві тканини. Багато деталей костюма були запозичені вже в Сибіру у старожилів і бурятів.

Житло[ред. | ред. код]

Будинки семейських аналогічні тим, що знаходять при розкопках Москви, Новгорода, Пскова та інших древніх міст Русі. Відмінні риси — високий ґанок, округлі кути всередині приміщення, масивний сволок, стеля з круглих колод, колоті навпіл колоди на підлозі, багато прикрашені ворота і віконниці. Олійною фарбою фарбували вікна, двері, плінтуси, великими стилізованими квітами розписували стіни, стелю, перегородки[10].

Джерела[ред. | ред. код]

  • Сибирь. Атлас Азиатской России. — ISBN 5-287-00413-3.
  • Народы России. Атлас культур и религий. — ISBN 978-5-287-00718-8.
  • Ф. Ф. Болонев. Старообрядцы Забайкалья в XVIII-XX вв. — ISBN 5-287-00141-X.
  • Быконя Г. Ф. «Казачество и другое служебное население Восточной Сибири в XVIII — начале XIX века. Демографо-сословный аспект». Издательство Красноярский пед. университет им. В. П. Астафьева. Красноярск, 2008. ISBN 978-5-85981-287-5
  • Н. Р. Павлова «Русский старообрядческий (семейский) комплекс. Путеводитель». Этнографический музей народов Забайкалья, Улан-Удэ, 2007
  • Юмсунова Т. Б. «Язык семейских — старообрядцев Забайкалья.» — Москва, Языки славянской культуры, 2005.
  • Юмсунова Т. Б «Фонетическое и морфологическое своеобразие говоров старообрядцев Забайкалья» Гуманитарные науки в Сибири, 1999 № 4
  • Ильина-Охрименко Г. И. «Народное искусство семейских Забайкалья XIX—XX вв. Резьба и роспись». — Улан-Удэ, 1972;
  • Маковецкий И. В. «Архитектура русского народного жилища Забайкалья» // Быт и искусство русского населения Восточной Сибири — Новосибирск, 1975.
  • Болонев Ф. Ф. «Народный календарь семейских Забайкалья (2-я пол. XIX — нач. XX в.)». — Новосибирск, 1978;
  • Болонев Ф. Ф. «Старо-обрядцы Заб. в XVIII—XX вв.» — Новосибирск, 1994;
  • Пляскина Е. И. «Говор семейских» // Культурные традиции народов Сибири и Америки: преемственность и экология. — Чита, 1995;
  • Константинова Н. Н. «Резной декор бытовых изделий крестьян-семейских (Из коллекции Чит. краеведческого музея)» // Забайкалье: судьба провинции. — Чита, 1996.
  • Ровинский П. А. «Материалы для этнографии Забайкалья» // Известия ВСОРГО. — 1873. — Т. 4, № 3;
  • Протасов Н. П. «Песни забайкальских старообрядцев». — Иркутск, 1926;
  • Владыкина-Бачинская Н. М. «Народное песенное творчество забайкальских семейских» // Быт и искусство русского населения Восточной Сибири. — Новосибирск, 1975.
  • Попова А. М.. Семейские (Забайкальские старообрядцы).
  • Аболина Л. А., Федоров Р. Ю. Особенности традиционной культуры семейских Забайкалья // Вестник археологии, антропологии и этнографии. 2015. № 2 (29). — С. 159—167.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Перечень вариантов самоопределения национальностей в переписи 2002 года
  2. Народы России с самоопределениями по переписи 2002 года
  3. Національний склад населення Республіки Бурятія. Бурятстат. Архів [http: //burstat.gks.ru/wps/wcm/connect/rosstat_ts/burstat/resources/80dba9004ed8f8c4ae5cbe14d58339df/tab5.xls оригіналу] за 2016-03-07. Процитовано 2017-09-17. 
  4. Попова, 1928
  5. Прибайкалье (исторический очерк) // Прибайкальский календарь на 1922 год. Верхнеудинск. Книгоиздательство Объединённого Прибайкальского Союза Кооперативов. стр. 62.
  6. Попова, 1928, с. 4
  7. Попова А. М. Семейские (Забайкальские старообрядцы) // Бурятиеведение. — 1928. — № 1-2 (5-6).
  8. Попова, 1928, с. 5
  9. Прибайкалье (исторический очерк) // Прибайкальский календарь на 1922 год. — Верхнеудинск : Книгоиздательство Объединённого Прибайкальского Союза Кооперативов. — С. 90.
  10. Аболина Л. А., Федоров Р. Ю. Дворовый комплекс семейских Забайкалья: строительная культура и терминологическая вариативность // Вестник Томского государственного университета. История. 2017. № 50. С. 123—130

Посилання[ред. | ред. код]