Скрипка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Скри́пка — струнний музичний смичковий інструмент. Має чотири струни, які настроюються на квінту (g, d1,a1,e2). З'явився у середині XVI століття, прототипом послужила віола. Музиканта, що грає на скрипці називають скрипалем. Майстер, що виготовляє скрипки називається скрипником.

Скрипка
Пам'ятник Йогану Штраусу у Віденському парку

Будова скрипки[ред.ред. код]

Скрипка складається з двох основних частин: корпусу і грифа, між якими натягнуті струни.

Корпус[ред.ред. код]

Корпус скрипки має овальну форму з округлими виїмками з боків, що утворюють «талію» — так звані еси. Округлість зовнішніх контурів і ліній есів забезпечують зручність гри, зокрема у високих регістрах. Нижня і верхня площини корпусу — деки — з'єднані одна з одною смужками дерева — боками, (обичайками). Деки мають опуклу форму, утворюючи «склепіння». Геометрія дек, а також їх товщина, її розподіл у тій чи іншій мірі визначають силу і тембр звуку. Всередину корпусу вставляється душа, що передає вібрації через підставку від верхньої до нижньої деки. Без цієї маленької деталі тембр скрипки втрачає жвавість і повноту.[1][2]

На силу і тембр звуку скрипки значно впливає матеріал, з якого вона виготовлена, і склад лаку. При просочуванні скрипки лаком він змінює щільність дерева. Ступінь впливу просочування на звучання скрипки невідома, оскільки залежить в основному від структури та особливостей самого дерева. Після висихання лак охороняє скрипку від значних змін щільності дерева під впливом навколишнього середовища. Лак забарвлює скрипку прозорим кольором від світло-золотистого до темно-червоного або коричневого.

Нижня дека, або «днище» корпусу, робиться з клена, з двох симетричних половинок.

Верхня дека виготовляється з ялини. Має два резонаторні отвори — ефи, за формою вони нагадують латинську букву f. На обводі верхньої деки вклеєна жилка, яка запобігає розтріскуванню. На середину верхньої деки спирається підставка, на яку спираються струни, закріплені на струнотримачі (підгрифнику).

Боки (обичайки) з'єднують нижню і верхню деку, утворюючи бічну поверхню скрипки. Їх висота визначає об'єм і висоту скрипки, принципово впливаючи на тембр звуку: чим вищі боки, тим звук глухіший і м'якший, чим нижчі — тим пронизливіше звучання скрипки. Боки виготовляються, як і днище, з клена.

Душа — кругла ялинова розпірка, передає вібрації на нижню деку. Ідеальне її розміщення знаходиться експериментально, на що майстер іноді витрачає багато годин роботи.

Підгрифник, або струнотримач, служить для кріплення струн. Виготовляється з твердої породи чорного або червоного дерева (зазвичай ебенового дерева або палісандра відповідно). З одного боку у підгрифника є петля, з іншого — чотири отвори з шліцами для кріплення струн. Принцип кріплення простий: кінець струни з ґудзиком протягується в круглий отвір, після чого вона накручується на кілок на грифі і внаслідок натягання втискається у шліц.

Петля — петля з грубої кишкової струни або пластику. Пластикова петля є кращою, бо вона має регулятор довжини петлі. При заміні жильної петлі більшого діаметру ніж 2,2 мм на синтетичну (діаметр 2,2 мм) необхідно вклинити клин і заново просвердлити отвір діаметром 2,2 мм, інакше точковий тиск синтетичної струни може пошкодити дерев'яний підгрифник[3].

Ґудзик — закінчення дерев'яного кілочка, який вставляється в отвір у корпусі, що знаходиться з протилежного від грифа боку, служить для кріплення петлі підгрифника. Клин щільно вставляється у конічний отвір, що повністю відповідає йому розмірами і формою, інакше можливе розтріскування кілочка і деки. Навантаження на ґудзик дуже високе, приблизно 24 кг[4].

Підставка, (кобилка), впливає на тембр інструменту. Експериментально встановлено, що навіть невеликий зсув підставки спричиняє значну зміну тембру: при зсуві до підгрифника — звук стає глухішим, від нього — пронизливішим. Підставка та поріжок підіймають струни над грифом та верхньою декою і дають можливість грати смичком на кожній струні окремо. Підставка розміщує струни одну від одної у площині на більшу відстань, ніж верхній поріжок. Заглиблення для струн у підставці натирають графітовим мастилом, у склад якого входить олія для розм'якшення дерева.

Гриф[ред.ред. код]

Гриф скрипки — довгий брусок з суцільного твердого дерева, (чорного ебенового дерева або палісандра). З часом поверхня грифа стирається і стає нерівною. Нижня частина грифа приклеєна до шийки, яка переходить у кілкову коробку і закінчується головкою, яка засто має форму закрутки, (завитка).

Верхній поріжок — пластинка з чорного дерева, розміщена між грифом і кілковою коробкою, з вирізами для струн. Заглиблення у поріжку натирають графітовим мастилом або графітом, (графітовим олівцем), для зменшення тертя струн і продовження терміну їх служби. Отвори в поріжку розподіляють струни на однаковій відстані одна від одної.

Шийка — напівкругла деталь, яку охоплює рукою виконавець під час гри. До шийки зверху кріпиться гриф і верхній поріжок.

Кілкова коробка — частина шийки, в якій фронтально зроблений виріз, з двох сторін вставлені дві пари кілків, за допомогою яких настроюють струни. Кілки мають форму конусних стрижнів. Кілок повністю вставляється в конусний отвір у кілковій коробці. Вони обов'язково повинні підходити один до одного, не втискатися без обертання в коробку — невиконання цієї умови може викликати руйнування конструкції. Для тугішого або плавнішого обертання кілки при обертанні відповідно трошки втискають або витягують з коробки, а для плавного обертання вони повинні бути змащені пастою для притирання (або крейдою і милом). Кілки не повинні сильно виступати з кілкової коробки. Кілки переважно роблять з чорного дерева і часто прикрашають перламутровою або металевою (срібною, золотою) інкрустацією.

Головка — завжди служила чимось на зразок фірмового клейма — свідоцтва про смак і майстерність творця. Деякі майстри замінювали її скульптурою — різьбленою головою лева, наприклад, як це робив Джованні Паоло Маджіні (1580—1632). Майстри XIX століття, подовжуючи грифи старовинних скрипок, прагнули вважали головку за патентоване «свідоцтво про народження» інструменту.[5]

Струни[ред.ред. код]

Струни натягуються від підгрифника через підставку, над поверхнею грифа і через верхній поріжок до кілків, на які намотуються у кілковій коробці.

Скрипка має чотири струни:

  • Перша («квінта») — верхня, настроюється на мі другої октави. Металева струна «мі» має дзвінкий, блискучий тембр.
  • Друга — настроюється на ля першої октави. Жильна (кишкова або зі спеціального сплаву) «ля» має м'який, матовий тембр.
  • Третя — настроюється на ре першої октави. Жильна (кишкова або з штучного волокна) „ре“, обвита алюмінієвої канителлю має м'який, матовий тембр.
  • Четверта («басок») — нижня, настроюється на соль малої октави. Жильна, (кишкова або з штучного волокна), «соль», обвита срібною канителлю, має грубий і густий тембр.

Аксесуари і приладдя[ред.ред. код]

Смичок — пружний дерев'яний прут з фернамбукового дерева, (лат. Caesalpinia echinata), що має головку, (носик), з одного боку, а з іншого прикріплюється колодка, (жабка). Дешевші смички виготовляють з бука або граба. Між головкою і колодкою за допомогою гвинта натягується волосся кінського хвоста, (штучне або природне).

Підборідник. Призначений для зручного притискання скрипки підборіддям музиканта. Бічне, серединне і проміжне його розміщення вибирається з ергономічних переваг скрипаля.

Місток. Призначений також для зручного розміщення скрипки на ключиці музиканта. Кріпиться до нижньої деки скрипки. Це пластина, пряма або вигнута, тверда або покрита м'яким матеріалом, дерев'яна, металева або карбонова, з кріпленнями з двох сторін. У металеву конструкцію часто ховають необхідну електроніку, наприклад, підсилювач мікрофону.

Звукознімальні пристрої. Потрібні для того, щоб перетворювати звукові коливання скрипки в електричні імпульси для запису або для посилення звуку скрипки за допомогою спеціальних пристроїв. У залежності від ролі звукознімальних пристроїв, розрізняють:

  • акустичну скрипку — якщо роль звукознімальних пристроїв, що виконують додаткову функцію, незначна.
  • напівакустичну скрипку — якщо роль корпусу і звукознімальних пристроїв приблизно однакова.
  • електроскрипку — якщо елементи конструкції не мають великого впливу на звук.

Футляр для скрипки і смичка, а також різноманітних аксесуарів.

Сурдина — це невеликий дерев'яний або гумовий «гребінець» із двома-трьома «зубцями». Його насаджують зверху на підставку. Сурдина зменшує вібрацію підставки, внаслідок чого звук стає приглушеним і дуже м'яким. Сурдину переважно застосовують для виконання п'єс ліричного характеру. Найчастіше сурдини застосовуються в оркестровій та камерній музиці.

«Глушилка» — важка гумова або металева сурдина. Застосовується для занять вдома чи інших місцях, де гучний звук є небажаним. При використанні глушилки, інструмент практично перестає звучати і видає ледвечутні тони, достатні для сприйняття і контролю виконавцем.

Машинка — металевий пристрій, що складається з гвинтлвого кріплення, що вставляється в отвір підгрифника, і розміщеного з іншого боку гачка, що служить для кріплення струни. Машинка дозволяє точніше підстроювати струни, що особливо важливо для монометалевих струн, які мають малий розтяг. Для кожного розміру скрипки призначений певний розмір машинки, існують також універсальні. Переважно мають чорне, позолочене, нікельоване або хромоване покриття, а також їх комбінацію. Є моделі спеціально для жильних струн, для струни «мі». Навчатися і грати на інструменті можна і без машинок: у такому випадку кінець струни вставляється безпосередньо в отвір підгрифника. Можлива установка машинок не на всі струни для полегшення ваги підгрифника. Переважно машинка ставиться на першу струну.

Запис партії скрипки і способи гри[ред.ред. код]

Приклад запису партії скрипки. Уривок з концерту для скрипки з оркестром Чайковського.

Партія скрипки пишеться в скрипковому ключі. Стандартний діапазон скрипки — від соль малої октави до до четвертої октави . Високі звуки важкі для виконання і застосовуються, як правило, тільки в сольній віртуозній літературі, але не в оркестрових партіях.

Ліва рука[ред.ред. код]

Гра на 17» скрипці в 3 позиції

Струни притискаються чотирма пальцями лівої руки на грифі (великий палець притримує скрипку). По струнах водять смичком, що знаходиться в правій руці скрипаля. Від притискання пальцем струна стає коротшою і генерує вищий звук. Струни, не притиснуті пальцями, називаються відкритими; гра по відкритих струнах позначається нулем, що ставиться над нотою.

Від напівпритиску струни виходять флажолети. Деякі флажолетні звуки звучать вище ніж верхня межа вказаного вище діапазону скрипки.

Розміщення пальців лівої руки називається аплікатурою. Вказівний палець руки називається першим, середній — другим, четвертий — третім, мізинець — четвертим. Позицією називається аплікатура чотирьох сусідніх пальців, що відстоять один від одного на тон або півтон. На кожній струні можна мати сім і більше позицій. Чим вища позиція, тим вона важча. На нижній двох струнах, грають переважно тільки до п'ятої позиції включно; а на вищих двох користуються вищими позиціями — від шостої до дванадцятої. Аплікатуру першої позиції можна представити такою таблицею:

IV - Четверта струна III - Третя струна II - Друга струна I - Перша струна
Стрій g1 - Соль малої октави D - Ре першої октави A - Ля першої октави E2 - Мі другої октави
0 - Порожня струна g1 - Соль малої октави D - Ре першої октави A - Ля першої октави E2 - Мі другої октави
1 - Вказівний палець a1 - Ля малої октави E - Мі першої октави H - Сі першої октави F2 - Фа другої октави
2 - Середній палець h1 - Сі малої октави F - Фа першої октави C2 - До другої октави G2 - Соль другої октави
3 - Безіменний палець C - До першої октави G - Соль першої октави D2 - Ре другої октави A2 - Ля другої октави
4 - Мізинець D - Ре першої октави A - Ля першої октави E2 - Мі другої октави B2 - Сі другої октави


Права рука[ред.ред. код]

Правою рукою скрипаль зазвичай тримає смичок. Існує як мінімум три способи тримання смичка[6]:

  • Старий («німецький») спосіб, при якому вказівний палець торкається прута смичка своєю нижньою поверхнею, приблизно проти згину між нігтьовою фалангою і середньою, пальці тісно зімкнуті, великий палець знаходиться напроти середнього, волосся смичка натягнуте помірно.
  • Новий («франко-бельгійський») спосіб, при якому вказівний палець торкається прута смичка під кутом кінцем своєї середньої фаланги; між вказівним і середнім пальцями великий проміжок, великий палець знаходиться напроти середнього, сильно натягнуте волосся смичка, похиле положення прута.
  • Новітній («російський») спосіб, при якому вказівний палець торкається прута збоку згином між середньою фалангою і п'ястковою, глибоко охоплюючи серединою нігтьової фаланги прут смичка і утворюючи з ним гострий кут, він ніби направляє ведення смичка, між вказівним і середнім пальцями великий проміжок, великий палець знаходиться напроти середнього, слабо натягнуте волосся смичка, пряме (не похиле) положення прута. Такий спосіб тримання смичка є найдоцільнішим для досягнення найкращих звукових результатів при найменшій витраті енергії.

Способи ведення смичка мають великий вплив на характер і силу звуку і взагалі на фразування. На скрипці можна брати одночасно на сусідніх струнах дві ноти (подвійні струни), а не одночасно, але дуже швидко — три (потрійні струни) і чотири ноти. Таке поєднання, переважно гармонійне, легше при порожніх струнах і важче без них.

Штрихи[ред.ред. код]

Основні способи:

  • Detaché — кожна нота витягується окремим рухом смичка вниз і вверх;
  • Martelé — штрих, що виконується поштовхом смичка, при якому тривалість звучання значно коротша ніж період загасання звуку;
  • Staccato вниз і вверх смичком — рух смичка із зупинкою;
  • Staccato volant — різновид стаккато. При грі смичок підскакує, відриваючись від струн;
  • Spiccato — відскакуючий штрих, дуже легке staccato;
  • Ricochet-saltato — штрих, що виконується ударами волоса піднятого смичка по струні, як правило виконується для групи нот;
  • Tremolo — багаторазове швидке повторення одного звуку або швидке чергування двох несусідніх звуків, двох співзвуч (інтервалів, акордів), окремого звуку і співзвуччя.
  • Legato — зв'язне виконання звуків, при якому здійснюється плавний перехід від одного звуку до іншого, без паузи між звуками.
  • Col legno — удар держаком смичка по струні. Викликає стукітливий, мертвотний звук, який також з великим успіхом застосовується композиторами в симфонічній музиці.

Окрім гри смичком, користуються піцикато — зачіпанням струн одним з пальців правої руки, (щипком). Для ослаблення звуку користуються сурдиною — металевою, кістяною або дерев'яною пластинкою з виїмками в нижній частині для струн, яка насаджується на верхню частину підставки (або кобилки). На скрипці легше грати в тій тональності, яка допускає найбільше застосування порожніх струн. Найзручніші пасажі — ті, які складені з гам або їх частин.

Походження та історія[ред.ред. код]

Прототипами скрипки були арабський ребаб і німецька рота, злиття яких і утворило віолу. Форми скрипки сформувалися до XVI століття; в цьому столітті і на початку наступного, XVII, творили майстри скрипок сімейства Аматі. Їх інструменти відрізняються прекрасною формою і чудовим матеріалом. Взагалі Італія славилася виробництвом скрипок, серед яких скрипки Страдіварі і Гварнері нині цінуються надзвичайно високо.

Скрипка була сольним інструментом у XVII столітті. Першими творами для скрипки вважаються: «Romanesca per violino solo є basso» Маріні з Брешії (1620) і «Capriccio stravagante» його сучасника Фаріна. Засновником мистецької гри на скрипці вважається А. Кореллі; потім йдуть Тореллі, Тартіні, П'єтро Локателлі (1693—1764), учень Кореллі, що розвинув бравурну техніку скрипкової гри.

Видатні скрипалі[ред.ред. код]

XVII століття[ред.ред. код]

  • Арканджело Кореллі (16531713) — італійський скрипаль і композитор, один з основоположників жанру кончерто гросо.
  • Антоніо Вівальді (16781741) — венеціанський композитор, скрипаль, педагог, диригент.
  • Джузеппе Тартіні (16921770) — італійський скрипаль і композитор. Удосконалив конструкцію смичка, подовживши його, і виробив основні прийоми ведення смичка, визнані усіма сучасними йому скрипалями Італії, Франції і увійшли в загальний вжиток.

XVIII століття[ред.ред. код]

XIX століття[ред.ред. код]

  • Ніколо Паганіні (17821840) — італійський скрипаль, гітарист і композитор, автор скрипкових каприсів, концертів.
  • Анрі В'єтан (18201881) — бельгійський скрипаль і композитор, один із засновників національної скрипкової школи. Автор численних творів для скрипки — семи концертів з оркестром, ряд фантазій, варіацій, концертних етюдів та ін.
  • Леопольд Ауер (18451930) — угорський, російський скрипаль, педагог, диригент і композитор.
  • Ежен Ізаї (18581931) — бельгійський скрипаль, диригент і композитор. Автор 6 скрипкових концертів, варіацій на тему Паганіні, 6 сонат.

XX століття[ред.ред. код]

  • Яша Хейфец (19011987) — американський скрипаль єврейського походження.
  • Давид Ойстрах (19081974) — радянський скрипаль, професор Московської консерваторії, народний артист СРСР.
  • Ґідон Кремер (нар. 1947) — латвійський скрипаль, перший виконавець ряду творів провідних сучасних композиторів XX століття.

Скрипники (скрипкові майстри)[ред.ред. код]

Майстерня скрипника.

Скрипка в Україні[ред.ред. код]

Відомі українські скрипалі:[ред.ред. код]

"Київські солісти"

Видатні скрипники:[ред.ред. код]

В Україні набула поширення з 17 століття і стала народним інструментом, увійшовши до народних ансамблів троїстих музик.

Відомі українські скрипкові майстри — Т. Підгорний, В. Мочалов та ін.

Серед українських скрипкових майстрів — Лука Мар'яненко, Мирослав Пуцентела та інші.

Примітки[ред.ред. код]

  1. corpuscul.net " Акустический аппарат
  2. Муратов Сергей Витальевич. Улучшение звука скрипки
  3. Владислав Багинский Уход за скрипкой.
  4. Д.Л.Бабиченко Выбор и проверка качества струн смычковых инструментов.
  5. «Скрипка - Соната». Архів оригіналу за 2011-08-22. 
  6. К. Флеш, Искусство скрипичной игры (том 1) — Музыка, М., 1964.

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]