Слов'яни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Індоєвропейці

Індоєвропейські мови
Албанська  ·  Вірменська
Балтійські  ·  Кельтські
Германські  ·  Грецька
Арійські  ·  Італійські
Слов'янські  

мертві: Анатолійські ·  Палеобалканські (Дакська,
Фрігійська, Фракійська) ·  Тохарські

Індоєвропейці
Албанці ·  Вірмени
Балти ·  Кельти ·  Германці
Греки ·  Індоарійці
Іранці ·  Романці ·  Слов'яни

історичні: Хетти ·  Кельти  ·  Германці  ·  Скіфи  · 
Іллірійці · 
Італіки  ·  Фракійці  ·  Тохари 

Протоіндоєвропейці
Мова ·  Суспільство ·  Релігія
 
Прабатьківщина індоєвропейців
Курганна гіпотеза ·  Анатолійська гіпотеза · 
Вірменська гіпотеза ·  Індійська гіпотеза · 
Теорія палеолітичної безперервності
 
Індоєвропеїстика
Країни, де слов'янські мови є державними. Світло-зелений — західні, темно-зелений — східні, чорний — південні слов'янскі мови
Слов'яни — східна група індоєвропейських народів VI столітті.
Східнослов'янські племена (700—850)

Слов'яни (цер.-слов. словѣнє, болг. славяни, словен. slovani, рос. славяне, біл. славяне, mk, bs, пол. słowianie, чеськ. slované, словац. slovania, каш. słowiónie, в.-луж. słowjenjo, н.-луж. słowjany) — найбільша[1] в Європі етномовна спільність.

Нині слов'яни розселені на великій території Південної, Центральної та Східної Європи і далі на схід — аж до Далекого Сходу Російської Федерації. За географічним критерієм утворюють три гілки: східнослов'янську (українці, білоруси, росіяни), західнослов'янську (поляки, кашуби, чехи, словаки, лужичани), південнослов'янську (серби, хорвати, словенці, боснійці, болгари, македонці, чорногорці). Слов'яни розмовляють слов'янськими мовами.

Етимологія[ред.ред. код]

Термін «слов'яни» загальноприйнятої етимології не має.[2][3] Існують кілька версій походження етноніму «слов'яни»:

  • Назва має топонімічне походження; можливо, це назва одного зі слов'янських племен, що згодом поширилась на всі народи (нижче наведено конкретні племінні етноніми на слов-). Конкретний топонім надійно ототожнити не вдається, ймовірно, це назва ріки; порівняйте Славутич (Дніпро), Случ, сюди ж польські назви рік Sɫawa, Sɫawica, сербське Славница. Ці гідроніми походять із індоєвропейського кореня зі значенням «обмивати», «очищати»[2][4]. Вказувалось на литовське село Šlavė́nai на річці Šlavė̃ як на точну етимологічну паралель назви «словѣне», що утворилась у такому разі від гідроніма[5].
  • Часто етимологію самоназви пов'язують зі словом «слово». У такий спосіб «слов'яни» — люди, що говорять «словами» (тобто по-нашому). Порівняно із цим назва неслов'янського люду (тобто іншомовних племен) — нѣмьци, тобто «німі». Аналогічного походження самоназва албанців — shqiptarët («ті, що зрозуміло говорять»). Цю етимологію відкидали багато вчених через те, що етноніми на «-ѣне», «-яні» пов'язані практично завжди з топонімами, а не з абстрактними поняттями[4]. Зі славістів XX століття її обстоював Р. О. Якобсон[5].
  • Етимологія самоназви йде до індоєвропейського кореня *kleu-, основне значення якого «чути» і часто трапляється в різних уживаннях у значенні «слава» й «популярність». У такий спосіб слов'яни — це «знамениті люди», тобто люди, про яких чутно, про яких йде поголос, про яких йде слава[6]. Ця точка зору, популярна в XIX столітті, нині фактично не має прихильників; спільнослов'янською є саме огласовка з -о-, у той час як огласовка з -а- є результатом вторинного зближення зі словом слава з XVI—XVII в.[4]; крім того, правильне й попереднє заперечення щодо сполучуваності суфікса.
  • Писемні пам'ятки з VI століття стійко говорять про словен (словѣне) і про словенську (словѣньской) землю, вагомі ратні досягнення слов'ян, особливо на землях Візантії, де слов'яни, ймовірно, і одержують грецький варіант своєї назви — sklabos (читається як sklävs), що його пізніше запозичили інші європейські мови в різних трансформаціях. Слов'янські люди своєю хоробрістю, відданістю і працьовитістю заслужили собі добру славу в античному, а потім і ранньосередньовічному світі Середземномор'я, їх цінували як добрих і невибагливих службовців і робітників (в тодішній термінології — слуг і рабів, слів, які в сучасних слов'янських мовах набули зневажливого відтінку), а у випадку потреби — чудових воїнів, що знайшло своє відображення в більшості європейських мов, зокрема у грецькій (середньогрецьке σκλάβος — раб, звідси пізнолатинське sclavus, німецьке Sklave, арабське «сакаліба», зворотна калька з латини — склавіни тощо)[7][8][9]. Тому слов'янські бранці в раннє Середньовіччя нерідко ставали об'єктом візантійської, германської, арабської работоргівлі. З давньоруських джерел відомо, що слуги («челядь») були одним з основних джерел доходу тодішніх князів і їхніх загонів, які утримували владу в слов'янських землях. В арабській мові для позначення слов'ян довгий час був поширений термін «сакаліба». Зокрема, в процесі створення Кордовського халіфату, емір Абдаррахман III створив гвардію з рабів європейського походження, основу якої склали слов'яни (сакаліба).


Цей етнонім як племінний закріпився в ході етногенезу словаків (трохи із іншим суфіксом), словенців, словінців. Етнонім «словєнє» як основний, крім цих народів, носили також ільменські словєнє — жителі Новгородської землі.

Зародження і розселення[ред.ред. код]

Про Слов'ян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті по Різдві Христовім, але звуть їх венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення «словен», «славен», і то звуть так не всіх слов'ян, тільки західних. Саме наймення слов'ян пішло найскоріш од слово — то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не «німці», що говорити не вміють.[10]
Докладніше у статті Прабатьківщина слов'ян


Докиївські часи[ред.ред. код]

Більша частина майбутніх слов'янських земель в III—IX ст. входила частково до складу земель Римської імперії, а частково до складу різних державних утворень, які виникали і зникали на цих землях внаслідок союзу племен Великого Степу — скіфів, сарматів, болгар, гунів, обрів тощо.

Історія слов'янських земель в докиївські часи — це історія панування тимчасових союзів племен Великого Степу, які стали предками сучасних слов'янських, тюркських і угро-фінських народів Євразії, а також історія постійної взаємодії з племенами, які стали предками сучасних романо- і германомовних народів. Саме ця мішанина народів і культур заснована на місцевій стародавній, доісторичній культурній і світоглядній основі породила людей, які стали називати себе слов'янами.

Середньовічний вчений Мавро Орбіні, автор «Опису історії народа слов'янського», яка була видана 1609 року, зазначає: «На думку Іоанна Дубравія, слов'яни або словіни отримали своє ім'я від „слово“ (slouo), що у сарматів означало „слово“, оскільки всі сарматські народи, розсіяні по кругу земель, розмовляють однією мовою».

У середині 1 тисячоліття н. е. слов'янські племена ще не мали об'єднуючо-загальної назви «слов'яни». В кожному з регіонів Європи в зоні контактів з сусідами, їхні племена мали окремі власні імена. На Півночі фінські племена звали їх Venäja, на Заході — германські племена звали їх Венеди, Венети (суч. нім. Wenden), Візантійці звали східну групу словянських племен Анти, а південних подунайських слов'ян Склавини, звідси назва перейшла до арабів — Скаліба (sqãliba). Оскільки в ранньому Середньовіччі Візантія була країною з найрозвиненішою писемною культурою, візантійська (греко-латинська) назва Південних (Балканських) слов'янських племен згодом поширилась і на Східні та Західні слов'янські племена.

Історик XV ст. Ян Длугош стверджував про існування слов'янської країни «Склавінія», «Склавонія» (див. склавіни)[11]

Розселення слов'ян у 7—8 століттях

Слов'янський історик Мавро Орбіні на основі доступних йому джерел на межі 16-17 ст. у книзі «Слов'янське царство» свідчить:

«…Слов'янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персику; володів Азією та Африкою, бився з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян…Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний…Нарешті, підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів найкращими провінціями в Європі… І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – словяни, вандали, бургундіони, готи, острогони, руси або раси, візі готи, гепіди, гетналани, верли або ферули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або украни, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі були вони народ словянський…»

Ось що пише Орбіні про походи русів:

«.. брали вони (слов'яни) участь і в спустошливих походах в Європу та інші країни. При цьому, за свідченням Герберштейна, по імені провідників тих походів їх всіх назвали готами. Потім вчитили руси велике спустошення й Грецькій Імперії. При імператорі Леві Лакопені у Великому морі флотилія з 15000 парусних суден з незліченною, як пише Зонара, кількістю воїнів, осадило Константинополь. Те ж повторювалось і за імператора Констянтина Мономаха. На основі цього можна говорити про величність і могутність слов'янського народу, який зміг за короткий час створити такий великий флот, що до цього ніякому іншому народу не вдавалось. Але грецькі письменники, намагаючись звеличити діяння свого народу, пишуть, що руси повернулись додому майже з пустими руками. Єремія Руський в своїх літописах, напроти, свідчить про те, що руси перебили багатьох греків і повернулись додому з великою здобиччю..»

Таким чином, слов'яни, так само як і їхні предки, і нащадки, під різними назвами зі стародавніх часів становлять важливу складову населення Європи і Великого Євразійського Степу і зробили значний внесок у розвиток суспільства і господарства у цій частині світу.

Нестор Літописець про походження слов'ян писав так:

По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами [12]
.
"По раздрушеніи же столпа и по раздѣлении языкъ, прияша сынове Симовы въсточныя страны, а Хамовы же сынове полуденныя страны; Афетови же сынове западъ прияша и полунощьныя страны. Оть сихъ же 70 и дву языку бысть языкъ Словенескъ отъ племени же Афетова, нарицаемѣи Норци, иже суть Словенѣ."[13]

Сучасність[ред.ред. код]

Слов'яни населяють близько 20% території Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги. Згідно з географічним критерієм, поділяються на західну, східну і південну групи.

До західнослов'янської групи належать поляки, кашуби, лужичани, чехи, словаки (а також колишні носії нині мертвих мов — полаби й словінці). До східних слов'ян включають українців, білорусів та росіян. До південнослов'янських народів належать серби, хорвати, македонці, болгари, словенці.

Перші слов'янські літературні пам'ятки збереглися з XI ст.

Писемність на основі кирилиці та латинської графіки.

Генетика[ред.ред. код]

Незважаючи на мовну спорідненість, генетично слов'яни мають значні відмінності, що показує участь у їхньому генезисі різних етнічних спільнот. Данні в таблиці округлені до цілих чисел з врахуванням того, что через низьку статистику точність виміру частоти гаплогруп (пропорція в генофонді) перевищує відсоток. Наведені дані тілько для найбільш поширених в Європі гаплогруп. Об'єднані комірки відповідають даним по старим гаплогрупам (HG2=I1a+I1b). Частки гаплогруп в складі генів сучасних слов'ян такі:

Народи Кол-во,
человек
R1a,
%
R1b,
%
I1a,
%
I1b,
%
N1c,
%
E3b1,
%
J2,
%
Примечания
Росіяни (північ) 380 34 5 6 6 35 0 1 Архангельська і Вологодська області
Росіяни (центр) та асимільовані білоруси 364 47 8 5 10 16 5 1 Тверська, Псковська і Смоленська області
Росіяни (південь) та асимільовані українці 484 55 5 4 16 10 2 4 Орловська, Курська, Воронезька, Білгородська області и Кубань
всі росіяни [14] 1207 47 7 5 12 20 4 3
Білоруси[15] 574 50 10[16] 3[17] 16 10 - 2 N3 =10% в среднем: от 8 % на юге Беларуси до 19 % на севере
Українці[18] 50 54 2 5[17] 16 5[19] 8 6 Вибірка 585 человек для I1b
Поляки[18] 55 56 16 7[17] 10 - 4 3 56 % на виборці 55 осіб: передбачений діапазон 43—68 %
Словаки[16] 70 47 17 17 3 10 4
Чехи[16] 53 38 19 19 0 8 6
Словенці[16] 70 37 21 12[17] 20[18] 0 7 3 37 % на вибірці 70 осіб: очікуваний діапазон 27—49 %
Хорвати[18] 108 34 16 6[17] 32 - 6 6 34 % на вибірці 108 осіб: очікуваний діапазон 26—44 %
Серби[18] 113 16 11 - 29 - 20 7 16 % на вибірці 113 осіб: очікуваний діапазон 10—24 %
Болгари[18][20] 34 15 17 - - - 21 11 15 % на вибірці 34 осіб: очікуваний діапазон 7—30 %

2008 року відбулися певні зміни в назвах гаплогруп[21]. Відповідність старих назв і нових (в дужках) такі: I1a (I1), I1b (I2), N3 (N1c), E3b1 (E1b1b1).

З огляду на географію домінування гаплогрупи мають такі умовні назви:

  1. E — східно-африканська;
  2. I — давньоєвропейська (поділяється на I1-скандинавську і I2-балканську);
  3. N ​​- балто-фінська (або фіно-угорська);
  4. R1a — євразійська;
  5. R1b — західноєвропейська.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. D. Kirk. Europe's Population in the Interwar Years
  2. а б (укр.) Етимологічний словник української мови: В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — Т. 5: Р — Т / Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін. — 2006. — 704 с. ISBN 966-00-0785-X. — стор. 307
  3. * А. А. Щербаков[ru]. «Онъ» и «Азъ». История термина «славяне» (Исторические чтения) // Звезда (СПб.)[ru]. — 1993. — № 5. — С. 174—197. — ISSN 0321-1878 (рос.)
  4. а б в г М. Фасмер. Этимологический словарь русского языка
  5. а б в О. Н. Трубачев. Дополнение к словарю Фасмера
  6. The American Heritage® Dictionary of the English Language: Fourth Edition. 2000
  7. Lexikon des Mittelalters. Artemis-Verlag: München-Zürich, 1980—2000. — Bd.7, S.2000-2003
  8. Der Grosse Brockhaus. Enzyklopädie. 16. Aufl. in 12 Bände — Bd. 10, S. 753—754
  9. Goehrke С. Friihzeit des Ostslaventums.:
  10. М. Аркас — Історія України-Русі.1908 (том 1)
  11. стр. 490, 214, 219, 365—366, 367, 371, 377, 398, Щавелева Н. И. // Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша. (Книги I—VI): текст, перевод, комментарий — г. Москва: Памятники исторической мысли, 2004 г. — 493 с.: ил.; 22. — (Древнейшие источники по истории Восточной Европы / редкол.: акад. РАН В. Л. Янин (отв. ред. и др.). Часть текста парал. на рус. и лат. яз. — Библиогр.: с. 453—461, в тексте и в подстроч. прим. — Указатели: с. 463—494. — 800 экз. — ISBN 5-88451-135-3. (рос.) (лат.)
  12. ЛІТОПИС РУСЬКИЙ з богом починаєм. Отче, благослови.
  13. http://litopys.org.ua/ipatlet/ipat01.htm
  14. O. Balanovsky, S. Rootsi, A. Pshenichnov, T. Kivisild, M. Churnosov, I. Evseeva, E. Pocheshkhova, M. Boldyreva, N. Yankovsky, E. Balanovska, R. Villems Two Sources of the Russian Patrilineal Heritage in Their Eurasian Context : Am. J. Hum. Genet., Vol. 82, Is. 1, 236—250, 10 January 2008
  15. Кушнерович Е. И., Сивицкая Л. Н., Даниленко Н. Г., Кожух Г. К., Цыбовский И. С., Виллемс Р., Давыденко О. Г. Структура генетического поля Y-хромосомы белоруссов: «Доклады Национальной академии наук Беларуси», 2007, т.51, № 5
  16. а б в г Rosser et al., Y-Chromosomal Diversity in Europe Is Clinal and Influenced Primarily by Geography, Rather than by Language, Am. J. of Hum. Gen., Vol. 67, Is. 6, December 2000, p. 1526—1543
  17. а б в г д S. Rootsi et al., Phylogeography of Y-Chromosome Haplogroup I Reveals Distinct Domains of Prehistoric Gene Flow in Europe: Am. J. Hum. Genet. 2004 July; 75(1): 128—137
  18. а б в г д е High-resolution phylogenetic analysis of Southeastern Europe…: MBE, 2005, Vol. 22(10):1964-1975
  19. Alexander Varzari, Population History of the Dniester-Carpathians: Evidence from Alu Insertion and Y-Chromosome Polymorphisms (2006)
  20. Y-Chromosome Diversity in Modern Bulgarians: New Clues about Their Ancestry, 2013.
  21. Y-DNA Haplogroup Tree

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]