Семиноженко Володимир Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Семиноженко Володимир Петрович
Семиноженко Володимир Петрович

Час на посаді:
5 липня 2010 — 11 червня 2014
Президент  Віктор Янукович
Прем'єр-міністр  Микола Азаров

Час на посаді:
1999, 20012002, 3 березня 2010 — 2 липня 2010

Народився9 червня 1950(1950-06-09) (69 років)
Київ
Політична партіяНова Політика (2007березень 2020)

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Володи́мир Петро́вич Семино́женко (нар. 9 червня 1950, Київ)— український громадський і політичний діяч, науковець у галузі фізики, матеріалознавства та нанотехнологій для біомедицини, доктор фізмат-наук (1984), професор (1988), академік НАН України (1992), двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1992, 2000) та Міжнародної премії в галузі ядерної фізики, лауреат премії ім. В.І. Трефілова НАН України, премії Кабінету міністрів України за розроблення і впровадження інноваційних технологій. Генеральний директор ДНУ «НТК „Інститут монокристалів“ НАН України», голова Північно-східного наукового центру НАН України, народний депутат України 2-го і 3-го скликань. Міністр України у справах науки і технологій (1996-1998 р.), Віце-прем'єр міністр України (1999, 2001-2002, 2010 рр.) Голова Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України (29 квітня 2011— 11 червня 2014).

Один зі співзасновників та колишній член Партії регіонів[1] (2000-2004). Голова Української федерації вчених, член Президії Федерації роботодавців України (з 2020 р.)

Життєпис[ред. | ред. код]

Предки Семиноженка по лінії матері походять із с. Уланок Суджанського району Курської області Російської Федерації (Північна Слобожанщина), колишня Кіївська, Харківська губернії), по лінії батька — с.Локня, Сумської області.

Народився 1950-го у Києві в сім'ї військового. 1961-го його родина переїхала до Харкова.

Освіта і наукові звання[ред. | ред. код]

Кар'єра[ред. | ред. код]

Праці[ред. | ред. код]

Автор понад 500 наукових праць та винаходів, більше 80 патентів.

Автор книжок: «Про головне», «Україна: наука та інноваційний розвиток», «Енергія та життя. Екологія і майбутнє», «Політика часу», «Інноваційна стратегія українських реформ», «Точка зору», «Новий регіоналізм» тощо.

Державна і політична діяльність[ред. | ред. код]

  • 1996–1998 — міністр у справах науки і технологій, член Президії Кабінету Міністрів України. Зробив внесок у формування цілісної системи державного управління циклом «наука— технології— інновації», розгортання й реалізації важливих для вітчизняної економіки науково-технічних розробок, підготовки проектів законодавчих і нормативних актів, спрямованих на збереження і розвиток науково-технологічного потенціалу держави. Обраний головою Міждержавного комітету з науково-технічного розвитку країн-учасниць СНД.
  • 1999 та 2001—2002 — віце-прем'єр-міністр України. Реалізує пенсійну реформу в Україні, займається перебудовою державної системи охорони здоров'я, впровадженням Закону про середню освіту.
  • 2002 — очолює створену в Москві підкомісію з культурного та гуманітарного співробітництва між Росією та Україною, для вирішення складних взаємних питань щодо ставлення збоку України та Росії до певних періодів історії.
  • 1 березня 2010 року — липень 2010 року — віце-прем'єр-міністр України.
  • Тричі обирався народним депутатом України (1994, 1998, 2002 роки).
  • 1994— 1998 — координатор міжфракційного депутатського об'єднання «Наука України».
  • 1998–2000 — голова Комітету з питань науки і освіти.
  • 2000–2001— член Комітету з питань бюджету Верховної Ради України; відіграв помітну роль у створенні й прийнятті Конституції України, ряду законодавчих актів, зокрема законів України: «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про загальну середню освіту»; законопроектів: «Про вищу освіту», «Про інноваційну діяльність», «Про захист авторських і суміжних прав»; Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України тощо[6].
  • В 2012 році зміг добитися надання Україні власного кириличного домену .УКР.

Був одним із засновників і перших керівників Партії регіонів (20012003) разом з Петром Порошенко, Миколою Азаровим, Валентином Ландиком та іншими. В 2004 році у зв'язку з незгодою зі змінами в діяльності Партії Регіонів вийшов за власним бажанням з її лав. Є керівником політичної партії «Нова політика» (до березня 2020). У 2009 з його ініціативи засновано громадянський рух «Нова Україна».

Член Національної спілки художників України (1992) та Національної спілки фотохудожників України (1995), почесний академік Академії мистецтв України, почесний доктор та професор 34 університетів.

Відзнаки і нагороди[ред. | ред. код]

Політичні погляди[ред. | ред. код]

Виступає за активну державну політику в сфері інноваційного розвитку, збільшення державних асигнувань на науку і освіту. На його думку, щоб зменшити залежність від зовнішніх економічних впливів Україна має розробляти власні новітні технології.[7]

Прибічник центриських політичних поглядів.

Розуміючи, що жодна країна самотужки не в змозі реалізувати глобальні інноваційні, високотехнологічні процеси, Семиноженко наполягав на розвитку системи міжнародної кооперації. Адже, крім суто фінансового ефекту, участь України у світових глобальних проектах дає "стратегічний ефект розвитку" та стимулює побудову ефективної системи комунікаційних мереж, систем зв'язку та управління, інформаційних технологій.

Виступає за створення єдиного органа виконавчої влади, що відповідатиме за формування і реалізацію державної політики в сфері науки та інновацій.

Активний прибічник протекціонізму щодо національного виробника. Виступає за національний економічний патріотизм.

Антиукраїнські погляди[ред. | ред. код]

Одеса 2013.
Проросійський плакат.

Один з засновників і членів Партії регіонів. У березні 2010 року, Семиноженка звинуватили в українофобії після його висловлювань стосовно доцільності вступу України в «союз трьох» (Росія, Білорусь, Україна).[8]

Участь у спробі скасувати український дубляж[ред. | ред. код]

Був одним з найзапекліших противників впровадження українського дубляжу в кінопрокат України. У 2010 році українські ЗМІ повідомляли що член ПР Володимир Семиноженко, разом з Вадимом Колесніченком, Дмитром Табачником, Олексієм Костусєвим та Іриною Бережною, лобіює інтереси російських дистриб'юторів, що прагнуть повернути російський дубляж в Україні, намагаючись скасувати обов'язковий український дубляж для українського кінопрокату.[9]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Лідери - офіційний сайт Партії регіонів, станом на липень 2001 року
  2. Розпорядження КМУ від 5 липня 2010 р. N 1317-р «Про призначення Семиноженка В. П. Головою Державного комітету України з питань науки, інновацій та інформатизації»
  3. Указ Президента України № 1146/2010 від 21 грудня 2010 «Про звільнення В.Семиноженка з посади Голови Державного комітету України з питань науки, інновацій та інформатизації»
  4. Указ Президента України № № 1150/2010 від 21 грудня 2010 «Про призначення В.Семиноженка Головою Державного агентства з питань науки, інновацій та інформації України»
  5. Указ Президента України № 533/2011 від 29 квітня 2011 «Про призначення В.Семиноженка Головою Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України»
  6. Відкритий лист українських істориків, інтелігенції та представників громадськості з приводу загрози політичного перегляду української історії
  7. Semynozhenko.net: Володимир Семиноженко: Інновації сьогодні — двигун економічного прогресу Архівовано 14 липня 2014 у Wayback Machine., 6 серпня 2012 (укр.)
  8. Семиноженка зачислили до українофобів - Zaxid.net, 31 березня 2010
  9. Хто лобіює інтереси російських дистриб'юторів в Україні - Уніан, 13.05.2010

Посилання[ред. | ред. код]