Слово (будинок)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Координати: 50°00′42″ пн. ш. 36°14′03″ сх. д. / 50.01167° пн. ш. 36.23417° сх. д. / 50.01167; 36.23417

Будинок «Слово», вигляд згори

Будинок «Слово» — житловий будинок в Харкові по вулиці Культури, 9 (первинна адреса — вулиця Червоних Письменників, 5, по війні — провулок Барачний, 9, потім — провулок Покровського, 9[1]). Побудований наприкінці 1920-х років кооперативом літераторів.

Дещо про будинок[ред.ред. код]

Будівля, спроектована Михайлом Дашкевичем в архітектурних формах, що займають проміжне місце між модерном і конструктивізмом, має в плані символічну форму літери «С» (слов. «слово (літера)»).

Ніщо не було забуте: високі стелі, великі вікна, під'їзди, крім звичайних, у двір, мали ще й парадні двері — назовні будинку (які, до речі, завжди були забиті), а на даху містилися два солярії. Біля будинку, вище від літери «С», зображеної будинком, для культурного відпочинку письменників та іхніх дітей, було влаштовано невеличкий сквер із клумбою, дерев'яними садовими диванами, кущами бузку та каштанами. А за ним — спортивний майданчик з волейбольном полем та баскетбольними щитами. Навпроти внутрішнього двору — череда сарайчиків, щоб ощадливі письменники мали де берегти свої припаси та зайві речі. А для безпеки мешканців будинку будівельники влаштували справжнє бомбосховище, але, на жаль, воно могло зберегти хіба що від бомб.

Заселений в 1930 році.

Репресії проти мешканців будинку[ред.ред. код]

У травні 1933 року — арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового ознаменували початок хвилі репресій проти діячів української культури, що потім отримало назву Розстріляне відродження, і початок недоброї слави письменницького будинку, який незабаром, за свідченням Івана Багряного (арештований в 1932 році), отримає прізвисько «Крематорій», з часом — ДПЗ (рос. дом предварительного заключения). До 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти трьох[2]. (Насправді у будинку — 66 квартир.)

В деяких квартирах арешти відбувалися багаторазово: або «брали» все нових і нових їхніх мешканців, або «добирали» родичів та рідних[3]. Багато кого розстріляно.


Треба зазначити, що арештовували не лише членів кооперативу «Слово». У багатьох письменників з периферії, час від часу, виникали потреби відвідати столицю, тож, приїжджаючи до Харкова, вони зупинялися у друзів зі «Слова». НКВС, арештовуючи їх отут, таким чином заощаджував на транспортних видатках.

Сумним і трагічним прикладом є квартира № 54, господар якої Василь Вражливий відзначався надзвичайною гостинністю. Першим його заарештованим гостем був Іван Багряний. Це трапилося 16 квітня 1932 року. Який, однак, чомусь вижив.

Згодом Василь Вражливий дав прихисток цілий родині: 1932 року з Польщі до Радянської України переїхала велика сім'я Антіна Крушельницького.

Голову родини було арештовано разом із синами Тарасом та Іваном 6.11.1934 року.

Вирок батьку — 10 років з конфіскацією майна. Відбувати покарання 56-річного в'язня повезли на Соловки. Там він збожеволів. Перегляд справи — розстріл. Страчений 23 жовтня 1937 року.

Тараса та Івана 14 грудня 1934 року разом з Г. Косинкою, О. Влизьком, К.Буревієм та іншими розстріляно в групі з двадцяти вісьмох людей — як жертвоприношення Кірову.

Двох інших синів, молодших — Богдана і Остапа арештували трохи пізніше. Вони стали ЗК (рос. заключенный каналоармеец) Біломорбуду. Згинули без сліду.

Наступною жертвою НКВС стала донька Антіна Крушельницького — Володимира. Особливою трійкою УНКВС ЛО 25.11.1937 р. засуджена за ст. 58-10-11 КК РРФСР до віщої міри покарання. Розстріляна у Ленінграді 8.12.1937 р.

Крушельницька Марія Степанівна — актриса, письменниця, громадська діячка, дружина Антона Крушельницького і мати п'ятьох дітей невдовзі збожеволіла.

Самого ж хазяїна кв. 54 Василя Вражливого арештували 25 грудня 1934 р. Вирок — 10 років концтаборів. Соловки. Перегляд справи — розстріл. Страчений 8 грудня 1937 р.

Дивом вціліли дві онуки — Лариса — донька Івана зі своєю матір'ю Галиною та Марія — донька Тараса, що народилася вже після розстрілу батька, та її мати — Стефанія Крушельницька (Шушкевич).

Будинок «Слово» згадується у багатьох художніх і мемуарних творах.

Меморіальна дошка[ред.ред. код]

Довгий час на стіні будинку висіла лише меморіальна дошка з ім'ям Павла Тичини. Таблиця з дуже неповним списком діячів культури, що жили, і тих, хто ще живе тут, з'явилася лише наприкінці 80-х на хвилі «Перебудови». Десять років по тому, зірвана й розбита невідомими особами.

Пам'ятний знак, доповнений новими іменами, було встановлено без офіційного відкриття до дня Незалежності в серпні 2003 року. З часом замінений іще повнішим[4]:


Меморіальна дошка з іменами письменників та митців — мешканців будинку «Слово»

Прізвища поза списком[ред.ред. код]

Прізвища іще деяких письменників та митців, що не увійшли в основний список:

письменники Юрій Барабаш, Кость Буревій, Володимир Добровольський, Наталія Дукина, Анатолій Жикол, Давід Канєвський, Йосип Котляр, Віктор Кочевський, Андрій Крижанівський, Богдан Крушельницький, Володимира Крушельницька, Іван Крушельницький, Лариса Крушельницька, Марія Крушельницька, Марія Тарасівна Крушельницька, Остап Крушельницький, Тарас Крушельницький, Володимир Куліш, Дмитро Левчук, Микола Любченко, Василь Мисик, Сергій Мушник, Євген Плужник, Григорій Стрілець, Гео Шкурупій;

художники Всеволод Аверін, Наталія Вергун, Олександр Довгаль, Василь Мироненко, Григорій Томенко, Леонід Чернов, Олена Яковенко,

актори Поліна Куманченко, Венцковський, Віктор Золотарьов.

Попри те, що деякі вцілілі тут переїхали до Киева та оселилися в новітньому будинку для «робітників літератури» Роліт, доля знайшла їх і там.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]