Сербохорватська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Сербсько-хорватська мова)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сербохорватська мова
Srpskohrvatski jezik,
Српскохрватски језик
Етнополітичні варіанти сербохорватської мови, або сербохорватська система діалектів (станом на 2006)
Етнополітичні варіанти сербохорватської мови, або сербохорватська система діалектів (станом на 2006)
Поширена в Сербія, Чорногорія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Косово[1]
Регіон Європа
Носії 21 млн (2011)
Писемність гаєвиця і сербська кирилична абетка
Класифікація Індоєвропейська
 Балтослов’янська
  Слов’янська
   Південнослов’янська
Офіційний статус
Державна Боснія і Герцеговина Боснія і Герцеговина (як боснійська, сербська, хорватська)
Flag of Kosovo.svg Косово[1] (як сербська)
Сербія Сербія (як сербська)
Хорватія Хорватія (як хорватська)
Чорногорія Чорногорія (як чорногорська)
Європейський Союз Європейський Союз (як хорватська)
Коди мови
ISO 639-1 sh
ISO 639-2 scr; scc
ISO 639-3 hbs
SIL SRC

Сербохорватська мова[2] (також хорвато-сербська, босно-хорвато-сербська, БХЧС (босно-хорвато-чорногоро-сербська), хорватсько-сербська мовна діасистема) — одна з південнослов'янських мов, основна мова сербів, хорватів, чорногорців та босняків[2]. Відповідно існує чотири стандартизовані варіанти цієї мови: сербський, хорватський, боснійський і чорногорський, які є взаємнозрозумілими.

Південнослов'янські діалекти історично сформували континуум. Складна історія регіону, зокрема тривале панування тут Османської імперії, призвела до заплутаності в діалектичних і релігійних відмінностях. Внаслідок міграції населення штокавський діалект став найбільш поширеним на Західних Балканах і продовжив поширюватися далі на захід, де переважали чакавський і кайкавський діалекти (які далі на північний захід переходять у словенську мову). Босняки, хорвати та серби мають різні релігії й історично часто належали до різних культурних сфер, хоча велика частина цих народів жила на змішаних територіях поруч одне з одним під іноземним пануванням. В ті часи мову називали різними іменами, такими як "іллірійська", "славонська", "далматинська", а також залежно від регіону — "боснійська", "сербська", "хорватська".

Сербохорватську стандартизувала в середині 19 століття Віденська літературна угода, укладена хорватськими та сербськими письменниками і філологами. Спочатку різниця між сербським і хорватським літературними стандартами була майже непомітною, оскільки обидва базувалися на тому самому східногерцеговинському штокавському піддіалекті. В 20 столітті сербохорватська була офіційною мовою Королівства Югославії, а згодом — однією з офіційних мов Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії. Розпад Югославії вплинув на мовні підходи, тож соціальні концепції мов розділилися на етнічному і політичному ґрунті. З часу розпаду Югославії боснійська отримала офіційний стандарт у Боснії та Герцеговині, а вже в 2010-их на міжнародному рівні було визнано окремий чорногорський стандарт. Таким чином про сербохорватську говорять здебільшого використовуючи етнічні назви сербської, хорватської, боснійської та чорногорської мов.

Як і решта південнослов'янських мов сербохорватська має просту фонологію з системою у п'ять голосних і двадцять пять приголосних. В граматиці збереглася складна система відмінювання, зокрема сім відмінків іменників, займенників і прикметників. Дієслова мають доконаний і недоконаний вид із помірно складною системою часів. Порядок слів у реченні є гнучким, але здебільшого використовують підмет-присудок-додаток. На письмі використовують два алфавіти — кириличний і латинський (гаєвицю), правопис є фонетичним.

Діалекти[ред. | ред. код]

Розрізняють 3 основні діалекти:

  • штокавська,
  • чакавська,
  • кайкавська.

Їхні назви походять від різних форм слова "що?" у цих діалектах (što?/šta? ča? kaj? відповідно). Штокавський є найбільшим серед них і поширений на території Сербії (зокрема Воєводини та Косова), Чорногорії, Боснії та Герцеговини і частини Хорватії. Натомість Чакавський та кайкавський діалекти поширені в різних регіонах Хорватії, тому після розпаду Югославії здебільшого їх відносять до хорватської мови.

Екавиця та ієкавиця[ред. | ред. код]

Serbo croatian language2005.png

Існує два літературні варіанти сербохорватської — екавиця та ієкавиця. Їхні назви вказують на різницю в адаптації старослов'янського звуку ятьe та ije відповідно (наприклад, рѣка: reka — rijeka), проте відмінності стосуються також інших ознак (наприклад, вживання різних форм минулого часу). Екавиця переважає у Сербії та Воєводині, тоді як ієкавиця — в Чорногорії, Косові та у всіх регіонах Боснії та Герцеговини й Хорватії (зокрема серед боснійських та хорватських сербів, а також у чакавському та кайкавському діалектах у Хорватії).

В Югославії (як до, так і після війни) обидві форми мали рівні права (до війни їх називали "літературними вимовами", а після — "варіантами"). У 1990их роках у Сербії перевагу було надано екавиці, поширеній зокрема в Белграді. Була спроба впровадити ці зміни також у Республіці Сербській, але вони не прижилися (обов'язкова норма для публічного використання екавиці діяла з кінця 1993 до листопада 1994, а на початку 2000-их уряд республіки визнав неможливість переходу з ієкавиці на екавицю). Крім того ці зміни активізували рух за визнання окремої чорногорської мови, оскільки в Чорногорії поширена ієкавиця.

Натомість у Хорватії повністю відмовилися від екавиці на користь поширеної тут ієкавиці. Таким чином після розпаду Югославії відмінності між цими двома варіантами набули політичного характеру — екавиця стала асоціюватися як сербське, а ієкавиця — як хорватське явище (що не відповідає реальному поширенню цих варіантів).

Крім того існує також третій варіант — ікавиця (де ять набув форми i), який вважається діалектним і літературною нормою не допускається. Він поширений переважно в Хорватії (в приморських районах Далмації, в південних і північно-східних районах Славонії) та Боснії й Герцеговині (в центральних і південно-західних районах, а також на заході в низці анклавів на кшталт Біхача).

Характерні риси[ред. | ред. код]

У сербохорватській мові голосні можуть бути довгі й короткі, приголосні ј, љ, њ, ћ, ђ завжди м'які, решта— тверді. Наголос музичний, вільний[2]. Імена мають 6 відмінків і кличну форму[2]. Дієслово має 4 форми минулого часу і дві форми майбутнього часу[2].

Писемність[ред. | ред. код]

В Югославії для запису сербохорватської паралельно використовували дві абетки — латинку (гаєвицю) та кирилицю (адаптовану Вуком Караджичем). Після розпаду Югославії хорватська мова використовує лише латиницю, а сербська, боснійська і чорногорська продовжують вживати обидві абетки (при цьому в сербській переважає кирилиця, а в боснійській і чорногорській — латиниця).

Історія[ред. | ред. код]

Найдавніші пам'ятки сербохорватської мови належать до XII сторіччя. Сербохорватська мова побутувала у двох рівноправних варіантах — східному екавському (із заміною колишнього звуку «ять» звуком «е») на великій частині території Сербії, та західному єкавському (заміна «ятя» звукосполученнями «є», «іє») у західній Сербії, Хорватії, Чорногорії, Боснії та Герцеговині. Це була мова літератури і культури сербів, хорватів, чорногорців, боснійців (тобто жителів Боснії і Герцеговини) з часу літературномовної реформи Вука Караджича і руху ілліризму до 1890-х років.

1850 року у Відні відбулася зустріч кількох провідних діячів культури Сербії і Хорватії, серед них серб Вук Караджич та хорват Людевіт Гай, з приводу підписання «Літературного договору», за яким створювалася спільна мова сербів та хорватів на основі штокавського діалекту ієкавського типу.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Косово є суб'єктом територіального диспуту між Республікою Косово і Республікою Сербія. Республікою Косово в односторонньому порядку проголосила незалежність 17 лютого 2008 року, проте Сербія продовжує вважати Косово частиною своєї суверенної території. Уряди цих країн почали нормалізацію відносин 2013 року. Косово формально визнають 113 зі 193 держав — членів ООН.
  2. а б в г д Сербохорватська мова // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.

Література[ред. | ред. код]

  • Менац А., Коваль А. П. Українсько-хорватський або сербський словник. Загреб, 1979.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікіпедія

Вікіпедія має розділ
сербськохорватською мовою