Скерцо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Скерцо (у перекладі з італійської — жарт) — частина симфонії, сонати, квартета чи самостійна музична п'єса[1] в живому, стрімкому темпі, з гострохарактерних ритмічними і гармонійними оборотами, в тридольному розмірі. Зазвичай це п'єса стрімкого, ритмічно-гострого руху. П'єси для окремих інструментів, часто гостро римовані, насичені несподіванками та мелодичними зворотами — нерідко називають — «капріччо».

Опис[ред.ред. код]

Спочатку — невеличка інструментальна п'єса, скерцо з початку XIX століття зайняло міцне місце в симфонії і сонаті, витіснивши звідти менует, але разом з тим стало розвиватися і як самостійний жанр. З цього часу присутній в більшості традиційних симфоній як одна з середніх частин (не початок і не фінал).

Незліченні скерцо демонструють різноманітні відтінки музичного гумору. Склався цілий комплекс прийомів, здатний передавати такого роду задуми: жартівливі переклички мотивів, що перекидаються з регістра в регістр або від одного інструменту до іншого, всякого роду несподіванки — «сюрпризи», подача яких-небуть простих явищ в незвичайному, дивному освітленні або ж їх злам, зміщення і т. д.

Скерцо плідно розвивалося і поза сонатно-симфонічного циклу. До вищих досягнень належать чотири скерцо Шопена, зміст яких ширше і серйозніше звичайного скерцозного.

Згодом скерцо придбало мінорне забарвлення.

Відомі скерцо[ред.ред. код]

Suite No. 2 in B minor, 7. Badinerie

Примітки[ред.ред. код]

  1. Вперше представлена ​​Ф. Шопеном.

Джерела[ред.ред. код]