Соціалізм з людським обличчям


«Соціалізм з людським обличчям» (чес. socialismus s lidskou tváří, словац. socializmus s ľudskou tvárou) — гасло, що відсилає до реформістської та демократично-соціалістичної програми Александра Дубчека та його однодумців, узгоджене на Президії Комуністичної партії Чехословаччини у квітні 1968 року.[1]
Першим гасло використав Радован Ріхта, маючи під ним на увазі процес поміркованої демократизації й економічної модернізації з метою побудуови передового та сучасного соціалістичного суспільства, яке цінувало б демократичні чехословацькі традиції, водночас дозволяючи Комуністичній партії залишитися на керівних позиціях.[2]
Соціалізм з людським обличчям був життєво важливим для початку Празької весни, періоду національної демократизації та економічної децентралізації. Ці процеси, втім, були перервані через вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини 21 серпня 1968 року.
«Соціалізм з людським обличчям» «Празької весни» — не єдина спроба економічної та демократичної реформи реального соціалізму: ще в 1920-х роках у СРСР «нова економічна політика» Владіміра Леніна могла б привести до таких реформ, так само як і десталінізація в 1950-х роках, «новий шлях» Імре Надя в Угорщині або реформи, які пропонував радянський економіст Євсей Ліберман і які були частково впроваджені наприкінці 1960-х років у Румунії Чаушеску: щоразу «жорстка лінія» апаратників, які боялися втратити свою владу, і, ширше, номенклатури, яка боялася втратити свої привілеї, брала гору над «реформаторами» і призводила до провалу нововведень, прихильники яких стверджують, що вони могли б привести реальний комунізм до успіху та надовго закріпити його як економічний і політичний режим[3]. Деякі ідеї соціалізму з людським обличчям також походять з австромарксизму. Він мав аналоги в Італії («єврокомунізм» ІКП) та в Японії («усміхнений комунізм» Кендзі Міямото[4]).
Програма «Соціалізму з людським обличчям» була спробою подолати розчарування населення Чехословаччини у політичній та економічній ситуації того часу. Як випливає з назви, план полягав у тому, щоб вдихнути нове життя в ідеали соціалізму, які втратили підтримку населення через політику уряду попередніх двох десятиліть. Хоча він ніколи не мав наміру повернути ринковий капіталізм, Олександр Дубчек запропонував торгівлю як із західними, так і з радянськими державами, а також десятирічний перехід до багатопартійного демократизованого соціалізму[5].
На 20-ту річницю чехословацького «Переможного лютого» Дубчек виступив із промовою, в якій пояснив необхідність змін після тріумфу соціалізму. Він наголосив на необхідності «більш ефективно забезпечувати провідну роль партії»[6] та визнав, що, незважаючи на заклики Клемента Ґотвальда до налагодження кращих відносин із суспільством, партія надто часто приймала жорсткі рішення з дрібних питань. Дубчек заявив, що місія партії полягає в «будівництві передового соціалістичного суспільства на міцних економічних засадах... соціалізму, що відповідає історичним демократичним традиціям Чехословаччини, відповідно до досвіду інших комуністичних партій...»[6]. Одним із найважливіших кроків на шляху до реформ було послаблення, а згодом і скасування цензури 4 березня 1968 року. Це було перше в історії Чехословаччини скасування цензури, і, ймовірно, це була єдина реформа, яка була повністю реалізована, хоча й лише на короткий час. Змінившись із інструменту партійної пропаганди, ЗМІ швидко стали інструментом критики уряду[7][8].
У квітні Дубчек започаткував «Програму дій» з лібералізації, яка передбачала розширення свободи преси, свободи слова та свободи пересування, а в економічній сфері — акцент на споживчих товарах та можливість формування багатопартійного уряду. Програма ґрунтувалася на переконанні, що «соціалізм не може означати лише звільнення трудящих від панування експлуататорських класових відносин, а повинен забезпечувати більш повноцінне життя особистості, ніж будь-яка буржуазна демократія»[9]. Вона обмежувала б повноваження таємної поліції[10] та передбачала федералізацію ЧССР на дві рівноправні нації[11]. Програма також охоплювала зовнішню політику, включаючи як підтримання добрих відносин із західними країнами, так і співпрацю з Радянським Союзом та іншими країнами Східного блоку[12]. У ній йшлося про десятирічний перехідний період, протягом якого стануть можливими демократичні вибори, а статус-кво замінить нова форма соціал-демократії та демократичного соціалізму[13].
Автори Програми дій старанно уникали критики дій післявоєнної комуністичної влади, обмежуючись лише вказівкою на ті напрямки політики, які, на їхню думку, втратили свою актуальність[14]. Наприклад, ситуація, що склалася одразу після війни, вимагала застосування «централізованих та директивно-адміністративних методів»[14] для боротьби з «залишками буржуазії»[14]. Оскільки вважалося, що «антагоністичні класи»[14] були переможені з досягненням соціалізму, ці методи більше не були необхідними. Реформа була потрібна для того, щоб чехословацька економіка приєдналася до «науково-технічної революції у світі»[14], а не покладалася на важку промисловість, робочу силу та сировину сталінської епохи[14]. Крім того, оскільки внутрішній класовий конфлікт було подолано, робітники тепер могли отримувати належну винагороду за свою кваліфікацію та технічні навички, не порушуючи марксизму-ленінізму. Програма передбачала, що тепер необхідно забезпечити, щоб важливі посади «займали здібні, освічені соціалістичні кадри-фахівці», щоб конкурувати з капіталізмом[14]
Хоча було передбачено, що реформи мають відбуватися під керівництвом КПЧ, тиск з боку населення з метою негайного впровадження реформ посилювався[15]. Прихильники радикалізму стали висловлюватися все голосніше: 26 червня 1968 року в пресі з’явилися антирадянські публікації[13], соціал-демократи почали формувати окрему партію, а також створювалися нові незалежні політичні клуби. Партійні консерватори закликали до репресивних заходів, але Дубчек радив стриманість і знову наголосив на керівній ролі КПЧ[16]. На засіданні Президії Комуністичної партії Чехословаччини у квітні Дубчек оголосив політичну програму «соціалізму з людським обличчям»[17]. У травні він оголосив, що XIV з’їзд партії скличе дострокову сесію 9 вересня. З'їзд мав включити Програму дій до статуту партії, розробити законопроект про федералізацію та обрати новий Центральний комітет[18].
Реформи Дубчека гарантували свободу преси, і вперше в основних ЗМІ було дозволено публікувати політичні коментарі[19]. На час «Празької весни» конкурентоспроможність чехословацького експорту знижувалася, і реформи Дубчека мали на меті вирішити ці проблеми шляхом поєднання планової та ринкової економік. У партії існували різні думки щодо того, як це слід здійснювати; деякі економісти прагнули більш змішаної економіки, тоді як інші хотіли, щоб економіка залишалася переважно плановою. Дубчек продовжував наголошувати на важливості проведення економічних реформ під керівництвом Комуністичної партії[20]. Ота Шік, який був ініціатором економічних реформ, розглядав свої економічні погляди як «третій шлях». 27 червня Людвік Вацулік, провідний письменник і журналіст, опублікував маніфест під назвою «Дві тисячі слів». У ньому висловлювалася стурбованість щодо консервативних елементів у КПЧ та так званих «іноземних» сил. Вацулік закликав народ взяти на себе ініціативу у впровадженні програми реформ[21]. Дубчек, президія партії, Національний фронт та уряд засудили цей маніфест[22].
Послаблення цензури, запроваджене Дубчеком, ознаменувало початок короткого періоду свободи слова та преси[23]. Першим відчутним проявом цієї нової політики відкритості стало видання раніше жорстко комуністичного тижневика «Literární noviny», перейменованого на «Literární listy»[24][25].
Свобода преси також дала змогу чехословацькому народу вперше чесно поглянути на минуле своєї країни. Багато розслідувань зосереджувалися на історії країни за часів комунізму, особливо на періоді Йосипа Сталіна[24]. Під час іншого виступу на телебаченні Гольдштукер продемонстрував як підроблені, так і справжні фотографії колишніх комуністичних лідерів, яких було піддано чисткам, ув’язнено або страчено, а отже, викреслено з комуністичної історії[25]. У квітні 1968 року Спілка письменників також утворила комітет на чолі з поетом Ярославом Сейфертом для розслідування переслідувань письменників після приходу до влади комуністів у лютому 1948 року та реабілітації літературних діячів у Спілці, книгарнях і бібліотеках, а також у літературному світі[26][27]. Все частіше точилися дискусії про сучасний стан комунізму та абстрактні поняття, такі як свобода та ідентичність; незабаром почали з’являтися позапартійні видання, наприклад профспілкова щоденна газета «Prace» («Праця»). Цьому також сприяла Спілка журналістів, яка до березня 1968 року вже переконала Центральну видавничу раду, урядову цензуру, дозволити редакторам отримувати без цензури передплату на закордонні газети, що дало змогу вести більш міжнародний діалог навколо новин[28].
Преса, радіо та телебачення також долучилися до цих дискусій, організовуючи зустрічі, на яких студенти та молоді робітники могли задавати питання таким письменникам, як Гольдштюкер, Павел Когоут і Ян Прохазка, а також політичним в’язням, таким як Йозеф Смрковський, Зденек Гейзлар і Густав Гусак[29]. Телебачення також транслювало зустрічі колишніх політичних в’язнів із комуністичними керівниками з таємної поліції або в’язниць, де вони перебували[25]. Найголовніше, що ця нова свобода преси та введення телебачення в повсякденне життя чехословацьких громадян перенесли політичний діалог з інтелектуальної сфери у народну.
Під час візиту Горбачова до Праги в 1987 році його речника Геннадія Герасимова запитали, у чому полягає різниця між Празькою весною та Перебудовою, на що він відповів: «У дев’ятнадцяти роках»[30].
За підсумками цих внутрішніх дебатів ухвалена Програма дій включала комплекс заходів, натхненних, серед іншого, економістом Отою Шиком (який згодом викладатиме в Університеті Санкт-Галлена у Швейцарії) або журналістом Петром Улом (який після 1989 року стане керівником чехословацького інформаційного агентства), обоє з яких були марксистами, але виступали проти централізованого тоталітаризму[31]:
- у політичному плані — структурні реформи Комуністичної партії, які, зберігаючи де-юре її статус єдиної партії, демократизують її функціонування, фактично дозволяють утворювати та висловлювати «течії» і спрямовані на «зміну напрямку потоку влади та легітимності» (суверенітету), який відтепер мав «текти від низу до верху»…;
- в економічному плані — зменшення державного планування, яке відтепер обмежується макроекономічними орієнтирами та міжнародною торгівлею, і значне посилення самоуправління з використанням на внутрішньому ринку механізмів попиту та пропозиції з метою пристосування виробництва до потреб населення…;
- у логістичному плані — скасування цензури, випадкового прослуховування телефонних розмов без будь-якого правового контролю, відкриття кореспонденції, систематичного територіального, інституційного та професійного контролю з боку політичної поліції «StB»;
- у соціальному плані — лібералізація культурної діяльності, ЗМІ та, насамперед, права чехословацьких громадян на пересування без попередніх дозволів та віз (як для вільного зміни роботи, місця проживання, резиденції всередині країни, так і для подорожей у межах країни та за її межі, включаючи некомуністичні країни).
Фактично це означало кінець не лише тоталітаризму (у розумінні Ганни Арендт), а й диктатури Президії над партією та партії над суспільством[32]; результатом цього, з одного боку, стала масова підтримка населення керівництва Дубчека (якої, через двадцять років, не вистачило Міхаїлу Горбачову), але, з іншого боку, на геополітичному рівні (важливість якого Дубчек недооцінив), зростаюче занепокоєння урядів двох протилежних «блоків» — «Сходу» та «Заходу», які виправдовували один одним свою військово-промислову політику, причому другий також стикався з рухами протесту проти триваючих воєн або існуючого ладу.
Принципи цього «соціалізму з людським обличчям» публікувалися в чехословацькій пресі того часу (таких виданнях, як «Літерарні новини» чи «Літерарні листи» — журналах Спілки письменників, або в економічній газеті «Господарські новини») і іноді перекладалися за кордоном (наприклад, у французькому журналі «Les Temps modernes»). У той самий час у СРСР Євсей Ліберман і Вадим Трапезников пропонували ті самі рецепти, але той факт, що ці суто технічні реформи не могли бути здійснені без відмови від тоталітарної влади, турбував «номенклатуру» (або «бюрократію» для марксистів, як цивільну, так і військову), настільки ж, наскільки давав надію населенню та інтелектуалам, які, підбадьорені «десталінізацією», вже кілька років ставили під сумнів підсумки діяльності режиму: на засіданні Центрального комітету Чехословаччини від квітня 1963 року Антонін Новотний був змушений представити доповідь про «порушення партійних принципів і соціалістичної законності в епоху культу особи».

До квітня 1963 р. «соціалізм з людським обличчям» був лише черговою «палацовою революцією» в рамках режиму, який не ставив під сумнів ані принцип однопартійності, ані свою приналежність до Східного блоку (Варшавський договір та РЕВ). До речі, сам Леонід Брежнєв не надто переймався цим: запрошений Новотним до Праги в грудні 1967 роек, він дотримувався позиції: «це ваші внутрішні справи», але все ж поїхав до Братислави, щоб зустрітися з Дубчеком і скласти власну думку. У травні відбулося несподіване втручання самого чехословацького населення в політичну гру, яке вийшло за межі програми «Соціалізму з людським обличчям», започаткувавши «Празьку весну», придушену 21 серпня 1968 року, коли 400 000 військовослужбовців і 5000 танків Варшавського договору вторглися до Чехословаччини.
Між політикою Імре Надя в Угорщині 1956 року та політикою Міхаїла Горбачова в СРСР у 1986–1991 роках «соціалізм з людським обличчям» став другою з трьох історичних спроб демократизації «реального комунізму». Слабка міжнародна мобілізація на підтримку боротьби чехословацького народу проти репресій, цинічно названих «нормалізацією», поставила під загрозу майбутнє Празької весни, на велике полегшення інших лідерів Східного блоку, на думку яких успіх такої моделі становив би серйозну небезпеку для їхньої влади та привілеїв. Таким чином, «Празьку весну» влада Сходу та комуністичні партії Заходу назвали «офензивою, проведеною реакційними силами за підтримки імперіалізму проти партії та основ соціалістичного режиму»[33], а влада Заходу — «яскравим доказом неможливості демократизації комунізму»[34].
На думку таких аналітиків, як Андрей Амальрік[35] чи Елен Каррер д’Енкаус[36], відмовившись прийняти соціалізм з людським обличчям і вирішивши його придушити, керівники Варшавського договору[37] прирекли на провал будь-які майбутні спроби реформування «реального комунізму», внаслідок чого реформи Міхаїла Горбачова могли призвести лише до падіння комуністичних режимів у Європі[38].
- Williams, Kieran (1997). The Prague Spring and its Aftermath: Czechoslovak Politics, 1968–1970. Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-58803-4.
- English translation (full text) of the Action programme. Akční program KSČ (чес.) (full text).
- Karel Bartošek, Les Aveux des archives, Prague-Paris-Prague, 1948-1968, Seuil, Paris, 1996
- Jiří Hájek, Dix ans après, Seuil 1978,
- Ludvík Vaculík, Les deux mille mots, déclaration de principes du socialisme à visage humain.
- Віруцька С. Вплив чехословацьких подій 1968 року на суспільні настрої країн Центральної та Південно-Східної Європи // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки.. — 2018. — Вип. 27. — С. 70-83.
- ↑ The Prague Spring, 1968 (Czech Republic). country-studies.com. Процитовано 19 листопада 2024.
- ↑ Lazarowitz, Arlene; Bingham, Emily (2005-02-01). "Socialism With a Human Face: The Leadership and Legacy of the Prague Spring". History Teacher. 38 (2): 273. doi:10.2307/1555723. ISSN 0018-2745. JSTOR 1555723.
- ↑ Emmanuelle Cosse, Marion Rousset, Sophie Courval : forum Qu’est-ce qui a échoué ? La chute du Mur reste pour beaucoup un symbole de l’échec du communisme. Cette expérience constitue-t-elle la fin du communisme ou celle du soviétisme ? dans Regards No. 66, novembre 2009, sur [Архівовано 2019-12-10 у Wayback Machine.]).
- ↑ Шаблон:En D. MARTIN, « Kenji Miyamoto, 98, Leader of Japan’s Communist Party, Dies », The New York Times, 20/07/2007 et Шаблон:En Kyodo News, « Miyamoto, key postwar leader of JCP, dies at 98 », Japan Times, 19/07/2007.
- ↑ Lazarowitz, Arlene; Bingham, Emily (1 лютого 2005). Socialism With a Human Face: The Leadership and Legacy of the Prague Spring. History Teacher. 38 (2): 273. doi:10.2307/1555723. ISSN 0018-2745. JSTOR 1555723.
- ↑ Vondrová, Jitka (25 червня 2008). Pražské Jaro 1968. Akademický bulletin (Czech) . Akademie věd ČR. Процитовано 21 березня 2018.
- ↑ Hoppe, Jiří (6 серпня 2008). Co je Pražské jaro 1968?. iForum (Czech) . Charles University. Процитовано 21 березня 2018.
- ↑ Ello (1968), pp. 32, 54
- ↑ Von Geldern, James; Siegelbaum, Lewis. The Soviet-led Intervention in Czechoslovakia. Soviethistory.org. Процитовано 7 березня 2008.
- ↑ Hochman, Dubček (1993)
- ↑ Navratil, Jaromir. Excerpts from the CPCz CC Action Program, April 1968. Oracle ThinkQuest. Переклад: Kramer, Mark; Moss, Joy; Tosek, Ruth. Архів оригіналу за 6 травня 2008. Процитовано 21 лютого 2008.
{{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр|df=(довідка) - 1 2 Judt (2005), p. 441
- 1 2 3 4 5 6 7 Ello (1968), pp. 7–9, 129–31
- ↑ Derasadurain, Beatrice. Prague Spring. thinkquest.org. Архів оригіналу за 14 листопада 2007. Процитовано 23 січня 2008.
{{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр|df=(довідка) - ↑ Kusin (2002), pp. 107–22
- ↑ The Prague Spring, 1968. Library of Congress. Архів оригіналу за 28 квітня 2017. Процитовано 5 січня 2008.
- ↑ Williams (1997), p. 156
- ↑ Williams (1997), p. 164
- ↑ Williams (1997), pp. 18–22
- ↑ Vaculík, Ludvík (27 червня 1968). Two Thousand Words. Literární listy.
- ↑ Mastalir, Linda (25 липня 2006). Ludvík Vaculík: a Czechoslovak man of letters. Radio Prague. Процитовано 23 січня 2008.
- ↑ Williams, Tieren. The Prague Spring and Its Aftermath: Czechoslovak Politics, 1968–1970. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1997, p. 67.
- 1 2 Williams, p. 68
- 1 2 3 Bren, Paulina (2010). The Greengrocer and His TV: The Culture of Communism after the 1968 Prague Spring. Ithaca, NY: Cornell University Press. с. 23ff. ISBN 978-0-8014-4767-9.
- ↑ Golan, Galia. Cambridge Russian, Soviet and Post-Soviet Studies. Reform Rule in Czechoslovakia: The Dubček Era, 1968–1969. Vol. 11. Cambridge, UK: CUP Archive, 1973, p. 10
- ↑ Holy, p. 119
- ↑ Golan, p. 112
- ↑ Williams, p. 69
- ↑ Jacques Levesque, The Enigma of 1989: The USSR and the Liberation of Eastern Europe (Berkeley-London: Berkeley, University of California Press, 1997), p. 62.
- ↑ Dans une interview au journal communiste italien Unità du 19 décembre 1987, Dubček affirma qu’il existait d’importantes similitudes entre la perestroïka de Gorbatchev et le Printemps de Prague, similitudes qu’il attribuait à leurs « sources d’inspiration »
- ↑ Max Borin, Vera Plogen, (нім.) Management und Selbstverwaltung in der CSSR : Bürokratie und Widerstand, Berlin 1970
- ↑ Lettre envoyée à Dubček par cinq de ses homologues, dont Brejnev, réunis à Varsovie les 14 et 15 juillet 1968, et reprise par les médias communistes.
- ↑ Débat : De Khrouchtchev à Gorbatchev, le système soviétique est-il réformable ? [Архівовано 2022-06-23 у Wayback Machine.], Alain Besançon, Cornelius Castoriadis, Robert Charvin, Jean Elleinstein, Marc Ferro, Patrice Gélard, Annie Kriegel, Michel Lesage et Lilly Marcou, Revue Pouvoirs No. 45, pp. 115-130.
- ↑ Andreï Amalrik, L'Union soviétique survivra-t-elle en 1984 ?, Paris, Fayard, 1970 OCLC 462991990
- ↑ Hélène Carrère d'Encausse, L'Empire éclaté, Flammarion 1978
- ↑ À la seule exception du roumain Nicolae Ceaușescu alors jeune dirigeant, qui finit aussi par abandonner toute trace de socialisme à visage humain six ans plus tard, pour inaugurer à son tour lors du onzième congrès de son parti une « ligne dure ».
- ↑ « Pouvoirs » No. 45, Op. cit..