Сент-Кілда

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сент-Кілда
St Kilda *
* Назва в офіційному англомовному списку

World Heritage Logo global.svg    Світова спадщина    Прапор ЮНЕСКО
Saint Kilda 20090611 Hirta - Village Bay overview.jpg
57°49′00″ пн. ш. 8°35′00″ зх. д. / 57.81667° пн. ш. 8.58333° зх. д. / 57.81667; -8.58333
Країна Велика Британія Велика Британія
Тип Змішаний
Критерії iii, v, vii, ix, x
Об'єкт № 387
Регіон ЮНЕСКО Європа і Північна Америка
Історія реєстрації
Зареєстровано: 1986 (10 сесія)
Сент-Кілда (Велика Британія)
Сент-Кілда

CMNS: Сент-Кілда на Вікісховищі

Сент-Кі́лда (англ. St Kilda, шотл. гел. Аудіо Hiortопис файлу [хіршт]) — архіпелаг за 64 км (40 миль) на північний захід від острова Норт-Віст у північній частині Атлантичного океану. Часто включається до архіпелагу Зовнішні Гебридські острови, адміністративно входить до шотландської області Вестерн-Айлс. Острів Соей в архіпелазі є найзахіднішою точкою держави Велика Британія[1]. Найбільшим островом архіпелагу є острів Хірта, морські стрімчаки якого є найвищими у Великій Британії. Гельськомовне населення, можливо, ніколи не перевищувало 180 осіб і після 1851 року ніколи не становило більше 100. Незважаючи на те, що Сент-Кілда був постійно населений щонайменше протягом двох тисячоліть, і незважаючи на унікальний спосіб життя його мешканців, все населення було евакуйовано в 1930 році. Наразі на Сент-Кілді живуть лише військовики"[2]. Адміністративно острови входять до складу району місцевого самоврядування Comhairle nan Eilean Siar[3].

Походження назви «Сент-Кілда» до кінця не з'ясоване. Серед об'єктів культурної спадщини - численні унікальні пам'ятки архітектури історичного та доісторичного періодів, хоча найбільш ранні письмові згадки про життя на островах відносяться до пізнього середньовіччю. Середньовічне поселення на Хирті було відновлено в XIX столітті, але вплив релігії, туризму та Першої світової війни призвели в 1930 році до евакуації острова[4]. Історія архіпелагу Сент-Кілда отримала відображення в мистецтві, включаючи нещодавно написану оперу[5].

Архіпелаг перебуває у власності Національного товариства охорони пам'яток Шотландії (National Trust for Scotland). 1986 року він став одним з чотирьох об'єктів світової спадщини Шотландії. Це водночас культурна та природна пам'ятка Світової спадщини[6]. Острови є місцем розмноження багатьох важливих видів морських птахів, серед яких північна олуша, атлантичний тупик і фульмар. Ендеміками, що мешкають на Сент-Кілді, є звичайний кропивник та миша-полівка Сент-Кілди[2]. У літні місяці загони добровольців працюють на островах над відновленням багатьох зруйнованих будівель, що залишилися після мешканців Сент-Кілди. Тут також знаходиться невелика військова база, створена 1957 року[7].

Географія[ред.ред. код]

Віллідж-Бей, Хірта, Сент-Кілда
Архіпелаг Сент-Кілда

Острови утворені з третинних вулканічних структур гранітів габро, які зазнали сильного атмосферного вивітрюванню. Архіпелаг являє собою залишки давно згаслого кільцевого вулкана, що здіймається з морського плато приблизно на 40 метрів (130 футів) нижче рівня моря[8].

Хірта є найбільшим островом архіпелагу, який утворює більше 78 % його поверхні. Його площа становить 670 га (1,656 акрів). Наступними за величиною йдуть острів Соей (в перекладі: «овечий острів»), площа якого - 99 га (247 акрів), та Боререй («укріплений острів»), що займає 77 га (190 акрів).[2] Соей знаходиться за 0,5 км (0,3 миль) на північний захід від Хірти, Боререй — за 6 км (4 милі) на північний схід. З дрібніших острівців та морських стрімчаків (stacks) архіпелагу можна згадати Стак-ан-Армін (Stac an Armin) («скеля воїна»), Стак-Лі (Stac Lee) («сіра скеля») та Стак-Левеніш (Stac Levenish) («потік» або «річка»).[9][10] Острів Дюн (Dùn) (форт), який захищає бухту Віллидж Бей (Village Bay) від панівних південно-західних вітрів, колись з'єднувався з островом Хірта природною аркою. MacLean (1972) висловлює припущення, що арка була зруйнована після удару галеона, що рятувався втечею після розгрому Іспанської армади, але інші джерела, такі як Mitchell (1992) та Fleming (2005), наводять переконливіше (хоча і менш романтичне) пояснення: арку зніс один з численних лютих штормів, які лютують на островах щозими.[11][12]

Острови Хірта і Дюн ("Dùn")

Найвища вершина архіпелагу, гора Конахайр ("Conachair") («маяк») висотою 430 метрів (1,411 футів), знаходиться на Хірті, на північ від села. На південному сході острова височіє Ойсевал ("Oiseval") («східна гора»), що сягає 293 метрів, а на захід від Конахайра знаходиться Муллах-Мор (Mullach Mòr) (вершина великого пагорба) — 361 метрів. На заході острова домінують Руйвал (Ruival) («червона гора») — 137 метрів — та Муллах-Бай (Mullach Bi) («стовпна вершина») — 358 метрів. Гори на Боререй сягають 384 метрів, а на Соей — 378 метрів.[2] Кекур Стак-ан-Армін (Stac an Armin) сягає 196 метрів, а Стак-Лі (Stac Lee) — 172 метрів, вони є найвищими морськими кекурами у Великій Британії[13][14].

У сучасну епоху населений пункт на Сент-Кілді розташовувався у затоці Віллидж Бей (Village Bay) (шотландська гаельська мова: "Bàgh a' Bhaile" або "Loch Hiort") на Хірті. На Глеанн-Морі (Gleann Mòr) біля північного узбережжя Хірти та на Боререї є залишки ранніх поселень людини.[15] Вся північна сторона Конахайра є вертикальною скелею до 427 метрів (1400 футів) заввишки,[16] що виростає просто з моря. Це найвищий морський стрімчак у Великій Британії.[17]

На архіпелазі можна побачити скелі, які багато хто вважає наймальовничішими морськими кручами Британських островів.

Силует скелі на острові Стак Левеніш (Stac Levenish)

Незважаючи на те, що до найближчої землі 64 км (40 миль), Сент-Кілду видно навіть з вершин хребта Куїллін (Cuillin) острова Скай, що знаходиться на відстані близько 129 км (80 миль).[18]

Клімат океанічний, з високим рівнем опадів (1400 мм) та вологості повітря. Температури переважно прохолодні, становлять в середньому 5,6°C у січні та 11,8 °C в липні. Часті вітри, особливо сильні взимку, які дмуть з півдня та південного заходу. Швидкість вітру у середньому становить 13 кілометрів на годину приблизно 85 відсотків часу і понад 24 км на годину більше 30 відсотків часу. Шквальний вітер трапляється менше 2 відсотків часу в році, але на вершинах спостерігаються пориви 185 км на годину і більші, при цьому майже на рівні моря іноді фіксувалася швидкість вітру до 209 км на годину (130 миль на годину).[19] Амплітуда припливу становить 2,9 метрів (9,5 футів), часто спостерігаються океанські брижі до 5 метрів (16,4 футів), яка ускладнюють або унеможливлюють висадку на берег в будь-який час року.[20][21] Однак розташування в океані захищає острови від снігу, який лежить усього лише близько десяти днів у році.[19]

Віддаленість архіпелагу та його океанський клімат у Великоій Британії можна порівняти лише з островами меншого розміру, такими як острови Фланнана, Північна Рона і шхери Суліскер. Адміністративно Сент-Кілда входив до складу приходу Гарріс у графстві Інвернессшир (Inverness-shire).[22] У наші дні він входить до складу області Зовнішні Гебриди.

Література[ред.ред. код]

  • Baxter, Colin and Crumley, Jim (1998) «St Kilda: A portrait of britain's remotest island landscape», Biggar, Colin Baxter Photography ISBN 0948661038
  • Buchanan, Margaret «St Kilda: a Photographic Album», W. Blackwood, 1983 ISBN 0851581625
  • Coates, Richard (1990) «The Place-names of St Kilda», Lampeter, Edwin Mellen Press
  • Fraser Darling, F., Boyd, J. M. (1969) «Natural History in the Highlands and Islands», Лондон, Bloomsbury ISBN 187063098X
  • Fleming, Andrew (2005) «St. Kilda and the Wider World: Tales of an Iconic Island», Windgather Press ISBN 1905119003
  • Harvie-Brown, J. A. and Buckley, T. E. (1888), «A Vertebrate Fauna of the Outer Hebrides.» Pub. David Douglas., Edinburgh.
  • Haswell-Smith, Hamish (2004) «The Scottish Islands», Edinburgh, Canongate ISBN 1841954543
  • Keay, J., and Keay, J. (1994) «Collins Encyclopaedia of Scotland», London, HarperCollins ISBN 0002550822
  • Maclean, Charles (1977) «Island on the Edge of the World: the Story of St. Kilda», Canongate ISBN 0903937417
  • Martin, Martin (1703) «A Voyage to St. Kilda» in «A Description of The Western Islands of Scotland», Appin Regiment/Appin Historical Society.
  • Murray, W. H. (1966) «The Hebrides», London, Heinemann
  • Quine, David (2000) «St Kilda», Grantown-on-Spey, Colin Baxter Island Guides ISBN 1841070084
  • Steel, Tom (1988) «The Life and Death of St. Kilda», London, Fontana ISBN 0006373402
  • Williamson, Kenneth; & Boyd, J. Morton. (1960). «St Kilda Summer», London, Hutchinson

Примітки[ред.ред. код]

  1. За винятком ізольованої скелі Роколл (w:en:Rockall/Rockall), статус якої є предметом міжнародного спору. Див.: MacDonald, Fraser (2006) «The last outpost of Empire: Rockall and the Cold War» Journal of Historical Geography. 32 стор. 627—647.
  2. а б в г Haswell-Smith, Hamish. (2004) «The Scottish Islands». Edinburgh. Canongate. Стр. 314-25.
  3. Steel (1988) стор. 254.
  4. Див., зокрема: Maclean (1977), Steel (1988), Fleming (2005).
  5. McMillan, Joyce (3 March 2007) «St Kilda the Opera brings out the bully-boys». Edinburgh. «The Scotsman». Retrieved 3 March 2007.
  6. «World Heritage: United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland». UNESCO. Retrieved 03 January 2007.
  7. Steel (1988) стор 273.
  8. «Knowledge of the marine environment» (PDF) Scottish Natural Heritage. Retrieved 2 January 2007.
  9. Maclean (1977) стр. 33.
  10. Quine (2000) стор. 99, 109, 111, 125, 137, 145.
  11. Maclean (1977) стор 18.
  12. Fleming (2005) стор. 64.
  13. «Dual World Heritage Status For Unique Scottish Islands». National Trust for Scotland. Retrieved 6 January 2007.
  14. Висоти наведено за виданням Haswell-Smith (2004), хоча на веб-сайті Національного фонду (National Trust) вказані відповідно 191 метрів і 165 метрів.
  15. Maclean (1977) стор 19.
  16. Keay, J. & Keay, J. (1994) "Collins Encyclopaedia of Scotland". London. HarperCollins. Стр. 840-2.
  17. Цей факт відзначається низкою авторитетних джерел, включаючи Steel (1988), хоча Keay (1994) помилково стверджує, що скеля є «найвищою в Європі». Насправді Кроагаун (Croaghaun) на острові Акілл в Ірландії значно вищий, він має 668 метрів (2191 футів); див. наприклад, «Geographical Facts and Figures». Wesleyjohnston.com. Retrieved on 9 September 2007
  18. Murray (1966), стор 163.
  19. а б Fraser Darling, F. and Boyd, J. M. (1969) "Natural History in the Highlands and Islands." London. Bloomsbury.
  20. «Protected Areas and World Heritage -Factsheet» UN Environment Programme. Retrieved 24 January 2007. This defines the site as being contained within a square with the coordinates 57°54'36"N / 08°42'W, 57°46'N / 08°42'W, 57°46'N / 08°25' 42"W, 57°54'36"N / 08°25'42'W.
  21. «St Kilda World Heritage Site Management Plan 2003-2008» (PDF) National Trust for Scotland. Retrieved 24 January 2007.
  22. Steel (1988) ст. 199.

Посилання[ред.ред. код]