Смбат I
| Смбат I вірм. Սմբատ I | |||
| |||
|---|---|---|---|
| 890 — 913[1]/914[2] | |||
| Попередник: | Ашот I Великий | ||
| Спадкоємець: | Ашот II Залізний | ||
| Народження: |
850 Анійське царство, Вірменія  | ||
| Смерть: |
913 Алинджакала, Анійське царство | ||
| Причина смерті: |
обезголовлення | ||
| Поховання: |
Арцваніст | ||
| Національність: |
вірмени | ||
| Релігія: |
Вірменська апостольська церква | ||
| Рід: | Багратіди | ||
| Батько: | Ашот I | ||
| Мати: |
Katranide Id | ||
| Діти: | Ашот, Абас | ||
Смбат I (вірм. Սմբատ I; 850 — близько 913) — цар Вірменії у 890—913[1]/914[2] роках. Представник династії Багратідів.
Син Ашота I. Смбат I продовжив політику свого батька, зокрема, політику сильної централізованої влади[3]. Розширив межі вірменської держави[3]. Як і його батько, був визнаний Візантією як «архонт архонтів». Це свідчить про те, що Смбат мав домінантну владу відносно до решти правителів Закавказзя[4].
Владі Смбата I протистояв рід Арцруні, а арабський уряд робив усе, щоб завадити процвітанню сильної централізованої вірменської державності. Через це протистояння Смбату не вдалось завоювати Двін та проголосити його столицею. Не вдалось і покінчити з владою Арцруні у Васпуракані. Амір Азербайджану Юсуф ібн Абу Садж вирішив скористатись конфліктом Багратідів та Арцруні, і в нього вийшло перетягнути Арцруні на свій бік. 908 року він від імені каліфа, назло Багратідам, призначив Гагіка Арцруні царем і той вступив на вірменський трон. Проти Смбата були налаштовані й інші князі. Таким було становище у Вірменії, коли Юсуф зі своїм військом увійшов до Вірменії. Смбат I зі своїм невеличким загоном зачинився у «Синій фортеці», але після тривалої блокади був змушений здатись, зокрема тому, що інші вірменські князі залишили його. За наказом Юсуфа 914 року Смбату було відтято голову, а його тіло було розіп'ято на хресті у Двіні[2].
- ↑ а б V. Minorsky. Studies in Caucasian History. — CUP Archive, 1953. — С. 104.
- ↑ а б в The Armenians in the Medieval Islamic World: The Arab Period in Armnyah Seventh to Eleventh Centuries — Seda Parsumean-Tatoyean, Seta B. Dadoyan; стор. 115
- ↑ а б Ованес Драсханакертці. гл. XXXI // Історія Вірменії. — Єр., 1986.
- ↑ Степаненко В. П. З історії вірменсько-візантійських відносин другої половини X—XI століття // Антична давнина й середньовіччя. — 1978. — Вип. 15. — С. 43—51.
М. Нерсісян. протиборство центральних князівств і нахарарств // Історія вірменського народу. — Єреван : Єреванський університет, 1985. — С. 154-155.(вірм.)