Смолич Юрій Корнійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Смолич Юрій)
Перейти до: навігація, пошук
Юрій Корнійович Смолич
Смолич Ю.jpg
При народженні Георгій Корнелійович Смолич
Псевдоніми, криптоніми Жан Гудран
Народження 25 червня (8 липня) 1900(1900-07-08)
  м. Умань
Смерть 26 серпня 1976(1976-08-26) (76 років)
  м. Київ
Поховання Байкове кладовище
Національність українець
Громадянство Російська імперія, УНР, УРСР, СРСР
Мова творів українська, російська
Рід діяльності прозаїк, драматург, публіцист
Роки активності: 1924–1977
Жанр фантастика, мемуари
Magnum opus: «Прекрасні катастрофи», «Дитинство»-«Наші тайни»-«Вісімнадцятилітні», «Розповіді про неспокій»
Член політичної партії Комуністична партія Радянського Союзу
Нагороди та премії
Герой Соціалістичної Праці (1970)
Q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Смолич Юрій Корнійович на Вікісховищі

Ю́рій Корні́йович Смо́лич (25 червня (8 липня) 1900(19000708), Умань — † 26 серпня 1976, Київ) — український письменник, журналіст, театральний критик. Діяч УНР. Редактор журналів «Сільський театр» (1926–1929), «УЖ» (1928–1929), «Червоний шлях» (1935), «Літературний журнал» (1936–1937), «Україна» (1943–1950). Таємний інформатор репресивних органів СРСР (НКВД-МГБ-КГБ).[1][2] Депутат Верховної Ради УРСР 8-9-го скликань. Кандидат у члени ЦК КПУ у 1971 — 1976 р.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився третьою дитиною в родині гімназійного вчителя Корнелія Смолича. У 1911–1913 роках навчався в Кам'янець-Подільській гімназії.

По закінченні Жмеринської чоловічої гімназії (1913–1917) навчався в Київському комерційному інституті (1918).

В останні роки чомусь сором'язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. Держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич … Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди.
" Я. Тинченко

Під час радянсько-української війни 1918–1921 певний час працював санітаром і лікпомом у Червоному Хресті, актором у червоноармійському театрі-студії, театрах укрпрофсожу, наросвіти; пізніше — в Театрі імені Івана Франка (1922–1924). З 1923 року жив у Харкові, працював інспектором театрів у Головполітпросвіті Наркомосу УСРР (1924–1928), театральним критиком у журналі «Нове мистецтво».

Протягом 1929–1934 працював позаштатним постійним театральним рецензентом у газеті «Вісти ВУЦВК», потім «Комуніст».

Редагував журнали «Сільський театр» (1926–1929), «УЖ» (1928–1929), «Червоний шлях» (1935), «Літературний журнал» (1936–1937), «Україна» (1943–1950). З 1934 — заступник голови, а впродовж 1938–1944 рр. — голова Харківської обласної організації СПРУ, зокрема й в евакуації в Алма-Аті (Казахстан). З травня 1944 року жив у Києві. Член правління СП СРСР (1942–1976), заступник голови СПУ та член секретаріату правління СПУ (1944–1963). Член КПРС (1951), кандидат у члени ЦК КПУ (1971).

Працював кореспондентом газети «Известия» по Україні (1946), у Берліні як член Комітету за повернення на Батьківщину (1959). Голова правління, а з 1970 року президент Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном «Україна» (1960–1976). Герой Соціалістичної Праці (1970).

Голова правління Спілки письменників України (1971–1973), секретар правління СП СРСР (1971–1976). Делеґат з'їздів КПУ (1971, 1976), профспілок УРСР (1972), депутат Верховної Ради УРСР двох скликань. Лауреат багатьох міжнародних, урядових республіканських і всесоюзних нагород.

Надгробок на могилі Юрія Смолича

Після війни мешкав у Києві, в будинку письменників Роліт, з 1956 р. — в будинку на вул. Заньковецької, 5/2, на фасаді якого йому встановлено пам'ятну дошку. Похований на Байковому цвинтарі (ділянка № 2).

Творчість[ред.ред. код]

Друкувався з 1917 року, як театральний критик — з 1923-го, як прозаїк — з 1924-го. Член літературних організацій Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923–1925), ВАПЛІТЕ (1926–1927), «Техно-мистецька група „А“» (1928–1929), СПРУ/СПУ (1934–1976), СП СРСР (1935–1976). Перша збірка оповідань «Кінець міста за базаром» вийшла 1924 р., відтак з'явилися збірки «Неділі і понеділки» (1927), «Мова мовчання (Кримінальна новела)» (1929), «П'ять оповідань» (1930), «Його біографія» (1934), «Загибель інтервенції. Оповідання про боротьбу з німецькою інтервенцією» (1941), «Народ воює. Оповідання про боротьбу з німецькими інтервентами» (1941), «Новели» (1942), «Без права на смерть» (1943), «Битва» (1943), «Бої за фронтом» (1943), «Мирні люди» (1943), «Как Сабит Мухтар и Айша помогают фронту» (1944), «День починається рано» (1950), «Цвіт яблуні» (1951), «Мужська розмова» (1953).

Юрій Смолич близько 1928 р.

Проза Смолича 1920-х років прикметна експериментами й шуканнями в галузі мистецької форми, оригінальністю й гостротою сюжетної будови. Смолич став одним з основоположників фантастичної прози в українській літературі, поклавши початок цьому жанрові романом «Останній Ейджевуд» (1926). Далі були романи «Півтори людини» (1927), «Господарство доктора Гальванеску» (1929), трилогія «Прекрасні катастрофи»: «Четверта причина» (1932), «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932), та «Що було потім» (1934). З кінця 1920-х років Смолич звертається до жанру сатиричного роману з елементами «химерної прози»: «Фальшива Мельпомена (Піші аргонавти)» (1928), «По той бік серця» (1930), «Сорок вісім годин» (1933).

До найкращих творів Смолича другої половини 30-х років належить автобіографічна трилогія «Наші тайни» (1936), «Дитинство» (1937), і «Вісімнадцятилітні» (1938).

Подіям Другої світової війни присвячено його романи «Вони не пройшли» (1946), «Ми разом були в бою». У 1950-х pp. Смолич звертається до подій громадянської війни в Україні: «Світанок над морем» (1956) та дилогія «Мир хатам, війна палацам» (1958) і «Реве та стогне Дніпр широкий» (1960). Це публіцистичні романи-памфлети про колишніх колег — діячів УНР, їхня мистецька вартість зведена нанівець гротесковим стилем політичної агітки.

Меморіальна дошка на будинку в Києві, де проживав Смолич Ю. К.

Юрій Смолич яко письменник уповні реалізувався в жанрі спогадів. Його найвище літературне досягнення — мемуарна трилогія «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969) та «Розповіді про неспокій немає кінця» (1970), а також окремі книги «Я вибираю літературу» (1970) та «Мої сучасники» (1978).

Смоличу довелося працювати і в царині брутальної ідеологічної публіцистики («Після війни. Вибрані статті за 1945–1946 рр.» (1947), «Суд идет. Памфлеты и статьи» (1951), «Вороги людства та їх найманці (Американські імперіалісти та українські буржуазні націоналісти)» (1953), «З народом чи проти народу» (1958), «Про хороше в людях» (у співавторстві з Максимом Рильським; 1965)), і як критик-популяризатор («Перша книга» (1951), «Розмова з читачем» (1953)), і як театральний критик («Драмгурток у робітничому клубі» (1925), «Про театр» (1977).

Співпраця з радянськими спецслужбами[ред.ред. код]

У 1990-тих роках підтвердилися чутки про таємну співпрацю Юрія Смолича з органами НКВД-МГБ-КГБ.[3] Зокрема, Смолич регулярно доносив на свого колегу Олександра Довженка у 1930-тих роках, при чому ці доноси були виконані на високому мистецькому рівні, так що нині слугують вагомим літературознавчим джерелом.[4]

  • Із доносу агента Юрія Смолича в управління НКДБ СРСР про настрої кінорежисера Олександра Довженка:
Ідейно-художній задум п'єси сам Довженко визначає так: Куркуль - перевернена вже сторінка нашої історії. Але він не просто абстрактний «ворог», а також наш народ. І в куркулеві було могутнє і красиве - його перемогло могутнє і красиве бідняка: перемогла і знищила не «програма», а народна воля, могутність народу...

Співпраця інформатора Смолича з органами КДБ тривала і після Другої світової війни, він залучався до спецслужбістських розробок у середовищі української еміграції, вербував утікачів з СРСР на «репатріацію».

Бібліографія[ред.ред. код]

Романи[ред.ред. код]

  • 1926 — Останній Ейджевуд

Трилогія «Прекрасні катастрофи»:

  • 1928 — Господарство доктора Гальванеску
  • 1934 — Що було потім
  • 1932 — Ще одна прекрасна катастрофа
  • 1930 — По той бік серця
  • 1932 — Четверта причина
  • 1933 — Сорок вісім годин

Трилогія

  • 1936 — Наші тайни
  • 1937 — Дитинство
  • 1938 — Вісімнадцятилітні
  • 1947 — Вони не пройшли
  • 1948 — Ми разом були в бою
  • 1953 — Світанок над морем

Дилогія «Рік народження 1917»:

  • 1958 — Мир хатам, війна палацам
  • 1960 — Реве та стогне Дніпр широкий

Збірки[ред.ред. код]

  • 1924 — Кінець міста за базаром
  • 1927 — Неділі і понеділки
  • 1930 — П'ять оповідань
  • 1941 — Загибель інтервенції
  • 1941 — Народ воює
  • 1942 — Новели
  • 1943 — Без права на смерть (на русском языке)
  • 1943 — Бессмертие (на русском языке)
  • 1943 — Битва (на русском языке)
  • 1943 — Бої за фронтом
  • 1943 — Мирні люди
  • 1950 — День починається рано
  • 1951 — Цвіт яблуні

Повісті[ред.ред. код]

  • 1927 — Півтори людини
  • 1928 — Фальшива Мельпомена
  • 1940 — Театр невідомого актора

Оповідання[ред.ред. код]

  • 1929 — Мова мовчання
  • 1953 — Мужська розмова

П'єси[ред.ред. код]

  • 1930 — Товарищ женщина
  • 1931 — Веселі книгоноші

Інші книги[ред.ред. код]

  • 1947 — Після війни — збірка вибраних статей
  • 1951 — Перша книга — збірка статей про творчість молодих українських письменників
  • 1953 — Розмова с читачем — збірник есеїв про письменницьку майстерність
  • 1958 — З народом чи проти народу
  • 1960 — Разговор с читателем и писателем (на русском языке)
  • 1965 — Про хороше в людях / у співавторстві з М. Рильським

Цикл книг мемуарів «Розповідь про неспокій»

  • 1968 — Розповідь про неспокій
  • 1969 — Розповідь про неспокій триває
  • 1972 — Розповіді про неспокій немає кінця
  • 1970 — Я вибираю літературу — книга мемуарів
  • 1978 — Мої сучасники) / під ред. Олени Смолич
  • 1975 — «Gaudeamus igitur…» — повість в новелах
  • 1977 — Про театр / під ред. Олени Смолич

Кількатомні зібрання творів Смолича[ред.ред. код]

  • Збірка творів у 4 т. — Х., 1930
  • Твори: У 6 т. — К., 1958–1959
  • Твори: У 6 т. — К., 1971–1973 
  • Твори: У 8 т. — К., 1986 

Фільмографія і екранізації[ред.ред. код]

1977 — Театр невідомого актора — за однойменною повістю[5]

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. В'ячеслав Попик. Під софітами ВЧК-ДПУ-НКВС-КДБ//Дніпро. — 1995. — № 9-10. — С. 24-26.
  2. Микола Куценко. Я і Романтика. Розпуття Олександра Довженка. Збірник «Довженко без гриму». Видавництво «Комора». — Київ, 2014. — С. 34
  3. В'ячеслав Попик. Під софітами ВЧК-ДПУ-НКВС-КДБ//Дніпро. — 1995. — № 9-10. — С. 26.
  4. Микола Куценко. Я і Романтика. Розпуття Олександра Довженка. Збірник «Довженко без гриму». Видавництво «Комора». — Київ, 2014. — С. 29.
  5. http://archivsf.narod.ru/persona/smolich/smolich.htm

Посилання[ред.ред. код]