Софія (Гриньова)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Софія (Гриньова)
настоятельниця Київського Покровського монастиря
1913 — 1923
 
Альма-матер: Київська консерваторія
Професія: співачка
Діяльність: ігуменя Київського Покровського монастиря (1913—1923)
Громадянство: Flag of the Russian Empire (black-yellow-white).svg Російська імперія
СРСР СРСР
Ім'я при народженні: Гриньова Софія Євгенівна
Народження: 1873(1873)
Москва, Російська імперія
Смерть: 4 квітня 1941(1941-04-04)
с. Покров Ростовського (нині Жуковського) району Московської (нині — Калузької) області, Російська РФСР, СРСР
Батько: Євген Іванович Гриньов
Мати: Лідія Дмитрівна Глазунова
Чернецтво: 1895

Софія (Гриньова) (в миру Гриньова Софія Євгенівна; нар. 1873, м. Москва, Російська імперія — пом. 4 квітня 1941, с. Покров Ростовського (нині Жуковського) району Московської (нині — Калузької) області, Російська РФСР, СРСР) — релігійна діячка, схіігуменя, настоятельниця Київського Свято-Покровського монастиря (1913—1923), засновниця Дугіненської обителі на честь ікони Божої Матері «Відрада і Втіха», преподобноісповідниця, канонізована як місцева свята сповідниця Київської єпархії УПЦ (2012).

Походження та навчання[ред. | ред. код]

Софія Гриньова народилася 1873 року в Москві у дворянській родині Тульської губернії. Батько, Євген Іванович Гриньов, ще студентом першого курсу юридичного факультету Московського університету одружився з 16-річною Лідією Дмитрівною Глазуновою[1]. Вона була найстаршою серед трьох дітей у родині. Незабаром сім'я переїхала до Тули, де батько працював секретарем Тульського окружного суду. Потім, у зв'язку з переведенням батька на нове місце роботи, перебралася до Бельова Тульської губернії. Захворівши на запалення легень дуже рано помер батько, коли Софії виповнилось сім років. Осиротілих дітей оселили до Бельовського Спасо-Преображенського монастиря[ru]. У ньому ігуменею служила матінка Євгенія, колишня гувернантка в сім'ї Гриньових. Тому дівчина часто відвідувала монастирську церкву та покої настоятельниці[2].

Зовнішній вигляд Бєльовського Спасо-Преображенського монастиря в другій половині XIX ст.

На початку 1880-х років родина, позбавлена ​​годувальника, перебралася до рідних у Таруський повіт Калузької губернії. З шістнадцятирічного віку Софія проживала у тітки та бабусі по маминій лінії у їхньому маєтку в Калузькій губернії, поблизу Оптиної пустині. Дівчина часто відвідувала монастир. За спогадами її сестри Марії Попової (Гриньової) в 1885 році, коли обитель відвідала вся родина, сталося передбачення її подальшого життя. Після служби до них підійшов схимник, що назвав Софію ігуменею. Старець подав дівчині хрест та погладив її по голові і сказав: «Яка ігуменя буде!»[3].

З Бєльова сім'я Гриньових переїхала до Воронежа, де оселилась у власному родовому маєтку. Деякий час дівчина навчалася в Олександро-Маріїнському інституті в Москві[2]. Згодом Софія переїхала до Києва, де здобула середню освіту. Вона вступила до останнього класу Фундуклеївської гімназії. Після її закінчення Софія до 1895 року навчалася у Київській консерваторії по класу співу[2].

Майже перед самим закінченням консерваторії, 22-річна Софія захворіла на дифтерійну ангіну в дуже важкій формі, бо після занять співом одразу вийшла на вулицю, де був великий мороз. Після захворювання зовсім втратила голос[4]. Дев'ять місяців не могла говорити[5]. Повернути їй голос було неможливо, не дивлячись на всі зусилля найзнаменитіших лікарів. Лікарі припускали, що у неї туберкульоз горла і радили їхати на лікування до Давосу, Швейцарія. Приятелька Софії — настоятельниця Свято-Троїцької обителі Анна (Знам'янська), запросила подругу відпочити перед дорогою і набратися сил. Всупереч очікуванням, здоров'я Софії стало швидко погіршуватися, стали побоюватися смерті. Настоятельниця запросила до тяжкохворої духівника обителі, старенького священника. Під час сповіді хвора говорити не могла, лише плакала на грудях старця, який підбадьорював її та втішав. Після причастя Софія, вражена і втомлена, тихо заснула. До ранку вона прокинулася і раптом їй повернувся голос та згодом відновилося здоров'я[4].

Вступ на чернечий шлях[ред. | ред. код]

1895 року в Свято-Троїцькій обителі Таруського повіту Калузької губернії Софія, імовірно, була пострижена в рясофор. У цій обителі вона прожила до 1912 року. Незабаром перейшла в Миколаївську обитель. А звідти вона разом з Катериною (Метцендорф), яка також пішла з Троїцької обителі, почала шукати новий монастир. Так, обрали Дугнінський завод, куди з Калузької та сусідніх губерній засилали колишніх арештантів, які відбули тюремне ув'язнення. На одній з гірських височин стояла покинута та напіврозвалена церква в ім'я Іоанна Милостивого. Усередині церкви знаходився образ Божої Матері «Відрада і Втіха»[4] — ця ікона і стала покровителькою обителі. Софія стала настоятельницею в новій обителі[2][5].

Загальний вигляд Києво-Покровського жіночого монастиря за часів настоятельства ігумені Софії (хромолітографія 1912 р.)

Під час відвідин у 1913 році Синоду в Санкт-Петербурзі для клопотання у справі своєї обителі Софія зустрілася з Митрополитом Київським Флавіаном (Городецьким)[4]. Він запропонував їй посаду ігумені Київського Покровського монастиря — одного з найбільших монастирів Російської імперії, безпосередньо пов'язаного з царською сім'єю. Вона погодилася і в 1913 році була призначена на чолі обителі в Києві[5].

Її постриг у чернецтво і зведення на сан ігумені, найімовірніше, відбулися в Санкт-Петербурзькому Новодівочому монастирі. В 1913 році Софія прийняла постриг у чернецтво (до цього вона була пострижена в рясофор)[6]. Колишнє мирське ім'я їй залишили через те, що вже спішно уклали розпорядження про її призначення, де вона була названа Софією[3].

Після смерті в 1900 році великої княгині Олександри Петрівни (в чернецтві — Анастасії) — засновниці Покровського монастиря (1889) жодна з новопризначених на її місце ігумень не змогла впоратися з покладеними обов'язками. Нова настоятельниця, завдяки надзвичайній доброті та смиренню, зуміла завоювати серця монахинь. Зокрема, Софія, відзначалась поетичним талантом. Вона співпрацювала з духовними журналами, де публікувала власні вірші та прозу, підписуючись «І. С.»[2].

Роки лихоліття: війни та революції[ред. | ред. код]

Через рік після призначення Софії у серпні 1914 року розпочалася перша світова війна. Обитель, фактично, перетворилася на шпиталь на 225 місць для лікування поранених на фронті солдатів. Всі ці додаткові турботи та невідкладні справи лише робили матінку Софію улюбленою настотельницею насельниць і робітників Покровського монастиря. У ті часи її порівнювали з великою княгинею Олександрою[6].

Нові зміни приніс 1917 рік: у лютому зрікся престолу найголовніший патрон монастиря імператор Микола II[4]. Стабільність функціонування обителі похитнулася, але на православні традиції ще ніхто не зазіхав. Києво-Покровський жіночий монастир під началом Софії за часів Української революції 1917 року продовжував повноцінно функціонувати. Спочатку прихід до влади у Петрограді більшовиків нічого не змінив у житті монастиря. Але під час першої радянсько-української війни у січні 1918 року Червоною армію було захоплено Київ, а Центральна Рада виїхала із столиці. Під час червоного терору 26–28 січня червоноармійці Муравйова масово вбивали окремі групи киян, перш за все, грабували та розстрілювали «класових ворогів» — служителів церкви та колишніх дворян і офіцерів[7]. Багато з них знайшли свій вічний прихисток на цвинтарі Покровського монастиря[8].

25 січня, а за новим стилем 7 лютого, 1918 року озброєні погромники ввірвалися в покої митрополита Володимира. Вони розстріляли його розривними кулями та закололи холодною зброєю[9]. Навесні 1918 року з допомогою німецької армії Центральна Рада повернулася до Києва. В результаті перевороту 29 квітня 1918 року до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, який шанував і підтримував церкву та монастирі[10]. У жовтні 1918 року будинок амбулаторії (не зберігся) було передано 1-й Українській гімназії імені Т.Шевченка[11].

У ці страшні роки настоятельниця монастиря Софія, підтримуючи сестер обителі та тих, хто у монастирі знаходить прихисток, керує й далі життям обителі. Однак, на початку 1919 року Київ нову захоплюють більшовики: місто та монастир грабують різні банди, масово вбиваючи людей. Наприкінці серпня 1919 року Київ на деякий час займає добровольча армія[6].

Восени 1919 року, з остаточним приходом до влади більшовиків, монастирське майно було націоналізовано. Під виглядом трудової артілі обитель змогла проіснувати ще кілька років[12][13]. У 1920–1930-х рр. тут розташувалася Трудова українська школа № 1 імені Тараса Шевченка[11].

Переслідування радянською владою[ред. | ред. код]

1923 року з початком боротьби радянської влади з релігією, Покровський монастир було передано обновленцям, а ігуменю Софію звільнили від виконання обов'язків настоятельниці монастиря[6][14].

У 1923 році Софія, відійшовши від управління колишньою обителлю, придбала собі дачу в Ірпені під Києвом, де влаштувала церкву. Разом з нею туди перебралися й решта монахинь Київського Покровського монастиря. Настоятелем таємного храму був настоятель церкви Покровського монастиря протоієрей Димитрій Іванов[12].

У 1924 році ігуменю Софію заарештували і затримали на шість тижнів[14]. 1928 року ігуменя Софія з наближеними двадцятьма монахинями та протоієреєями Димитрієм та Калиником, приєдналися до іосифлянського руху, створеного для анти-більшевицького церковного руху в СРСР[15]. Аби уникнути гонінь на іосифлян, схиігуменя Софія переховувалася від нового арешту, маючи паспорт на ім'я іншої особи. Вона, без прописки, оселилася у парафіянки Ірпінської катакомбної громади Олени Бабенко в Ірпіні по вулиці Толстовська, № 10. У цьому будинку відбувалися таємні нічні богослужіння, збиралися віруючі для бесід з ігуменею. Тут побувало багато гнаних священиків та ченців, мирян, що не визнавали Декларацію митрополита Сергія (Страгородського)[16][17].

Схіігуменя Софія в цей час активно співпрацювала з єпископом Дамаскіним (Цедриком) — одним з ідеологів та засновників Істинно-Православної (Катакомбної) Церкви в Україні, архімандритом Спиридоном (Кисляковим), київськими священиками Анатолієм Жураковським, Леонідом Рохліцем, Борисом Квасницьким, Димитрієм Шпаковським тощо[18][19]. Київ став одним із головних центрів іосифлянського руху в Радянському Союзі[20].

Другий арешт схіігумені у 1928 році тривав сім тижнів. За рішенням суду Софію мали вислати у східні регіони Радянського Союзу, але через хворобу залишили в Україні. У 1928 році вона виїхала до Полтавського повіту, але в 1930 році повернулася назад в Ірпінь до будинку Олени Бабенко[2].

У жовтні 1931 року, напередодні свята Покрови Пресвятої Богородиці ігуменя Софія була заарештована втретє в цьому будинку[21]. Вона разом з іншими іосифлянами проходила по справі Істинно-Православної (Катакомбної) Церкви в Україні[22]. Її допитували 3 липня 1932 року. У своїх свідченнях вона зазначила:

Від розмов на політичні теми я намагалася уникати, тому що я вважаю, що служителям культу не слід займатися політикою. На комуністичний рух я дивлюся як на рух антихристиянський, який ворожий християнським ідеям, і, на мій погляд, всі служителі культу і віруючі істинно християни повинні проводити в життя ідеї християнства, на противагу ідеям комунізму, і ні в якому разі не повинні погоджуватися з тими заходами, які проводить радвлада, головним чином, по відношенню до релігії[2][23].

Наприкінці липня 1932 року було складено обвинувальний висновок у справі ігумені Софії. На думку радянських правоохоронців вона представляла, створену 1931 року в м. Києві контрреволюційну організацію церковників: нелегальний монастир з інститутом черниць і послушниць, яких Софія використовувала для систематичного проведення контрагітації серед населення. Організатором був священик Дмитро Іванов — керівник Київської філії Всесоюзного контрреволюційної організації церковників[2].

Її також обвинувачували за проживання в передмісті Києва — Ірпені за підробленими документами під прізвищем Щеглової Марії. Тому, враховуючи соціальну небезпеку подальшого перебування Гриньової Софії на території Української РСР суд постановив: Слідча справа № 533 за звинуваченням гр. Гриньової Софії Євгенівни, 1873 р. нар., за соц. походженням дворянки, колишньої ігумені та настоятельниці жіночого Покровського монастиря в м. Києві, в скоєнні злочинів, передбачених ст. 54/11 Кримінального кодексу УСРР, направити до Особливої Наради при Колегії ГПУ УСРР з клопотанням про застосування до гр. Гриньової адмінвисилки в Казахстан строком на три роки[24].

Втім, 3 жовтня 1932 року Особлива нарада при Колегії ГПУ Української РСР, з невідомих причин, прийняла інше рішення. Софію Гриньову звільнили з-під варти, але позбавили на три роки права проживання в 12 населених пунктах в Україні та столичних містах, до 14 жовтня 1931 року[21].

Для слабкого здоров'я ігумені Софії, підірваного майже річним ув'язненням, і ця висилка стала важким випробуванням. Ігуменя поїхала до Путивля (нинішньої Сумської області). 2 серпня 1933 року вона зверталася з проханням дозволити їй повернутися до Ірпіня раніше визначеного трирічного терміну, а якщо це неможливо, то дозволити проживати їй в Конотопі (нинішньої Сумської області)[2][21].

Життя після ув'язнення[ред. | ред. код]

1933 року схиігуменя Софія виїхала на заслання до села Покров Ростовського (нині Жуковського) району Московської (нині — Калузької) області[25]. 1934 року ігуменя Софія прийняла постриг у схиму[6].

У 1937 році таємна чернеча громада настоятельниці Софії була знову виявлена[21]. Черниць заарештували і вивезли в оленярський радгосп, на Крайню Північ, на один з островів у бік Камчатського півострова. Але працівники НКВС не застали ігуменю Софію при цьому розгромі, тому що на той час вона знаходилася в іншому місці[25][12].

Останні дні життя провела біля Покровського храму села Покров поблизу Серпухова в Московській області. У неї була бронхіальна астма, яка спочатку виражалася легкими нападами, потім вони стали частішати, додалося ще й захворювання серця. Схіігуменя Софія померла на 68-му році життя 4 квітня 1941 року о 13:25[2][21].

Ушанування пам'яті та кононізація[ред. | ред. код]

Завдяки праці релігійної письменниці Олени Концевич, виданої 1976 року в США, ім'я ігумені Софії стало відомо дослідникам[2].

Щорічно 4 квітня вшановується день пам'яті преподобноісповідниці Софії (Гриньової) — ігумені Києво-Покровського монастиря[26].

У 1981 році схіігуменя Софія була зарахована до лику новомучеників і сповідників Російських, прославлених Російською Православною Церквою Закордоном[27].

У серпні 1989 року була посмертно реабілітована радянською владою[2].

11 травня 2012 були віднайдені мощі преподобносповідниці[28]. 25 серпня 2012 року рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви була зарахована до лику місцевошанованих святих сповідників Київської єпархії[2].

Джерела[ред. | ред. код]

  • Концевич Е. Ю., Схиигуменья София, настоятельница Покровского монастыря в Киеве. 1873—1941, Форэствиль, Калифорния: Свято-Ильинское издание, 1976.
  • Нилус С., Полное собрание сочинений в пяти томах, Москва: «Сибирская Благозвонница, Город», 2009, т. 4 «На берегу Божьей реки. Записки православного», Часть. I, 1910.
  • Преподобноисповедница София Киевская. Киев: Киево-Покровский женский монастырь, 2012. 116 с.
  • Центральний державний історичний архів України (ЦДІА України), м. Київ. Ф. 179, 263.

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. София (Гринева Софья Евгеньевна)
  2. а б в г д е ж и к л м н п О схиигуменье Софии (Гриневой) – в уникальных воспоминаниях, письмах и архивных документах. Релігія в Україні (ua). 2012-10-29. Процитовано 2021-05-08. 
  3. а б Концевич, Е. Ю. Игумения София, киевская исповедница // Русский паломник, 1997, № 16, с. 137
  4. а б в г д Шумило, В. В., Шумило, С. М. Памятник культурной жизни Киева начала. ХХ века: поэтический альбом схиигумении Софии Гринёвой // Національна та історична пам'ять: Зб. наук. праць. — Вип. 5. — К.: ДП "НВЦ «Пріоритети», 2012. — С. 207
  5. а б в Шуміло, В. Письмова спадщина Істинно-Православної Церкви: поетичний альбом схиігумені Софії Гриньової / В. Шуміло // Сіверянський літопис. — 2019. — № 6. — С. 32
  6. а б в г д Від зустрічі з вовком – до зустрічі з Богом. Житіє прп. Софії Київської. Спілка православних журналістів (ua). 2020-05-11. Процитовано 2021-05-09. 
  7. Первая война большевиков против Украинской Народной Республики (декабрь 1917 — февраль 1918) // В. А. Савченко(рос.)
  8. Бетлій, О. Більшовицький терор у Києві у січні-лютому 1918 р.: жертви і пам'ять / О. Бетлій // Краєзнавство. — 2018. — № 3. — С. 185, 187
  9. Здоров, А. Червоний терор у Києві на початку 1918 р.: міфи та реалії // Historians.in.ua — 2015. — 25 грудня
  10. Vedeneev, Dmitrij 1967- Verfasser. Атеисты в мундирах : Советские спецслужбы и религиозная сфера Украины. ISBN 9785906880406. OCLC 992520877. 
  11. а б Кальницький, М. Б. КИЇВСЬКИЙ СВЯТО-ПОКРОВСЬКИЙ МОНАСТИР // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2007. — 528 с.: іл.
  12. а б в Концевич, Е. Схиигуменья София, настоятельница Покровского Монастыря в Киеве. Форэствиль (Калифорния): Свято-Ильинское издание, 1976. С. 23
  13. Шумило, В. В., Шумило, С. М. Памятник культурной жизни Киева начала. ХХ века: поэтический альбом схиигумении Софии Гринёвой // Національна та історична пам'ять: Зб. наук. праць. — Вип. 5. — К.: ДП "НВЦ «Пріоритети», 2012. — С. 206—218
  14. а б Шумило, В. В., Шумило, С. М. Памятник культурной жизни Киева начала. ХХ века: поэтический альбом схиигумении Софии Гринёвой // Національна та історична пам'ять: Зб. наук. праць. — Вип. 5. — К.: ДП "НВЦ «Пріоритети», 2012. — С. 208
  15. Шкаровский, М. В. Иосифлянское движение в Киеве в первой половине 1930-х годов: священник Димитрий Шпаковский и епископ Дамаскин (Цедрик) // Труди Київської Духовної Академії. 2011. № 14. С. 216—217
  16. Концевич, Е. Схиигуменья София, настоятельница Покровского Монастыря в Киеве. Форэствиль (Калифорния): Свято-Ильинское издание, 1976. С. 35
  17. Шуміло, В. Письмова спадщина Істинно-Православної Церкви: поетичний альбом схиігумені Софії Гриньової / В. Шуміло // Сіверянський літопис. — 2019. — № 6. — С. 33
  18. Шумило, Виталий Служение Церкви священномученика епископа Дамаскина (Цедрика) после его хиротонии в 1923 году // Rocznik Teologiczny. 2016. № 58/2. С. 202
  19. Шуміло, В. Єпископ Глухівський та Ніжинський Дамаскін (Цедрик) як один із головних ідеологів ІПЦ в Україні / В. Шуміло // Сіверянський літопис. — 2020. — № 3. — С. 52
  20. Шкаровский, М. В. Иосифлянское движение в Киеве в первой половине 1930-х годов: священник Димитрий Шпаковский и епископ Дамаскин (Цедрик) // Труди Київської Духовної Академії. 2011. № 14. С. 204
  21. а б в г д Шумило, В. В., Шумило, С. М. Памятник культурной жизни Киева начала. ХХ века: поэтический альбом схиигумении Софии Гринёвой // Національна та історична пам'ять: Зб. наук. праць. — Вип. 5. — К.: ДП "НВЦ «Пріоритети», 2012. — С. 209
  22. Шкаровский, М. В. Иосифлянство: течение в Русской Православной Церкви. СПб, 1999. С. 90–97, 122—123.
  23. Центральный государственный архив общественных объединений Украины, Киев, ф. 263, оп. 1, д. 460. // О схиигуменье Софии (Гриневой) — в уникальных воспоминаниях, письмах и архивных документах
  24. О схиигуменье Софии (Гриневой) — в уникальных воспоминаниях, письмах и архивных документах // Преподобноисповедница София Киевская, подготовленной насельницами Киевского Покровского женского монастыря
  25. а б Шуміло, В. Письмова спадщина Істинно-Православної Церкви: поетичний альбом схиігумені Софії Гриньової / В. Шуміло // Сіверянський літопис. — 2019. — № 6. — С. 34
  26. 4 квітня - день пам'яті преподобноісповідниці Софії (Гриньової) - ігумені Києво-Покровського монастиря. УНІАН (ua). 2014-04-04. Процитовано 2021-05-09. 
  27. Список Новомучеников и Исповедников Российских (утвержден Архиерейским Собором РПЦЗ в 1981 г.)
  28. Сьогодні день обретіння мощей преподобносповідниці Софії (Гриньової). УНІАН (ua). 2014-05-11. Процитовано 2021-05-09.