Сова (поема)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Сова — соціально-побутова поема видатного українського поета Тараса Шевченка. Написана вона в так званий період «трьох літ» 6 травня 1844 року. У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина.

Історія написання[ред. | ред. код]

«Сову» написано під враженням подорожі Шевченка у 1843 р. в Україну. В творі виявилися нові ідейно-художні тенденції, характерні для всієї творчості поета періоду «трьох літ». Своєю поетикою (передусім тропікою — порівняннями, епітетами, метафорами, символами та народнопоетичними формулами) поема близька до народних пісень. До багатьох рядків і образів поеми можна вказати народнопісенні відповідники та паралелі.

У першій половині червня 1844 р., в листі, текст якого, за винятком дрібних фрагментів, не зберігся, Шевченко сповістив про написання поеми «Сова» В. М. Рєпніну. Відповідаючи на цей лист, В. М. Рєпніна 19 червня 1844 р. писала Шевченкові: «Я непременно примусь за малороссийский язык; я хочу наслаждаться всеми Вашими цветами; я представляю себе, как будет грудь болеть от чтения «Совы». Вы избрали один из тех случаев, из [которого] поэт, и такой как Вы, может извлечь [чувство] глубокое, раздирающее...». У листі до поета від 20 грудня 1844 р. В. М. Рєпніна висловлювала бажання бачити твір надрукованим. «Обрадуйте его (А. І. Лизогуба. — Ред.), — писала вона, — и всех любителей малороссийского языка Вашей «Совой». У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». На початку 1847 року, найімовірніше, в лютому — березні, під час перебування в селі Седневі у А. І. Лизогуба, готуючи нове видання «Кобзаря», Шевченко зробив ще дві правки олівцем — у рядках 142 та 220. Очевидно, Шевченко мав намір надрукувати поему в «другому «Кобзарі», видання якого поет готував на початку 1847 року. Воно мало вийти в Києві, але не було здійснене через арешт Шевченка 5 квітня 1847 р[1].

Сюжет[ред. | ред. код]

У матері народжується хлопчик, якого вона дуже любить, і заради якого готова зробити все, що завгодно. Вона леліє свою дитину і молиться за нього святим та Матері Божій, щоб ті дали йому «талан-долю». Питає у зозулі про те скільки буде жити на світі заради сина і впевнена, що та накувала їй жити сто років. Вона вже мріє про майбутню щасливу синову долю:

...Найду тобі рівню,
Хоч за морем синім,
Або крамарівну,
Або сотниківну,
Таки панну, сину!
У червоних черевиках,
В зеленім жупані
По світлиці походжає,
Як пава, як пані,
Та з тобою розмовляє.
В хаті, як у Раї!!
А я сиджу на покуті.
Тілько споглядаю...

Тим часом помирає батько дитини і матір змушена стати наймичкою й працювати «і день і ніч» щоб прогодувати себе і сина, і навіть жупанок купила йому, щоб той зміг ходити до школи, як інші діти. Син згодом виростає «і письменний і вродливий», все, як мріяла мати. Але трапилось лихо — молодих хлопців забирали в рекрути, серед них забрали і її сина. Шевченко з гіркою іронією пише:

...Ой привезли до прийому
Чуприни голити.
Усе дрібні, усе малі,
Все багатих діти.
Той каліка-недоріка,
Той не вміє стати.
Той горбатий, той багатий,
Тих чотири в хаті.
Усі невлад, усіх назад
В усіх доля мати.
А у вдови один син,
Та й той якраз під аршин...

Матір знову йде в найми, «жидам носить воду. Бо хре́щені не приймають: «Стара, — кажуть, — стала, нездужає…». Проходить десять років, а про її сина так і немає звістки, мати йде жебракувати і так проходять ще роки, але син так і не повертається.

Далі Шевченко описує, як повернення козака чекає молода дівчина і як його повернення чекає мати: «поплакала чорнобрива та й стала співати», «поплакала стара мати та й стала ридати».

Стара матір молить Бога про повернення сина додому і питає у людей чи не чули ті що-небудь про її сина, але «ніхто не чув, ніхто і не бачив». Згодом нещасна божеволіє від горя, вона вважає цеглину своїм маленьким дитям. З тих пір вона «вдень лазила по смітникам» і збирала черепки, «а уночі розхристана і простоволоса селом ходить» то плаче, то співає. Люди сваряться на неї «бо бачте, спать їм не давала та кропиву під їх тином та бур'ян топтала». Удень за нею бігають діти з палицями і сміючись дражнять «Совою».

Образ удови у творі[ред. | ред. код]

Образ удови в поемі «Сова» — це образ людини глибокого почуття, усе життя якої — подвиг. Глибину трагізму жінки-матері і духовну велич її натури розкрив Шевченко у поемі «Наймичка». Змальовуючи позитивних героїв з народу, він не просто протиставляв свій ідеал антилюдяному світу «темного царства», а й розкривав трагедію цього ідеалу, несумісність з тодішніми умовами життя[2]. У Шевченка образ сови стає символом народного бідування, горя, одну з таких картин і зображено в поемі «Сова», центральний образ котрої – знедолена вдова, єдиного сина якої віддали в рекрути. Злидні, безправ’я, безнадійність побачити сина стали причиною божевілля вдови.[3]. Поет співчуває нещасній матері, яка втратила єдину кохану дитину, на яку вона покладала такі надії та сподівання і яку тепер ніхто із людей навіть не пожаліє. Він хотів щоб мати б вміла з «німецького поля» закликати своїм дітям «і долю і волю». Але поет розуміє, що «зле безталання» є там де є люди.

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]