Сен Сулінта
| Сен Сулінта | ||
| ||
|---|---|---|
| 1571 — 1575 | ||
| Попередник: | Сеттатірат | |
| Наступник: | Воравонґса I | |
| ||
| 1580 — 1582 | ||
| Попередник: | Воравонґса I | |
| Наступник: | Нахон Ної | |
| Народження: |
1511 Nong Khaid, Таїланд | |
| Смерть: |
1582 В'єнтьян, Лаос | |
| Країна: | Лаос | |
| Діти: | Потісарат II і Нахон Ної | |
Сен Сулінта (1511–1582) — лаоський державний діяч, правитель королівства Лансанг у період смути 1571—1591 років.
Вперше він проголосив себе королем 1571 року, втім 1575 імператор Таунгу захопив Сен Сулінту й відправив його до бірманської столиці, міста Пегу. Вдруге зайняв трон 1580 року, повернувшись із заслання, але вже в якості васала Бірми[1][2].
Хроніки, в яких згадується Сен Сулінта, належать до старовинних анналів королівства Лансанг, держав Ланна, Аюттхая та Бірма, й усі вони суперечать одне одному. Зокрема хроніки Лансангу перекладались іншими мовами та тлумачились по різному, що спричинило дискусії з приводу правдивості тих історичних джерел. Більшість дослідників вважають, що до оригінальних текстів навмисне вносились зміни, щоб не висвітлювати ті чи інші події з метою возвеличення власної держави. Окрім того, дослідникам вкрай важко встановити хронологію та чітку послідовність подій і правителів у той період історії королівства Лансанг. Тому події та дати біографії Сен Сулінти не можуть бути цілком достовірними[3].
Біографія[ред. | ред. код]
Народився 1511 року у Нонгкхаї, поряд із В'єнтьяном, у родині простолюдина на ім'я Чан. Його відправили на навчання до тогочасної столиці, міста Муангсуа (сучасний Луанґпхабанґ), де ним опікувався чернець Сіканто, духовний наставник короля Потісарата. Він виріс у столиці та став чиновником високого рангу. Завдяки своєму спритному розуму Сен Сулінта швидко просунувся королівською ієрархією, зрештою отримавши посаду губернатора Пакхуейлуанґу[2].
За правління короля Сеттатірата Сен Сулінта виявив себе гарним полководцем, він брав участь у військових кампаніях проти бірманського завойовника Баїннауна. Окрім того, що Сен Сулінта був поряд із Сеттатіратом у всіх битвах, він також брав участь у будівництві нової столиці, В'єнтьяна. Завдяки цьому король узяв собі за дружину дочку Сен Сулінти, яка народила йому спадкоємця, принца Кео Кумане[2].
Перше правління[ред. | ред. код]
Сеттатірат помер того ж року, коли народився його син, що спричинило суперечки щодо спадкування престолу. Частина знаті разом з усім духовенством виступили за те, щоб оголосити новим королем малолітнього Кео Кумане, втім свої претензії на престол висунув і Сен Сулінта, нагадуючи про свої заслуги перед королівством. Однак знать не бажала допускати до престолу людину, що не мала королівської крові. Це призвело до громадянської війни, в якій перемогу зрештою здобув Сен Сулінта[1][2].
Бірманська навала[ред. | ред. код]
До 1575 року бірманці значно зміцнили свою державу, створивши королівську династію Таунгу, та домінували у Південно-Східній Азії. Того ж року Бірма вдалась до чергової спроби завоювати Лансанг. Вони скористались нестабільністю в королівстві, а також невдоволенням місцевого населення боротьбою за владу між різними угрупованнями. Багато жителів столиці втекли на південь. Зусилля Сен Сулінти протистояти вторгненню були марними, оскільки військо не бажало воювати за узурпатора[2]. Бірманці легко захопили В'єнтьян та вивезли Сен Сулінту разом з Кео Кумане до Пегу. Туди ж було вивезено й багатьох місцевих жителів[1][2].
Таким чином Лансанг учетверте в своїй історії був окупований. Попередні в'єтнамське (1478) та бірманські (1564, 1570) вторгнення було швидко відбито, хоч ворогам і вдавалось захопити столицю на короткий час. Однак того разу бірманське володарювання в Лансангу тривало близько 25 років[1][4]. Після ув'язнення Сен Сулінти трон Лансангу зайняв брат Сеттатірата принц Асен, який узяв собі тронне ім'я Воравонґса I. Від 1564 року він перебував у полоні в Пегу.
Друге правління[ред. | ред. код]
1579 року Воравонґса загинув, придушуючи повстання на півдні країни, а наступного року бірманці повернули Сен Сулінту на престол. Відтоді він правив як васал Бірми й помер 1582. Після смерті короля бірманці посадили на трон Нахон Ної, сина Сен Сулінти, якого повалили за кілька місяців у результаті повстання. Роком раніше помер Баїннаун, що зрештою призвело до розпаду імперії, яку він створив.
Від того моменту в країні почався період між царства, коли тривала боротьба за владу між різними кланами при дворі, а король на троні був фактично відсутній. Така ситуація підкреслювала слабкість двору в Тегу, який уже не міг впливати на ситуацію в окупованих землях, оскільки сам був змушений протистояти внутрішнім викликам. Натомість лансанзька знать також не наважувалась виступити проти Бірми, оскільки не могли дійти згоди в питанні спадкування престолу. Таке тривало впродовж 8 років[5].
Ситуація вирішилась 1590 року, коли знать Лансангу відрядила до бірманського двору в Тегу делегацію, що звернулась із проханням про звільнення Кео Кумане, який повернувся на батьківщину та 1591 року зайняв трон[2].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г lanxang2. www.royalark.net (англ.) . Процитовано 8 грудня 2020.
- ↑ а б в г д е ж Viravong, Maha Sila (1964). History of Laos (PDF) (англ.) . New York: Paragon book reprint corp. с. 68, 72, 82. Архів оригіналу (PDF) за 3 квітня 2020. Процитовано 8 грудня 2020.
- ↑ Simms, Peter; Simms, Sanda (2001). IV. The Kingdoms of Laos: Six Hundred Years of History (англ.) . Psychology Press. с. 55. ISBN 978-0-7007-1531-2. Процитовано 8 грудня 2020.
- ↑ lanxang3. www.royalark.net (англ.) . Процитовано 8 грудня 2020.
- ↑ Lorrillard, Michel (1999). La Succession de Setthathirat : réappréciation d'une période de l'histoire du Lan Xang (PDF) (фр.) . Aseanie. Архів оригіналу (PDF) за 22 травня 2013. Процитовано 8 грудня 2020.
Література[ред. | ред. код]
- Stuart-Fox, Martin (2006). Naga Cities of the Mekong: A Guide to the Temples, Legends and History of Laos (англ.) . Media Masters. ISBN 978-981-05-5923-6. Процитовано 8 грудня 2020.
- Stuart-Fox, Martin (1998). The Lao Kingdom of Lān Xāng: Rise and Decline (англ.) . White Lotus Press. ISBN 978-974-8434-33-9. Процитовано 8 грудня 2020.
- Võ, Thu Tịnh (1983). Les origines du Laos (фр.) . Sudestasie magazine. ISBN 978-2-85881-001-7. Процитовано 8 грудня 2020.
| ||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
