Скіфи

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Фрагмент пекторалі із Товстої Могили, 4 ст. до н. е. У верхній частині зображені скіфи, що тримають шкуру тварини.

Скі́фи, саки або ски́ти[1] (грец. Σκύϑαι; самоназва «сколоти»: грец. Σκολότοι) — належали до індоєвропейської сім'ї народів. У VII столітті до нашої ери Скіфи перетнули Кавказ захопили Кімерію, створили скіфо-кімерійський етнос і часто нападали на Близький Схід разом з кіммерійцями, відіграючи важливу роль у політичному розвитку регіону.

За Геродотом[2], на шляху до Північного Причорномор'я скіфів «чекало лихо, не менше, ніж війна з мідянами. Адже жінки скіфів унаслідок довгої відсутності чоловіків вступили у зв'язок з рабами… Від цих-то рабів і жінок скіфів виросло молоде покоління. Дізнавшись про своє походження, юнаки почали противитись скіфам, коли ті повернулись із Мідії». Звісно, напівлегендарний, фольклорний характер цієї оповіді не дає змоги сприймати її як конкретне історичне свідчення, проте немає жодного сумніву, що Геродот спирався на усні перекази, що у трансформованому вигляді відображали якісь реальні події, пов'язані з остаточним утвердженням скіфів на степових обширах Північного Причорномор'я.

За свідченням Геродота, Велика Скіфія простягалася від Дунаю до Дону та на таку ж відстань від узбережжя Чорного моря на північ. Скіфи домінували в Понтійському степу, це нинішня територія півдня України, приблизно з VII століття до нашої ери і до III століття до нашої ери, їх очолювала військова аристократія, відома як Царські скіфи. За Геродотом самі скіфи мали три версії власного походження, зокрема й таку, де перший скіф був народжений на березі Дніпра[3] За 4 століття життя скіфи пізнали великий розквіт і занепад. Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки. З території сучасної України скіфи, внаслідок переселення до Криму[4] та винищення сарматами[5], зникли на рубежі IV—III ст. до н. е.[6] Подекуди вони відомі аж до III ст. н.е. Невеликі анклави так званих пізніх скіфів зберігалися на території Криму, нижнього Подніпров'я та Бессарабії.[7]

Походження

За найпоширенішою версією скіфи належали до індоєвропейської сім'ї народів (версія заснована на аналізі слів з мови скіфів, які трапляються в писемних пам'ятках тих часів, переважно грецьких. Кількість слів — близько 200, переважно імена людей). Скіфи вели осілий спосіб життя і займалися сільським господарством. Про що свідчить ізотопний аналіз скіфських зубів і кісток, знайдених в трьох могильниках на території центральної та східної України, проведений антропологом Алісією Вентреска Міллер з Мічиганського університету. Антропологічно сколоти степової зони відповідали морфологічним варіантам Зрубної культури.[8]

За Діодором походять від Скіфа, сина Зевса. Він мав синів Пала і Напа. Саме Пал вважається предком палів (скитів).

Геродот повідомляє три перекази про походження скіфів: «За розповідями скіфів, народ їх — наймолодший з усіх. А було це так. Першим жителем цієї ще безлюдної тоді країни був чоловік на ім'я Таргитай. Батьками цього Таргитая, як кажуть скіфи, були Папай і дочка річки Борисфену богиня Апі. Такого роду був Таргитай, а у нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і наймолодший — Колаксай. В їх царювання на Скіфську землю з неба впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша.

Першим побачив ці речі старший брат. Ледве він підійшов, щоб підняти їх, як золото запалало. Тоді він відступив, і наблизився другий брат, і знову золото було охоплене полум'ям. Так жар палаючого золота відігнав обох братів, але, коли підійшов третій, молодший, брат, полум'я згасло, і він відніс золото до себе в будинок. Тому старші брати погодилися віддати царство молодшому. Так от, від Ліпоксая, як кажуть, сталося скіфське плем'я, зване авхати, від середнього брата — плем'я катіар і траспіїв, а від молодшого з братів — царя — плем'я паралати. Всі племена разом називаються сколотами, тобто царськими. Елліни ж звуть їх скіфами.

Так розповідали скіфи про походження свого народу. Вони думали, втім, що з часів першого царя Таргитая до вторгнення в їх землю Дарія (512 р. до н. е.) пройшло якраз тільки 1000 років.

Елліни оповідали, що одного разу Геракл, коли гнав Геріонову худобу, забрів у землю Гілея, що була ще безлюдна. Прокинувшись після сну, він побачив, що худоба зникла. Обійшовши всю ту землю у пошуках худоби, зайшов до країни, що зветься Лісистою. Там у печері зустрів діву-змію (Богиня зі зміями). Вона сказала що худоба в неї, але віддасть її лише після того, як Геракл з нею залишиться. У неї з'явилося троє синів. Одного назвала Агафірсом, другого Гелоном, а молодшого Скіфом. Вона таки віддала худобу Гераклу і запитала, хто з синів має залишитись на цій землі, а хто піти, коли подорослішають. Геракл натягнув лук і сказав, що той з трьох синів, хто, досягнувши дорослого віку, подужає натягнути лук, той має залишитись. Двоє синів — Агафірс і Гелон не могли впоратися із завданням натягти лук Геракла, і мати вигнала їх з країни. Молодшому ж, Скіфу, вдалося виконати завдання, і він залишився в країні. Від цього Скіфа, сина Геракла, ведуть рід усі скіфські царі.

Існує ще й третій переказ. Він говорить так. Кочові племена скіфів мешкали в Азії. Коли масагети витіснили їх звідти військовою силою, скіфи перейшли Аракс і прибули до кімерійської землі (країна, нині населена скіфами, як кажуть, здавна належала кімерійцям). З наближенням скіфів кімерійці почали радитися, що їм робити перед лицем численного ворожого війська. І ось на раді думки розділилися. Хоча обидві сторони вперто стояли на своєму, але перемогла пропозиція царів. Народ боротьби не хотів і був за мирне співпроживання зі скіфами. Царі же зі знаттю, навпаки, вважали за необхідне воювати, бо боялися втратити владу і привілеї. Прийнявши таке рішення, кімерійці розділилися на дві рівні частини і почали між собою боротьбу. Билися завзято, з великими втратами для обох сторін. Усіх полеглих у братовбивчій війні народ кімерійський поховав біля річки Тираса (могилу царів там можна бачити ще й понині). Решта кіммерійської знаті покинули свою країну, а на їхнє місце прийшли скіфи.

І досі ще у Скіфській землі існують кімерійські укріплення та кімерійські переправи; є також і область, що зветься Кімерія, і так званий Кімерійський Боспор. Рятуючись втечею від скіфів в Азію, кімерійці зайняли півострів там, де нині еллінське місто Синопа. Відомо також, що скіфи в гонитві за кімерійцями збилися зі шляху і вторглися до мідійської землі. Адже кімерійці постійно рухалися вздовж узбережжя Понту, скіфи ж під час переслідування трималися зліва від Кавказу, поки не вторглися в землю мідян. Так ось, вони повернули вглиб країни.»

Прихід скіфів у Північне Причорномор'я

Мапа розселення Скіфських племен у Північному Причорномор'ї.

У VII столітті до нашої ери Скіфи перетнули Кавказ захопили Кімерію, створили скіфо-кімерійський етнос і часто нападали на Близький Схід разом з кіммерійцями, відіграючи важливу роль у політичному розвитку регіону. Геродот, який присвятив Скіфії одну з дев'яти книг своєї «Історії», викладав таку версію[9]: прабатьківщина скіфів розташована десь на схід від Кімерії, однак під тиском сусідніх кочових племен — масагетів, вони покинули свої землі й вирушили в пошуках нової долі на захід. Урешті-решт їхні орди наблизилися до кімерійських пасовищ. «При навалі скіфів кімерійці,— пише далі Геродот,— почали радитися, оскільки військо наступало велике, й думки їхні розділилися… На думку народу, треба було залишити країну, а не наражатися на небезпеку, зостаючись віч-на-віч із численним ворогом. А на думку царів, слід було битися за країну проти загарбників. І народ не хотів коритися, й царі не хотіли слухатися народу. Перші радили піти, віддавши без бою країну тим, хто до неї вдерся. А царі, згадавши про те, скільки хорошого вони тут зазнали і скільки можливого лиха спіткає їх, вигнанців з вітчизни, вирішили померти і спочивати у своїй землі, але не тікати разом із народом. Коли ж вони ухвалили це рішення, то поділилися на рівні половини й почали битися один з одним. Й усіх їх, що загинули від руки один одного, народ кімерійців поховав біля річки Тирас, і могилу їхню й тепер видно».

Події, описані Геродотом у V ст. до н. е., датуються початком VII ст. до н. е. До цього ж часу належать і найраніші згадки про скіфів у писемних джерелах, а саме в ассирійських клинописних документах 70-х років VII ст. до н. е.

На Середньому Подніпров’ї України збереглися численні взаємно доказові ознаки існування 24-ї сатрапії Ахаменідськой Персії “Сака парадрія”. Костянтин Тищенко також говорить про 24-у сатрапію Ахаменідської Персії “Сака парадрія” (парадрая). Дані топоніміки відповідають згадкам сатрапії Скіфія (“Саки заморські’) у царських написах Дарія І (486 року до н. е.) і Артаксеркса ІІ (358 року до н. е.), а також фігурі № 24 “сака заморського” на рельєфах поховань усіх Ахаменідів до Артаксеркса ІІІ (338 року до н. е.).

Наприкінці 2-го століття до нашої ери столицю Неаполь Скіфський в Криму захопив Мітрідат VI, а їх території включили в Боспорське царство. На цей час скіфи були в основному еллінізовані.

Скіфи на Близькому Сході

На час приходу скіфів у Східне Надчорномор'я ассирійський престол посідав цар Асархаддон (680—669 рр. до н. е.), якому, так само як і майже всім його попередникам, доводилося вести напружену дипломатичну та збройну боротьбу за збереження ассирійської зверхності на Близькому Сході. А поява скіфів на північних кордонах Ассирійської держави стурбувала її володарів. Тому вони почали шукати шляхів до порозуміння зі скіфами. Зберігся письмовий запит Асархаддона до оракула бога Шамаша: чи дотримуватиметься свого слова Партатуа — цар «країни Ішкуза» (проводир скіфів), якщо візьме за дружину ассирійську царівну.

Скіфи допомогли новому союзнику в його боротьбі проти повсталих 673 року до н. е. мідійських племен (територія розселення останніх прилягала до кордону Ассирії і входила до зони її впливу). Ще значнішу роль цей союз відіграв кілька десятиліть по тому, коли Мідія, вже здобувши незалежність, рушила своїм військом в Ассирію. Мідійці взяли в облогу столицю Ассирії Ніневію. На поміч обложеним прийшло «величезне військо скіфів, яке очолював цар скіфів Мадій, син Прототія» (Геродот «Історія» Кн. 4. Абз. 103.). Більшість дослідників уважає, що Прототій Геродота і Партатуа ассирійських джерел — одна й та сама особа. У такому разі цілком можливо, що матір'ю Мадія була дочка Асархаддона, якщо згадати його спробу владнати династичний шлюб[10].

Розбивши мідійців, загони скіфів могутньою хвилею затопили майже увесь Близький Схід і зупинилися лише на кордонах Єгипту. Так розпочалося їхнє більш як двадцятип'ятирічне володарювання на Близькому Сході, що припало на другу половину VII ст. до н. е. Вирішальною мірою до цього спричинилося втручання скіфів у боротьбу Ассирії з ворожими їй країнами. Збіг історичних обставин висунув північних кочовиків на роль третьої і вирішальної сили в цьому регіоні. Однак через деякий час ситуація змінилася. 612 року до н. е. об'єднані сили Мідії та Вавилонського царства здобули Ніневію, а за кілька років остаточно загинула Ассирійська держава. Усе це змінило розташування сил на політичній арені, а разом із тим зруйнувало й самі підвалини скіфського панування. Та, незважаючи на несприятливі для них події, скіфи ще досить довго залишалися тут значним військовим чинником, про що свідчить, наприклад, їхня участь у війні між мідійським царем Кіаксаром і володарем царства Лідія Аліаттом (закінчилася близько 585 р. до н. е.).

Серед знахідок, пов'язаних зі скіфами, чи не найцікавішою є так званий Саккизький скарб, виявлений в Іранському Курдистані. Цей комплекс являє собою інвентар зруйнованого поховання скіфського вождя другої половини VII ст. до н. е. Відповідь на запитання: як вони потрапили до рук степового можновладця є у Геродота[11]: «Протягом двадцяти восьми років скіфи панували в Азії й за цей час вони, сповнені нахабства і презирства, все спустошили. Бо, крім того, що вони з кожного стягали данину, яку накладали на всіх, вони ще, об'їжджаючи країну, грабували в усіх те, чим кожний володів».

Скіфський поховальний обряд

Скіфські поховання — мають велике історичне значення. Вони є невичерпним джерелом історичних відомостей, важливих для реконструкції побуту, укладу життя кочових племен. На основі численних археологічних знахідок історики можуть досить точно відтворити елементи одягу, прикраси, а за допомогою джерел антропологічного характеру можуть відтворити також зовнішність кочових народів. Не менш важливу роль відіграють також вірування скіфів. Наприклад віра в потойбічне життя створила складний і пишний поховальний обряд.

Скіфський золотий гребінь з кургану Солоха

Особливий інтерес представляють відомості про те, як скіфи ховають своїх царів. Геродот розповідав про це досить докладно: «Могили царів знаходяться в області Герра, в тому місці, до якого Борисфен судноплавний. Тут кожен раз, коли у них помирає цар, вони риють в землі велику чотирикутну яму. Коли ж вона готова, беруть труп, тіло натирають воском, живіт, розрізаний і очищений, заповнюють нарізаними, пахощами, насінням селери, анісу, зашивають і відвозять тіло на возі до іншого племені. Ті ж, коли отримують труп, роблять в точності те ж, що й царські скіфи: відрізують собі частину вуха, волосся обстригають кругом, на руках роблять надрізи, лоб і ніс роздряпують, ліву руку проколюють собі стрілами. Звідти труп царя відвозять на возі до іншого племені з тих, над якими вони панують; за ними йдуть ті, яких вони відвідали перед тим. Щойно вони, везучи труп, обійдуть всіх, вони приїздять до Геррів, одну з наложниць і виночерпія, і кухаря, і конюха, і слугу, і вісника, і коней, і початки всього іншого, і золоті чаші, — сріблом і міддю вони зовсім не користуються. Зробивши це, вони все насипають великий курган, змагаючись між собою і прагнучи зробити його якомога вище» (IV , 71). Опис вельми вражає. Швидше за все дізнатися всі ці подробиці міг тільки від учасника похорону. Щодо документальних підтверджень, то тут можна навести як приклад Чортомлицький курган, який був розкопаний у 1862—1862 рр. І. Є. Забєліним біля Чортомлицьких хуторів (нині с. Чкалове) поблизу міста Нікополь. Це — один з найбільших скіфських царських курганів. У діаметрі приблизно 130 м і висотою близько 20 м.

Курган мав конусоподібну форму. В основі насип був оточений величезними кам'яними брилами. Від східного сектора йшла вимощена каменем дорога довжиною 1,5 км. У насипі кургану в декількох місцях виявлено залишки 250 вуздечок: вудила, псалії, золоті оббивки від сідел, а також різні золоті та бронзові прикраси, бронзові навершя і наконечники стріл. Ці знахідки залягали на глибині 6 м від вершини кургану. А під насипом, на підкурганній поверхні на захід від центру залягали скупчення уламків амфор і кінських кісток. Тут же був скелет загнузданого перед смертю коня. Все це — сліди тризни після поховання.

Археологами відкриті центральна катакомба і три супроводжуючих її поховання коней з «конюхами». Була ще одна поховальна камера, яку одні дослідники вважають впускним похованням, а інші — основною частиною центральної катакомби. У південно-західній гробниці були поховані двоє чоловіків, прекрасно озброєні, з безліччю золотих прикрас. У першого був головний убір конічної форми, обшитий 29 золотими бляхами, золота гривня на шиї, золоті браслети і персні на руках. Він був оперезаний бронзовим лускатим поясом, на ногах — бронзові поножі. На поясі — меч в золотих піхвах, горит зі стрілами і нагайка, прикрашена золотою стрічкою. Зліва біля голови лежали чотири наконечники списів, бронзові та срібні посудини і горит, повний стріл. Другий воїн був похований скромніше. На шиї у нього була золота гривня, на руках — срібні браслети, кільце, на поясі — меч і горит з ножем. Це — слуги царя, померлі, щоб охороняти його в потойбічному світі.

Сліди від ножа на плечовій кістці собаки, що свідчить про використання цього виду в їжу скіфами.

У північно-західній гробниці була похована жінка. Вона лежала в дерев'яному розписаному саркофазі. На голові у неї був головний убір конічної форми із золотими прикрасами, у вухах золоті сережки, на шиї — золота гривня, на руках — два золотих браслети і десять таких же перснів. Біля правої руки лежало бронзове дзеркало. На її сукню було нашито безліч золотих бляшок. Збоку поховали слугу або служницю. Поруч поставили 14 великих амфор. А в північному кутку були срібний лутерій і срібна амфора, прикрашена різними фризами. У південно-східній камері дослідники виявили скелет собаки, бронзовий казан, п'ять амфор і залишки кількох горитів з наконечниками стріл. А в глибині камери вдалося знайти близько 350 золотих прикрас.

У північно-східній камері були складені царські шати. Серед їхніх зотлілих решток знайдено більше 2500 золотих прикрас. Велика кількість коштовностей дозволяє уявити, якими розкішними були ці шати. Біля входу був похований воїн, мабуть, покликаний охороняти ці скарби. При скелеті знайдені горит (тобто сагайдак) зі стрілами, ніж, бронзова гривня і золотий перстень. Такий був похоронний комплекс центральної споруди. А на захід від його входу археологи виявили поховання коней і «конюхів». У трьох ямах лежали скелети 11 коней. На їх вуздечках і сідлах було багато золотих і срібних прикрас. А поруч були поховані два воїна зі зброєю і декількома золотими і срібними прикрасами, яких умовно можна назвати конюхами. Навіть при короткому ознайомленні з матеріалами розкопок Чортомлицького кургану неважко переконатися, що описаний Геродотом обряд поховання скіфського царя в основному має підтвердження.

Другий етап Другий етап поховального обряду настає рівно через рік. Геродот розповідав: "Після закінчення року вони знову роблять наступне. (Це природні скіфи, так як царю прислужують ті, кому він накаже, а слуг, куплених за гроші, у них немає.) Так от, задушивши п'ятдесят чоловік цих слуг і п'ятдесят найкрасивіших коней, вийнявши у них нутрощі і очистивши, наповнюють половою і зашивають. Закріпивши на двох колодах перевернуту половину колеса, а іншу половину колеса на двох інших колодах і встромивши таким чином багато пар колод, вони потім, протикають коней в довжину до шиї товстими списами і піднімають їх на колеса. З цих коліс ті, що попереду, підтримують плечі коней, а ті, що позаду, підпирають черево ближче до стегон, при цьому обидві пари ніг висять у повітрі. Надіті на коней вуздечки і вудила вони натягають попереду і потім прив'язують їх до кілочків. Кожного з п'ятдесяти задушених юнаків, саджають по одному на коня, саджаючи таким чином: у кожен труп встромляють уздовж хребта до шиї прямий кіл; кінець цього кола, який виступає знизу, вони вбивають у просвердлений отвір іншого кола, що проходить крізь тіло коня. Розставивши таких вершників навколо могили, вони йдуть " (IV , 72). Даний обряд можна зіставити з обрядом вчинення тризни — поминального обряду.

Поховання простих скіфів При розгляді цього питання знову звернемося до Геродота. Описавши царські обряди поховання, він розповідає також про те, як ховають простих скіфів: «Так вони ховають царів. Інших же скіфів, коли вони помруть, найближчі родичі везуть, поклавши на вози, до друзів кожен з цих друзів, приймаючи супроводжуючих у себе, рясно їх пригощає і ставить біля трупа все те ж, що й іншим. Померлих людей возять так сорок днів, потім ховають їх. Зробивши поховання, скіфи очищаються таким способом: вимивши і намастивши голови, вони проробляють з тілом наступне. Поставивши три жердини, нахилені одна до іншої, вони натягають навколо них вовняні покривала. Зсунувши покривала якомога щільніше, вони кидають в чан, поставлений в середині жердин і покривал, розпечені до червоного камені»(IV, 73).

Тут усе узгоджується з даними Геродота: форма і устрій поховальної камери, розкішна колісниця, багата збруя коней, поховання поблизу останнього притулку господаря, умертвіння воїнів, слуги, наложниці, що пішли за своїм повелителем до загробного світу, бальзамовані тіла померлого тощо.

Відомі скіфи

Серед відомих скіфів:

  • Анахарсіс — один із засновників європейської, «грецької», античної філософії, один із «7 мудреців античності».
  • Демосфен — давньогрецький оратор. Його бабуся по материній лінії була скіф'янкою.
  • Мардоній Русус — вчитель імператора Юліана Відступника (331—362 рр.), освічений, хрещений таємно, у 358 р. прийняв римське громадянство 348. З 359 по 376 на римській службі. Великий шанувальник філософії епохи язичництва, євнух. Служив при трьох імператорах отримавши звання префекта (360 р.), хоча майже не служив в римській армії.
  • Діонісій Малий (475—†550 роки життя).

Царі

  • Легендарні царі-засновники:
  • Царі у Перекавказько-Передньоазійській Скіфії доби передньоазійських походів (7 сторіччя до н.е.):
    • Ішпака;
    • Партатуа;
    • Мадій, син Парпатуа;
    • Аріант, напівлегендарний цар, що повернув скіфів на Передкавказзя й вперше ввів податок у 1 мідяний наконечник й таким чином здійснив перший скіфський перепис.
  • Царі у Надчорноморській Скіфії кінця 7 сторіччя — кінця 6 сторіччя до н.е.:
  • Царі у Надчорноморській Скіфії 5 сторіччя до н.е.:
    • Аргот, традиційно невідомий цар між Іданфірсом й Аріапіфом, ім'я царя Аргота нещодавно прочитане на персні царя Скіла;
    • Ариапіф, існує думка, що він був сином й спадкоємцем Іданфірса;
    • Скіл, син Аріапіфа, був скинутий за зраду скіфським звичаям й страчений своїм братом Октамасадом;
    • Октамасад, син Аріапіфа.
  • Цар 4 сторіччя до Р.Х:
    • Атей (загинув 339 року до н.е.), останній відомий цар скіфів.[12]

Див. також

* Сколоти

Примітки

  1. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ III. с. 4.
  2. Геродот «Історія» Кн. 4. Абз. 1.
  3. Українська культура на перехресті скіфо-сарматського та античного світів. Освіта.UA (uk). Процитовано 2021-02-20. 
  4. Сегеда Сергій. Антропологія К.: Либідь, 2001. — 336 с. ISBN 966-06-0165-4.
  5. Козак Д. Н. Венеди — К., 2008.— 470 с. // Венеди і сармати (190 с.) ISBN 978-966-02-4419-1
  6. Залізняк Л. Стародавня історія України / Ред. В. Олексієнко. — К.: Темпора, 2012. — 542 с.
  7. Ельдар Сарахман. Таємнича Мамай-Гора. Хто такі археологи і чому шукають скіфів в українському степу
  8. Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект. — К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 2001. — 256 с. (162 с.)
  9. Геродот «Історія» Кн. 4. Абз. 11.
  10. Давня історія України: у 2 кн. Ред. Толочко П. П. — К., 1994. Кн. 1, с. 105.
  11. Геродот «Історія» Кн.1. Абз. 106.
  12. М. М. Блиев, Р. С. Бзаров, История Осетии с древнейших времен до конца XIX века, Владикавказ: Ир, 2000. — 354 с. — ISBN 5-7534-0671-8

Джерела

Література

  • Киммерийцы и скифы Степного Побужья (ІХ—ІІІ вв. до н. э.): [монография] / Ю. С. Гребенников ; НАН України, Ін-т археології. — Николаев: [б. и.], 2008. — 192 с. : рис. — Бібліогр.: с. 179—191. — ISBN 978-966-02-4403-0 (рос.)

Посилання