Словаччина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Словаччина
Slovenská republika

Прапор Словаччини Герб Словаччини
Прапор Герб
Гімн: Nad Tatrou sa blýska
Розташування Словаччини
Столиця
(та найбільше місто)
Братислава
Офіційні мови Словацька
Державний устрій Республіка
 - Президент Андрій Кіска
 - Прем'єр-міністр Роберт Фіцо
Незалежність  
 - Проголошено 1 січня, 1993 
Площа
 - Загалом 49,036 км² (123)
 - Води (%) незначний
Населення
 - оцінка 2011 р. 5,445,324 (111)
 - перепис 2011 р. 5,397,036
 - Густота 111 чол,/км² (88)
ВВП (ПКС) 2011 р., оцінка
 - Повний $126.916 млрд (Список країн за ВВП)
 - На душу населення 23 304 (Список країн за ВВП на душу населення)
Валюта Євро (EUR)
Часовий пояс CET (UTC+1)
 - Літній час CEST (UTC+2)
Домен інтернету .sk
Телефонний код +421

Словаччина (словац. Slovensko), офіційна назва Словацька Республіка (абревіатура СР, словац. Slovenská republika, абревіатура словац. SR) — держава на сході центральної Європи, межує на північному заході з Чехією, на півночі з Польщею, на сході — з Україною, на півдні — з Угорщиною та на заході з Австрією. Рельєф: Карпатські гори, включаючи Татри й Бескиди на півночі, прекрасні дубові й букові ліси; долина Дунаю на півдні.

Етимологія[ред.ред. код]

Назва Словаччина (Slovensko), країни, заселеної словаками, в сучасному розумінні вперше винятково трапляється у 1029 р. у словосполученні «dux Sclavonie» а пізніше часто в різних варіантах та мовах з 15 ст. Щодо ранішніх випадків є дискусійним, чи мається на увазі взагалі «слов'янська», чи конкретно «словацька» територія, як це часто бувало і з «словенськими» топонімами. Словацька історіографія часто виходить з того, що термін ще з часів Великоморавії «словен» або «словєн», «словенський» чи «словєнський» вказує на генетичних предків словаків.

Сучасна словацька форма «Словаччина» (словац. Slovensko) вперше зафіксована у 1675 в заяві броумовського домену, направленій гайтманові краю в Угерському Градішті[1]. Частіше цю назву почали вживати на початку 19 ст. В історії часто згадується так звана «Верхньоугорська словацька околиця» (словац. Hornouhorské slovenské okolie) на позначення території в документах як «Меморандум словацької нації» або «Віденський меморандум», в яких представники словацького народу домагалися певної автономії на власній етнічній території.

Географія[ред.ред. код]

Розташування[ред.ред. код]

Мапа Словаччини.

Словаччина розташована на сході Центральної Європи в південно-західній частині Карпат, у сточищі середнього Дунаю, між Польщею на півночі і Угорщиною на півдні, Чехією (Моравією) та Австрією на заході і Україною (Закарпаттям) на сході.

Площа Словаччини становить 49 035 км². За цим показником вона посідає 129 місце серед країн світу. Територія держави простягається з заходу на схід на 428,8 км і з півночі на південь на 77,6 км.

  • крайня північна точка — Баб'я гора, село Оравська Полгора (49°37′ північної широти, 19°28′ східної довготи)
  • крайня південна точка — Патінце (47°44′ північної широти, 18°17′ східної довготи)
  • крайня західна точка — Загорська Вес (48°23′ північної широти, 16°50′ східної довготи)
  • крайня східна точка — Нова Седлиця (49°05′ північної широти, 22°34′ східної довготи)

Довжина кордону становить 1 652,6 км, з них з Угорщиною (654,8 км), з Польщею (541,1 км), з Чеською республікою (251,8 км), з Австрією (107,1 км), а найкоротший з Україною (97,8 км).

Рельєф[ред.ред. код]

Гора Крівань, неофіційний символ Словаччини.

Територія Словаччини охоплює частину Західних та околиці Східних Карпат та Середньо-Дунайської і Потиської низовин, від яких простягаються у північному напрямі широкі долини Вагу, Грону, Горнаду та інші. Зазначені долини і середгірські котловини густо заселені, натомість гірські масиви — малозаселені, а іноді майже безлюдні. Найбільшими гірськими масивами є Високі Татри і Низькі Татри, найвища точка — гора Герлаховський Штит (2655 м), найнижча точка — річка Бодроґ (94 м) біля села Стреда-над-Бодроґом.

Завдяки поперечним долинам і низьким перевалам через Словаччину проходять важливі шляхи з Польщі до Угорщини. Натомість поздовжні долини і шляхи (зокрема Ваг — Попрад — Горнад) об'єднують захід, центр і схід Словаччини. Перехідне географічне положення і невеликі розміри словацької етнічної території (бл. 40 000 км²) спричинили те, що вона не становила окремої держави і входила до складу Угорського королівства або була об'єднана з Чехією (чому сприяло споріднення словаків з чехами).

Історія[ред.ред. код]

Докладніше у статті Історія Словаччини

На початку нової ери Словаччину, заселену доти кельтами, опанували германські квади, у другій половині 2 ст. південно-західну частину опанували римляни, у 5 — 6 ст. Словаччину заселили слов'яни. У 9 столітті на території західної і центральної Словаччини виникло Нітранське князівство з Прібіною на чолі (тоді почалася християнізація Словаччини).

З 863 р. до початку 10 ст. Словаччина була разом з Моравією ядром Великоморавської держави, після її занепаду — об'єктом боротьби чеського, польського та угорського королівств, яке остаточно опанувало Словаччину у другій половині 11 століття

У складі Угорського королівства Словаччина не являла собою окремої адміністративно-територіальної одиниці, але була поділена, як усе королівство, на комітати (жупи). Поступово Словаччина зазнавала зугорщення (мадяризації): в її південній частині селилися угорці, вищі прошарки населення мадяризувалися; разом з тим ослабли зв'язки з Чехією, від якої Словаччина була відокремлена державним кордоном. У 12 — 13 ст. у Словаччині виникли сильні німецькі острови, які були осередками гірництва і торгівлі. Після Битви при Могачі 1526 р. разом з Угорщиною, увійшла до складу монархії Габсбурґів і з 1540 р. понад 150 pp. була тереном воєн з турками.

У другій половині 18 ст. під впливом чехів почалося словацьке національне відродження; з 1840-х років, завдяки Людовиту Штурові, витворилася словацька літературна мова (доти нею була чеська або «словакізована чеська»). Деякі пільги для словацького руху (зокрема з 1848 р.) були скасовані по перебудові Габсбурзької монархії на дуалістичну Австро-Угорщину. Як і в українському Закарпатті, на Словаччині поширено політику мадяризації. Зубожілі словацькі селяни масово емігрували за океан, головним чином до США. Тут словацькі еміграційні діячі уклали в Піттсбурзі договір 30 травня 1918 з чеськими діячами, яких очолював Т. Г. Масарик, про створення чехо-словацької держави на федеративних основах. По розпаді Австро-Угорщини, на підставі договору з західними союзниками, чеське військо на початку 1919 у кривавих сутичках у Словаччині витіснило угорську армію. На підставі мирного договору з Угорщиною у Тріаноні 4 липня 1920 р. до складу Словаччини увійшла також частина угорської етнічної території. Західну частину історичного Закарпаття підпорядковано адміністративному управлінню Словаччини. У новопосталій Чехо-Словаччині чехи не здійснили договору у справі автономії Словаччини, натомість висунуто концепцію однорідного чехо-словацького народу і мови, що стало джерелом чехо-словацького конфлікту.

Сепаратистський рух репрезентувала передусім Словацька Народна Партія на чолі з Андрейом Глінкою. Восени 1938 р. на Словаччині введено широку автономію, але в результаті Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. південна Словаччина відійшла до Угорщини. 14 березня 1939 року Словаччина проголосила державну незалежність у союзі з Німеччиною. Авторитарна влада була в руках Словацької Народної Партії на чолі з президентом Йозефом Тисо та прем'єр-міністром Войтехом Тукою. Словаччина брала участь як союзник у війні Німеччини з Польщею й СРСР. У серпні 1944 у центральній Словаччині, при допомозі радянських партизанів, вибухнуло повстання проти уряду Тисо, але його придушило німецьке військо. Навесні 1945 всю Словаччину зайняло радянське військо і вона (у межах до 1938) стала знову складовою частиною Чехо-Словаччини. З жовтня 1968 Словаччина отримала статус "соціалістичної республіки" і становила разом з Чеською Соціалістичною Республікою федеративну Чехо-Словацьку державу.

Продемократичні демонстрації в Празі й Братиславі в листопаді 1989 призвели до створення нових політичних партій, у грудні був створений новий коаліційний уряд, Вацлав Гавел був призначений президентом і був переобраний на багатопартійних виборах у 1990. В 1991 став наростати чеський і словацький сепаратизм. Були виведені радянські війська. У 1992 р. президент Гавел пішов у відставку, а представники найбільших партій прийняли рішення про розподіл Чехословаччини на дві окремі держави. 1 січня 1993 р. Словацька республіка стала самостійною державою. 29 березня 2004 р. увійшла до складу НАТО і 1 травня 2004 р. до ЄС.

Державний устрій[ред.ред. код]

Національна рада Словацької республіки

Словаччина є унітарною державою та парламентською республікою з досить широкими повноваженнями президента. Згідно з Конституцією Словацької республіки влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову.

Законодавча влада[ред.ред. код]

Законодавчу владу представляє парламент — Національна рада Словацької республіки (словац. Národná rada Slovenskej republiky) — законотворчий орган, в склад якого входить 150 депутатів, які обираються на парламентських виборах на 4 роки. Деякі важливі питання громадяни держави вирішують посередництвом референдуму.

Виконавча влада[ред.ред. код]

Виконавчу владу представляє Уряд Словаччини та президент. Найвищим органом виконавчої влади є Уряд Словаччини, який формується з коаліції в парламенті. На чолі Уряду стоїть Прем'єр-міністр Словаччини (словац. predseda vlády). Крім того, Уряд складає 13 міністрів, з яких один є водночас Першим віце-прем'єр-міністром (словац. 1. podpredseda vlády) та кілька віце-прем'єр-міністрів (словац. podpredseda vlády), їх число залежить від потреб конкретного уряду. Президент — глава держави, представляє державу у внутрішніх і зовнішніх відносинах, обирається шляхом загальних і прямих виборів на термін 5 років. У 2009 р. президентом був знову обраний Іван Гашпаровіч.

Судова влада[ред.ред. код]

Судову владу здійснюють органи судової системи держави, представлені судами загальної юрисдикції та іншими судами. Судами загальної юрисдикції на нижчих рівнях є окружні суди та крайські суди, які організовані на основі адміністративно-територіального поділу та принципу ефективності (не у всіх окружних центрах є окружні суди). Найвищим судом загальної юрисдикції є Верховний суд Словацької республіки (словац. Najvyšší súd Slovenskej republiky). До системи судів загальної юрисдикції не входить Конституційний суд та Спеціалізований кримінальний суд. Військові суди були у 2009 р. скасовані, а їхня компетенція перейшла до судів загальної юрисдикції.

Адміністративно-територіальний поділ[ред.ред. код]

Докладніше у статті Адміністративний поділ Словаччини

Адміністративно територія Словаччини поділяється на адміністративні одиниці (словац. správne jednotky/celky):

Крім того Словаччина поділяється на територіальні самоврядні одиниці (словац. územné samosprávne jednotky):

  • 8 самоврядних країв (словац. Samosprávne kraje, Vyššie územné (samosprávne) celky, VU(S)C) — їхні межі збігаються з межами країв
  • населені пункти (словац. загальне поняття: obce) — села та міста.

Територія краю- адміністративної одиниці є водночас територіальною самоврядною одиницею — самоврядним краєм і поділяється на населені пункти (села та міста).

Економіка[ред.ред. код]

Словаччина — розвинена індустріально-аграрна республіка.

Переваги економіки: зростання виробництва, особливо в західній частині. Ріст іноземних інвестицій, успіх програми приватизації. Експорт у країни ЄС приносить прибуток. Членство в ЄС повинне сприяти подальшій стабілізації. Перспективи для туризму, особливо для гірськолижних курортів у Татрах.

Слабкі сторони: високий зовнішній борг. Через залежність від зовнішньої торгівлі Словаччина чутлива до світової рецесії. Схід країни бідний. Ріст безробіття (в 2004 р. 19%). Катастрофа т.зв. плану ощадних пірамід в 2002 р.

Згідно з дослідженням німецької Торговельної палати, проведеному в березні 2004 року, близько половини німецьких інвесторів розглядають Словаччину як найкраще місце для інвестицій.

Словаччина подолала більшу частину складного переходу від централізованої планової до сучасної ринкової економіки. Уряд країни добився в 2001 році істотного прогресу в макроекономічній стабілізації й структурних реформах. В основному завершена приватизація, банківський сектор майже повністю перебуває в руках іноземців і іноземні інвестиції ростуть. Словацька економіка перевершила очікування ранніх 2000-х, за винятком спаду в експорті.

Промисловість[ред.ред. код]

В минулому в країні вироблялись передусім продукти важкої промисловості та зброя для країн РЕВ та союзників Радянського Союзу. Після поділу Чехословаччини цей ринок зник, початком 90—их рр. багато збройних заводів було закрито і виникло значне безробіття. Низькі витрати на робочу силу і податкова реформа правих політичних партій на початку 21 ст. стали притягувати закордонних інвесторів, передусім в галузі автомобільної промисловості, яка має в словацькій економіці сильну позицію. У Словаччині виробляється найбільше автомашин на одну особу (у 2007 році вироблено 571 071 автомашин, що означало 105,7 на тисячу осіб). У країні мають заводи концерни Фольксваген у Братиславі, PSA Peugeot Citroën у Трнаві, Kia Motors у Жиліні. Другу найважливішу галузь представляє електротехнічна промисловість. Недалеко Нітри має фабрику корпорація Sony, біля Галанти Samsung Electronics.

Сільське господарство[ред.ред. код]

Порівняно розвинене багатогалузеве сільське господарство ґрунтується на сучасній матеріально-технічній базі й інфраструктурі. Країна використовує 19 350 km² сілськогосодарських угідь, що становить 39,5% площі країни. Ще на початку 20 ст. у сільському господарстві працювало 60% населення. Сьогодні в ньому та в суміжних галузях (мисливство, лісництво та інші) працює приблизно 4,9% економічно активного населення (приблизно 100 500 працівників).

Найкращі умови для рослинництва в низовинах. Вирощуються передусім зернові, зернобобові культури, менше картопля, овочі — помідори, біла капуста, цибуля, перець, морква. На території країни розташованих 6 виноградних районів, передусім на півдні західної Словаччини. Вищеположені місця використовують як пасовища для рогатої худоби та овець. Більша частина тваринництва зосереджена в низовинах, де знаходяться достатні ресурси кормових культур.

Туризм[ред.ред. код]

Словаччина для туристів приваблива через свою гарну природу, передусім гори, печери але і культурні та історичні пам'ятки, як середньовічні замки та міста, народну архітектуру, курорти та гірськолижні бази. Згідно з деякими даними країна має найбільшу концентрацію замків на одну особу. У 2006 році країну відвідало більш ніж 1,6 млн. туристів.

До найулюбленіших місцин для туристів належить столиця та Високі Татри з містом Попрад. Також мандрівники відвідують і інші гірські регіони: Низькі Татри з базами Ясна, Хопок, Доновали, Національний парк «Словацький рай», підгірські регіони Ліптов з термальними аквапарками у Бешеньовій та водоймищем «Липтовська Мара» і Спиш із знаменитим Спиським замком та Левочею, історичний центр якої занесений до списку ЮНЕСКО. До середньвічних міст із старим історичним центром належать ще Бардіїв, Кежмарок, Банська Штявниця, Банська Бистриця, Кремниця, Трнава. Крім Братиславського замку відомий теж Зволенський замок, Красна Гворка, Чахтицький замок, Тренчинський замок. З курортів закордонні туристи відвідують передусім П'єштяни, Тренчянські Тєплице, Раєцьке Тєпплице, Бардейовське Купеле.

Більшість туристів щодо кількості реєстрованих нічлігів (переночувань) в країні становлять самі громадяни Словаччини (59,1%), решта приходить відпочивати з Чехії (прибл. 13,4%), Польщі (4,8%) та Німеччини (3,7%), Австрії (1,7%), Угорщини (1,7%) та України (1%).[2] Країну в галузі туризму представляє Словацьке агенство туризму (словац. Slovenská agentúra pre cestovný ruch), яке займається пропагацією Словаччини за кордоном.[3]

Громадяни Словаччини у 2011 році найчастіше відпочивали у Хорватії (127 500), Туреччині (82 465), Греції (73 715), Болгарії (63 592), Італії (53 121), Єгипті (46 942)[4]


Див. також: Історія освоєння мінеральних ресурсів Словаччини

Словацько-українські зв'язки[ред.ред. код]

Словацько-українські зв'язки мають давні традиції. Українці та словаки мають спільний кордон протяжністю близько 100 км на території Пряшівщини, центр якої, Пряшів став осередком української культури в Словаччині. За деякими джерелами, словаки — найближчі «генетичні родичі» українців: обидва народи мали подібну соціальну структуру, побут, мову і народну творчість, врешті, їх єднала до 1918 спільна недоля угорського поневолення. Попри це, їхні взаємини були скорше принагідні й обмежені Закарпаттям та, в малій мірі, Галичиною.

Через Словаччину здавна проходили важливі торговельні шляхи, які зв'язували Україну з Західною та Південною Європою. Уже з середньовіччя в Україну їздили словацькі мандрівні торгівці та ремісники. Значна частина провідного духовенства Закарпаття, з якого пізніше виходили єпископи чи професори богословських шкіл, вчилася у 18 ст. у Трнавській богословській семінарії. У Трнаві були надруковані і перші книги для закарпатських українців: «Катехизис» (1698), «Буквар» (1699) та «Краткоє припадков моральних собраніє» (1727).

Цікавий опис своєї подорожі в Україну зробив словак, протестантський духовний Даніел Крман, який у 1708–1709 роках на доручення семигородського князя відвідав тут шведського короля Карла XII та зустрівся з І. Мазепою. Під час своїх подорожей у Словаччині побував Г. Сковорода.

Першими словацькими вченими, що почали глибше цікавитися Україною, були Ян Коллар (1793 — 1852) і Павел Шафарик (1795 — 1861); вони підтримували безпосередні зв'язки з українськими діячами і мали позитивний вплив на розвиток національного відродження в Україні. Шафарик одним з перших в Європі виступив на захист самобутності українського народу, його мови і культури. У 40-их pp. 19 ст. українську поезію почав інтенсивно вивчати Л. Штур. Найвизначнішим представником українсько-словацьких взаємин 19 ст. був Богуш Носак-Незабудов (1818 — 77); йому належить і перший переклад словацькою з української мови, опублікований у пресі («Дума про втечу трьох братів з Озова», 1848). Чималу увагу закарпатським українцям приділяли також Й. Гурбан, А. Радлінський, П. Келлнер та ін. На Слов'янському Конгресі у Празі словаки підтримали галицьких і закарпатських українців. У 1850 р. у Пряшеві виникла перша «руська» літературна спілка, членами якої були і 4 словаки. Із закарпатських українців найбільший внесок у словацьку культуру зробив А. Добрянський, один з засновників і перших членів словацького культурно-освітнього товариства «Матиці словацької» (1863). 1876 у журналі «Друг» І. Франко вмістив свій переклад вірша словацького письменника Сама Халупки; у кін. 19 ст. в галицькій пресі появилося кілька віршів словацьких класиків у перекладі П. Грабовського.

У кінці 19 ст. інтерес словаків до українців зменшився, бо тогочасна словацька інтелігенція стояла на русофільських позиціях. З початку 20 ст. чех Ф. Вотруба переклав словацькою мовою уривки з творів І. Франка (1914 видав їх окремою книжкою), В. Стефаника, Б. Лепкого, Лесі Українки, Б. Грищенка та опублікував кілька статей про українську мову й літературу. Творчість Т. Шевченка стала відомою на Словаччині у 1911 — 14 завдяки перекладам і ст. Юрая Славіка (псевд. Нересницький), Івана Лаха та Светозара Ваянського. У Галичині тоді появилося кілька статей про громадські справи Словаччини В. Гнатюка, І. Франка та С. Томашівського. Одночасно на Пряшівщині погіршилися українсько-словацькі взаємини, бо динаміка словацького національного відродження виявила чималу експансію щодо слабших українців. У наслідок її деякі українські елементи, перебуваючи під угорським тиском, воліли словакізацію, ніж втрату слов'янського характеру; це й спричинило словакізацію низки русинських сіл.

Словацький тиск на українців у Словаччині збільшився з 1919 р., коли до Словаччини включено частину історичного Закарпаття, положену на захід від р. Уж. Словакізація русинів була в програмі Словацької Народної Партії, лідери якої відмовилися від співпраці з політиками Закарпаття (але співпрацювали з угрофілом А. Бродієм), які тому увійшли в зв'язки з чеськими політичними партіями, що ставилися позитивно або нейтрально до українського питання. Культурні словацько-українські взаємини тоді були мінімальні. Деякі зв'язки існували між Словаччиною і Закарпатською Україною (у Братиславі діяв «Клуб друзів Закарпаття», що видавав журнал «Podkarpatská Revue», вийшло кілька книг про Закарпаття, переклади творів закарпатських письменників), зате інші українські землі та їх культура залишалися невідомими для словаків. У той час і Україна не виявляла зацікавлення Словаччиною.

За Словацької Республіки (1939 — 44), словацький уряд не толерував виявів українського національного руху, а президент Тисо заявив 1942, що українсько-русинського питання вже нема. На політику словакізації частина русинського населення реагувала симпатією до СРСР і підтримкою партизанського руху, що в ньому брали участь чимало українців. Під час радянсько-німецької війни в Україні були регулярні частини словацької армії (дві дивізії), які, однак, у безпосередніх боях участі не брали. Багато словаків було разом з закарпатськими українцями у Чехо-словацькому армійському корпусі ген. Л. Свободи, який 1944 у складі радянської армії брав участь у боях в Україні. У 1944 — 1945 рр. на західній Словаччині була розташована українська дивізія «Галичина»; територією Словаччини у 1945 — 1947 рр. проходили частини УПА. Осередком української політичної еміграції під час другої світової війни була Братислава, де в 1939 р. тимчасово перебувала евакуйована з Закарпаття Українська Торговельна Академія.

Доля українців у Словаччині значно покращала по 1945, серед іншого і тому, що в компартії Чєхо-Словаччини і Словаччини чималу роль відігравали українські комуністи. Правда, українська меншість у Словаччині не здобула територіальної автономії, але здобула деяку культурну автономію. Зокрема, радикальний поворот почався у галузі культурних взаємин — популяризації української культури у Словаччині та словацької в Україні. З 1947 р. до 1969 р. на Словаччині видано понад 100 книг з української літератури у перекладах Ю. Кокавця, М. Крна, П. та М. Лічко, І. Руснака, Р. Скукалка та низки інших перекладачів. При Словацькій Академії Наук та Братиславському Університеті працює низка фахівців з української культури (М. Мольнар, М. Неврлий, П. Гапак, Ф. Ґондор, Д. Гараксим, Й. Грозієнчік та ін.), які видали десятки монографій (про творчість Т. Шевченка, І. Франка, з української історії тощо). Другим центром словацької україністики є Пряшів — філософський (кафедра української мови і літератури та дослідницький кабінет україністики) і педагогічний (кафедра української мови і літератури) факультети Університету Павла Йозефа Шафарика, зараз Пряшівського університету. Досить добре відома на Словаччині й українська драматургія. На професійних сценах Словаччини були поставлені п'єси і опери І. Котляревського, С. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, І. Франка, Г. Цеглинського, М. Старицького, Ю. Мейтуса, О. Корнійчука, Л. Дмитерка, В. Собка. Ряд з них транслювалися через радіо і телевізію. Велику роль у справі популяризації української культури у Словаччині відіграли гастролі хору ім Верьовки, балету Вірського, Київ. Капели Бандуристів, Закарпатського Народного Хору, Київського Театру ім. Франка, а також щорічні турне по Словаччині Піддуклянського українського народного Ансамблю та Український народний театр (Пряшів) Українського народного театру з Пряшева. У Словаччині влаштовано кілька виставок українських книжок й образотворчого мистецтва. Взаємному пізнанню сприяють «Дні української культури на Словаччині» і «Дні словацької культури в Україні», а також Свято пісні і танцю українського населення Чехословаччини. Зміцненню словацько-українських літературних зв'язків сприяє Філія українських письменників Спілки словацьких письменників, Словацьке Педагогічне Видавництво, Відділ української літератури у Пряшеві (видав понад 250 українських публікацій).

Внаслідок ототожнювання словацької культури з чеською значно відстає справа популяризації словацької культури в Україні. Із 152 книг чеських і словацьких авторів, виданих в Україні до 1968 року, було лише 8 словацьких (перший переклад 1951). Щоб заповнити прогалину, відділ української літератури Словацького педагогічного видавництва у Пряшеві у 1959 — 62 видав 15 перекладів з словацького красного письменства, а Культурна Спілка Українських Трудящих — 6 словацьких п'єс у перекладі на українську мову; журнал «Дукля» (головний редактор Іван Яцканин) систематично містить переклади з сучасної словацької літератури. Однак, жодне з цих видань не доходив в Україну, тому далі видання перекладів було припинене. 1964 у Києві видано антологію «Словацька поезія» зі зразками поетичних творів 51 словацького автора у перекладах М. Рильського, Г. Кучера, Б. Тена, А. Малишка, В. Житника, В. Лучука, І. Драча, Д. Павличка, І. Світличного, В. Симоненка та ін.

Попри поглиблення словацько-українських культурних взаємин, словаки ведуть систематичну словакізацію українців Пряшівщини — політичну, культурну чи релігійну (1968 призначено адміністратором Пряшівської єпархії словака). Неприязнь до українців виявилася головним чином за Дубчека (1968 — 69), коли серед словаків лунав заклик, щоб усіх українців Пряшівщини вивезти до УРСР. Див. ще Пряшівщина.

Українсько-словацька боротьба триває і в діаспорі, передусім у США; спроба словакізації вихідців з Пряшівщини під гаслом, що на Пряшівщині більше українців нема і всі греко-католики є словаками. Для небагатьох закарпатських греко-католицьких громад у Канаді Рим призначив єпископом-адміністратором словака.

Поза межами Пряшівщини невеликі українські громади існують в кількох містах Словаччини, передусім у Кошице (до цього важливого промислового центру іммігрують селяни з Пряшівщини) та Братиславі.

Населення[ред.ред. код]

Етнічний склад[ред.ред. код]

Етнічна карта Словаччини за даними перепису 2011 р.

Національний склад населення Словаччини згідно з переписом населення 21 травня 2011 року[5]

Мови[ред.ред. код]

Лінгвістична карта Словаччини за даними перепису 2011 р.

Склад населення за рідною мовою згідно з переписом населення 21 травня 2011 року[5]

Релігії[ред.ред. код]

Релігії у Словаччині за переписом 2011 р.

Склад населення за приналежністю до релігії згідно з переписом населення 21 травня 2011 року[5]

Засоби масової інформації[ред.ред. код]

Словацьке радіо

На ринку новин працюють інформаційні агентства «TASR» та «SITA».

Найбільшу частину медіаринку Словаччини займає телебачення. Телеканали поділяються на державні (національні) та приватні. До першої категорії належить Словацьке телебачення (словац. Slovenská televízia, STV), яке має 3 телеканали: «Перший» (словац. Jednotka (STV)), «Другий» (словац. Dvojka (STV)), «Третій» (словац. Trojka (STV)), до приватних належать «ТВ Маркіза» і «ТВ ЙОЙ», які мають найбільшу глядацьку аудиторію, «ТА3» (вимова: Те-А-три, має нагадувати вимову слова Татри), «ТВА» (словац. TVA), «Наутік ТВ» (словац. Nautik TV), «МюзікБокс» (словац. MusicBox), «Рінг ТВ» (словац. Ring TV). Частина населення надає перевагу закордонним телеканалам, передусім чеським та угорським.

Радіостанції теж поділяються на державні та приватні. Найулюбленішими з-поміж приватних є Радіо Експрес, «Фан» радіо (словац. Fun Radio), «Ємне мелодіє» (словац. Jemné melódie), Радіо «Europa 2», Радіо Віва, Радіо Лумен, Радіо «Hey!». Державну радіокомпанію представляє Словацьке радіо, яке має 9 радіостанцій: Радіо Словаччина — Словацьке радіо 1 (словац. Rádio Slovensko - Slovenský rozhlas 1), Радіо Регіна, Радіо Дєвін, Радіо «ФМ», Радіо Патрія, Радіо «Slovakia International», Радіо Класіка, Радіо Літера, Радіо Юніор.

Популярними друкованими виданнями є загальнонаціональні щоденні газети «Нови(й) Час» (словац. Nový Čas), «Правда» (словац. Pravda), «СМЕ» (словац. SME), «Господарске новіні» (словац. Hospodárske noviny), «Плус Єден Дєнь» (словац. Plus Jeden Deň), щотижневики «Плус 7 Дні» (вимова: плус седєм дні) (словац. Plus 7 dní), «Жівот» (словац. Život), «Тренд» (словац. Trend), «Еуротелевізіа» (словац. Eurotelevízia), «Баєчна жена» (словац. Báječná žena), «Нови(й) Час пре жени» (словац. Nový Čas pre ženy). Щомісячні періодичні видання представляють «Нови(й) Час. Кросворди» (словац. Nový Čas Krížovky), «Заградкар» (словац. Záhradkár), «Емма» (словац. Emma), «Ева» (словац. Eva), «Nota Bene», «Добре Єдло» (словац. Dobré jedlo), «Здравє» (словац. Zdravie). Багато видань доступні в інтернеті.

Спорт[ред.ред. код]

Міхал Мартікан, один з найуспішніших словацьких спортсменів

Найпопулярнішими видами спорту в Словаччині є футбол, гандбол, теніс, баскетбол, волейбол, боротьба, легка атлетика, бокс, слаломний каякінг, велоспорт та інші. Серед зимових видів спорту популярний хокей та лижний спорт, передусім біатлон.

Збірна Словаччини з футболу ніколи не належала до ширшої еліти, однак в 2010 р. вперше пробилася кваліфікацією і взяла участь в Чемпіонаті світу з футболу у ПАР, де у груповому етапі змогла перемогти Збірну Італії з футболу та вийти у плей-оф. Словацький футбольний союз організовує змагання в Цоргонь лізі та інших лігах, і здійснює контроль над футболом в Словаччині, в тому числі управління національними збірними. Останнім часом дедалі більше словацьких футболістів виступає в лігах за кордоном.

Збірна Словаччини з хокею із шайбою добилася кілька успіхів. На Чемпіонатах світу з хокею із шайбою три рази здобувала медаль: срібну у 2000р., золоту у 2002 р. і бронзову у 2003 р. Словацький союз льодового хокею займається організацією Словацької Екстраліги, інших змагань з хокею та підготовкою національних збірних.

Участю держави в Олімпійських іграх опікується Словацький олімпійський комітет. Словацькі спортсмени здобували медалі передусім у слаломному каякінгу, боротьбі, стрілецьких дисциплінах, біатлоні.

Освіта і наука[ред.ред. код]

Дошкільне виховання, початкову та середню освіту в Словаччині представляє система дошкільніх закладів освіти (словац. predškolské zariadenia), початкових шкіл (відвідують учні віком від 6-7 до 14-15 років) та середніх шкіл (відвідують студенти віком від 14-15 до 18-20 років), які можуть бути державні, приватні або церковні. Вищі навчальні заклади можна ділити на 3 види: публічні (словац. Verejné vysoké školy), державні (словац. Štátne vysoké školy) та приватні (словац. Súkromné vysoké školy), або на 3 типи: університетські ВНЗ (словац. univerzitné vysoké školy), неуніверситетські ВНЗ (словац. neuniverzitné vysoké školy) та фахові ВНЗ (словац. odborné vysoké školy), які мають право надавати лише 1.- бакалаврський ступінь вищої освіти. Найкращими університетами держави є Словацький технічний університет у Братиславі, Університет Коменського в Братиславі, Технічний університет в Кошице, Університет Павла Йозефа Шафарика, Пряшівський університет[6].

Наукові дослідження проводяться у Вищих навчальних закладах передусім університетського типу, у фахових інститутах та у Словацька академія наук (словац. Slovenská akadémia vied)- найвищій науковій установі Словаччини з філіями у кількох містах.

Членство у міжнародних організаціях[ред.ред. код]

Членство у міжнародних організаціях — СОТ, МБРР, ОБСЄ, МВФ, ООН, НАТО, МФЧХ, РЄ.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Шевчук С. Сучасні українсько-словацькі літературні зв'язки 1945-60. — Київ, 1963
  • Мольнар М. Словаки і українці, причинки до словацько-українських літературних взаємин. — Братіслава-Пряшів, 1965
  • Розмова сторіч. Збірна праця за ред. І.Мацинського. — Братіслава-Пряшів, 1965
  • Жовтень і українська культура. Збірник Культурної Спілки Українських Трудящих. — Пряшів, 1968
  • Пажур С. Антифашистський рух на Східній Словаччині. — Пряшів, 1975
  • Гапак С. Образотворче мистецтво українців Чехо-Словаччини. — Пряшів, 1975
  • Статті в журналах «Дружно вперед» і «Дукля»
  • ЦРУ світові данні.(анг.)
  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  • Портал про словацькі ЗМІ (словац.)

Ресурси Інтернет[ред.ред. код]