Славутич (місто)
| Славутич | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
      | |||||||||
| Основні дані | |||||||||
| Країна |  Україна | ||||||||
| Область | Київська область | ||||||||
| Район | Вишгородський район | ||||||||
| Тер. громада | Славутицька міська громада | ||||||||
| Засноване | 1986 | ||||||||
| Статус міста | з 1987 року | ||||||||
| Населення | ▼ 24 464 (01.01.2022)[1] | ||||||||
| Площа | 20,824 км² | ||||||||
| Поштові індекси | 07100—07199 | ||||||||
| Телефонний код | +380-4579 | ||||||||
| Координати | 51°31′21″ пн. ш. 30°43′5″ сх. д. / 51.52250° пн. ш. 30.71806° сх. д.G O | ||||||||
| Водойма | Дніпро | ||||||||
| Назва мешканців | славутичча́нин славутичча́нка славутичча́ни | ||||||||
| Міста-побратими |  Литва Висагінас | ||||||||
| День міста | 1987 року, перша субота червня | ||||||||
| Відстань | |||||||||
| Найближча залізнична станція | Славутич | ||||||||
| До обл./респ. центру | |||||||||
| - фізична | 186 км | ||||||||
| До Києва | |||||||||
| - фізична | 186 км | ||||||||
| Міська влада | |||||||||
| Рада | Славутицька міська рада | ||||||||
| Адреса | Київська область, Вишгородський район, м. Славутич, Центральна площа, 7 | ||||||||
| Вебсторінка | Славутицька міська рада | ||||||||
| Міський голова | Фомічев Юрій Кирилович | ||||||||
|
| |||||||||
Славу́тич (МФА: [sɫɐˈwutet͡ʃ] (
прослухати)) — місто в Україні, територіально розташоване в межах Любецької селищної громади Чернігівської області, але є адміністративним ексклавом і підпорядковується органам влади Вишгородського району Київської області, на віддалі близько 195 кілометрів від міста Києва.[2] Є єдиною одиницею у складі Славутицької міської територіальної громади. Знаходиться під юрисдикцією Славутицької міської ради.
Місто було засновано у 1986—1987 роках внаслідок Чорнобильскої катастрофи, з метою переселення евакуйованих працівників Чорнобильської АЕС та жителів Прип'яті. Вважається останнім містом, що було збудовано у СРСР та наймолодшим містом України[3][4], а також є одним із шести українських «атомоградів».[5] Територія забудови міста займає 7,5 км².
З 1994 року, після заснування фестивалю «Золота осінь Славутича», у місті почалося формування нової, власної ідентичності та культури.[6] З 2017 року у спільноті став відомим слоган «Славутич — місто нових ідей», як бренд від Агентства національного розвитку.[7][8] Місто має гімн, герб, та прапор, а також одним із головних символів є Білий Ангел.[9][10]
До закриття станції у 2001 році місто було тісно пов'язано саме з обслуговуванням ЧАЕС атомниками, а після стало в більшості пов'язано з обслуговуванням Новарки.[11][12] До 2022 року через Білорусь щоденно курсував 45-хвилинний електропоїзд до об'єкту, але через початок повномасштабного вторгнення для працівників і атомників зі Славутича було запроваджено вахтовий метод роботи.[13]
Де-факто першим керівником Славутича був Паньков Олександр Тимофійович, що займав посаду голови виконавчого комітету Славутицької міської ради у 1987–1989 роках.[14][15][16] З 1990-го року по 1997-й рік головою міської ради було обрано Володимира Удовиченко, який після ухвалення у 1997 році закону про місцеве самоврядування став міським головою (мером).[17] Він займав цю посаду понад 25 років, допоки у 2015 році на виборах не переміг Юрій Фомічев, що займає цю посаду по цей час.[18]
З 26 березня по 2 квітня 2022 року Славутич перебував під російською окупацією, та мав блекаут протягом 5 днів.[19][20][21]
У місті функціонує два основні Інтернет та ТБ провайдери — Макет (Медіадім) і Укртелеком.[22] Медіадім має власний канал та медіа службу, і проводить інтерв'ю з відомими особистостями, зокрема регулярне «Запитай у мера».[23][24][25]
Назва «Славутич» походить від поетичного імені річки Дніпро, що розташована за 10 кілометрів від міста.[26] За словами О. Т. Панькова, цю назву місту дав архітектор Боровик Федір Ілліч.[16]
За 20 кілометрів від Славутича, біля кордону з Білоруссю поблизу села Шмаївки на автошляху P56, розташовувався однойменний пункт контролю.[27][28]
На початку 20 століття на території сучасного Славутича був сосновий ліс, через який проходила залізниця Чернігів–Овруч, а з 1940-х років існував роз'їзд Нерафа.[29]
Необхідність започаткування нового міста виникла у 1986 році після Чорнобильської катастрофи, з метою переселення з теперішньої зони відчуження працівників Чорнобильської АЕС. Після ухвалення рішення про будівництво міста для його території була виділена частина земель Ріпкинського та Чернігівського районів, в той час як адміністративне підпорядкування було назначено Київській області.[29][30]
Таке віддалене географічне розташування було зумовлено тим, що територія навколо ЧАЕС перебувала в зоні радіоактивного забруднення, і водночас важливо було розташувати його не надто далеко від станції, щоб забезпечити працівникам зручний шлях до місця роботи.
Спершу для будівництва нового міста розглядали узбережжя Дніпра неподалік від кордону з Білоруссю близько станції Йолча, але через складні геологічні умови цю ідею відхилили.[29][16] За словами колишнього директора Славутицького музею Євгена Абдулайовича Алімова, важливими факторами розташування були показники рози вітрів (через радіаційний пил), близькість до річки (як соціо-спрямоване місто), та безпосереднє розташування залізниці; через велику кількість параметрів пошук місця зайняв час, але врешті була знайдена маловідома залізнична станція «Нерафа» у глухому лісі, що не мала поблизу населених пунктів.[31]
Унікальне адміністративне підпорядкування ж в більшості було зумовлено тим, що на той час ЧАЕС вже находилася під керівництвом влади Київської області, а більшість людей майбутнього Славутича мали бути обслуговуючим персоналом цієї станції, що робило юридичні відносини в межах однієї юрисдикції набагато простішими ніж якщо б вони були інтеробласними. Окрім цього, така юридична приналежність створювала більше можливостей для фінансування, оскільки Київська область мала більші фінансові спроможності аніж Чернігівська, що було важливо для специфіки проєкту.[32]
Рішення про його будівництво, як нового міста для постійного проживання працівників Чорнобильської АЕС і членів їхніх родин, було ухвалено 2 жовтня 1986 року керівними органами СРСР.[17]
Для зведення міста було створено два тимчасових, але великих поселення: одне наводне, «Якір»[33][16], і земне, «Лісний».
Селище «Якір» фактично було спадкоємцем наводного поселення «Зелений Мис» біля ЧАЕС, де розміщувалися 13 теплоходів. Саме для поліпшення умов праці і підвищення ефективності вахт це поселення було переміщено по Дніпру ближче до села Неданчичі, де й було засновано Якір.[16] Для його формування два земснаряди розширили акваторію річки Вербки, а також заглибили дно Дніпра на відстань 40 км від Нижніх Жаров до Неданчич, що дозволило розмістити в ній 13 пасажирських теплоходів і пасажирську пристань, в каютах яких тимчасово проживали будівельники міста. У Якорі розміщувалося близько 2 тисяч осіб.[34][35]
Згодом, для ще більшої організації будівництва та встановлення комфортних умов будівельників було створено поселення «Лісний», вже поруч із Нерафою. Будівлі у Лісному будували з блокових конструкцій із Фінляндії, НДР та Чехословаччини; воно включало адміністративні будівлі, гуртожитки, їдальню, буфет, книжні, продуктові та промислові магазини, готель, літній кінотеатр на тисячу місць, танцмайданчик, бібліотеку, медпункт і аптеку, культурно-оздоровчо-спортивний комплекс, вузол зв'язку, та тенісний корт. У поселенні розміщувалося 3 тисяч осіб, і воно було розташовано між Неданчичами та сучасною промбазою міста.[34][16]
Після побудови Славутича частину інфраструктури було або прибрано, або перевезено у Славутич (наприклад, тенісний корт та бібліотеку).[34][36][16]
Після ухвалення рішення про будівництво 2 жовтня 1986 року, було здійснене проєктування міста, а в грудні почалося його будівництво.
Назву місту було присвоєно постановою від 19 лютого 1987 року.[37] 2 липня, згідно з рішенням Славутицької міської ради народних депутатів, були створені перші відділи виконавчого комітету[29], а його головою став Паньков Олександр Тимофійович.[16][14]
Місто зводилося інтенсивними темпами, і вже 26 березня 1988 року був виданий перший ордер на заселення квартир, бригадиру слюсарів цеху ремонту ЧАЕС Валентину Миколайовичу Єжову[16]. Проєкт компактності передбачав створення цілісних містобудівних комплексів, об'єктів соціальної інфраструктури, інженерні мережі, зовнішній благоустрій, і водночас максимальне збреження лісових насаджень й активне озеленення території. Унікальним серед інших міст стало рішення про повну відсутність електромереж на поверхні, що проводилися лише під землею; це створило вигляд візуально чистого міста.[29]
У будівництві міста брали участь архітектори й будівельники з восьми союзних республік: Литовської, Латвійської, Естонської, Грузинської, Азербайджанської, Вірменської, Української РСР та РРФСР, що надало кожному кварталові національного колориту, а їх іменування саме назвами столиць було запропоновано головним архітектором міста, Анатолієм Андрійовичем Готальским.[16] Як результат, місто було поділене на тринадцять кварталів, кожен з яких має свою особливу архітектуру й атмосферу:
- Бакинський
- Тбіліський
- Єреванський
- Київський, Печерський, Чернігівський, Добринінський
- Ленінградський (згодом — Невський, нині — Деснянський), Московський (нині — Поліський), Бєлгородський (нині — Дніпровський)
- Вільнюський
- Ризький
- Талліннський
Проспект Дружби Народів (нині Незалежності) став єдиною одиницею окрім кварталів, що містить житлові будинки.
Водночас за словами Панькова Олександра Тимофійовича, першого голови виконавчого комітету, багатонаціональність міста і участь різноманітних республік в будівництві провокувала й проблемні ситуації. Так, у 1988 році події Карабського конфлікту викликали суперечки та навіть зіткнення між вірменськими та азербайджанськими будівниками, доводячи до одного ножового поранення. За його словами, вірменські будівники оголосили страйк, вимагаючи виділення їм літака додому, а колона азербайджанців хотіла рухатися на Чернігів. Події вимусмили міську раду організувати рейс з Борисполя до Єревану.[16]
 | Цей розділ потребує доповнення. |
З розпадом СРСР велику кількість проєктів[яких?], що розроблялися у Славутичі, було скасовано.
У 1993 році було засновано Краєзнавчий музей міста Славутич та Чорнобильської АЕС.[29][38]
У 1994 році було започатковано фестиваль «Золота осінь Славутича»,[6] з метою формування нової, власної ідентичності та культури, через те що на той момент Славутич був дуже молодим містом, з різними верствами населення (будівельники та їх сім'ї, атомники, та молодь). Це також дозволило інтегрувати Славутич у загальноукраїнський культурний простір, показуючи не лише пов'язаність з Чорнобилем, а й буття сучасним культурним та молодіжним центром із власними ініціативами та подіями.
У 2000-му році в місті було засновано мережу бібліотек «Славутицька централізована бібліотечна система», яка об'єднала існуючі на той час читацькі та бібліотечні заклади. У ті ж роки, за ініціативи міського голови Володимира Удовиченка, було створено Загальноміський бібліотечно-інформаційний центр (ЗБІЦ) та Бібліотечно-інформаційний центр для дітей та юнацтва (БІЦ).[36][39][40][41]
Першими супермаркетами у Славутичі, що відкрилися на початку 2000-х років, стали мережі «Союз» (2004) та «Квартал», гарантувавши більше 100 робочих місць.[42][43][44]
Поступово, починаючи з 1996 року, енергоблоки ЧАЕС почали зупиняти. Рішення про зупинку першого та другого енергоблоків було прийнято 20 листопада 1996 та 15 березня 1999 років відповідно, а 15 грудня 2000 року о 13:17, за указом Президента України Леоніда Кучми, на ЧАЕС було зупинено останній, 3-й енергоблок, як зобов'язання перед міжнародним меморандумом 1995 року. Славутич, засноване як місто-супутник Чорнобильської АЕС, зазнав великої кризи, насамперед через значне зменшення персоналу з 9000 до менш ніж 2400 осіб, а з міста виїхало близько 1500 сімей.[13] Закриття викликало необхідність масштабного перепрофілювання економіки міста.[45][46][11][12]
Раніше 85 % бюджету міста наповнювалися коштом атомної станції,[47] через що наприкінці 1990-х років було прийнято закон про "Про спеціальну економічну зону «Славутич», який надав місту економічні преференції й дозволив залучити нові інвестиції та відкрити нові підприємства, а у 2001 році було розроблено Стратегічний план розвитку міста до 2020 року[29]. У місті також працювала програма перекваліфікації колишніх працівників станції.
У 2007 році Славутич доєднався до Асоціації «Енергоефективні міста України»,[48] а в 2009 році до угоди мерів «За сталий енергетичний розвиток на місцевому рівні», що зробило розвиток енергоефективності одним із пріоритетних напрямків міста[29].
В 2010 році Славутич посів 10 місце в номінації «Найкращі міста для життя в Україні» за версією журналу «Фокус», як місто із найменшим рівнем злочинності та найкращим забезпеченням житлово-комунальних послуг.[49]
У 2015-му, вперше за 25 років, було обрано нову міського голову Славутича, Юрія Фомічева.[17][18]
В листопаді 2017 року у місті почала працювати найбільша в Україні котельня на біопаливі потужністю 10,5 МВт. Котельня на 40 % забезпечувала потреби міста у тепловій енергії та гарячій воді.[50]
У 2020 році відкрився туристично-інформаційний центр, що зосередився на розвитку туризму, зокрема на організації візитів до Зони відчуження.[29]
| Цей розділ потребує доповнення. |
У 2021 році Українським культурним фондом Славутич було оголошено «Малою культурною столицею України».[51]
21 липня 2019 року вранці у Славутичі біля бару «Атлант» троє чоловіків напали на 35-річного Юрія Булата — колишнього військовослужбовця у званні майора. Від ножового поранення в шию (перерізана сонна артерія) він помер на місці. Підозрюваними у вбивстві визнали Армана Хачатряна, Євгенія Стаханова (Барабаха) та Дмитра Рибака; їх затримали й відкрили провадження за п.7 ч.2 ст.115 КК України (умисне вбивство з хуліганських мотивів). Під час огляду авто вилучили ножі та кастет, слідство також спиралося на відео з камер. Подія викликала значний резонанс у місті, відбувалися пікети під час судів.[52] 23 липня одному з підозрюваних обрали запобіжний захід із можливістю застави 288 150 грн, що прокуратура планувала оскаржити.[53][54][55]
За версією слідства, ролі були розподілені: Рибак — ініціатор конфлікту, Хачатрян утримував потерпілого, а смертельний удар інкримінували Євгенію Стаханову. Через суспільний тиск справу передали до Вишгородського райсуду, що затягнуло розгляд. Захист подавав численні клопотання, змінював свідчення та ініціював додаткові експертизи, намагаючись перекваліфікувати подію як наслідок бійки, тоді як обвинувачення наполягало на умисному вбивстві.[56][57] У 2021 році головному підозрюваному змінили запобіжний захід на цілодобовий домашній арешт, іншим його пом'якшили або дозволили заставу[58]. Станом на 2025 рік остаточного вироку у відкритих джерелах не зафіксовано, що спричинило критику та падіння довіри громади до суду та поліції.
9 березня 2022 року, внаслідок атаки Росії по енергомережі під час повномасштабного вторгнення в Україну, у місті протягом 5 діб (до 14 березня) не було світла. Міська влада видавала дворам кварталів запаси деревини, забезпечуючи можливість приготування їжі на багатті, а супермаркети із власними пекарнями, зокрема Сільпо, Союз, Фора, та магазин Гамма, надавали жителям хліб.[59] З 23 березня за Славутич велись бої, і 26 березня 2022 року Славутич було окуповано, із захопленням міської лікарні, а міського голову Юрія Фомічева викрадено. За твердженням мера, в місті було вбито трьох мирних жителів.[19][20] 26 березня тисячі жителів міста вийшли на протест проти окупації, розтягнувши гігантський прапор України, а окремі люди йшли на танки окупантів по виїзду з Таллінського кварталу.[60]
3 квітня 2022 року Славутич було визволено з-під окупації.[21] За даними ПРООН, після квітня 2022 року з міста виїхало понад 5000 жителів.[13]
27 липня 2022 року Славутицька міська рада перейменувала топоніми, пов'язані з Радянським Союзом і Росією:[61]
- проспект Дружби Народів перейменували на проспект Незалежності;
- вулицю Курчатова — на вулицю Атомників;
- вулиця 77-ой Гвардійської Дивізії (раніше — Піонерська) — вулиця Збройних Сил України;
- вулиця Невська — вулиця Деснянська;
- бульвар Бєлгородський — бульвар Лесі Українки;
- Московський квартал на Поліський;
- Бєлгородський — на Дніпровський;
- Невський (раніше — Ленінградський) — на Деснянський.
З 3 квітня 2023 року, а саме з рішення Славутицької міської ради № 787-17-VIII, у Славутичі юридично почав існувати новий, 14-й «Сіверянський квартал», розташування якого не вказано ні в джерелах, ні на публічних картах.[62][63] Єдиною можливою будівлею, що знаходиться у кварталі, є Храм в честь ікони Божої Матері «Неустанна Поміч» УГКЦ, поруч із Печерським кварталом.[64]
30 квітня 2023 року командою медіа Суспільне Чернігів було презентовано документальний фільм «Славутич — це Україна», який є третьою частиною проєкту про воєнну агресію Росії на Чернігівщині.[65]
У 2023 році Славутич, через складну економічну ситуацію, доєднався до проєкту ЄС «Mayors for Economic Growth», що передбачає велику програму відновлення. За словами Арини Старовойтової (нар. 05.03.1977 — † 25.11.2025)[66], на той час, директорки Агентства національного розвитку, однією з ключових проблем для міста стало зменшення його населення, а також відплив бізнесу.[13]
У 2024—2025 роках в місті почав втілюватися проєкт «Рух без бар'єрів» від Олени Зеленської, спрямований на реформацію міського простору зручнішим і доступнішим для всіх: людей з інвалідністю, маломобільних осіб, батьків із дитячими візочками, людей поважного віку та тих, хто потребує додаткової підтримки у пересуванні.[67]
5 січня 2026 року у Славутичі було вперше атаковано житловий будинок, коли «шахед» влучив у балкон будинку Вільнюського кварталу, але не здетонував.[68]
21 березня 2026 року внаслідок російських атак, місто лишилося без централізованого електропостачання.[69][70] Без світла залишилися майже 21 тисяча мешканців[71].
Юридично Славутич підпорядкований органам влади Вишгородського району Київської області, проте знаходиться на території Чернігівської області (Любецька селищна громада). Це означає, що місто є ексклавом Київської області, що наразі є виключним адміністративно-територіальним випадком на теренах України[72]. Славутич знаходиться менш ніж за 50 кілометрів від Чернігова, у той час як відстань до Вишгороду, районного центру, складає 143 кілометри, що часто створювало труднощі до початку масової цифровізації документообігу.[29]
Місто має сильні культурні, географічні, та навіть адміністративні зв'язки з Чернігівщиною, багато людей мають господарства у Неданчичах, Гуті (що знаходиться упритул до Славутицької МТГ), Мекшуновці, Мньові, Любечі, Малійках, та навіть в Пакулі і Михайло-Коцюбинському. Велика кілкість людей зі Славутича працює у Чернігові. Електропостачання здійснюється Чернігівобленерго.
Незважаючи на те, що Славутич формально-адміністративно підпорядкований органам влади Київської області, місто увійшло до Чернігівської агломерації, що наразі є безпрецедентним юридичним фактом на території сучасної України (коли місто конкретної області адміністративно входить до агломерації зовсім іншої області).[73] Наразі, адміністрація міста ініціює розгляд питання щодо підпорядкування міста Славутича органам влади Чернігівської області.[74]
Голова підкомітету Верховної Ради з питань адмінтерустрою Віталій Безгін заявив, що під час військового вторгнення в Україну 2022 року і тимчасової окупації міста були виявлені суттєві проблеми в організації оборони міста, оскільки на території Чернігівської області діяла військова адміністрація області, а органи влади Славутича підпорядковувалися військовій адміністрації Київської області, що в умовах реальної військової загрози є неприпустимим фактором. З огляду на це, Верховна рада України, після завершення військових дій перегляне наявні адміністративні проблеми щодо їхньої адміністративної оптимізації, в цьому випадку: щодо доцільності підпорядкування органів влади міста Славутича безпосередньо (цивільним та військовим) органам влади Чернігівської області[75].
За роки існування у Славутичі було створено сучасну соціальну інфраструктуру.
У місті діє соціально-психологічний центр[76], сучасний центр зв'язку, численні спортмайданчики, сучасні лікарні й готель. Майже 80 % квартир міста розміщені в п'яти-дев'ятиповерхових будинках, інші — у невеликих будинках на одну-дві родини.
У 2000-му році в місті було засновано мережу бібліотек «Славутицька централізована бібліотечна система», що станом на 2026 рік має три заклади: Загальноміський бібліотечно-інформаційний центр (ЗБІЦ); Бібліотечно-інформаційний центр для дітей та юнацтва (БІЦ); Бібліотека-філія № 2 при міській лікарні.[36][39][40]
Діють фізкультурно-оздоровчі комплекси (загальна площа 3,5 тис. м2), юнацька спортивна школа та стадіони.
У місті дошкільна система нараховує п'ять дитсадків[77], у кожному з яких є групи народознавства, музичні та спортивні зали, та басейни з кабінетами лікувальної фізкультури. Серед освітніх закладів працюють дві загальноосвітні школи, два ліцеї, і одна гімназія. В місті також працюють Центр захисту дітей, Палац дітей та молоді, Відділ культури, національностей та релігій, і Дитяча школа мистецтв (засн. 26 березня 1988)[78].
| Перелік навчальних закладів Славутича | ||
|---|---|---|
| № | Назва | Керівник закладу |
| 1 | Славутицький ЗЗСО I—III ступенів № 1 | Бардакова
Наталія Олександрівна |
| 2 | Славутицька гімназія «КрОКус» | Ігнатова
Алла Володимирівна |
| 3 | Славутицький ЗЗСО I—III ступенів № 3 | Нашиба
Геннадій Анатолійович |
| 4 | Славутицький ліцей «БезМеж» (Школа № 4) | Резан
Олена Михайлівна |
| 5 | Славутицький ліцей | Нечай
Тетяна Олександрівна |
Офіційною символікою міста є його гімн, герб, та прапор[9]. Окрім них, одним з найвпізнаваніших символів Славутича є Білий Ангел.
Прапор Славутича складається з трьох частин — великої малинової частини, маленької жовтої (або жовто-золотистої), та гербу у лівому верхньому куті. Малиновий колір позначає свободу, славу, та символ козацькох перемоги. Жовтий колір позначає сонце, багатство, силу та вдачу.
Герб Славутича ілюструє його адміністративно-територіальну приналежність до Київської області, ілюструючи старий герб Києва у верхній частині. Вісім променів зірки — це вісім республік, які взяли участь у будівництві міста. Білий Ангел — це художньо монументальний ансамбль на Центральній площі, що є головним символом міста.
Гімном Славутича є вірш «Білий ангел Славутича» Вратарьова, з музикою Досенка. Він викарбуваний на гранітній плиті, яка розміщена на постаменті Білого Ангела. Створений у 2012 році[79].
Одним із найвпізнаваніших символів міста є Білий Ангел, який було розроблено у 1990-х роках, і розміщено на гербі у 1999-му. Символ було створено у часи формування національної та культурної ідентичності Славутича, яка мала об'єднувати різні верстви населення з різних куточків країни (так само, як фестиваль «Золотої осені»). Символ ангела поєднав у собі відображення духовного захисту атомників, пам'яті про трагедію, та мирного майбутнього, а його білий колір позначає чистоту і відродження.[80][81][82][9]
У 2012 році, на 25-річчя Славутича, на центральній площі міста було побудовано 15 метрову монументально-архітектурну споруду «Білий Ангел», у розробці якої брали участь скульптор Я. Нейман, архітектор А. Заєць, художник М. Лінник та фотохудожник В. Савран. Ангел, зображений на монументі, тримає у правій руці лавровий вінець, а у лівій щит із зіркою Богородиці. У нижній частині Комплексу знаходиться священний камінь, який було привезено з Єрусалиму.[83]
У жовтні 2021 року, на зовнішній стіні дому Київського кварталу, художниками Віталієм та Оленою Гідеван (за участі Василя та Валентини Ретунських, Катерини Сербінови та Діани Васіни) було створено найбільший у місті мурал «Славутич — зв'язок поколінь».[84] На монументі зображено визначні місцевості Славутича, а також Прип'яті і ЧАЕС: восьмипроменевою зіркою освітлюються котеджі, житлові будинки, часова вежа ТЦ «Дніпро», церква, вокзал та електропоїзд, «Хрести»[85], Білий Ангел, адміністративні будівлі, «Пам'ятник будівельникам республік», скульптурна композиція «Сім'я», козулі парку, та ліхтарні стовпи; поза ангелом розташоване оглядове колесо Прип'яті та саркофаг.
Герб (Деталізована версія)
Герб
Прапор
Гімн
Монумент Білого Ангела
Мурал «Славутич – зв'язок поколінь»
| Цей розділ потребує доповнення. |
Одним з перших заходів спрямованих на розвиток культури і ідентичності жителів був День міста, вперше проведений у червні 1988 року. Перший голова виконавчого комітету Славутицької міської ради, О. Т. Паньков, описує його мету так:
 |
Воно [день міста] дороге для мене тим, що започаткувало перші кроки до розв'язання проблем славутичан. Поміркуйте самі: заробітки у них пристойні. Є за що випити і закусити. Будівлі, споруди — хіба погана оболонка? Та мене пекло: а що буде в ній? Яка начинка? Ресторани, пивнички, бари, кафе, різного штибу забігайлівки? Ні, цього нам не вибачить майбутнє! Не можна пускати на слизьке людьску масу! Це приведе до страшних наслідків. Сімейні люди ще туди-сюди. Дружина, діти. А молодь? Напрацюється, нагуляється, переспить. І знову по колу? Ні, треба до хліба ще й духовності. А її ж необхідно виховувати-плекати з колиски. Тих, хто прибув, у колиску не покладеш, не заспіваєш над ними «ой, коте-коточку!». А видовище треба дати! Ідея стара — як світ, з давньої Греції, з давнього Риму! Тільки ж через віки! ДЕНЬ МІСТА став першим кроком на шляху до втілення задуму. Атомники — люди гоноровиті. Ми, мовляв, працюєм як леви, не шкодуємо свого здоров'я, копійку маємо. І якщо до нас приїздять знаменитості, то, значить, нас шанують, поважають, рахуються з нами, мають нас за неабияких людей. |  |
— Паньков Олександр Тимофійович, Місто, яке я люблю | ||
Культура та суспільне життя Славутича почало активно розвиватися з 1990-х років, із заснування одного з найвідоміших і найвпливовіших заходів міста під назвою «Золота осінь Славутича» (скорочено «ЗОСя»), що проходить щорічно з 1994 року і організовується Палацом дітей та молоді. Офіційно являє собою фестиваль «молодіжної демократії, журналістики, телебачення, преси та творчості», з великою та насиченою подіями програмою; рекордною кількістю учасників (2012 року) стало 1760, на 25-річчя міста. Його заснування мало на меті формування нової власної ідентичності та об'єднання людей з різних верств і куточків колишнього СССР та України, а також формування нового іміджу Славутича без виключної асоціації з Чорнобилем.[6][86]
У 1993 році було засновано Краєзнавчий музей міста Славутич та Чорнобильської АЕС, що має дві основні зали «Історія будівництва міста Прип'ять і аварії на Чорнобильській АЕС» та «Славутич — наш дім», а також другорядні зали «Будівництво міста Славутича» та «Зала Слави і Пам'яті».[29][38]
Серед молодих спортсменів Славутича є призери Кубків Світу, Європи та України у багатьох видах спорту, впроваджується програма ЮНІСЕФ «Славутич — територія, сприятлива для дитини». З 1994—1995 років існує футбольний клуб «Славутич».
У місті з 2014-го до 2018 року щорічно відбувався травневий фестиваль кіно та урбаністики «86».
На сьогодні[коли?] реалізуються 10 програм для соціально незахищених груп населення, спрямованих на профілактику наркоманії та алкоголізму серед молоді, реабілітацію дітей з інвалідністю, оздоровлення, розвиток науки й освіти.
Щорічно святкується день міста, що проходить в першу суботу кожного червня.
Після заснування у 2020 році туристично-інформаційного центру, місто почало приваблювати багато туристів, зосереджуючись на зв'язку з Чорнобилем, модерністською урбаністикою з відсутністю старих будівель, пам'ятками, різноманіттям в дизайні кварталів, та багатою кількістю зелені.[29]
Основними структурними одиницями Славутича є квартали, що відрізняє його від устрою більшості міст України, які використовують переважно вуличну систему. Однак окрім кварталів в Славутичі також є вулиці, бульвари та проспекти; проспект Незалежності (раніше Дружби народів) є єдиною одиницею у місті окрім кварталів, який має житлові будинки.
У будівництві міста брали участь архітектори й будівельники з восьми республік СРСР: Литовської, Латвійської, Естонської, Грузинської, Азербайджанської, Вірменської, Української РСР та РРФСР, через що більшість назв кварталів, а також архітектурних особливостей, збігаються з відповідними:[87]
Бакинський
Тбіліський
Єреванський
Київський- Печерський
- Чернігівський
- Добринінський
Ленінградський (згодом — Невський, нині — Деснянський)- Московський (нині — Поліський)
- Бєлгородський (нині — Дніпровський)
Ризький
Талліннський
Вільнюський
Проспект Дружби Народів (нині Незалежності) став єдиною одиницею окрім кварталів, що містить житлові будинки.
З 3 квітня 2023 року, а саме з рішення Славутицької міської ради № 787-17-VIII, у Славутичі юридично почав існувати новий, 14-й «Сіверянський квартал», розташування якого не вказано ні в джерелах, ні на публічних картах.[62][63] Єдиною можливою будівлею, що знаходиться у кварталі, є Храм в честь ікони Божої Матері «Неустанна Поміч» УГКЦ, поруч із Печерським кварталом.[64]
Місто нараховує близько 13 відомих вулиць: Військових будівельників, Героїв дніпра, Ентузіастів, Каштанова, Клінічна, Майбутнього, Поліська, Фестивальна, Чернігівська, Атомників, Збройних Сил України, Деснянська, і проспект Незалежності. Бульвари включають Енергетиків, Лазурний, Молодіжний, Південний, Прибалтійський, Прип'ятський, Сонячний та Лесі Українки.[61][88] В місті існує усього три площі: Центральна, Вокзальна, та Поліська (хоча статус останньої юридично не закріплено).
Окремими структурними одиницями міста є «Спеціалізована медично-санітарна частина № 5» та «промбаза».[89][87]
Не дивлячись на те, що всі квартали Славутича в теорії повинні відображати відповідне місто-будівельник та його національну культуру і архітектуру, винятком з цього є квартал під назвою «Добринінський», остаточне походження назви якого незрозуміло. Добринінський квартал є найбільшим за площею у місті, проте не має характерних архітектурних ознак: колір житлових будинків є блідо-жовтим, відсутні будь-які пам'ятки, а значну частину площі квартала займає ліс.
У виданні «Абетка молодого славутичанина» за авторства Ірини Терещенко зазначено, що «Добринінський квартал побудований майстрами з міста Чернігова. Цікаво що називається він не на честь міста, а на честь відомого героя казок і легенд Добрині Микитича…», що є однією з теорій про походження його назви.[90]
Аспірант кафедри теорії та історії культури ЛНУ Коряга Павло Ігорович вважає, що Добринінський квартал, разом із Печерським та Чернігівським, були побудовані наприкінці існування СРСР,[89][91] тому не вирізняються особливими рисами і складаються переважно з дев'ятиповерхової панельної забудови. Ці райони не мають виразного українського обличчя, що на думку Коряги мало на меті розмити українську ідентичність та не акцентувати на українських елементах в радянській архітектурній традиції.[92]
Переважно населення Славутича складають колишні сім'ї з Прип'яті, з них вісім тисяч у 1986 році були ще дітьми; в місті живе чимало вихідців із Чернігівської області, а після 2022 року до міста прибуло багато внутрішньо переміщених осіб. Багато жителів Славутича є ліквідаторами, тому страждають від захворювань, що їх спричинили наслідки аварії на ЧАЕС; більшість й дотепер працюють у межах зони відчуження над зняттям ЧАЕС з експлуатації, здійснюють моніторинг, досліджують і обслуговують зупинену станцію. Працівники доїжджають до зони відчуження автобусом, що ходить зі Славутича до ДСП «ЧАЕС» вахтовим методом[13].
В 2011 році в Славутичі був один із найбільших розмірів середньої заробітної плати в Україні, а саме 4596 гривень.[93]
Більшу частину історії Славутича у місті був незвичайно високий рівень народжуваності й низький рівень смертності, через що у населення Славутича середній вік був одним із найнижчих в Україні, з більш ніж третиною жителів дитячого віку. У місті активно розвивається молодіжний рух.
| Рік | 1989 | 1992 | 1998 | 2001 | 2003 | 2004 | 2005 | 2006 |
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Населення (тис.
осіб) |
11,364 ▲ | 21,100 ▲ | 26,200 ▲ | 24,402 ▼ | 24,403 ▬ | 24,398 ▬ | 24,365 ▼ | 24,408 ▬ |
| 2007 | 2008 | 2009 | 2010 | 2011 | 2012 | 2013 | 2014 | |
| 24,441 ▲ | 24,391 ▬ | 24,347 ▼ | 24,407 ▬ | 24,492 ▲ | 24,726 ▲ | 24,826 ▲ | 24,952 ▲ | |
| 2015 | 2016 | 2017 | 2018 | 2019 | 2020 | 2021 | 2022 | |
| 24,996 ▲ | 25,006 ▲ | 25,096 ▲ | 24,983 ▼ | 24,936 ▬ | 24,784 ▼ | 24,685 ▼ | 24,464 ▼ | |
| 1989 | 2001 | ||
|---|---|---|---|
| українці | 44,3 % | українці | 63,26 % |
| росіяни | 45,8 % | росіяни | 30,01 % |
| білоруси | 4,8 % | білоруси | 4,07 % |
| інші | 5,6 % | вірмени | 0,58 % |
| татари | 0,29 % | ||
| азербайджанці | 0,21 % | ||
| молдовани | 0,20 % | ||
| євреї | 0,11 % | ||
| інші/не вказали | 1,27 % | ||
Рідна мова жителів за даними перепису 2001 року[94]:
| Мова | Чисельність, осіб | Частка |
|---|---|---|
| Українська | 13 606 | 55,42 % |
| Російська | 10 453 | 42,58 % |
| Білоруська | 307 | 1,25 % |
| Вірменська | 65 | 0,27 % |
| Румунська | 13 | 0,05 % |
| Інші/Не вказали | 105 | 0,43 % |
| Разом | 24549 | 100 % |
 | Цей розділ не містить посилань на джерела. |
Більшість жителів Славутича є католиками та православними. Також існує громада Свідків Єгови та Християнської Реформаторської церкви.
У грудні 1995 року католики, які мешкали у Славутичі, звернулися до настоятеля Римсько-католицької парафії в Чернігові з проханням про духовну опіку. З цього часу до Славутича почали приїжджати Місіонери Облати Марії Непорочної.
В 1996 році єпископ-ординарій Київсько-Житомирської єпархії Ян Пурвінський заснував парафію в Славутичі, присвоївши їй ім'я св. Євгена де Мазенода та св. Ангелів-охоронців. Перших кілька років вірні збиралися у приватних домівках, центрах культури та міських клубах.
У 2000 році міською владою католикам виділено земельну ділянку під забудову, яку 19 березня освятив єпископ-помічник Станіслав Широкорадюк OFMCap. В цьому ж році Згромадження Місіонерів Облатів розпочало будівництво каплиці (дому священника). Перша Служба Божа відбулася ще у підвалі незакінченої будови 21 травня 2001 року — в літургійний спомин покровителя парафії св. Євгена де Мазенода. Роком пізніше Апостольський Нунцій в Україні архієпископ Микола Етерович освятив каплицю.
В 2002 році призначено для парафії першого настоятеля — з цього часу розпочалося регулярне душпастирське служіння.
З 2005 до 2012 року на території парафії діяла спільнота сестер-маристок.
З 2009 р., у м. Славутич отцями редемптористами була зареєстрована громада вірних УГКЦ. Одразу виникла потреба місця для проведення богослужінь. Почалися клопотання до міської ради міста щодо виділення земельної ділянки чи приміщення для богослужінь. Парафіяни, завдячуючи гостинності Римсько-Католицької громади, почали проводити богослужіння у їхньому храмі. У 2012 р. рішенням міської ради було виділено земельну ділянку площею 0.5 га для будови храмового комплексу УГКЦ. 21 квітня 2013 року в м. Славутичі владика Йосиф (Мілян), Єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ, освятив хрест та місце під забудову храму. У жовтні 2013 настоятелем громади призначено о. Юрія Логазу. У 2015 році розпочалося будівництво храму-каплиці на честь ікони «Божої Матері Неустанної Помочі». Парафія бере активну участь у культурному та духовному житті міста. З 19 серпня 2017 року Богослужіння звершуються у новозбудованому храмі, що у Сіверянському кварталі міста.
15 квітня 2018 р. Блаженніший Патріарх Святослав (Шевчук) звершив освячення храму у Славутичі.
У 2019 році розпочалися проєктні та погоджувальні роботи щодо будівництва на території храмового комплексу соціального центру для дітей, а також осіб, які опинилися у складних життєвих обставинах. У центрі також буде розміщено представництво міжнародного благодійного фонду «КАРІТАС».
Настоятель храму отець Юрій Логаза є військовим капеланом в/ч 3041 Національної Гвардії України, та у 2021 році брав безпосередню участь в Операції Об'єднаних Сил для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях.
Таллінський квартал, приблизно 1988 р.
Базар у Славутичі біля залізничного вокзалу, 2013
Кільцева дорога
Котеджі
Міський стадіон
Центральна площа, в місті дуже багато голубів
Центральна площа
Фото ліквідаторів на 32 річницю аварії в музеї Славутича (2018)
Засніжений котлован, зимова аттракція міста
Вид на АТБ з боку автовокзала, та вітальний надпис
Супермаркет «Союз» та ТЦ Універсам «Дніпро»
Вид на Вільнюський квартал
Котеджі Київського кварталу
Внутрішнє подвір'я Поліського кварталу
Таллінський квартал
Парк у центрі міста. «Юнак садить дубок»
Камені у парку, «Битва за Дніпро»
Скульптурна композиція «Мрія»
Пано «Азербайджан», Бакинський квартал
Пам'ятний знак жертвам Чорнобильської катастрофи у центрі міста.
Пам'ятні медалі отримані за участь в проектуванні м. Славутич
- Дорн Іван Олександрович (1988) — український співак і телеведучий.
- Удовиченко Володимир Петрович (1950) — славутицький міський голова.
- Бойко Петро Анатолійович (1961) — віце-президент Спілки адвокатів України, голова кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Київської області, заслужений юрист України. Слідчий прокуратури Славутича з 1987 по невідомий час, з 1993 по 2005 був очільником адвокатського об'єднання «Захист» у місті.
- Боровик Федір Ілліч (1937) — український архітектор, член-кореспондент АРУ (1994), лауреат Державної премії України в галузі архітектури (1997), член Національної спілки архітекторів України з 1975 року, заслужений архітектор УРСР (1987). Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (1986—1987), причетний до спорудження Славутича (1988—1991) почесний громадянин м. Славутич (1997).
- Олена Вікторівна Сердюк (Олена Печорна) (1982) — українська письменниця, лауреатка премії Олеся Гончара 2010 року, член Національної спілки письменників України. Працювала викладачкою української мови та літератури у сьомих класах в ЗОШ № 1.
- Гащак Сергій Петрович — зоолог, еколог, дослідник фауни Чорнобильської зони відчуження. Заступник директора Міжнародної радіоекологічної лабораторії з науки, начальник відділу радіоекологічних досліджень. З перших днів після Чорнобильської катастрофи почав працювати в різних моніторингових структурах Чорнобиля та Славутича, веде моніторинг фауни та її змін. Працює в Міжнародній радіоекологічній лабораторії Чорнобильского Центру у Славутичі.
- Парфан Надія Ярославівна (1986) — кінопродюсерка, кінорежисерка, культурологиня, громадська активістка, співзасновниця Міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86».
- Артем Ігнатенко (1991) — кухар, учасник 26-ї української арктичної експедиції з квітня 2021 по квітень 2022 років.
- Андріяка Олександр Олександрович (1952—2019) — учасник ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, будівельник Славутича.
- Микола Володимирович Томенко (1964) — політик та громадський діяч, лідер Громадського руху «Рідна країна», засновник Фонду «Рідна країна», кандидат історичних наук, доктор політичних наук. Почесний громадянин міста Славутич.
- Пихтар Микола Петрович — вчитель Славутицького ліцею, заслужений вчитель України.
- Кузик Сергій Іванович (1963) — український актор і режисер. У 1997—2000 роках головний режисер міжнародного фестивалю творчості і ЗМІ «Золота осінь Славутича» та художній керівник Культурно-інформаційного центру Чорнобильської АЕС.
Уроженці. Для учасників ФК «Славутич» див. відповідну категорію.
- Маханьков Володимир Ігорович (1997) — футболіст.
- Шевченко Олег Євгенович (1988) — футболіст, воротар клубу «Десна».
- Трухан Олег Анатолійович — з 1995 по 2004 рік тренер дитячо-юнацької спортивної школи Славутича. З 1998 по 2008 роки тренер ФК «Славутич». У 1998 році було обрано депутатом Славутицької міської ради.
- Порохня Андрій Володимирович (1997) — футболіст, півзахисник. Учасник клубу дитячо-юнацької спортивної школи Славутича у 2013—2014 роках.
- Щедраков Павло Сергійович (1985) — футболіст, захисник, тренер. В ДЮФЛ виступав за ДЮФК «Каскад» у Славутичі.
- Рустамов Тимур Рашидович (1989) — футболіст, захисник. У ДЮФЛ грав за команду «Славутич».
- Баленко Олександр Олександрович (1976) — футболіст, захисник.
- Бровкін Дмитро Валерійович — футболіст, нападник.
- Мірошниченко Світлана Геннадіївна (1978) — українська боксерка, майстер спорту міжнародного класу України з боксу, бронзова призерка чемпіонатів світу та Європи, багаторазова чемпіонка України з боксу.
- Гоман Христина Костянтинівна (1999) — українська дзюдоїстка, учасниця Олімпійських ігор 2024 року.
- Лесников Іван Сергійович (1991—2014) — старший солдат Збройних сил України, учасник АТО.
- Буяло Олег Юрійович (2002—2023) — лейтенант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
- Волнухін Сергій Анатолійович (1986—2014) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
- Гултур Денис Анатолійович (1986—2015) — старший солдат Збройних сил України.
- Уткін Олександр Анатолійович — (1970—2014) — старшина резерву, учасник російсько-української війни. Працював майстром-будівельником на ЧАЕС у місті Славутич.
- Ареф'єв Євген Віталійович (1972—2020) — майор Збройних сил України, десантник-розвідник, учасник війни на сході України. Після скорочення з десантної бригади в 1990-х займався будівельними роботами у м. Славутич: утеплював будинки, виготовляв пінопласт.
- Єфіменко Василь Вікторович (1971—2014) — солдат резерву МВС України, учасник російсько-української війни, комп'ютерний програміст.
- ↑ Чисельність наявного населення України на 1 січня 2022 — Державна служба статистики України (укр.)(англ.)
- ↑ Сайт Славутицької міської громади
- ↑ Славутич — остання містобудівна утопія СРСР, зведена після аварії на ЧАЕС. Новини і події Славутича, історії цікавих людей, інтервʼю і аналітика (укр.). Процитовано 7 лютого 2026.
- ↑ Шапошніков, Денис (2 травня 2023). Як Славутич опинився в ізоляції у перші тижні повномасштабного вторгнення Росії. Суспільне | Новини (укр.). Процитовано 7 лютого 2026.
- ↑ Атомогради України: до та після Чорнобиля. Lvivcenter (укр.). Процитовано 19 серпня 2026.
- 1 2 3 Шумейко, Н. Л. (12 грудня 2010), Золота осінь Славутича (укр.), т. 10, Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, ISBN 978-966-02-2074-4, процитовано 6 лютого 2026
- ↑ Головна - КП "Агентство регіонального розвитку" Славутицької міської ради. КП "Агентство регіонального розвитку" Славутицької міської ради - КП «Агентство регіонального розвитку» Славутицької міської ради. Основна мета агентства – сприяння сталому соціально-економічному розвитку, залучення зовнішніх інвестицій та просування ресурсного потенціалу Славутицького регіону, забезпечення сприятливих організаційно-економічних умов для розвитку малого і середнього бізнесу, вдосконалення системи управління комунальним майном та енергоменеджменту, формування та промоція іміджу міста. (англ.). Процитовано 6 лютого 2026.
- ↑ Бренд міста | Славутицька громада, Київська область, Вишгородський район. e-slavutych.gov.ua (укр.). Процитовано 27 квітня 2026.
- 1 2 3 Міська атрибутика | Славутицька громада, Київська область, Вишгородський район. e-slavutych.gov.ua (UA) . Процитовано 13 березня 2024.
- ↑ Славутицька міська рада. Telegram. Процитовано 15 серпня 2026.
- 1 2 Yuzefyk, Kateryna (10 серпня 2021). Народжене ЧАЕС. Як живе місто Славутич • Ukraїner. Ukraїner. Процитовано 6 лютого 2026.
- 1 2 Татьяна, Грива. Поставарійна експлуатація і зупинка. chnpp.gov.ua (укр.). Процитовано 6 лютого 2026.
- 1 2 3 4 5 Slavutych: A city that is fighting for its future | United Nations Development Programme. United Nations Development Programme (англ.). United Nations Development Programme. 24 квітня 2024.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) - 1 2 Почесні громадяни міста | Славутицька громада, Київська область, Вишгородський район. e-slavutych.gov.ua (укр.). Процитовано 11 серпня 2026.
- ↑ И.Тихомиров. г.Киев - 27.09.1987 Славутич – стройка всенародная. www.myslenedrevo.com.ua. Процитовано 11 серпня 2026.
- 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 Реп'ях., С. МІСТО, ЯКЕ Я ЛЮБЛЮ. Сіверянський літопис (ua) .
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) - 1 2 3 Володимир Удовиченко: «Моя політична діяльність має суто прагматичний характер – облаштувати життя громади» - Журнал Віче. veche.kiev.ua. Процитовано 6 лютого 2026.
- 1 2 Мером Славутича на Київщині став екс-регіонал, а на виборах до міськради переміг "Опозиційний блок" | Український тиждень (укр.). 29 жовтня 2015. Процитовано 6 лютого 2026.
- 1 2 Мер Славутича підтвердив окупацію міста російськими військами. Слово і Діло (укр.). 6 лютого 2026. Процитовано 6 лютого 2026.
- 1 2 Russian troops occupy Slavutych. Ukrainska Pravda (англ.). Процитовано 6 лютого 2026.
- 1 2 У місті починають працювати ЗСУ: жителів Славутича просять не панікувати. 24 Канал (укр.). Архів оригіналу за 3 квітня 2022. Процитовано 6 лютого 2026.
- ↑ ТОВ "МЕДІА ДІМ "СЛАВУТИЧ" - Профиль поставщика | CONTRACTORS. www.contractors.com.ua. Процитовано 6 лютого 2026.
- ↑ Данькова, Наталія (9 травня 2024). Нацрада зареєструвала LB.ua та FAST-канали «1+1». detector.media (укр.). Процитовано 6 лютого 2026.
- ↑ Програма "Запитай у мера". e-slavutych.gov.ua (укр.). 2024. Процитовано 6 лютого 2026.
- ↑ Запитай у мера. Славутич. Фомічев. YouTube (укр.). Процитовано 6 лютого 2026.
- ↑ Згадується в «Слові о полку Ігоревім», як епітет Дніпра — «славний, відомий, знаний».
- ↑ Пошук за реквізитами :: Публічна інформація :: МОЗ України. www.moz.gov.ua. Архів оригіналу за 2 грудня 2017. Процитовано 10 лютого 2026.
- ↑ NAU-Online -> Про затвердження Класифікатора митних органів та їх структурних підрозділів, спеціалізованих митних установ та організацій. zakon.nau.ua. Архів оригіналу за 11 грудня 2015. Процитовано 10 лютого 2026.
- 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 Гапко, Олексій (23 січня 2025). Місто Славутич – історія – дата заснування. Вишгород Онлайн (укр.). Процитовано 6 лютого 2026.
- ↑ Історія міста | Славутицька громада, Київська область, Вишгородський район. e-slavutych.gov.ua (укр.). 2024. Процитовано 6 лютого 2026.
- ↑ Кременовська, Ірина (29 квітня 2017). Від Нерафи до Славутича: історія перетворення залізничної станції на місто майбутнього • ГОВОРИ!. ГОВОРИ! (укр.). Процитовано 11 серпня 2026.
- ↑ Чому Славутич має київську прописку на Чернігівщині: історія міста після аварії на ЧАЕС. Новини і події Славутича, історії цікавих людей, інтервʼю і аналітика (укр.). Процитовано 18 серпня 2026.
- ↑ Славутич – пам’ять про Чорнобиль – ДНАББ ім. В.Г. Заболотного (укр.). 28 квітня 2016. Процитовано 11 серпня 2026.
- 1 2 3 Подорожі у часі: Славутич минулого та сьогодення — «Якір» та «Лісний». Новини і події Славутича, історії цікавих людей, інтервʼю і аналітика (укр.). Процитовано 6 лютого 2026.
- ↑ Славутич. Місто, яке оминули дев’яності. localhistory.org.ua (укр.). Процитовано 6 лютого 2026.
- 1 2 3 Історія ЦБС — Славутицька бібліотека. slavutichlib.com.ua (укр.). Архів оригіналу за 18 вересня 2018. Процитовано 10 лютого 2026.
- ↑ Рішення Президії ВР УРСР. Архів оригіналу за 12.03.2016. Процитовано 14.08.2015.
{{cite web}}: Не збігається часова мітка у|archive-date=/|archive-url=; можливо, 2016-03-12? (довідка) - 1 2 Цікава виставка у Краєзнавчому музеї м. Славутича і Чорнобильської АЕС. Славутич, Slavutich, новости Славутича, новини Славутича (укр.). Архів оригіналу за 19 листопада 2021. Процитовано 6 лютого 2026.
- 1 2 Централізована бібліотечна система | Славутицька громада, Київська область, Вишгородський район. e-slavutych.gov.ua (укр.). Процитовано 10 лютого 2026.
- 1 2 Славутицька бібліотека — Головна. slavutichlib.com.ua. Процитовано 10 лютого 2026.
- ↑ Славутицький загальноміський бібліотечно-інформаційний центр запускає новий проєкт. Новини і події Славутича, історії цікавих людей, інтервʼю і аналітика (укр.). Процитовано 10 лютого 2026.
- ↑ Slavutich_LIVE (14 березня 2026). Запитай у мера 14.03 Частина 1 Закриття магазинів, опалення, льодові дороги у кварталах…. Процитовано 23 березня 2026 — через YouTube.
- ↑ У Славутичі закриваються Союз і Квартал: що буде далі з магазинами та працівниками. Новини і події Славутича, історії цікавих людей, інтервʼю і аналітика (укр.). Процитовано 24 березня 2026.
- ↑ - YouTube. www.youtube.com. Процитовано 24 березня 2026.
- ↑ 6,3 тис. переглядів · 41 реакція | Закриття ЧАЕС 15.12.2000 Державне спеціалізоване підприємство «Чорнобильська АЕС» | TV MediaDim Slavutych (укр.). Процитовано 6 лютого 2026 — через www.facebook.com.
- ↑ 1,3 тис. переглядів · 35 реакцій | Визначна дата: 15 грудня 2000 року було зупинено 3-й енергоблок ЧАЕС. Чорнобильська атомна станція припинила генерецію електроенергії Як то було Напередодні закриття, 14 грудня, Президент України Леонід Кучма відвідав Чорнобильську АЕС і місто енергетиків Славутич. На ЧАЕС Леонід Кучма зустрівся з працівниками станції, ознайомився з поточним станом експлуатації 3-го енергоблоку, технологією і процедурою його зупинки, порядком обслуговування станції після її закриття. Крім того, глава держави поклав квіти до меморіалу Героїв Чорнобиля. Перебуваючи на ЧАЕС, тоді Леонід Кучма взяв під особистий контроль вирішення соціальних проблем, пов'язаних із закриттям Чорнобильської АЕС, про що зробив відповідний запис у журналі блоку щитового управління. На той час глава уряду Віктор Ющенко у відповідь написав у журналі: «Команду прийняв. Буде виконано». Наступного дня, 15 грудня, в приміщенні пульта керування єдиного працюючого енергоблоку атомної станції було встановлено відеокамери для проведення телемосту. Леонід Кучма зі сцени Палацу культури «Україна» в присутності численних зарубіжних гостей наказав директору станції Віталію Толстоногову остаточно зупинити 3-й енергоблок та ЧАЕС. В 13 годин 17 хвилин під час трансляції телемосту Чорнобильська АЕС - Національний палац «Україна» поворотом ключа аварійного захисту (АЗ-5) був назавжди зупинений реактор енергоблоку №3. Чорнобильська атомна станція припинила генерацію електроенергії. Тоді на ЧАЕС працювало 9000 осіб. | Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення УЗВ (укр.). Процитовано 6 лютого 2026 — через www.facebook.com.
- ↑ Brunn, Stanley D.; Dronova, Olena; Kononenko, Olena (1 грудня 2021). Slavutych atomograd as the last ideal city of the USSR: Challenges and adaptation mechanisms of resilience. GeoJournal (англ.). 86 (6): 2887—2903. doi:10.1007/s10708-020-10236-x. ISSN 1572-9893. PMC 7276113. PMID 32836702.
- ↑ Асоціація "Енергоефективні міста України". enefcities.org.ua (укр.). Процитовано 10 лютого 2026.
- ↑ WebCite query result. www.webcitation.org. Архів оригіналу за 30 серпня 2013. Процитовано 10 лютого 2026.
{{cite web}}: Cite використовує загальну назву (довідка) - ↑ Фото: У місті Славутич почала працювати найбільша в Україні котельня на біопаливі потужністю 10,5 МВт — Національний Промисловий Портал. Національний Промисловий Портал (укр.). 20 листопада 2017. Архів оригіналу за 26 січня 2018. Процитовано 10 лютого 2026.
- ↑ Український культурний фонд. ucf.in.ua (укр.). Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 10 лютого 2026.
- ↑ ТСН (24 липня 2019). Біля суду у Славутичі люди ледь не вчинили самосуд над підозрюваними у вбивстві Юрія Булата. Процитовано 9 лютого 2026 — через YouTube.
- ↑ В день выборов в Славутиче зарезали мужчину. Новини і події Славутича, історії цікавих людей, інтервʼю і аналітика (укр.). Процитовано 9 лютого 2026.
- ↑ Марина Стратій (21 липня 2019). Убийство в Славутиче 21.07.19. Процитовано 9 лютого 2026 — через YouTube.
- ↑ Епопея з адвокатами і високий градус на пікеті: як у Славутичі судять підозрюваних у зухвалому вбивстві майора Булата. ТСН.ua (укр.). 23 липня 2019. Процитовано 9 лютого 2026.
- ↑ Другого підозрюваного у вбивстві майора Булата триматимуть у СІЗО. ТСН.ua (укр.). 24 липня 2019. Процитовано 9 лютого 2026.
- ↑ ТСН (23 липня 2019). Майже 12 годин у Славутичі обирали запобіжний захід підозрюваним у вбивстві Юрія Булата. Процитовано 9 лютого 2026 — через YouTube.
- ↑ Вишгородський суд відправив під домашній арешт обвинувачених у справі Булата. ТСН.ua (укр.). 25 травня 2021. Процитовано 9 лютого 2026.
- ↑ Суспільне (8 березня 2022). Нема продуктів та ліків – як живе Славутич в облозі російських військ. Суспільне | Новини (укр.). Процитовано 6 лютого 2026.
- ↑ Журавльов, Анатолій (27 березня 2025). Живим щитом пішли на ворога: як жителі витримали окупацію Славутича. podrobnosti. Процитовано 6 лютого 2026.
- 1 2 Перейменовані об’єкти топоніміки міста Славутич. e-slavutych.gov.ua (укр.). 2022. Процитовано 24 лютого 2026.
- 1 2 ГОЛОС, СЕГ. Славутицька міська рада | Веб-модуль системи "ГОЛОС". slavutych.golos.net.ua (англ.). Процитовано 7 лютого 2026.
- 1 2 Історія міста | Славутицька громада, Київська область, Вишгородський район. e-slavutych.gov.ua (укр.). 2024. Процитовано 7 лютого 2026.
- 1 2 Google Maps. Google Maps (uk-US) . Процитовано 7 лютого 2026.
- ↑ Мовлення, Суспільне (12 лютого 2025). «Славутич — це Україна» — відбувся допрем'єрний показ фільму Суспільне Чернігів. Корпоративний Сайт Суспільного (укр.). Процитовано 6 лютого 2026.
- ↑ З болем повідомляємо про важку втрату. Відійшла у засвіти Арина Старовойтова (05.03.1977- 25.11.2025). e-slavutych.gov.ua (укр.). 2025. Процитовано 7 лютого 2026.
- ↑ КОДА (4 липня 2025). Славутич робить перші кроки до створення безбар’єрного маршруту. Київська обласна військова адміністрація (укр.). Процитовано 6 лютого 2026.
- ↑ Російський дрон влучив у житловий будинок у Славутичі: мешканців евакуювали. Новини і події Славутича, історії цікавих людей, інтервʼю і аналітика (укр.). Процитовано 6 лютого 2026.
- ↑ Без світла майже 21 тисяча мешканців: Славутич повністю знеструмлений через атаку РФ. РБК-Украина (укр.). Процитовано 2 квітня 2026.
- ↑ Без світла майже 21 тисяча мешканців: місто Славутич внаслідок російської атаки шахедами повністю знеструмлено. NV (укр.). Процитовано 2 квітня 2026.
- ↑ Чернігів повністю знеструмлено після ударів Росії. 24 Канал (укр.). 21 березня 2026. Процитовано 2 квітня 2026.
- ↑ Місто-ексклав: як Славутич з'явився на мапі України, Вишгород-онлайн, 23.1.2025
- ↑ Сайт — Найбільші агломерації України. Архів оригіналу за 1 квітня 2017. Процитовано 31 березня 2017. [Архівовано 2017-04-01 у Wayback Machine.]
- ↑ Мер Славутича вважає, що місто має увійти в Чернігівську область: що цьому заважає, Liga.Net? 10/01/2024
- ↑ «Славутич у перспективі треба буде відводити до Чернігівської області», Дзеркало тижня, 19.04.2022
- ↑ Сайт соціально-психологічного центру м. Славутича
- ↑ Заклади дошкільної освіти | Славутицька громада, Київська область, Вишгородський район. e-slavutych.gov.ua (укр.). Процитовано 22 січня 2026.
- ↑ ПРО НАС. culture (рос.). Процитовано 10 лютого 2026.
- ↑ Газета Славутича - випуск 23 травня 2012 року (PDF). 23 травня 2012.
- ↑ Монументальне мистецтво Архіви. Visit Slavutych (укр.). Процитовано 15 серпня 2026.
- ↑ Прогулянка Славутичем у День пам’яток історії та культури. Новини і події Славутича, історії цікавих людей, інтервʼю і аналітика (укр.). Процитовано 15 серпня 2026.
- ↑ Швейцарський фотограф отримав вищу нагороду на фестивалі фотожурналістики за фото молоді в місті біля ЧАЕС. styler.rbc.ua (рос.). Процитовано 15 серпня 2026.
- ↑ Монументально-архітектурна споруда «Білий Ангел». Visit Slavutych (укр.). Процитовано 10 лютого 2026.
- ↑ Мурал на Київському закінчено!. Новини і події Славутича, історії цікавих людей, інтервʼю і аналітика (укр.). Процитовано 10 лютого 2026.
- ↑ Google Maps. Google Maps (uk-US) . Процитовано 10 лютого 2026.
- ↑ ЛАТИШЕВА, Олександра. ЗОСя скликає друзів: зустріч з «ветеранами» фестивалю (фоторепортаж). Новини і події Славутича, історії цікавих людей, інтервʼю і аналітика (укр.). Процитовано 24 лютого 2026.
- 1 2 Colville-Andersen, Mikael (16 грудня 2025). The Story of Slavutych — the last city built by the Soviet Union. Coolville Design Lab (англ.). Процитовано 24 лютого 2026.
- ↑ Список вулиць Славутич. locator.in.ua. Процитовано 24 лютого 2026.
- 1 2 Тетяна, Кабакова (16 січня 2019). Славутич як приклад пізньорадянського урбанізму. Мандруй та надихайся! (укр.). Процитовано 24 лютого 2026.
- ↑ Перша тематична абетка для маленьких славутичан. calameo.com (англ.). Процитовано 24 лютого 2026.
- ↑ Славутич: Ювілей історії – 37 років тому наймолодше місто України отримало свою назву!. Новини і події Славутича, історії цікавих людей, інтервʼю і аналітика (укр.). Процитовано 27 червня 2026.
- ↑ ФЕНОМЕН МІСТА СЛАВУТИЧ У РАДЯНСЬКІЙ ПАРАДИГМІ КОМУНІСТИЧНОГО МАЙБУТНЬОГО (ua) . 19 квітня 2023.
{{cite web}}:|first=з пропущеним|last=(довідка)Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) - ↑ Регіональні управління статистики. Експрес-випуски «Кількість, відпрацьований час та середньомісячна заробітна плата найманих працівників у містах і районах»
- Сайт міської Ради Славутича
- Облікова картка Славутича на сайті Верховної Ради
- Барановська Н. П. Славутич // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 624. — ISBN 978-966-00-1290-5.
- Парафія св. Євгена де Мазенода та свв. Ангелів-Хранителів (Славутич)
- Тарас Кайдан. Культурний центр біля зони відчуження — Славутич // Хмарочос. — 09.09.2016
- Місто нових можливостей. Як Славутич перетворюється на культурну столицю// Хмарочос. — 07.09.2021
Міста Київської області | ||
|---|---|---|
 | ||
 | |
|---|---|
| Тематичні сайти | |
| Нормативний контроль |