Симоненко Василь Андрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Василь Андрійович Симоненко
[[Зображення:|250px|Василь Симоненко]]
Василь Симоненко
Псевдоніми, криптоніми В. Щербань, В. Миколайчук
Дата народження 8 січня 1935(1935-01-08)
Місце народження с. Біївці, Лубенський район, Харківська область, Українська Соціалістична Радянська Республіка
Дата смерті 13 грудня 1963(1963-12-13) (28 років)
Місце смерті Черкаси, Українська РСР
Громадянство СРСР СРСР
Рід діяльності поет, журналіст
Роки активності: з 1952
Премії

Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1995

Автограф: Автограф

Commons-logo.svg Василь Андрійович Симоненко у Вікісховищі

Wikiquote-logo.svg Василь Андрійович Симоненко у Вікіцитатах

Васи́ль Андрі́йович Симоне́нко (* 8 січня 1935(19350108), с. Біївці, Лубенський район, Харківська область, УРСР — † 13 грудня 1963, Черкаси, УРСР) — український поет і журналіст, шістдесятник.

Життєпис

Спочатку навчався у Біївській початковій школі. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету.

Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області.

Пам'ятник у Черкасах
Ювілейна монета

1962 року Василь Симоненко разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні (про останнє було зроблено заяву до міської ради).

Влітку 1962 поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції їм. Т. Шевченка (м. Сміла). На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета.

З весни 1963 хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.

Помер у ніч проти 14 грудня.

Творчість

Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963).

Уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянстваДума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотіїБрама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), таврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї Батьківщини («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев»[1], «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, став на шлях, указаний Т.Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини 20 ст..

Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973).

В УРСР по смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).

Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її, водночас канонізуючи підцензурну спадщину померлого поета як бездоганно «партійну». Але після 1972, за виразної тенденції до замовчування творчості Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі (М.Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності поета, дістала поезія Симоненка у самвидавній критиці (Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк).

Вшанування пам'яті

  1. Літературна премія «Берег надії» імені Василя Симоненка (1986—2013),
  2. Літературна премія імені Василя Симоненка НСПУ (1987—2010),
  3. Всеукраїнська літературна премія імені Василя Симоненка (2012),
  4. Лубенська районна літературно-мистецька премія імені Василя Симоненка (2000),
  5. Журналістська премія імені Василя Симоненка (2012).

Твори

Поезія

Віршовані казки

Проза

Примітки

Література

Джерела та посилання