Сеноти

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Сеноти (ісп. cenote, мовами майя ts'onot) — природні поглиблення та карстові водойми, утворені через обрушення склепінь вапнякових печер, в яких протікають підземні води, іноді з доступом морської води. Сеноти зазвичай асоціюються з півостровом Юкатан в Мексиці, основна порода якого — пористий вапняк.

Священний сеноти в Чичен-Іца, Мексика.

Назва[ред.ред. код]

Назва прийшла з мови майя від слова ts'onot («тсонот», «колодязь»). Майя називали сеноти «брамою у царство мертвих» та вважали їх священними водами.

Сеноти Ік Кіль

Загальні відомості[ред.ред. код]

Сеноти зустрічаються на півострові Юкатану Мексиці. Раніше використовувалися стародавніми індіанцями майя як водні джерела й місця для жертвопринесень. За підрахунками вчених, на півострові Юкатан знаходиться близько 6000 сенотів. Практично всі сеноти на території Юкатану приватні, належать одній людині або сім'ям.

На Юкатані майже зовсім немає річок — вся вода просочується в вапняну породу, у сеноти. Вони були основним джерелом прісної води для майя та інших цивілізацій, що населяли цю землю. Багато міст майя будувалися неподалік від великих відкритих сенотів.

Найвідоміший сеноти — Сакрада, знаходиться в місті Чичен-Іца. Він був присвячений богові дощу майя. Водна поверхня сеноти Чичен-Іца становить 65 м в діаметрі, а його круті береги підносяться над водою деколи на 20 метрів. Сеноти мав виключно культове призначення. На його дні підводні археологи виявили золоті дзвони, маски, статуетки, останки загиблих від чуми і понад 120 скелетів принесених в жертву чоловіків та жінок, а ще більше дітей.

На дні сеноти Калаверас (що в перекладі означає «печера черепів»), розташованого на території археологічного заповідника Тулум у мексиканському штаті Кінтана-Роо, на глибині 15 м археологи знайшли 118 черепів майя.

Людський скелет, що датується 10 ст. до н. е., був виявлений в печері Чан Хол на глибині 487 метрів. Чан Хол, що мовою майя означає «маленька нора», також знаходиться в заповіднику Тулум.

Вода в сеноти прозора на десять метрів углиб. Печери наповнені сталактитами і сталагмітами, іноді вони утворюють цілий ліс, що заповнює більшу частину такого грота.

Типи[ред.ред. код]

Існує чотири типи сеноти:

  • повністю підземні сеноти;
  • напівпідземні сеноти;
  • на рівні землі як озеро або водоймище;
  • ті які є відкритими карстовими колодязями.

Дно сеноти кам'янисто-мулисте, а вода надзвичайно прозора — видимість не менше 30 м. Температура води практично постійна на рівні 24-25 °C. Зміни бувають після дощів і у сенотах, які з'єднані з морем. Численні сталактити та сталагміти під водою свідчать про те, що раніше, під час льодовикового періоду, рівень океану а значить і підземних вод півострова був набагато нижче, а ці гроти були сухими.

Мексиканські каверни та печери — самі легкодоступні, теплі та прозорі у світі. Сенотів налічується близько 6000. Тільки 2400 з них зареєстровані і менше 10 ‰ вивчені.

Про роль сенотів у формуванні циркуляції жовтої гарячки[ред.ред. код]

Тяжка інфекційна хвороба — жовта гарячка ймовірно була занесена до Центральної Америки з Африки, де вона була поширена з давніх часів. Збудник хвороби прибув до регіону в організмі рабів. Надалі відбулась адаптація його до місцевих умов, в Центральній Америці його почали переносити місцеві комарі, яйця яких зріли в тих водоймах, де немає проточної води, зокрема, в багатьох сенотах, особливо тих, що не мали зв'язку з морем. Певною мірою розплодження комарів ішло також у штучних невеликих водоймах, де майя зберігали воду для поливу свої полів, деякі з них збереглися до часу потрапляння в регіон іспанців. Внаслідок цього створилися умови для виникнення тяжких епідемій з великою кількістю смертей. Першу відому епідемію жовтої гарячки було описано у 1648 році на Юкатані, що зробив іспанський монах Лопес де Когольюдо.[1] Надалі хвороба поширилася до Південної Америки, де знайшла окрім людей стійкий резервуар — місцевих мавп.[2]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. А. В. Шкурба История желтой лихорадки. — Сучасні інфекції. — 2008 — № 2. — С. 72-77; (рос.)
  2. Gould EA, de Lamballerie X, Zanotto PM, Holmes EC (2003). "Origins, evolution, and vector/host coadaptations within the genus Flavivirus". Advances in Virus Research. Advances in Virus Research. 59: 277–314. (англ.)

Посилання[ред.ред. код]