Соколів (Чортківський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Соколів
Країна Україна Україна
Область Тернопільська область
Район Чортківський район
Громада Золотопотіцька селищна громада
Облікова картка Соколів 
Основні дані
Населення 1800
Площа 29,74 км²
Густота населення 60,52 осіб/км²
Поштовий індекс 48444
Телефонний код +380 3544
Географічні дані
Географічні координати 48°56′02″ пн. ш. 25°20′42″ сх. д. / 48.93389° пн. ш. 25.34500° сх. д. / 48.93389; 25.34500Координати: 48°56′02″ пн. ш. 25°20′42″ сх. д. / 48.93389° пн. ш. 25.34500° сх. д. / 48.93389; 25.34500
Середня висота
над рівнем моря
362 м
Відстань до
районного центру
16 км
Найближча залізнична станція Бучач
Відстань до
залізничної станції
16 км
Місцева влада
Адреса ради 48461, Тернопільська обл, Чортківський р-н, смт Золотий Потік, вул. Данила Галицького, буд 124
Карта
Соколів. Карта розташування: Україна
Соколів
Соколів
Соколів. Карта розташування: Тернопільська область
Соколів
Соколів
Мапа
Мапа

CMNS: Соколів у Вікісховищі

Соколі́в[1] — село в Україні, у Золотопотіцькій селищній громаді Чортківського району Тернопільської області. Розташоване на берегах річки Золота.

До 2015 було центром сільради. Від вересня 2015 року ввійшло у склад Золотопотіцької селищної громади.

Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 724-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Тернопільської області» увійшло до складу Золотопотіцької селищної громади.[2]

Населення — 1890 осіб (2007).

Поблизу села є пам'ятка природи Соколівський дуб.

Географія[ред. | ред. код]

Село розташоване у західній частині Подільського плато, на півдні Бучацького району. Через Соколів проходить місцева автодорога Бучач — Золотий Потік — частина колишнього шляху на Коломию, Городенку, Снятин.

Походження назви[ред. | ред. код]

Назва походить від назви птахів, що в давні часи водилися в навколишніх лісах і гаях. Частина мисливців у давні часи полювала з допомогою приручених соколів. Таких мисливців називали сокольниками. Одним з різновидів соколів є кречет. Донині збереглася назва лісу, сіножаті і поля — «Кречетів».[джерело?]

Історія[ред. | ред. код]

В околицях Соколова та Скоморохів виявлено рештки 2 пізньопалеолітичних поселень (15 тис. років тому).

Перша відома писемна згадка — близько 3 лютого 1436 року; село назване в грамоті Теодорика Бучацького-Язловецького, якою виділялись кошти та майно для утримання костелу св. Марії Маґдалени в Язловці.[3][4] Наступна писемна згадка — 21 грудня 1439 року у протоколах галицького суду[5]. У податковому реєстрі 1515 року в селі документується піп (отже, уже тоді була церква) і 4 лани (близько 100 га) оброблюваної землі[6]. Село було королівщиною[7]; 1527 року старостою був шляхтич-поляк Якуб Потоцький.[8] Сейми 1544 (або 1545, або 1547 років) Якуб Потоцький став власником села. По його смерти власником став син — стражник коронний Миколай Потоцький.[9]

Поселення племен «соколи» було розміщене близько 7 км північніше від села. Недалеко «соколів» проживали племена «зубрів» і «порохів». За переказами старожилів, у тодішньому поселені «соколів» налічувалося до 60 дворів.

Із переказів відомо, що на початку XVII ст. недалеко від поселення відбувся бій між татарами та загоном козаків. Битва завершилася перемогою козаків, а те місце і до сьогодні носить назву «Татарське».

Після страшного побоїща уціліли кілька господарств, а люди, які залишилися живими, подалися на південь, вздовж невеликої річки Потік, що брала початок із джерел на полі «Татарське», і почали оселятись у лісі.

Першою забудовою була Мостов'якова, а від неї пішла і назва вулиці. Там був поставлений Пам'ятний Хрест, який простояв до 1950 року. У 1725 році на Мостов'яковій вулиці нараховувалося 16 дворів. Силами цих жителів була збудована дерев'яна церква із дзвіницею (останню розібрано і спалено, а дзвони, під час Другої світової війни, гітлерівці забрали для переплавлення). Церква діяла до 1963 р., а потім з метою знищення духовності і як пам'ятку старовини, її перевезли в експозицію Шевченківського Гаю міста Львова.

У селі до 1914 р. нараховувалося 263 двори. На той час тут проживало 1 345 греко-католиків, 196 римо-католиків, 24 євреї. Існувала однокласна школа.

Війтом села до Першої світової війни був Скрипецький Микола, в роки війни — Дубчак Гаврило, а потім до 1920 року — Дубчак Михайло.

Відомо, що в ті часи діяли Чоловіче та Жіноче братство свічкові. Старшим братом при церкві був Іван Ковбан. Церква мала тоді у власності 73 моргів порі і 13 моргів лісу. Духовним пастирем за Австро-Угорщини був о. Яків Заткали. Він працював тут з 1898 р. по 1945 р. Після його смерті на його могилі люди збудували дерев'яну каплицю. На жаль вона не збереглася, оскільки мадяри її в 1944 році знищили.

Повіт, суд, податковий суд та залізнична станція знаходились у Бучачі, а пошта була в Золотому Потоці. Завдячуючи пам'яті старожилів, довідуємось, що на території теперішньої фабрики «Берізка» був великий панський двір — фільварок. Власником його був пан Любінецький. На подвір'ї стояло дві стайні, дві стодоли, була канцелярія. Біля річки Потік виднівся млин, а коло нього великий став. Мав пан і власну цегельню.

Як і в кожному селі, була корчма. Торгівлею у селі займалися євреї. Найбільше односельчани пам'ятають Сіму, Еля, Мошка. У селян вони скуповували збіжжя, яйця, а продавали махорку, горілку тощо.

Увечері 17 вересня 1939 року 4-й кавалерійський корпус під командуванням комдива Д. М. Рябишева (32-а і 34-а кавдивізії, 26-а танкова бригада) зайняв село[10].

Населення[ред. | ред. код]

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1813 осіб, з яких 800 чоловіків та 1013 жінок[11].

За переписом населення України 2001 року в селі мешкала 1791 особа[12]. 100 % населення вказало своєю рідною мовою українську мову[13].

Пам'ятки[ред. | ред. код]

Пам'ятник Тарасові Шевченку

Соціальна сфера[ред. | ред. код]

Дівочий вокальний ансамбль села Соколова на параді вертепів у Тернополі (15.01.2017)

Працюють ЗОШ 1-3 ступенів, клуб, бібліотека, ФАП, відділення зв'язку, дільниця ветеринарної медицини, ЗАТ «Берізка», ПАП «Соколів», підприємство комунально-господарських послуг, 6 торгових закладів.

Відомі люди[ред. | ред. код]

Народилися[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. У ТЕСі помилковий наголос.
  2. Кабінет Міністрів України - Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Тернопільської області. www.kmu.gov.ua (ua). Процитовано 22 жовтня 2021. 
  3. Akta grodzkie і ziemskie… — Lwów, 1870. — Т. 2. — S. 193—197. (пол.), (лат.)
  4. Barącz S. Pamiątki jazłowieckie [Архівовано 2014-10-19 у Wayback Machine.]. — Lwów: Drukarnia «Zakładu narodwego im. Ossolińskych», 1862. — S. 27. (пол.)
  5. Akta grodzkie i ziemskie. — T. 12. — S. 75. — № 731.
  6. Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. — Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. — S. 170. Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s.
  7. поки не відомо, якого староства
  8. Skrzypecki Т. Н. Potok Złoty… — S. 11.
  9. Skrzypecki Т. Н. Potok Złoty… — S. 12—15.
  10. В.Бешанов. Червоний бліцкриг
  11. Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Тернопільська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення , Стать (1989(12.01)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. 
  12. Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Тернопільська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. 
  13. Розподіл населення за рідною мовою, Тернопільська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. 
  14. Шипилявий С. Передові громадяни і визначні постаті Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 400.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]